Психолінгвістичні засоби моделювання образу Юлії Тимошенко в тижневику „Дзеркало тижня”

Ганна Сіроткіна 

Психолінгвістичні засоби моделювання образу Юлії Тимошенко в тижневику „Дзеркало тижня”

У сучасних умовах переходу до інформаційного суспільства одним з найважливіших інструментів, якими послуговується політична комунікація, є засоби масової інформації. При цьому ЗМІ виступають не тільки каналом передачі, а й беруть активну участь у формуванні, інтерпретації та корегуванні явищ політичного процесу. Феномен впливу ЗМІ на політичний процес являє собою багатогранне явище, тому для даного дослідження ми виокремили один з аспектів зазначеної проблематики. Так, метою цієї праці є дослідження психолінгвістичного інструментарію, що сприяє формуванню та функціонуванню образу політика в свідомості реципієнта якісної преси. У статті ми обмежимося аналізом матеріалів газети „Дзеркало тижня” (з № 1 2001 року до № 39 2007 року) в аспекті формування образу Юлії Тимошенко, яскравої представниці українського політичного істеблішменту.

Більшість матеріалів, які становлять об’єкт даного дослідження, виконані в жанрі статті з елементами публіцистичності, що органічно вписується в сучасну комунікативну ситуацію. За визначенням професора В. Й. Здоровеги, „публіцистичність — це проникнення характерного для публіцистики методу в твори не публіцистичні за своєю природою” [33: 224]. Публіцистичність викладу дозволяє не тільки вплинути на свідомість реципієнта, але й зумовити відповідну реакцію, а іноді й стимулювати певну поведінку [33: 224-225]. В статтях превалює есеїстичність, зростає роль художньо виписаної деталі, відчувається тяжіння до оцінності. Оцінність викладу є важливим інструментом реалізації функції впливу газети. До дієвих, експресивних засобів вираження оцінності, що використовуються авторами друкованих видань, відносяться засоби мовленнєвої виразності [31].

В свою чергу виразність та зображальність є невід’ємними рисами журналістських текстів, мета яких –  вплинути на свідомість реципієнта. Виразність – це здатність  тексту привертати до себе увагу та підтримувати її. Посилення виразності за допомогою мовленнєвих засобів сприяє розстановці певних акцентів в тексті, в результаті чого текст швидше сприймається та запам’ятовується реципієнтом. Зображальність тексту – це його наочність, здатність викликати в уяві читача певну картину того, про ще йдеться [36: 131-137]. Посилення виразності та зображальності тексту відбувається за допомогою риторичних фігур, тропів та інших специфічних мовленнєвих засобів, які в той же час відносяться до дієвих експресивних засобів вираження оцінності.

На наш погляд, видається актуальним вивчення саме засобів і форм посилення виразності та зображальності, а також вираження категорії оцінки, що в сумі сприяє реалізації функції впливу в журналістському тексті.

Фігури мови можна  визначити як відступи від нейтрального способу викладу, які з метою емоційного та естетичного впливу надають тексту оцінності, виразності та зображальності. Кожна стилістична фігура характеризується своїми механізмами створення, конкретною семантикою та особливостями функціонування. Існує багато класифікацій фігур, але для нашого дослідження вважаємо доцільним спиратися на праці Г. Г. Хазагерова, Н. А. Безменової, С. І. Виноградова.   

В газеті „Дзеркало тижня” часто використовуються дві найбільш розповсюджені і одночасно семантично і функціонально подібні фігури думки – парадокс і контраст. Антонімічні відношення, які лежать в основі фігур часто використовуються для виявлення суперечливості певного явища, а також для позначення середньої, проміжної якості [30: 2-38]. З'єднання контрастних речень інтонацією протиставлення, як правило, супроводжується експресивним забарвленням. Класичний приклад протиставлення знаходимо в статті „Україна партійна. Частина ІІІ. „Блок Юлії Тимошенко”. Тут автор, говорячи про неможливість альянсу опозиційного блоку Тимошенко з політиком Ющенком, обґрунтовує таку позицію тим, що в блок Ющенка об’єднуються „не руйнівники, а творці” [22: 4]. Таким протиставленням автор підкреслює руйнівну силу опозиції (тобто БЮТу), вказує на те, що вона будується на запереченні та іноді характеризується нонконформістськими поглядами.

