Правові основи масової комунікації

ЗМІСТ

 

1 Інформація, яка не  надається у відповідь на інформаційний  запит.

 

2 Приватна інформація, пов’язана з публічною.

 

3 Оціночні судження.

 

4 Авторські права.

 

5 Найчастіше порушення  Закону України «Про рекламу».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗАВДАННЯ 1

Інформація, яка не надається у відповідь на інформаційний запит

 

Згідно Статті 19 «Оформлення  запитів на інформацію» ЗАКОНУ УКРАЇНИ  «Про доступ до публічної інформації»:

Запит на інформацію - це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні. Запитувач має право звернутися до розпорядника інформації із запитом на інформацію незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання запиту. Запит на інформацію може бути індивідуальним або колективним. Запити можуть подаватися в усній, письмовій чи іншій формі (поштою, факсом, телефоном, електронною поштою) на вибір запитувача.

З метою спрощення  процедури оформлення письмових  запитів на інформацію особа може подавати запит шляхом заповнення відповідних форм запитів на інформацію, які можна отримати в розпорядника інформації та на офіційному веб-сайті відповідного розпорядника. Зазначені форми мають містити стислу інструкцію щодо процедури подання запиту на інформацію, її отримання тощо.

У Статті 20. «Строк розгляду запитів на інформацію» говориться про таке:

Розпорядник інформації має надати відповідь на запит  на інформацію не пізніше п'яти робочих днів з дня отримання запиту. У разі якщо запит на інформацію стосується інформації, необхідної для захисту життя чи свободи особи, щодо стану довкілля, якості харчових продуктів і предметів побуту, аварій, катастроф, небезпечних природних явищ та інших надзвичайних подій, що сталися або можуть статись і загрожують безпеці громадян, відповідь має бути надана не пізніше 48 годин з дня отримання запиту. Клопотання про термінове опрацювання запиту має бути обґрунтованим. У разі якщо запит стосується надання великого обсягу інформації або потребує пошуку інформації серед значної кількості даних, розпорядник інформації може продовжити строк розгляду запиту до 20 робочих днів з обґрунтуванням такого продовження. Про продовження строку розпорядник інформації повідомляє запитувача в письмовій формі не пізніше п'яти робочих днів з дня отримання запиту.

Стаття 22. «Відмова та відстрочка в задоволенні запиту на інформацію»:

Розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні  запиту в таких випадках:

А) розпорядник інформації не володіє і не зобов'язаний відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит;

Б) інформація, що запитується, належить до категорії інформації з  обмеженим доступом;

В) особа, яка подала запит  на інформацію фактичні витрати, пов'язані  з копіюванням або друком;

Г) не дотримано вимог до запиту на інформацію.

Інформацією з обмеженим  доступом є:

1) конфіденційна інформація;

2) таємна інформація;

3) службова інформація.

Обмеження доступу до інформації здійснюється відповідно до закону при дотриманні сукупності таких вимог:

1) виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя;

2) розголошення інформації  може завдати істотної шкоди  цим інтересам;

3) шкода від оприлюднення  такої інформації переважає суспільний  інтерес в її отриманні.

Обмеженню доступу підлягає інформація, а не документ. Якщо документ містить інформацію з обмеженим доступом, для ознайомлення надається інформація, доступ до якої необмежений.

Конфіденційна інформація - інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб'єктів владних повноважень, та яка може поширюватися у визначеному ними порядку за їхнім бажанням відповідно до передбачених ними умов. Розпорядники інформації, які володіють конфіденційною інформацією, можуть поширювати її лише за згодою осіб, які обмежили доступ до інформації, а за відсутності такої згоди - лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Таємна інформація - інформація, розголошення якої може завдати шкоди  особі, суспільству і державі. Таємною  визнається інформація, яка містить державну, професійну, банківську таємницю, таємницю слідства та іншу передбачену законом таємницю.

Отже, інформація, яка  не надається на інформаційний запит  — це таємна та конфіденційна. І  може надаватися лише за згодою розпорядників інформації.

 

ЗАВДАННЯ 2

Приватна інформація, пов’язана з публічною

 

Приватна інформація, пов’язана з публічною — це та інформація, яка стосується відомих осіб (політиків, зірок шоу-бізнесу тощо). Адже пересічним громадянам завжди хочеться знати не про діяння цієї особи, а про її особисті справи.

