Українська культура радянської доби

1924 pp.: почала збагачуватися тематика, насамперед за рахунок уведення в репертуар соціальних тем, пов'язаних з національними проблемами. Особливо активізувався цей процес у період українізації: на екрани вийшла низка фільмів з історичними ("Тарас Трясило") та побутовими сюжетами ("Микола Джеря" за мотивами повісті І. Нечуя-Левицького, "Борислав сміється" І. Франка, "Fata morgana" M. Коцюбинського).

Більшість художніх фільмів розповідали про революційну  боротьбу в роки громадянської війни  та іноземної інтервенції. Це були переважно  екранізовані літературні твори. Серед  кінофільмів за спеціально написаними сценаріями найпомітнішим став фільм "Остап Бандура" (Одеська кінофабрика, режисер В. Гардін, сценарист М. Майський, у головній ролі М. Заньковецька). Він разом з документальною кінострічкою "Асканія Нова" демонструвався на Паризькій виставці 1925 p., чим був покладений початок широкого виходу радянських кінофільмів на зарубіжні екрани.

Популярними українськими реалістичними фільмами 20-х років стали "Два дні" режисера Г. Ставового (1927), "Нічний візник" Г. Тасі-на (1928) та двосерійний фільм "Тарас Шевченко" П. Чардиніна, головні ролі в яких зіграли А. Бучма, І. Замичковський. "Тарас Шевченко" з успіхом йшов на екранах Чехословаччини, Канади, Голландії.

На вищий  рівень вивів український кінематограф О. Довженко. Перший свій фільм "Звенигора" він зняв у 1928 р. Наступні "Арсенал" і "Земля" митець створив під  впливом ілюзій, надій та щирої  віри у непереможність добра, яке  принесла революція. За змістом обидва твори вписуються в ідеологічну  схему тієї пори. Фільм "Земля" був неоднозначно сприйнятий критиками-сучасниками. З одного боку, висловлювалося загальне захоплення твором на Всесвітній виставці у Брюсселі (1958), його було визнано  і внесено до першого десятка "кращих фільмів усіх часів і  народів". Тим часом Д. Бєдний, М. Горький, Р. Роллан звинувачували О. Довженка у красивостях, натуралізмі, хаотичності розкриття сюжету. Але попри такі полярні оцінки фільми О. Довженка і сьогодні доносять до нас подих того часу та романтично-піднесене бачення його митцем.

Творчий шлях О. Довженка позначений пошуками компромісу — він намагався поєднати у  своїх творах ідеологеми, декларовані  партією, і своє бачення сучасності. Фільми "Аероград", "Щорс", "Мічурін" були популярними і водночас хибували пустоцвітами та необ'єктивністю висвітлення  історичних подій.

Співець романтики  життя і краси опинився в полоні жорстокої реальності, з якої так  і не зумів вирватися.

Режисер О. Довженко і його творчий доробок

Геніальний  режисер-новатор, самобутній прозаїк  і драматург, полум'яний публіцист, художник, невтомний громадський  діяч, один із фундаторів радянської і  світової кінематографії. Мистецтвознавці, письменники наголошують на винятковій ролі автора "України в огні" в кінодраматургії - новому різновиді  художньої літератури. О. Довженко написав  дванадцять кіноповістей, створив тринадцять кінофільмів; його перу належить до двох десятків оповідань, дві оригінальні  п'єси, велика кількість публіцистичних статей, творчих виступів, лекцій...

Дебютував Довженко як кінодраматург і кінорежисер  кінокомедією «Вася-реформатор», за нею - «Ягідка кохання» і «Сумка дипкур'єра».