 Оцінна опозиція  може створюватися як у результаті  використання власне мовних антонімів,  так і антонімів контекстуальних.  „Тимошенко — це галаслива й бадьориста опозиція. „Регіони” — це опозиція холодна й технологічна (...) „Регіони” обіцяють усе, але їм вірити страшно. Тимошенко обіцяє багато чого, але їй вірити він не може” [19: 2]. Тут два явища протиставляються контекстуально, лексеми набувають образно-символічного значення. Ніби кожна характеристика одної сторони виступає як той елемент, якого бракує іншій: команді Тимошенко не завадило б технологічності у веденні політики, „холодності”, тобто меншої експресивності та бунтарства.

Одночасна реалізація відносин контрасту і тотожності є особливістю парадоксу. Реалізація оцінної семантики цієї фігури спирається на уявлення про логічно правильну "картину світу", про закріплені в соціумі норми і цінності, відступ від яких і породжує оцінний ефект. Наприклад, у статті „О, друзі, небезпечний ваш союз” авторка стверджує: „...той, хто хоче всерйоз і надовго зупинити Тимошенко, — повинен підтримати її прем’єрство” [19: 2]. Таким парадоксальним твердженням авторка хотіла сказати, що Юлії Тимошенко не можна надавати необмежену владу, що вона зможе плідно працювати при наявності певних стримуючих кордонів. Це вказує на імпульсивність, свавільність політика, її безкомпромісність та жорсткі принципи роботи, що може гальмувати роботу уряду. Ще один приклад подібного висловлювання знаходимо в статті „План „Антиющенко”. Тут парадоксальність вислову встановлюється контекстуально. В матеріалі йдеться про передвиборчу кампанію 2004 року, коли Юлія Тимошенко була палким прибічником Віктора Ющенка та допомагала йому у веденні передвиборчої кампанії. „Найкраще проти Ющенка може „спрацювати” Тимошенко”, – говорить автор статті [28: 3]. Авторка статті цим хотіла підкреслити, що Юлія Тимошенко – незалежний сильний політик, гарний організатор, усебічно грамотний спеціаліст, харизматичний лідер, який при певних умовах здатний забрати з собою частину електорату Ющенка. З іншого боку, це вказує на нездатність політика Тимошенко до довготривалого та продуктивного партнерства. 

Активно використовується журналістами „Дзеркала тижня” така фігура думки, як дубітація. Це ряд питань до уявного співбесідника, що слугують для постановки проблеми та обґрунтування форми міркування. Наприклад: „І поки влада об’єднуватиме бізнес, Тимошенко об’єднає електорат. Ви звернули увагу, що за неї, по суті, проголосували найбідніші прошарки населення — село і маленькі, Богом і владою забуті містечка? (...) У вас є сумніви в тому, що, перебуваючи в опозиції, Тимошенко стане для цих людей рідною мамою? У вас є сумніви в тому, що дії ідеологів коаліції НУ і «Регіонів» дадуть привід для її викривальних виступів? У вас є запитання, кому більше ці люди повірять — Тимошенко чи Порошенку з Ахметовим?” [27: 2]. Тут завдяки прийому дубітації висвітлення тих чи інших граней проблеми відбувається ніби на очах читача та за його участю. Від цього переконливість висновків зростає, що допомагає закріпити в свідомості читача образ Юлії Тимошенко як „захисниці робітничого класу” [25: 2], а також політика який апелює до архетипу „батьківщини-матері” [24: 4]. 

Мовними засобами підтримки  контакту з читачем слугують також комунікація, парантеза, замовчування. Серед зазначених фігур найбільш частотною в текстах „ДТ” є парантеза. Це самостійне, інтонаційно і графічно виділене висловлювання, вставлене в основний текст, яке має значення додаткового повідомлення, роз'яснення або авторської оцінки. Наприклад, авторка статті „Кого оберігає Берегиня, або матріархат як чоловічий винахід”, розповідаючи про стереотипні жіночі образи, що ефективно використовує Тимошенко відповідно до ситуації, говорить: „під час її арешту у 2002-му негайно з’явилися листівки та буклети, що представляли її в образі жінки-жертви-мучениці (один із них навіть називався «Терновий вінок»!)” [13: 27]. Ще приклад парантези: „А Тимошенко, котра дуже сумлінно (хоча й не завжди ефективно) трудилася, очки втратила” [28: 2-4]. Бачимо, що з точки зору трансляції емоційного стану автора,  ця фігура ідеальна для передачі внутрішніх коливань, тривожності, зміни настрою, іноді невпевненості. 

