Психолінгвістичні засоби моделювання образу Юлії Тимошенко в тижневику „Дзеркало тижня”

Нерідко розмови про  Юлію Тимошенко супроводжуються метафорами війни. Наприклад: „Втім, Тимошенко та її команда радісно сприйняли піар-війну з НСНУ, і бойові дії між двома помаранчевими командами розгортаються на радість усім іншим учасникам виборчого процесу” [9: 4]. Воєнна тематика навіть прослідковується в описах зовнішнього вигляду політика: „Гіпержіночний стиль одягу, що його вперто демонструє Юлія Тимошенко останнім часом, — це, здається, не що інше, як чудовий політичний камуфляж” [13: 27].

Дослідник Г. Г. Хазагеров пропонує до групи метафор віднести й порівняння. У матеріалах „Дзеркала тижня” має місце порівняння Тимошенко не стільки з абстрактними поняттями та категоріями, скільки з конкретними речами або постатями. Так часте співвіднесення журналістами Юлії Тимошенко з Жанною д’Арк призвело до появи сталого газетного образу „української Жанни д’Арк ”. Цей образ жінки-жертви-мучениці дозволяє в свідомості реципієнта закріпити за постаттю українського політика такі визначальні риси історичного персонажу, як пасіонарність, волю, мужність, непримиримість, радикальний пафос. Водночас в журналістських матеріалах Юлію Тимошенко нерідко порівнюють із „Берегинею” – рішучим  та суворим, але водночас мудрим, компетентним, турботливим та справедливим Матріархом. Тобто незважаючи на маскулінний, безкомпромісний стиль управління, на думку журналістів, Тимошенко все одно стала першою в Україні жінкою-політиком, яка активно підкреслює свою ґендерну приналежність.

Часто в текстах „ДТ” вживаються метафоричні вислови, які з часом набули статусу публіцистичного образу на позначення Тимошенко. Серед них: „слов’янська мадонна”, „ікона помаранчевої революції”, „головний борець з олігархами”, „непохитний опозиціонер”. До речі останній приклад ілюструє те, як публіцистичний образ в певному контексті може перетворюватися в прийом сугестивного впливу на читача – „наклеювання ярликів”. Ярлики” являють собою один з видів психологічного програмування масової свідомості. Вони є одним із засобів насадження масових стереотипів. Під стереотипом розуміють сприйняття людьми якогось соціального об’єкта у спрощеному схематизованому вигляді. Таке уявлення з часом фіксується у свідомості людини і практично вже не піддається перевірці досвідом. „Непохитний опозиціонер” – це стереотипний образ Юлії Тимошенко, який вона набула, знаходячись довгий час в опозиції до уряду. Якості, які характеризують опозиціонера в свідомості читачів – нон-конформізм, нездатність досягати порозуміння, навіть певний бунтарський дух, – продовжують асоціюватися з Юлією Тимошенко навіть під час перебування її у владній команді [29: 4]. Взагалі сугестивна лінгвістика,  що вивчає вплив слова на свідомість людини, являє собою цікаве та вельми поширене явище в сучасних медіа, тому потребує окремого дослідження. Отже, повернемось до аналізу тропіки в журналістському тексті

Серед тропів, що сприяють експресивізації викладу, на шпальтах „ДТ” також широко представлена метонімія – перенесення імені з однієї реалії на іншу за логічною суміжністю. Наприклад, Алла Лазарєва, описуючи виступ Юлії Тимошенко в паризькому сенаті, говорить: „На Кучму або Януковича журналістів було не заманити. На Тимошенко народ валив”[15: 4]. Таким висловом, журналіст підкреслює здатність політика до театралізації. Авторка ніби навмисно прибирає слово „виступ” або „промова”, щоб підкреслити, що сама Тимошенко, її зовнішній вигляд, її промова, міміка, жести можуть розглядатися та прочитуватися як повноцінне видовище. Наступні слова авторки це підтверджують: „В Інституті політичних досліджень подивитися на українського лідера заздалегідь записувалися в чергу” [15: 4]. Авторка вживає слово „подивитись” замість „послухати промову”. Закладена в метонімії здатність до деперсоніфікації дозволяє передавати жартівливе або іронічне відношення до об’єкту.