НАГОРОДИ  ТА ПРЕМІЇ

1934 рік –  МКФ у Венеції (Приз, фільм "Іван")

1941 рік –  Сталінська премія (I ступеня, фільм  "Щорс")

1949 рік –  МКФ в м. Готвальдові (Премія праці, фільм "Мічурін")

1949 рік –  МКФ в Маріанських Лазнях (Премія за кращий кольоровий фільм, фільм "Мічурін")

1949 рік –  Сталінська премія (II ступеня, фільм  "Мічурін")

1959 рік –  ВКФ (Перша премія автору сценарію (посмертно), фільм "Поема про  море")

1959 рік –  Ленінська премія (посмертно, фільм  "Поема про море")

Шедевр світової кінокласики, фільм "Земля", режисером  якого є Олександр Довженко, було названо серед двадцяти кращих кінострічок  усіх часів і народів. Роботи митця  визнавали неперевершеними і  геніальними…

(В складних  умовах розвивалося українське  кіномистецтво, яке ставило і  демонструвало фільми переважно  агітаційного характеру, Велику  роль у його становленні і  розвитку відіграв Олександр  Довженко, який з 1926 р. був кінорежисером  Одеської кіностудії. Надзвичайною  популярністю користувалися його  кінофільми «Звенигора», «Арсенал»,  «Земля». Вагомий внесок в розвиток  українського кіномистецтва зробили  режисери І. Санченко, І. Кавалерідзе, Л. Луков.)

Комуністична пропаганда як засіб  творення нової культури.

Пропага́нда — форма комунікації, спрямована на поширення фактів, аргументів, чуток та інших відомостей для впливу на суспільну думку на користь певної спільної справи чи громадської позиції. Комуні́зм — політична ідеологія, заснована на ідеї спільної власності, суспільства загальної рівності та свободи.

В духовному  житті українського народу значну роль відігравала православна церква. Комуністична партія мала на меті знищити  релігійні установи, різко ослабити позиції релігії в суспільстві, виховати нові покоління в дусі атеїзму. Проводилася широка атеїстична пропаганда, церкву відділили від держави, відібрали  у неї землі та майно і, скориставшись  голодом 1921 p., — предмети культу, виготовлені  з дорогоцінних металів.

Діяльність творчих об'єднань і їх основний доробок.

Спроба створити пролетарську культуру в Росії призвела до виникнення літературної організації "Пролеткульту", що спиралася на дві корінні засади: по-перше, пролетарську культуру можна створити, відкинувши традиції й зразки минулого; по-друге, у творенні цієї культури повинні  брати участь народні маси. Ототожнений  із культурою російського міста, "Пролеткульт" не мав великого впливу серед українців. Однак його ідеї зробили свою справу в процесі виникнення в Україні так званих масових літературних організацій.

У 1922 р. в  Харкові під керівництвом Сергія Пилипенка з'явилася перша з масових літературних організацій — "Плуг". Заявивши, що для мас треба створювати таку літературу, яку вони хочуть, ця організація заснувала мережу письменницьких гуртків, котра незабаром охопила 200 письменників і тисячі початківців. Один із діячів організації так висловив ставлення до мистецтва: "Завдання нашого часу в царині мистецтва полягає в тому, щоб приземлити мистецтво, зняти його з п'єдесталу на землю, зробити його потрібним і зрозумілим для всіх". Через рік Василь Еллан-Блакитний організував літературну групу "Гарт", що також прагнула працювати для створення пролетарської культури на Україні. У групу входили Костянтин Гордієнко, Олександр Довженко, Олесь Досвітній, Михайло Йогансен, Олександр Копиленко, Іван Микитенко, Валер'ян Поліщук, Володимир Сосюра, Іван Сенченко, Павло Тичина, Микола Хвильовий та ін.

Поряд із цими марксистськими організаціями виникали також невеликі групи ідеологічно  нейтральних або "непролетарських" письменників та художників.

У період українізації особливо виділяється київська літературна  група "неокласиків", яку очолював Микола Зеров. До її складу входили  Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович, О. Бургардт (Юрій Клен), Максим Рильський. Блискуче освічені люди, вони володіли багатьма іноземними мовами, створювали численні переклади світової класики, активно протистояли "Пролеткульту". "Неокласики" орієнтувалися на поєднання національних традицій і досвіду світової та європейської літератури.