Окреме місце в тексті посідає таке комунікативне явище  як замовчування. Під замовчуванням розуміють авторські недомовки, що не виражені синтаксично. Іноді замовчування виступає як риторичний прийом, коли оратор обіцяє чогось не говорити, але тим самим вже говорить про це. В досліджуваних нами текстах замовчування представлене фігурою апосіопезису – обривом висловлювання, яке при цьому залишається комунікативно незакінченим. В формі апосіопезису часто передається докір або загроза. Наприклад, у статті „О, друзі небезпечний ваш союз” автор розмірковує про можливе коаліційне об'єднання між політичними силами, що брали участь у виборах-2006: „І якби в країні була людина, яка змогла б посадити за стіл переговорів лідерів політичних сил, що становлять задекларовану напередодні виборів коаліцію! Якби вона могла змусити тих, хто зібрався, провести ревізію великих помилок у взаємовідносинах. Якби вона змогла змусити їх виробити „правила дотику в бою”, у виконанні яких розписався б кожний, хто вступає в альянс. Якби вона змогла чітко визначити не тільки макропріоритети й вимагати консолідованої роботи з досягнення їх, а й виробила тактичні завдання, вирішення яких дозволило б людям у найближчі місяці відчути зміни в соцзабезі, жеку, у подвір’ї, поліклініці. Якби була людина, яка чітко сказала б: „У нас сильний опонент усередині країни, у нас складна економічна ситуація, у нас неминучий зовнішній негативний вплив, але ми поставили на карту все, наше політичне майбутнє пов’язане як сіамські близнюки. І якщо зараз не буде ривка, який відчують люди, то про 2009 рік можуть забути всі, хто сидить за цим столом”…Та такої людини в країні немає” [19: 2]. Три крапки – це ніби натяк на відомі і автору, і читачеві факти або на позиції, які вони розділяють. Всілякі обриви в тексті виокремлюються за умови чітко позначеного ритму. У наведеному прикладі інтенсивність темпоритму викладу забезпечують період та анафора.

Важливе місце в газетних статтях посідають повтори різних типів. Повторювані сегменти тексту фіксуються в пам’яті і впливають на формування відношення до відповідної проблеми. Повтори можуть створюватися засобами будь-якого мовленнєвого рівня. На лексичному рівні це може бути буквальний повтор слів. На морфологічному – це поліптотон – повтор слова в різних відмінкових формах: „Юлія Володимирівна – політик розумний, вона це розуміла і розуміє зараз” [17: 1].

До фігур структурно-графічного виділення, які часто вживаються в „ДТ” відносяться сегментація та парцеляція. Сегментація – це винесення важливого для автора компонента висловлювання на початок фрази і перетворення його в самостійне називне речення: „Схід – Захід: поглиблення протистояння?”, „Україна Кучми та Україна Ющенка: чи є відмінність?” [21: 2-4],  «Блок Юлії Тимошенко». Не сотвори собі кумира” [19: 4]. Останній приклад показує, як за допомогою сегментації вибудовується підтекст, в якому журналіст засуджує стратегію БЮТ, засновану не на політичній програмі партії, а на образі її лідера.

Парцеляція – у  письмовому тексті відділення крапкою  одного або декількох останніх слів висловлювання для привернення  уваги читача та надання їм нового звучання, наприклад: „Отверженная. Само” [12: 2]; „Кандидати у списки. Думайте самі: мати чи не мати” [21: 2]. Зазначені фігури надають журналісту можливість розставити логічні акценти, направити увагу читача до тієї частини висловлювання, яка і містить головну думку. В „ДТ” зазначені фігури найчастіше використовуються в заголовках, які є актуалізаторами текстової інформації.

Зображальність, виразність, оцінність  тексту посилюється не тільки фігурами мови, але й тропами. Оскільки естетична свідомість письменника відбиває світ у формі естетично значущих, як правило, художніх образів, засобами формування й передачі цих образів виступають елементи мови, які і організовуються в систему тропів.

Троп – це мовна  одиниця, що має зміщене значення, тобто другий план, що стоїть за буквальним значенням. Взаємодія і взаємозбагачення двох змістів і є джерелом виразності. В цьому плані місце метафорики як засобу вторинної номінації у політичному дискурсі є визначальним. У матеріалах „Дзеркала тижня”, присвячених діяльності Юлії Тимошенко, простежується тенденція використання метафор з семантикою театрального або циркового дійства. „Наша Україна” явно недооцінює шкоду, якої завдасть її лідерові самостійне балотування лідера БЮТ, здатної зробити з кампанії надзвичайно яскраву постановку на революційні теми” [27: 3]. „Дзвінкою високою нотою в її роботі на себе став Майдан” [17: 1-2]. Такою характеристикою журналіст ніби показує Тимошенко як акторку політичної сцени. Найбільш промовистим на позначення театральності Тимошенко є метафоричний вислів Дмитра Видріна: „Вона [Юлія Тимошенко – авт.] настільки заплуталася, а точніше — загралася в іміджевих ролях та масках, що, відверто кажучи, коли розмовляєш із нею, не завжди розумієш, хто вона сьогодні і з ким ти говориш — із нею самою чи з ментором Морозом, моралізатором Ющенком, підступним Медведчуком чи натуралом Януковичем, в образі яких вона на цей момент перебуває” [10: 4].

