Публіцистика Василя Симоненка

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Реферат

 на тему:

 «Публіцистика Василя Симоненка»

 

 

 

 

 

 

 

                                                                       

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Львів - 2013

 

Публицистика  Василя Симоненка

 

Симоненко Василь Андрійович (псевдоніми В. Щербань, С. Василенко, Симон)  — письменник, журналіст, яскравий представник покоління «шістдесятників».

Народився Василь Симоненко 8 січня 1935 року у с. Біївці Лубенського району Полтавщини.. Закінчив середню школу із золотою медаллю. Вступив на факультет журналістики Київського університету ім. Т. Шевченка. Паралельно відвідував літературну студію.

У 1957 — 1960 рр. працював у газеті «Черкаська правда», у 1960 —1963 pp. — у газеті «Молодь Черкащини», пізніше кореспондентом «Робітничої газети», а також займався літературною творчістю.

У 1962 р. вийшла збірка «Тиша і грім», у 1963 р. — казка «Цар Плаксій і Лоскотон». На поч. 1960-х рр. великою популярністю користувалися його вірші самвидаву. Тематично вони були сатирою на радянську систему («Некролог кукурудзяному качанові», «Злодій», «Суд», «Балада про зайшлого чоловіка»), описом важкого життя співвітчизників, особливо селянства («Дума про щастя», «Одинока матір»), розкриттям жорстокості радянської деспотії («Брама», «Гранітні обеліски, як медузи…»), клеймуванням російського великодержавного шовінізму («Курдському братові») та ін. Окремий значний цикл складають твори, в яких поет виражає любов до своєї України («Задивляюсь у твої зіниці», «Є тисячі доріг», «Український лев», «Лебеді материнства», «Україні» та ін.).

Як стверджують критики В. Симоненко став на шлях, указаний Т. Шевченком, і  увійшов в історію української літератури як борець за державний і культурний суверенітет України другої половини ХХ ст.

1962 року В.Симоненко разом з А.Горською та Л.Танюком виявили місця поховання розстріляних НКВД на Лук’янівському та Васильківському цвинтарях, про що В. Симоненко зробив заяву до міської ради.

Наприкінці 1962 р. поета жорстоко побили працівники міліції залізничної станції ім. Т. Шевченка (м. Сміла). У зв’язку з тим, що влада всіляко боролась з Василем Симоненком, можна зробити висновок, що це побиття не було випадковим.

13 грудня 1963 р. Василь Симоненко помер у черкаській лікарні.

У 1964 р. вийшла посмертна збірка «Земне тяжіння» (книгу було висунуто на здобуття Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка). Василеві Симоненкові посмертно присуджено Державну премію України імені Т. Шевченка у 1995 р.

У перше десятиліття  після смерті Симоненка радянська влада намагалася паралізувати вплив його творчості її цілковитим замовчуванням, одночасно канонізувати спадщину померлого поета як бездоганно «партійну», але в подальшому, за виразної тенденції до замовчування, було розпочато проголошення її як несумісної з «партійністю» в літературі. Проте високу оцінку, з особливим підкресленням громадської мужності поета, дістала поезія Симоненка у самвидавній критиці (І.Дзюба, І.Світличний, Є.Сверстюк).

Публіцистична творчість  Василя Симоненка розпочалась у 1957 році, після закінчення ним Київського держуніверситету ім. Т. Г. Шевченка, і початком роботи у літературному відділі обласної партійної газети «Черкаська правда». У ній і друкувались його перші журналістські матеріали, це були в основному статті на культурно – освітні теми, рецензії на кінофільми, вистави, огляди поетичної пошти, а також власні поетичні твори.

 З 1960 року В. Симоненко працює завідувачем відділу пропаганди обласної молодіжної газети «Молодь Черкащини», з 1963 р. — власним кореспондентом республіканської «Робітничої газети» на Черкаській та Кіровоградській областях. Саме тут з’являються перші «серйозні» публікації В. Симоненка, в яких тепер проглядається не тільки культурно – освітня тематика, в них уже проглядається соціальна гострота, роботи дедалі частіше набувають суспільно – політичного характеру.

Деякі найактуальніші думки, на яких акцентував увагу в своїх  публіцистичних статтях Василь Симоненко, адресуючи їх молодим його сучасникам:

«Кожна людина — господар своєї долі і свого серця. Кожна  людина повинна берегти своє кохання, як святиню. Кохання робить людей прекрасними і щасливими, якщо вони не розтринькують його на дрібниці» (із статті «Помилок краще не робити»).

«Він добре знає закони, які захищають його «права». Він  не знає тільки одного — головного  закону нашого суспільства — бути людиною» (йдеться про одного з персонажів статті «Пошти людина»).

