Українська культура радянської доби

Семінар 6 Українська культура радянської доби

1.Українці в умовах становлення та розвитку радянської культури. Комуністична пропаганда як засіб творення нової культури. Українізація і «культурне будівництво». Діяльність творчих об'єднань і їх основний доробок. Конструктивізм: аналіз стильових особливостей і зразки споруд. Українське кіномистецтво. Режисер О. Довженко і його творчий доробок.

Українська  революція 1917 р., утворення Центральної  Ради, проголошення Української Народної Республіки, боротьба за збереження української  державності в 1917—1920 рр. привели  до неабиякої активізації духовних сил українського суспільства.

Російська революційна  соціал-демократія впродовж 1917—1920 р., здійснюючи суспільно-політичні перетворення, виявила себе спадкоємницею імперського  мислення, внаслідок чого Україна  здобула статус, фактично рівнозначний культурній автономії в "єдиному  і неподільному" просторі Радянської Федерації. Війна і революція  не стали для України часом  об'єднання українського народу, він  залишився роз'єднаним у межах  двох держав.

Проте навіть за таких умов 20-ті роки стають часом  небаченого розвитку, відкриттів і  сподівань в українській культурі. Цей багатогранний спалах творчої  енергії став можливим завдяки тому, що зайнята, насамперед, збереженням  політичної гегемонії комуністична партія ще не підпорядкувала собі культурну  діяльність. Поширення ж україномовної  освіти створило українській культурі таке широке підґрунтя, якого вона давно  не мала на Східній Україні. Вперше українська культура могла розраховувати  на підтримку з боку держави, особливо коли в 1923 р. більшовики взяли курс на українізацію з метою розширення свого впливу серед місцевого  населення.

Хоч для культури стала відчутною втратою еміграція  великої частини старої інтелігенції, проте поява великої плеяди нових  талантів з лихвою компенсувало її. Деякі з цих молодих митців були аполітичними й вірили в ідею "мистецтва задля мистецтва". Інші належали до палких революціонерів, пов'язаних із боротьбистами та українськими комуністами. Коли не збулися їхні сподівання незалежної державності, то багато хто  з них став вбачати в розвитку культури альтернативний засіб вираження  національної самобутності свого народу.

Революція також  сповнила культурну діяльність відчуттям  новизни, свідомістю звільнення від  старого світу та його обмежень. Поставали складні невідступні  питання про те, в якому напрямі  слід розвиватись українській культурі, на які взірці їй належить орієнтуватись  і якою бути взагалі. Це був час  пошуків і сподівань. Натхнені відчуттям  власної місії та зростаючою аудиторією, письменники, художники й учені  з захопленням поринули у створення  нового культурного всесвіту.

Культурно-освітня робота. Уряд України величезну увагу приділяв розгортанню масової культурно-освітньої роботи. Вона мала стати засобом здійснення культурної революції, виховання нової людини, сприяти вирішенню завдань українізації.

Основними осередками культурно-освітньої роботи стали  робітничі клуби, селянські будинки  та хати-читальні. Це були громадські заклади, створювані профспілками, кооперацією, комсомолом тощо.

Після 1923 p., коли економічне становище країни помітно  поліпшилось, почала швидко поширюватись мережа культурно-освітніх установ. У  травні 1923 р. у республіці налічувалось 4030 клубів, сільбудів, хат-читалень та народних будинків. Цього ж року відбувся кардинальний поворот у  змісті, формах і методах проведення культурно-освітньої роботи. У руслі  українізації стає ліквідація неписьменності, поширення виробничих знань, політичне  і культурне виховання трудящих.

В Україні  працювали державні бібліотеки, бібліотеки при клубах, сільбудах, хатах-читальнях, стаціонарні й пересувні. Вони організовували колективні читання газет, книг, влаштовували виставки літератури до свят, літературні  вечори. При багатьох робітничих бібліотеках створювалися технічні гуртки, а при сільбудах — сільськогосподарські чи агрономічні.

Українізація і «культурне будівництво».