Крім тропів в класичному розумінні, в „Дзеркалі тижня” представлені так звані граматичні тропи. За визначенням Г. Г. Хазагерова, граматичними тропами або алеотетами називають використання граматичної форми в непритаманному їй граматичному значенні [36: 131]. Найбільш уживаною в „ДТ” специфічною формою граматичних тропів є риторичне питання.  Наприклад, журналіст Алла Лазарєва в своїй статті „Паризькі аванси”, розповідаючи про візит Юлії Тимошенко до Франції на посаді прем’єр-міністра, ставить під сумнів ефективність її  роботи за кордоном, зокрема, рішення та угоди, які були підписані високопосадовцями двох країн. Принижує значимість цих рішень Лазарєва через введення у текст риторичних запитань у поєднанні з прийомом дубітації. „Питання — чи вистачить у Києва послідовності розвинути заявлені теми на належному рівні? Чи не забудуться дані обіцянки? Чи не будуть розчаровані співрозмовники високого і дуже високого рівня? Що по-справжньому виграє країна від бліцкригу Тимошенко?” [15: 4]. Постановкою таких риторичних питань авторка намагається показати несерйозність, неефективність переговорів, які, між тим, становили головну новину в більшості українських медіа. В даному випадку риторичні питання, що залишаються без відповіді, але набувають певного контексту, змушують читача мислити та розвивати ідею в тому напрямі, який задав журналіст.

Одним з найдієвіших  засобів посилення зображальності та виразності тексту в „ДТ” є алюзія. Алюзія в строгому значенні не є тропом або фігурою. Вона являє собою прийом текстотворення, що полягає в співвіднесенні створюваного тексту з яким-небудь фактом, що мав прецедент, – літературним або історичним. Висловлювання, що містять алюзію, крім буквального значення, мають другий план, що змушує слухача звернутися до тих або інших спогадів, відчуттів, асоціацій. В „ДТ” використовуються змістовні, естетично привабливі алюзії, що є помітним показником інтелектуального рівня дописувачів видання. Такі алюзії багатофункціональні: вони розширюють культурний простір тексту; збагачують його значеннєвими та емоційними відтінками (у тому числі створюють передумови для виникнення в читача різноманітних асоціацій); служать засобом вираження оцінки і створення комічного ефекту; використовуються для посилення аргументації.

Наведемо кілька прикладів: „Вже у ході останніх президентських виборів Юлія Тимошенко опановує імідж революціонерки (відповідно — чорне шкіряне вбрання), відтак її порівнюють уже зі «свободою, що веде народ» [13: 27]. Тут журналіст порівнює Юлію Тимошенко із образом, втіленим на картині Делакруа „Свобода, що веде народ”. „Я країни іншої не знаю ...де екс-прем’єр сидів би в американській в’язниці, народний депутат — у німецькій, Президент і глава МВС як мінімум підозрювалися б у причетності до зникнення журналіста, а проти чинного віце-прем’єра (Юлії Тимошенко – авт.) порушували три кримінальні справи” [23: 4]. Задля створення певного комічного ефекту автор взяв слова з пісні радянського кінофільму „Цирк”. Якщо відновити все речення – „Я страны другой такой не знаю, где так вольно дышит человек”, то це надає ще більш глибоко змісту висловлюванню із алюзією. Алюзії, які розраховані на більш масове сприйняття, використовує Володимир Ар’єв: „Якщо подивитися на діяльність головних обвинувачів країни, то складається враження: кожен генеральний прокурор за свою каденцію має зробити лише три речі — виростити вплив, аби вишикувати парламент і посадити Юлію Тимошенко” [11: 3].