Естетичні погляди "неокласиків" поділяв М.Хвильовий, який виступав проти хуторянства  й "масовізму" у літературі. Його публіцистика ("Камо грядеші?", "Думки проти течії") відіграли значну роль у розвитку українського літературного процесу. Стаття "Україна чи Малоросія?" 1926 р. була вилучена з літературного обігу, її опубліковано лише 1990р.

У 1925 р. після  розпаду "Гарту" частина його членів (серед них Микола Куліш, Павло  Тичина, Микола Бажан, Петро Панч, Юрій Яновський та Іван Сенченко) утворили елітарну літературну організацію "Вапліте" ("Вільна академія пролетарської літератури") на чолі з Миколою Хвильовим.

Противниками "Вапліте" були не лише Пилипенко та інші прихильники "Плуга". З критикою "буржуазно-націоналістичної ідеології" виступило тодішнє комуністичне керівництво України. Навіть Сталін вказав на небезпеку поглядів М.Хвильового. Для боротьби з поширенням націоналістичних ідей у літературі у 1927 р. було створено прорадянську організацію ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) і посилено контроль комуністичної партії за літературною діяльністю.

У розпал цих  подій з'являються літературні  твори високого гатунку — П.Тичини га М.Рильського. Одразу ж після виходу в 1918 р. збірки "Сонячні кларнети" П.Тичина здобув широке визнання. Продемонстроване ним у таких наступних збірках, як "Замість сонетів і октав", "Вітер з України", мистецьке володіння словом не лишало сумніву в тому, що твори Тичини є справжньою віхою в розвитку української поезії. Поезії Максима Рильського, що публікувались у збірках "Під осінніми зорями", "Синя далечінь", "Тринадцята весна", були стриманими, філософськими й глибоко вкоріненими у класичні традиції Заходу. Серед багатьох інших поетів того часу на особливу увагу заслуговують Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Євген Плужник, Володимир Сосюра, Микола Бажан і Тодось Осьмачка.

3.Лібералізація літературно-мистецького  життя після ХХ зʼїзду КПРС. Феномен шестидесятництва в Україні. Його вияви у сфері літератури.

(З'їзд відбувся 14—25 лютого 1956 року в Москві.

Було присутньо 1349 делегатів з вирішальним голосом і 81 делегата з дорадчим голосом, що представляли 6 795 896 членів комуністичної партії Радянського Союзу і 419 609 кандидатів в члени партії.

На з'їзді були присутні делегації комуністичних  і робочих партій 55 зарубіжних країн.)

XX з'їзд зазвичай  вважається моментом, що поклав  кінець сталінській епосі і  що зробив обговорення ряду  суспільних питань дещо вільнішим;  він знаменував ослаблення ідеологічної  цензури в літературі і мистецтві  і повернення багатьох раніше  заборонених імен. Проте на ділі  критика Сталіна прозвучала лише  на закритому засіданні ЦК  КПРС після закінчення з'їзду (див. нижче).

Після смерті Й. Сталіна (1953) та ХХ з’їзду КПРС (1956), на якому тодiшнiй радянський керiвник М. Хрущов з метою збереження i часткового реформування комунiстичної системи розкритикував сталiнськi методи керiвництва країною, відчулося певне послаблення ідеологічного тиску на українську літературу. Посмертний вихід “Зачарованої Десни” О. Довженка (1957) та “Мисливських усмішок” Остапа Вишні (1958), в яких ігнорувалися ідеологічнi схеми соціалістичного реалізму, знаменували кінець доби сталінського тоталітаризму та початок нового періоду української літератури.