Встановлення  радянської влади в Україні проходило  під гаслами соціальної справедливості та інтернаціоналізму, їх абсолютизація  при одночасному ігноруванні  природного прагнення пригнічених  раніше народів до самовизначення й  утворення незалежних держав ставили  під сумнів міцність і довговічність  утвореного в 1922 р. Союзу РСР. Та захмеліла  від монопольної влади й затьмарена ідеєю світової революції більшість  у Російській комуністичній партії виявилася нездатною оцінити  хід подій, усвідомити відповідні уроки. Мало того, генеруючи центристські ідеї і всіляко заохочуючи такі тенденції, комуністична партія жорстоко придушувала  будь-які прояви національної специфіки  як ворожої "інтернаціональній пролетарській  справі".(((Нищівній критиці піддавалися комуністи, які виступали на захист національних інтересів союзних республік, обстоювали право на вільний розвиток економічного, культурного і духовного життя всіх народів СРСР. У країні такими були члени РКП(б) — ВКП(б), колишні члени Української комуністичної партії (боротьбисти), Української комуністичної партії (укапісти) та інші, котрим офіційною пропагандою було навішено ярлик націонал-комуністів.

За таких  обставин XII з'їзд РКП(б) у квітні 1923 р. проголосив політику коренізації, що передбачала підготовку й виховання кадрів корінної національності для роботи у державному апараті, управлінні народним господарством, запровадження навчання, видання книг, газет і журналів мовами корінних національностей.

Першим кроком у її здійсненні було усунення від  влади відвертих російських шовіністів, супротивників курсу партії на "коренізацію". Серед них партійні керівники  — перший секретар КП(б)У Е. Квірінг та другий секретар Д. Лебідь, які не приховували ворожого ставлення до українізації. Зокрема Д. Лебідь весною 1923 р. проголосив теорію боротьби двох культур. На його думку, російська культура революційна, прогресивна; виразником її було місто, тоді як українська культура — сільська, контрреволюційна. Тому українська культура в перспективі мала загинути. Цю теорію ЦК ВКП(б) засудив як прояв російського шовінізму. Прибічників її разом із Д. Лебедем відкликали з України. Першим секретарем КП(б)У було призначено Л. Кагановича, другим секретарем став І. Клименко.

Одним із головних напрямків українізації визначено  розширення сфери користування українською  мовою в державних і партійних  установах. Для чиновників 3 серпня 1923 р. було організовано курси української  мови, після закінчення яких вони складали іспити. Той, хто не склав, втрачав  посаду. З 1925 р. введено обов'язкове вживання української мови в державному діловодстві, а з 1927 р. — у партійному. Це швидко дало результати. Якщо в 1922 р. українською мовою велося лише 20 /о усього діловодства, то в 1927 р. цей  показник досяг 7%. Кількість українців  у партійно-державному апараті збільшилася  вдвічі.

Найбільший  вплив українізація справила на розвиток освіти. Вона збігалася в часі з  розгортанням культурної революції, головним напрямком якої була ліквідація неписьменності.

Різко збільшився обсяг видань української преси. На початку 30-х років він становив майже 90 % усіх періодичних видань республіки. Україномовними стали три чверті всіх театрів України. Період українізації став часом розквіту літературних та мистецьких угруповань.

Проте політика коренізації, як і національна політика в цілому, не була послідовною. Вона постійно дозувалася; на різних рівнях партійного керівництва з'являлося чимало бажаючих встановлювати її допустимі межі, вихід за які кваліфікувався як націоналізм. Прагнення великих і малих народів до національного відродження постійно наштовхувалось на протидію, що згодом переросла в тотальний наступ. В Україні це почалося в 1925 р. з приходом на посаду першого секретаря КП(б)У Л. Кагановича. Перші гоніння впали на керівників державних органів О. Шумського, Г. Гринька, М. Скрипника, які за службовим обов'язком відповідали за здійснення політики українізації. Потім розгорнулася боротьба проти всього народу.

Культурне будівництво В культурному будівництві 1920-х і 1930-х років існують істотні відмінності. Цей процес в Україні був таким потужним, що його справедливо називали культурною революцією або цілим етапом національного відродження. І це тісно пов'язано з політичним курсом комуністичної партії і уряду на здійснення українізації, а також з діяльністю комуністів-патріотів Ф. Гринька, О. Шумського, М. Скрипника. Розвиток української культури в 20-х роках був продовженням національного відродження, могутній поштовх якому дала українська революція 1917-1920 pp. Це головний фактор небаченого розвитку української культури в третьому десятилітті XX ст.

Поряд з цим  не слід ігнорувати і програмову мету більшовицької партії щодо надання  трудящим масам можливості освоювати  духовні цінності, створені людством, учитися в усіх типах навчальних закладів. Ставилося завдання створити умови для всебічного розвитку особи. На здійснення цієї мети були спрямовані заходи організації широкої мережі освітніх, культосвітніх, мистецьких, наукових та інших закладів, забезпечення можливості кожному громадянинові  безкоштовно навчатися і користуватися  бібліотеками. До того ж і народні  маси, розбуджені революційними подіями, ліквідацією царизму, прагнули освіти та культури.