Приклади метафор із семантикою спорту наявні в розмірковуваннях про принципи ведення політики Юлії Тимошенко. Наприклад: „помаранчеві сили можуть звалитися з владного олімпу”, „так вони і стоять біля риси командного забігу у владу — кожен зі своїм стартовим пістолетом” [19: 2]. Тут автор метафоричним висловом засуджує поведінку Юлії Тимошенко та інших лідерів в передвиборчій ситуації, а також їх відношення до електорату.  „Стартовий пістолет” тут уособлює не конкретні плани, програми, завдання політиків, а лише кількість голосів, які здатні забезпечити особисте „політичне виживання” кожного з них. Ще приклад метафори із семантикою спорту: „(...) Юля дістала територіальну перевагу й от-от заб’є гол ” [16: 2]

Вживаються в „Дзеркалі тижня” метафори на позначення гри. Наприклад: „У неспішні роздуми глави держави нервовими точками вклинюється необхідність розкладання кадрового пасьянсу” [19: 2]. Тут автор порівнює прийняття рішення про коаліційні об’єднання із грою в пасьянс, натякаючи таким чином на випадковий характер рішень, їх безпідставність. Ще один яскравий приклад знаходимо в матеріалі „О, друзі, небезпечний ваш союз”: „Усі козирі в колоді парламентських розкладів потрапили до рук Юлії Володимирівни!” [19: 2]. Традиція сприйняття політики через призму гри веде своє коріння до ігрової теорії  культури Йохана Хейзинга. Гра – це феномен, який пояснює всі види суперництва, змагань, які  наявні в усіх формах людської діяльності, особливе в політиці. В процесі гри людина підсвідомо прагне позбутися певних деструктивних тенденцій в психіці. Цікаво, що метафору гри журналісти використовують найчастіше саме на позначення діяльності Юлії Тимошенко. Говорячи про політика в грайливому дусі, журналісти підсвідомо ніби відсторонюють реципієнта від складного процесу осмислення такого неоднозначного феномену, яким є Юлія Тимошенко. І читач починає сприймати політика дещо в спрощеному, схематизованому вигляді.  З іншого боку, журналісти ніби „заграють” із читачем, що дозволяє не використовуючи відкриту гостру критику, і не ведучи полеміку, все одно дискредитувати діяльність політика як такого. 

Коли автори „Дзеркала тижня” говорять про Юлію Тимошенко, вони часто  використовують фізіологічні метафори. Наприклад: „Очевидно, що, перебуваючи в опозиції, БЮТ нарощуватиме електоральні м’язи, а коаліція влади відчуватиме електорально-м’язову дистрофію як мінімум у 17-ти регіонах України” [19: 2]. Тут автор вказує на серйозний потенціал Тимошенко, який вона зможе реалізувати, перебуваючи в опозиції до влади, та шляхи, якими вона намагатиметься нівелювати впливовість владної коаліції.

Однією з тенденцій серед  авторів „ДТ” використання так  званих зооморфних метафор. Наприклад: „Віктор Андрійович і Юлія Володимирівна «пасуться» на електоральних полях, що дуже перетинаються, і, йдучи в самостійне передвиборне плавання, Тимошенко здатна забрати з собою частину його симпатиків” [28: 3]. Юлія Мостова та Сергій Рахманін порівнюють Тимошенко з кішкою: „Схоже, Бог відвів їй кілька життів про запас. Причому не лише політичних та економічних, а й фізичних (...) Проте не можна не помітити, що практично в усіх ситуаціях, із якої б висоти Тимошенко не зривалася, вона «падає на чотири лапи» і знову розпочинає підйом” [22: 4]. Приклад, коли подібні метафори несуть образливий, принижувальний відтінок, знаходимо в матеріалі „Непевний друзі, наш союз”, де мова йде про протистояння Петра Порошенка та Юлії Тимошенко: „Віктор Андрійович ніколи не обтяжуватиме себе роллю рефері в тараканячих бігах” [18: 2].