Ми всі громадяни, які  проживаємо на території України, рівні  перед її законами. Однак суспільство не плаский майданчик із льоду, де кожен громадянин виконує однакову роль. Кожен українець відноситься до певної групи, яка має ті чи інші важелі (політичні, фінансові, духовні, культурні), або має їх рівно стільки, щоб обмежувати владу (тобто, мається на увазі звичайний середньостатистичний українець, який трудиться на підприємстві, банківський клерк, продавець, водій таксі і т.д.). Тому доречно сказати, що суспільний інтерес до кожного громадянина України різниться. У першому випадку інтерес суспільства до політика, магната, артиста буде високим, життям таких людей цікавляться, обговорюють. У другому випадку – середньостатистичний українець, життя таких людей цікаве обмеженому колу людей: родичі, знайомі, колеги, а не цілому суспільству. Відповідно, суспільний інтерес до певної особи стає лакмусом у вимірюванні публічності цієї особи. Чим людина публічніша, тим більше відомостей виливається у суспільство про її життя. І зазвичай цю інформацію розповідає про себе сама ж публічна людина.

Тому роль статті №32 Конституції  України, де прописано: «Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя» дещо нівелюється у випадку публічної людини. Адже публічні люди часто самі провокують інтерес до свого особистого життя, до своєї сім’ї.

Усі гарантії особистого життя та простору, які забезпечує Конституція та Конвенція, абсолютно стосуються «звичайних» громадян, а не політиків, бізнесменів, високоповажних діячів церкви, акторів, співаків і т.д. Ставши публічною людиною поняття щодо особистого життя звужується. Те, що людина публічна, само собою передбачає, що її «знає» чи не кожен громадянин суспільства. Публічні люди на виду та на слуху. Мало кому буде цікаво знати, як розпочинається день у сантехніка котельні №6 Василя Івановича Пупкіна. Однак, переважній більшості цікаво о котрій годині прокидається Президент України, чи робить він зранку фізичні вправи, бігає парком, що полюбляє на сніданок, як добирається до Адміністрації (велосипедом, на роликах, пішки, у метро, на авто та якому саме, чи сам за кермом, чи їздить із водієм, чи має президент права, який у нього водійський штраф, скільки разів порушував правила дорожнього руху і які саме. Перелік можна продовжити…). Публічність передбачає підвищений інтерес до персони й те, що частина життя втрачає поняття приватності. У жодному законі не прописано чіткої межі приватного життя публічної людини. Те на скільки суспільство обізнане із приватним життям, швидше залежить від самої ж публічної людини, того на скільки близько вона «впускає» у своє життя журналістів, які розповідають про неї решті громадян. Якщо, наприклад, під час передвиборчої агітації політик акцентує на тому, що він відкритий, чесний, не має «лівих» прибутків, трудиться зранку до світанку не обікравши країну не на копійку, а при цьому приховує від суспільства декларацію, то зрозуміло, що до фінансової сторони життя буде підвищений суспільний інтерес. І оприлюднення реального фінансового стану такого політика, навіть проти його згоди на це, якщо статки нараховують сотні тисяч, мільйони або мільярди, буде виправданим. Бо у цьому випадку спрацьовує поняття «суспільний інтерес», важливість таких трат. Прихід людини до влади, яка приховує свої істинні прибутки та майно, натомість розповідаючи, що нерухомості і грошей у неї стільки ж, як у середньостатистичного українця, може становити загрозу суспільству. Адже від початку такий політик дурить своїх виборців. Чого ж можна чекати від нього, коли він прийде до влади?! Тому оприлюднення справжньої картини фінансового життя у цьому випадку цілком виправдане і суспільний інтерес переважає приватність, яку захищає Закон.

Розглянемо кілька прикладів:

Скандал пов’язаний із розпиттям сином Президента шампанського вартістю у декілька тисяч доларів також не буде втручанням у приватність, хоча грань тут дуже тонка. З однієї сторони – Андрій Ющенко член сім’ї Президента, гаранта Конституції України. Будучи сином Президента, до нього вже підвищений інтерес суспільства. Його приватність вже не настільки глибока й широка, як у сантехніка котельні №6. Він дозволяє у громадському місці – ресторані з відкритим доступом, розпивати дорогі спиртні напої, недоступні переважній більшості українців. Цілком логічний випливає висновок, якщо син Президента дозволяє собі пити шампанське вартістю 3 тисячі доларів, що ще він може собі дозволити?, - очевидно, багато чого. А звідки гроші? А чи не податки проїдає та пропиває президентський син? У цьому випадку оприлюднення інформації про розкішну вечерю сина Президента, у таких колосальних тратах, виправдане суспільним інтересом. Хоча, якби Андрій Ющенко вечеряв тоді у ресторані закритого клубного типу із обмеженим доступом, а журналісти усіма правдами і не правдами проникли у середину і зафіксували те, що він п’є та що їсть, тоді можна було б говорити про порушення приватного життя. Бо будучи у закладі закритого типу, Андрій Ющенко, захищає свою приватність, він ховається від суспільства. Хоча, в основі залишається те, що не декларуючи відповідні статки, син Президента дозволяє собі особливо розкішні вечері! І про це потрібно розповідати суспільству, це вважливо!