Період 1956 - 1964 рр. отримав у СРСР назву “хрущовської відлиги”. Перший секретар ЦК КПРС М. Хрущов у 1956 р. на ХХ з’їзді КПРС зробив спробу врятувати комуністичну ідеологію шляхом відмови від масових репресій, гострої критики сталінізму та послаблення ідеологічного тиску. Повернулися живими зi сталiнських таборiв Б. Антоненко-Давидович, В. Мисик, З. Тулуб. В УРСР у цей час з’явилися нові журнали “Березіль (до 1991 р. “Прапор”, з 1956), “Всесвіт” (1958), “Слово і час” (до 1990 р. “Радянське літературознавство”, з 1957). Були виданi твори частини знищених у добу терору письменників (І. Микитенко, Г. Косинка, М. Куліш, М. Зеров, Є. Плужник, В. Свiдзинський, Б.-І. Антонич та ін.) і вилучених на довгі роки українських класиків (М. Драгоманов, М. Костомаров, Б. Грінченко, О. Олесь, М. Старицький). Але залишилися нереабілітованими М. Хвильовий, К. Буревій, М. Івченко, Г. Михайличенко, Г. Чупринка, не друкувалися твори В. Пiдмогильного, не всіх класиків до літератури було повернуто (П. Куліш, В. Винниченко, Б. Лепкий), пiд суворою забороною залишалися науковцi та письменники емiграцiї. Однак і такі заходи стали поштовхом до творчого оживлення і розвитку української літератури.

Послаблення iдеологiчного тиску сприяло певному творчому пiднесенню митцiв старшого поколiння: М. Рильського (сам поет назвав це добою свого “Третього цвiтiння”), М. Бажана, Л. Первомайського, А. Малишка та інших поетів старшого покоління. В. Сосюра написав автобіографічний роман “Третя рота” та поему “Розстріляне безсмертя” (якi були надруковані лише наприкінці 1980-х рр.). Тема сталінських репресій стала однією з провідних у романах О. Гончара “Людина і зброя” (1960), М. Стельмаха "Правда і кривда" (1961), Л. Первомайського "Дикий мед” (1963), поеми М. Бажана “Політ крізь бурю” (1964).

Феномен шестидесятництва в Україні. Його вияви у сфері літератури.

Шістдеся́тники — назва нової генерації (покоління) радянської та української національної інтелігенції, що ввійшла у культуру (мистецтво, літературу тощо) та політику в СРСР в другій половині 1950-х — у період тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги» (десталінізації та деякої лібералізації) і найповніше себе творчо виявила на початку та в середині 1960-х років (звідси й назва).

На початку 1960-х рр. постало нове покоління  молодих поетів та письменників, які  отримали загальну назву “шістдесятники”. Це були поети: Д. Павличко, Л. Костенко, І. Драч, В. Симоненко, В. Коротич, Б. Олійник, М. Вінграновський, І. Жиленко, Р. Третьяков, М. Сингаївський; прозаїки: Ю. Мушкетик, Є. Гуцало, В. Дрозд, Ю. Щербак, В. Шевчук, Гр. Тютюнник, Р. Іваничук; критики: І. Дзюба, І. Світличний, М. Коцюбинська, Є. Сверстюк та ін. Шiстдесятники зробили спробу звiльнитися з лабетiв тоталiтарної iдеологiї та ствердити в українськiй лiтературi гуманiстичнi цiнностi, вiдродити нацiональну культуру. На думку сучасної дослiдницi Н. Зборовської, шiстдесятництво постало в iсторiї української лiтератури як “дволике, перехiдне явище”. Оскiльки бiльшiсть митцiв значною мiрою залишалося в полонi радянських iлюзiй, то зруйнувати старий “соцреалістичний” мiф та створити модерний нацiональний їм так i не вдалося. Свiтоглядна роздвоєнiсть мiж радянським та українським призвела до подальшого конформiзму та вiдсутностi принципово нових художнiх iдей. Як зазначає Н. Зборовська, “характерною ознакою провалу в прозi була відсутність повноцiнного реалістичного роману” в українській лiтературi другої половини ХХ ст.Поети шiстдесятники прагнули оновити поезiю, пов’язавши українськi нацiональнi традиції iз модернiстськими художніми досягненнями вiтчизняної та свiтової лiтератур. Поезія, 1960-х рр. прагнула до синтезу, до взаємодії з публіцистикою і наукою, особливо з філософією та іншими формами мистецтва. Притча і балада – улюблені жанри шістдесятників. В українській поезії з’явилися такі різновиди східного вірша, як газель і рубаї.