Використовуються на шпальтах „Дзеркала тижня” і так  звані алюзії-біблеїзми: „Проте, займаючись державними справами, вона (Юлія Тимошенко  – авт.) плодила та множила особистих  ворогів, котрі домоглися в остаточному  підсумку відкриття карних справ, її відставки й арешту” [22: 4]. Ще приклад: „Нинішнім опонентам влади дуже важливо довести суспільству, що «всі ми одним миром мазані» [29: 3]. Нерідко в матеріалах про Юлію Тимошенко використовуються певні образи або просто застарілі слова: „ходіння в народ” [15: 4], „ходіння в опозицію” [22: 4]. Такі пасажі можуть не тільки надавати висловлюванню літературності, але й створювати ефект сказовості, створювати образ руху невизначеним або й визначеним шляхом. У той же час, це надто затерті стилістичні штампи, адже часто використовуються.

Окреме місце в системі  засобів посилення виразності, зображальності та оцінності текстів посідає висміювання. Висока ефективність цього прийому пов’язана з тим, що він знижує дієвість психологічного захисту особистості. Там, де пряма критика та негативний вплив блокується психологічними бар’єрами, вплив у гумористичній, іронічній формі різко знижує захисні реакції особистості. Приклад висміювання шляхом цитування політика знаходимо в матеріалі „Деякі люблять гарячіше” Ольги Дмитричевої: „Я ніколи не заявляла, що збираюся балотуватися в президенти, — зробила відкриття моя співрозмовниця. — І я повторюю, що ніколи власні амбіції не ставила вище за можливості створення єдиної демократичної команди. Я готова йти в команду до лідера й бачу своє місце там, де я потрібніша й де не буду позбавляти країну шансу мати нове керівництво” [11: 3]. Авторська ремарка носить іронічний відтінок, вказуючи на такі риси Тимошенко, як популізм, вміння з певною метою оперувати суспільно важливими поняттями, здатність говорити завуальованими месіджами, схильність до використання надмірної пафосності у своїх промовах. Ефект дії даного прийому ґрунтується на тому, що при висміюванні окремих висловлювань та елементів поведінки людини до нього ініціюється жартівливе та несерйозне ставлення, яке в подальшому розповсюджується й на інші його висловлювання та погляди.

Ще одним прикладом  висміювання є уривок статті Ольги  Дмитричевої „Отверженная. Само”. Тут авторка викриває Юлію Тимошенко як „непрохідну ідеалістку”, яка під час подій 2001 року запропонувала Віктору Ющенко об’єднати в єдиний блок із загальним виборчим списком три різні політичні сили. Для того, щоб показати безглуздість та недієвість такого політичного ходу, авторка Ольга Дмитричева вводить у свій матеріал образ-картину: „Сподіватися побачити під спалахами фото- і променями телекамер потрійне рукостискання Віктора Ющенка, Юлії Тимошенко й Олександра Мороза, та ще й під схвальні оплески Юрія Костенка, Геннадія Удовенка та Віктора Пинзеника, можна з таким же успіхом, як очікувати явки з повинною у Білий дім бін Ладена” [12: 2]. До речі, тут іронія в певній мірі переходить у стеб. І. Л. Михайлин дає таке визначення цьому поняттю: „стеб – блазнювально-блюзнірські, шалапутно-агресивні, почасти парадоксальні поведінка, мислення, спілкування, відношення до чого-небудь, а, можливо, й ширше – цілий спосіб життя, а також відповідний стиль у журналістиці, літературі, живопису, кіно” [34: 251]. Така манера нав’язує читачам агресивно-нігілістичне ставлення до явищ дійсності, зміст якого у висміюванні, у негативному сприйнятті, а то й запереченні.

Потяг засобів масової  інформації до експресивності та оцінності  не обмежується  використанням тропів та фігур мови. Часто для посилення  мовленнєвої виразності створюються  оказіоналізми: референдуміада, референдумні страждання [11: 3], рефлекс Майдану [15: 4], кадрово-усічена угода тощо [19: 2]. Нерідко посиленню впливовості тексту  сприяє полістилізм – використання мовленнєвих засобів, різних за стильовою приналежністю та нормативному статусу: книжкових та розмовних, пафосних та знижених, термінів та жаргонізмів.