«Людині завжди потрібні увага і теплота. І в тих  сім’ях, де обоє  — чоловік і дружина — знаходять час не тільки для роботи і домашніх справ, а й для того, щоб поділитися одне з одним своїми задумами і помислами, — завжди є взаєморозуміння.… Буває, що побутові дрібниці засліплюють людям очі. Намагаючись довести свою «ерудицію» в кухонних або якихось інших «принципових» справах, молодожони ображають одне одного. І чи не нагадують вони в такі хвилини людину, яка долонею намагалась закрити сонце?» (із статті «Двоє вийшли із ЗАГСу»).

«Ясно одне — не можна  цілком довірятись людині, яка зрадила  найближчого друга, коли тому було особливо важко… Справжнє кохання не вимірюють ні посагом, ні будь-якою іншою вигодою. Почуттями торгує тільки обиватель» (із статті «Почуттями торгує лише обиватель»).

«Для того, щоб навчити  когось, передусім, треба самому вміти. І не тільки вміти, а й робити» (із статті «Художня бездіяльність»).

Ось як згадує про нього Григорій Суховершко, дослідник творчості, а також автор кількох книг – спогадів: «Як публіциста і патріота, Василя Симоненка турбувала тривога за дієвість газетного рядка. Він уважно стежив за тим, яку реакцію у суспільстві викликають не тільки його  публікації, а й інших авторів. Бувало, що інколи він втручався у цей процес. У своїх проблемних статтях, особливо з актуальних питань культури, репертуарної політики, збереження української мови, кращих національних традицій, екології він виступав гостро і сміливо. Радів, коли щось вдавалось зрушити на краще… Він завжди повторював, що журналістика є однією з форм літературної і громадської діяльності. Бути журналістом — висока честь. …Для справжнього журналіста, а не пристосуванця-ремісника, потрібна ще й сміливість. Якщо у автора її немає, то читач із його «творінь» ніколи не дізнається правди».

Серед критичних публікацій у черкаській молодіжній  газеті Василя Симоненка, які викликали суспільний резонанс, була й стаття під назвою «Боржники», опублікована 24 лютого 1961 року. У ній йшлося про незадовільну підготовку Канівським технікумом культосвітніх кадрів (вчителів) для навколишніх сіл. Публіцист критикує заклад, наголошуючи на тому,що  ці так звані «кадри» здатні були лиш відмикати і замикати замок на дверях клубу. Статтю помітили, її розглядало Міністерство культури України. Технікум було закрито. Через певний час на його базі було утворено училище, яке зовсім по-іншому працює і до сьогодні.

«Готуючи такі і подібні їм матеріали, — згадує у своїх книгах                   Г. Суховершко, — Василь Симоненко завжди дотримувався вимоги про те, що критика — не сварка з її середньовічними атрибутами, а розумна співпраця з метою подолання певних негараздів у суспільному житті».

Критика у публіцистичних матеріалах Василя Симоненка не була ніколи на першому плані. Головною постаттю в нього була людина праці, людина честі і совісті... «Краса ж людини розкривається не лише в праці, не тільки у великому. Вона розкривається і в побуті, і у стосунках між людьми, і в коханні. І від того, що живуть на нашій землі звичайні, скромні люди з красивими душами, і сама земля наша стає красивішою», — такими словами закінчується стаття В. Симоненка про дівчину з Канева, що стала доброю мамою для трьох малолітніх дітей. І навіть після того, як їхній батько трагічно загинув, вона не віддала дітей до притулку, а трудилася і виховувала їх сама («Молодь Черкащини», 23 березня 1961 р.).

В. Симоненко завжди намагався  показати, що кожна людина має починати покращення з самої себе, що коли буде лад в родині, тоді і можна братися за країну, тобто, що все велике треба починати з малого. Змушував людей задумуватись над власними вчинками і глибше розкривав проблеми суспільства. Його публіцистика найчастіше була адресована молоді, оскільки він вважав, що саме вона є рушійною силою на шляху до змін.

Його статті на морально – етичні, суспільно – політичні  теми завжди викликали широкий резонанс, були обговорюваними, їх цитували. Насамперед потрібно згадати про такі публікації: стаття «Пошти людина» (пошти — це тодішнє ужитково-суржикове слово, яке російською звучить «почти»). Ця стаття В. Симоненка розповідає про дівчину, обдурену близькою людиною. Автор порівнює дівчину із долею України, дає зрозуміти чому так сталось (тут можна помітити Шевченківський вплив); статті «Двоє вийшли із ЗАГСу», «Почуттями торгує лише обиватель», «Художня бездіяльність» (на противагу популярному в ті роки вислову «художня самодіяльність» стосовно культосвітньої в роботи), та чимало інших матеріалів.

В. Симоненко активно  співпрацював з літературними редакторами  під час створення газет, міг  просто і переконливо показати, що на сторінках  номерів заслуговує схвалення, варте наслідування, поширення, а що несуттєве, дріб’язкове, від  чого треба відмовитися. Свої нерідко гострі й адресні зауваження висловлював коректно, по-дружньому, намагаючись викликати роздуми про те, як ту чи іншу тему подати більш вдало, ефективніше, щоб результативність публікації була вищою, масштабнішою.