 У 1930 р.  сталінське керівництво позбавило  українців можливості розвивати  національну культуру, заформалізувало освіту завданнями підготовки людини до соціалістичного будівництва, а фактично — виховання особисто відданих Сталіну громадян. Розгром інтелігенції, наукових та культурних закладів, що спрямовували свою діяльність на творення національно-культурних цінностей, призвів до зниження рівня української культури, фактичного до її придушення і обмеження. Це була своєрідна реакція в духовному житті українського народу.

Суспільно-політичне  і духовне життя 20-30-х років  — це особлива сторінка в історії  України. В 20-х роках комуністи-патріоти, які очолювали Наркомат освіти, здійснили  українізацію і дали поштовх до розвитку української культури, якого не знав навіть український ренесанс. Цей  духовний розквіт був пов'язаний з непом, деякими елементами автономності УСРР, активністю старших поколінь патріотичної української інтелігенції, традиціями української революції 1917-1920 pp. та національного відродження попередніх років,

 Однак  сталінська тоталітарна система  не змирилася з таким напрямом  духовного і суспільно-політичного  розвитку. Були розгромлені та  знищені кадри української інтелігенції  та комуністів-патріотів, припинена  українізація. Та навіть в умовах  тоталітаризму і репресій українська  культура зробила певний крок  вперед. Була удосконалена народна  освіта, і всі діти отримали  можливість вчитися. Діяла розвинута  мережа вузів, технікумів, наукових  закладів та медицини.

Конструктивізм: аналіз стильових  особливостей і зразки споруд.

Конструктиві́зм — авангардистський метод (стиль, напрямок) в образотворчому мистецтві, архітектурі, художньому конструюванні, літературі (див. Конструктивізм у літературі), фотографії, оформлювальні на декоративно-прикладному мистецтві, що отримав розвиток в 1920 — початку 1930 років.

Характеризується: - суворістю,- геометризмом,- лаконічністю форм і монолітністю зовнішнього вигляду.

В архітектурі  конструктивізм обстоює раціональну  доцільність, економність, лаконізм у  засобах вираження. Прагнучи поєднати мистецьку творчість з виробництвом, Конструктиві́зм відкидає практично не вмотивовану декоративність, схематизує мову мистецтва. В образотворчому мистецтві та літературі прихильники конструктивізму надавали великого значення техніцизму, штучним конструктивним формам, абстракціям тощо.

рихильники конструктивізму, висунувши задачу «конструювання» довкілля, активно направляє життєві процеси, прагнули осмислити формотворчі можливості нової техніки, її логічних, доцільних конструкцій, а також естетичні якості таких матеріалів, як метал, дерево, скло.

Найбільший  вплив на становлення конструктивізму  зробило «виробниче мистецтво», що закликало «свідомо творити корисні  речі» і культивувати образ нової  гармонійної людини, що користується зручними речами і живе в облаштованому місті. «Виробниче мистецтво» не стало більше ніж концепцією, однак, термін конструктивізм було виголошено саме теоретиками цього напрямку (у їхніх виступах та брошурах постійно зустрічалися також слова «конструкція», «конструктивний», «конструювання простору»).

На формування конструктивізму вплинули також  футуризм (культ майбутнього і  дискримінація минулого разом з  цим), супрематизм (позбавлені образотворчого смислу комбінації геометричних обрисів), кубізм (підкреслено геометризовані умовні форми), пуризм (прагнення до первозданної чистоти і відсутності  запозичень) та інші новаторські течії 1910-х років.

У Харкові  яскравим представником стилю конструктивізм є будівля Держпрому (нині — Будинок  української промисловості), побудованого в 1925–1928 рр. на площі Дзержинського (нині площа Свободи) за проектом ленінградських архітекторів Сергія Серафимова, Самуїла Кравця і Марка Фельгера за участю інженера Павла Роттерта.

Українське кіномистецтво.

Зважаючи  на величезне виховне й агітаційне значення кіно, в Україні було здійснено  низку організаційних заходів, спрямованих  на його подальший розвиток. У березні 1922 р. було створено Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ), якому підпорядковувались усі кінематографи і підприємства з виробництва кінофільмів. Тоді ж при Наркомосвіті республіки було створено Головний комітет контролю за репертуаром (Головрепертком), а весь кінопрокат об'єднано в Радкіно.

На початку  своєї роботи кіностудії України  мали низький мистецький рівень, переважала пропагандистська продукція, яка у  примітивній формі відтворювала революційні ідеї. Дещо поліпшилося  становище у 1923—