Більшість матеріалів газети „Дзеркало тижня”, присвячених  діяльності Юлії Тимошенко, наближаються до публіцистичних. Поняття публіцистичності органічно включає в себе широке суспільне звучання, проблемність, тенденційність, полемічність і специфічну, властиву саме для публіцистики образність. Це дозволяє говорити про те, що сам предмет обговорення – Юлія Тимошенко як яскравий і в той же час суперечливий представник української політики – диктує особливу жанрову форму, яка буде найбільш сприятливою для висвітлення її діяльності. Отже, статті, присвячені Юлії Тимошенко, апріорі спрямовані на те, щоб зворушити реципієнта, вплинути на його свідомість, уявлення, викликати відповідну реакцію. Потужним засобом впливу на читацьку аудиторію в „Дзеркалі тижня” є широке використання стилістичних фігур та тропів. Такі експресивні засоби оцінки націлені на глибину сприйняття і тому вимагають більшої читацької активності, співтворчості. Читачеві ніби самому надається можливість "вивести" оцінку, журналіст прагне активізувати читача, залучити його до спільного міркування. В статтях, присвячених Ю. Тимошенко, найчастотнішими в системі стилістичних прийомів імпліцитного вираження оцінки є такі: контраст і парадокс, повтори, фігури структурно-графічного виділення (сегментація, парцеляція). Семантична та експресивна спільність фігур контрасту та парадоксу виявляється в тому, що в знайомому, звичному для нас явищі журналіст, публіцист виявляє нові грані, протиріччя, іноді – явний абсурд. Можемо припустити, що часте використання зазначених фігур продиктоване неоднозначністю та протиріччями в риториці Юлії Тимошенко. Крім того, вдавання до контрасту та парадоксу пов’язане із неоднозначним ставленням самих журналістів до політика: з одного боку, вони вважають її сильним харизматичним лідером, з іншого – постійно вказують на імпульсивність, безкомпромісність та популізм. Використання фігур сегментації та парцеляції, на нашу думку, також пов’язане із неоднозначністю риторики Тимошенко. Часто задля переконання реципієнта, унаочнення тої чи іншої оцінки діяльності політика журналісти вдаються до аналізу текстів Юлії Тимошенко. Виступи політика в риторичному плані відрізняються високим рівнем майстерності, але вони часто насичені завуальованими месіджами, також не рідко найбільш інформативні частини висловлювання залишаються скритими за зовнішніми риторичними прикрасами, що позбавляє тексти конкретики. І тут за допомогою сегментації та парцеляції увага читача звертається на один з компонентів висловлювання, що у загальному потоці мови міг би залишитися непоміченим. Всі зазначені фігури допомагають авторам довести свою думку, розставити потрібні логічні акценти, епатувати оригінальністю судження, зробити думку такою, що запам'ятається і, головне, – у несподіваній мовній формі висловити оцінку дійсності.

Важливе місце в матеріалах „Дзеркала тижня” посідають мовні  засоби підтримки контакту з читачем, а саме: дубітація, комунікація, парантеза, замовчування. Зазначені прийоми надають емоційного забарвлення розповіді, а також провокують читача замислитися над поставленою проблемою, змушують його мислити та розвивати ідею в тому напрямі, який задав журналіст. Та головне, ці фігури ніби руйнують бар'єр між автором і читачем, створюють відчуття взаємної довіри і розуміння. Це робить свідомість реципієнта образно кажучи „відкритою”, незахищеною та вразливою для маніпулятивного впливу.

У матеріалах „Дзеркала  тижня”, присвячених Ю. Тимошенко, активно  використовуються тропи. Найскладнішим та найдієвішим засобом експресивізації авторської мови є метафора. Тенденція використання метафор спорту, гри, театру або цирку пов’язане з тим, що, на думку журналістів, сама Тимошенко, її зовнішній вигляд, емоції, міміка, жести можуть розглядатися та прочитуватися як повноцінне видовище.

На шпальтах „Дзеркала  тижня” також має місце порівняння Тимошенко не з абстрактними поняттями та категоріями, а із конкретними речами або постатями. Такі порівняння з часом перетворюються на сталі газетні образи, які активно циркулюють в медіа-просторі.

Незважаючи на те, що газета „Дзеркало тижня” розрахована на мислячу аудиторію, яка свідомо  фільтрує здобуту інформацію через  свої світоглядні установки та сприйняття якої спирається на раціональне осмислення, в текстах все одно наявні форми маніпулятивного переконання реципієнта. Серед прийомів, за допомогою яких певний медіа-образ створюється, корегується або руйнується на психосемантичному рівні, можна назвати такі: використання стереотипів, наклеювання ярликів, висміювання тощо.

Отже, все різноманіття стилістичних фігур, тропів, образів  та інших прийомів використовується у матеріалах „Дзеркала тижня” не тільки і навіть не стільки як засоби увиразнення мови та художнього оформлення текстів. Кожне слово  має символічний зміст, а у сумі створюється надзвичайно глибокий і багатоплановий підтекст – широке поле для інтерпретацій та аналізу.

БІБЛІОГРАФІЯ

Досліджувані  матеріали

1. Дзеркало тижня. – 2001. – №№ 1-51.
2. Дзеркало тижня. – 2002. – №№ 1-50.
3. Дзеркало тижня. – 2003. – №№ 1-50.
4. Дзеркало тижня. – 2004. – №№ 1-53.
5. Дзеркало тижня. – 2005. – №№ 1-51.
6. Дзеркало тижня. – 2006. – №№ 1-12.
7. Дзеркало тижня. – 2007. – №№ 1-39.
8. Ар’єв В. Спроба номер шість // Дзеркало тижня. – 2004. – № 24. – С. 3.
9. Бутусов Ю. Аффтары жжут! // Дзеркало тижня. – 2006. – № 5. – С. 4.
10. Видрін Д. „Зміни, мій друже, зміни...” // Дзеркало тижня. – 2004. – № 11. – С. 4.
11. Дмитричева О. Деякі люблять гарячіше // Дзеркало тижня. – 2001. – № 19. – С. 3.
12. Дмитричева О. Отверженная. Само // Дзеркало тижня. – 2001. – № 38. – С. 2.
13. Кісь О. Кого оберігає Берегиня, або матріархат як чоловічий винахід // Дзеркало тижня. – 2005. – № 15. – С. 27.
14. Коваль О. Китай: інструкція з застосування // Дзеркало тижня. – № 39. – С. 5.
15. Лазарєва А. Паризькі аванси // Дзеркало тижня. – 2005. – № 23. – С. 4.
16. Макаров 0. Ризики перманентної демократії // Дзеркало тижня. – 2007. – № 39. – С. 2.
17. Мостова Ю. Вибір президента // Дзеркало тижня. – 2005. – № 1. – С. 1-2.
18. Мостова Ю. Непевний, друзі, наш союз // Дзеркало тижня. – 2005. –      № 11. – С. 2.
19. Мостова Ю. О, друзі, небезпечний ваш союз // Дзеркало тижня. – 2006. – № 12. – С. 2.
20. Мостова Ю., Рахманін С. Нічого особистого // Дзеркало тижня. – 2007. – № 37. – С. 3.
21. Мостова Ю., Рахманін С. Рік після Майдану: повторення не пройденого // Дзеркало тижня. – 2005. – № 45. – С. 2-4.
22. Мостова Ю., Рахманін С. Україна партійна. Частина ІІІ. „Блок Юлії Тимошенко” // Дзеркало тижня. – 2002. – № 7. – С. 4.
23. Мостова Ю. Я країни іншої не знаю... // Дзеркало тижня. – 2001. – № 2. – С. 4.
24. Мустафін О. Гра в офсайді // Дзеркало тижня. – 2007. – № 38. – С. 4.
25. Мустафін О. Жертвозапрошення // Дзеркало тижня. – 2007. – № 39. – С. 2.
26. Родзинки з булочки // Дзеркало тижня. – 2004. – № 23. – С. 4.
27. Соболєв Є. Попутники // Дзеркало тижня. – 2003. – № 44. – С. 3.
28. Тичина А. План „Антиющенко” // Дзеркало тижня. – 2003. – № 8. – С. 3.
29. Тичина А. По той бік влади // Дзеркало тижня. – 2005. – № 21. – С. 3.