Загальний стаж журналістської роботи В. Симоненка налічує близько семи років (Василь Симоненко помер дуже рано — у 28 років). Окрім поезії та прози його перу належить понад 500 публікацій — нарисів, статей, кореспонденцій, репортажів, фейлетонів, рецензій.

І хоч творчий доробок  Василя Симоненка як публіциста вимірюється не тисячами сторінок, але все ним написане світиться по-своєму, випромінює прозору і чисту людяність, яка повинна бути у кожного із нас. І в цьому є щось хвилююче, відрадне, «бо у духовний простір нації увійшов самонароджений справжній талант».

Дослідник публіцистичної творчості В. Симоненка, Г. Суховершко один з розділів своєї книжки відвів публікації фрагментів із робіт публіциста на 27-ми на так званих редакційних летучках «Молоді Черкащини» (ці фрагменти публікувала й газета «Літературна Україна» 10 жовтня 2002 р.). Ось найцікавіші з них:

 

БАЙДУЖІСТЬ — ЦЕ ВЕЛИКИЙ ГРІХ 
18 квітня 1960 р. 

Нам треба вище піднімати голос  проти байдужості, в якій би формі  вона не проявлялась... На таку думку  наводить стаття «Навколо лави підсудних» (номер за 13 квітня). В ній, пам’ятаєте, йдеться про злісне хуліганство у місті Звенигородка, де зграя молодиків побила і пограбувала кілька перехожих. Злочинців віддано до суду. Серед них є учні сільськогосподарського технікуму і місцевої автошколи. Як зреагували на цю прикру подію у колективах, у комсомольських організаціях? А ніяк. Коли цим зацікавилась наша газета, то від керівників технікуму і школи доводилося тільки й чути: «Не піднімайте шуму...», «Не робіть з мухи слона...», «І на сонці бувають плями...» і т. д. Отакої! За байдужість, як відомо, не судять. Кодексом не передбачено. А жаль. Поруч з нею завжди виникають неподобства, в тому числі і злочини.

 

 

НЕ ГРІЄ СОНЦЕ НА ЧУЖИНІ  
18 липня 1960 р.    

 

Скільки нашого українського люду з різних причин розкидано по світу, напевне, ніхто не знає. Але вісті, які доходять звідти, переконують, що наші земляки почувають себе там кепсько. Про це свідчить і лист колишнього жителя Черкас, який опинився на чужині (опублікований у номері за 15 липня). «Матеріально живу непогано, — пише він, — але душа неспокійна. Нудьгую, дуже нудьгую за батьківщиною. Чим довше живу на чужині, чим глибше взнаю чуже життя, — тим більше росте туга в серці, і не лише в мене». 
Такі листи-жалі часто надходять і слід би розповідати про них людям, особливо молодим. Адже вибирати собі батьківщину не можна, як, до речі, й матір. А державі має бути соромно за долю тих своїх громадян, які змушені поневірятися на чужині.

 

 

 

ЧОГО НАМ ПРИБІДНЮВАТИСЯ? 
3 липня 1961 р.

 

Що б хто не казав, а рівень газети залежить ще і від гонорару. Вагомий, цікавий матеріал автор прагне віддати за безцінь, який би він не був свідомий. Наша ж газета не збиткова, живемо без дотації з бюджету. В кінці року лишки фінансові у нас забирають, навіть не питаючи. А чого б ці кошти не використати для оплати талановитих авторів?

 

 

ПРО ПОЕЗІЮ І МЛИНЦІ  
28 серпня 1961 р.    

 

Приємно, що сьогодні у нас іде  полеміка навколо віршів, які ми друкуємо. Розмова дуже корисна. Правда, тут Петро кинув одну несподівану  фразу: «Досить нам друкувати тих, хто робить вірші як млинці». І назвав імена кількох молодих поетів. Думаю, що не слід так «круто». Поезія — це прекрасна мудрість. Вона примушує замислитись. Тому, терпляче працюючи з авторами, ми прагнемо допомогти саме тим, хто вводить читача у світ людських почуттів і роздумів, розкриваючи особистість у всій її багатогранності. Хоч справді у нашому поетичному гаю проростає немало синтезованих рослин, у яких є всі ознаки рослинні, але немає своєї крони і свого глибинного коріння.

 

 
НАШ ТАТО ТАНЦЮЮТЬ ПОГАНО, ЗАТЕ ДОВГО  
2 липня 1962 р.

 

Так хочеться сказати про надруковану  у двох номерах (24 і 27 червня) розлогу  оповідь першого секретаря обкому комсомолу про його поїздку в  складі делегації до Польщі. На жаль, автор нічого цікавого не побачив, жодних проблем, а запам’ятав лише оплески, обійми, потиски рук і безмежне славослів’я. Чого тоді було їхати? Та й скромності автору треба б мати більше, а то читаєш і спотикаєшся — там був, там зустрічався, то на з’їздах, то по закордонах. Кому це цікаво?

 

 

ПРО ЕСТЕТИЧНЕ ВИХОВАННЯ 
3 вересня 1962 р.