Ще один син Президента – Янукович молодший, узагалі в  робочий час п’яний розгулює Києвом. Замість того, щоб відпрацьовувати свою заробітну плату, він дозволяє собі не тільки не працювати, а ще й пити. Показувати, писати про це ПОТРІБНО. Тому що такі люди йдуть на вибори, гарно агітують за себе, обіцяють золоті гори, а приходячи до влади, дерибанять, розвалюють та пропивають громадське – гроші своїх виборців. Якщо про це не розповідати, не показувати, то українці не знатимуть за кого вони віддають свої голоси, кого вони наділяють владою й кому доручать піклуватися про себе. Суспільний інтерес та важливість тут переважають приватність.

Що стосується акторів, співаків, вони теж публічні, їх життям цікавляться шанувальники. Кожен із них «впускає» до свого життя прихильників, розповідає з телеекранів або шпальт про свої захоплення, мрії, побут, сім’ю. Якщо вони обмежують доступ до свого життя, ховаються у своїх будинках за високими парканами, то звісно, зроблене із високого дерева фото «зірки», яка засмагає на подвір’ї свого будинку біля басейну – порушення приватного життя. Однак, якщо публічна людина запросила до себе на зустріч журналістів і зустрічала їх біля басейну у купальнику, розпивала при цьому коктейлі, то опубліковані фото вже не будуть порушенням її приватності.

Приватне життя публічної  людини – поняття абстраговане, чітко не визначене і не прописане у Законах. Кожен із тих, хто відноситься до публічних людей, самостійно встановлює своєрідний бар’єр своєї приватності. У когось він ближчий, так би мовити, до шкіри, у когось знаходиться далі.

Стаючи публічними, громадяни  самі нарікають себе на те, що їхнє приватне життя набуде всезагального розголосу та інтересу. Тому, приватного у їх особистому житті майже не залишається. Якщо публічна людина впускає до свого помешкання журналістів, знайомить з телеекранів та шпальт газет суспільство зі своєю сім’єю, розповідає про сімейні традиції, звички, відпочинок, заводить персональні сторінки у соціальній мережі, то можна говорити про те, що приватності така публічна людина позбавлена. Тоді не можна вимагати у журналістів спростовувати інформацію про те з яких чашок п’ють каву у цій сім’ї, заперечувати інформацію про вартість меблів в оселі, обурюватися інформації у ЗМІ про те, у яких навчальних закладах навчаються діти, й тим паче, скільки те навчання коштує і т.д. Інша справа, коли публічна людина не запрошує до свого дому журналістів, а усі газети пишуть про те, які шпалери на стінах у будинку, хто вигулює зранку песика та на які оцінки навчаються діти.

 

 

 

ЗАВДАННЯ 3

Оціночні судження

 

Про оціночні судження у  друкованих ЗМІ та судові прецеденти з цього приводу часто-густо говорять у пресі, на телебаченні й інтернет-сайтах, під час прес-конференцій і т. п. А от про телебачення в цьому контексті згадують дуже рідко. І не дивно, адже газету легше принести до суду, аніж шукати у телерадіоорганізації відеоролик новин чи програми. Утім, принципи роботи, проблеми і санкції в обох випадках однакові. Тож готуючи будь-який матеріал, варто дотримуватися принципів безпеки, а при виникненні непорозумінь – знати, як захистити свої права та інтереси, на що посилатися, до чого апелювати та на чому будувати свій захист.

Що можна вважати судженням? Словники вказують, що судження є «формуванням думок, оцінок або висновків». Воно містить такі складові, як вирішення проблем, вироблення рішень, опанування нових понять, але водночас є ширшим і загальнішим. За Ліпманом (стаття «Чим може бути критичне мислення?»), судження можуть бути:

- оціночними;

- приписовими (приміром, артикульований припис лікаря, який  слід виконати хворому);

- описовими (наприклад,  гоголівський опис Дніпра).

Розглянемо докладніше оціночні судження.

При виробленні суджень  найчастіше звертаються до таких  раціональних критеріїв: