Поняття і класифікація цивільних правовідносин

Щодо змісту цивільних  правовідносин  О. Іоффе була висловлена своя точка зору. На його думку, цивільне правовідношення володіє потрійним змістом: матеріальним, вольовим і юридичним. Матеріальним змістом цивільного правовідношення є те суспільне відношення,  яке лежить в його основі; вольовим — воля держави, виражена в цивільно-правових нормах і виражена в самому правовідношенні; юридичним — права і обов’язки його суб’єктів.[ 3, c.108—109]

Неважко помітити, що теза про різносторонність змісту цивільного правовідношення породжена поєднанням і підміною різних понять, які стосуються в першу чергу взаємозв’язку правових відносин з іншими видами суспільних відносин, і зокрема з економічними відносинами. Дійсно, термін „зміст” застосовується до суспільних відносин, що лежать в основі цивільних правовідносин, але тільки у тому випадку, коли йдеться про зміст, як сукупності двох суспільних відношень: правового і, наприклад, економічного, але не про зміст одного правового відношення, як вважає О. Іоффе.

Суб’єктивне право в  юридичній літературі і на практиці характеризується як єдність трьох елементів:

а) вид і міра можливої (дозволеної) поведінки уповноваженої  особи, в якій виявляється її самодіяльність, свобода вибору варіанта поведінки  в межах наданого суб’єктивного права, користування матеріальними і духовними благами на підставі існуючих відносин власності і товарообігу, тобто право на власні дії;

б) право (можливість) вимагати від інших осіб поведінки, яка  забезпечує здійснення своєї діяльності, тобто право на чужі дії;

в) право (можливість) вимагати застосування засобів державного примусу до зобов’язаних осіб.

Узагальнивши наведені можливості громадянина та організації, можна визначити суб’єктивне цивільне право як вид і міру можливої (дозволеної) поведінки уповноваженої особи, яка забезпечується виконанням обов’язків іншими суб’єктами і можливістю застосування до них державного примусу. Реалізація можливостей однією особою залежить від поведінки інших осіб.

Юридична суть суб’єктивного  права полягає в тому, що воно є видом і мірою дозволеної поведінки, для здійснення якої суб’єкт повинен мати можливість вимагати відповідної поведінки від зобов’язаних осіб.

Суб’єктивному праву  властива своя структура. Воно складається  з трьох прав (повноважень): а) право (повноваження) на власні дії; б) право (повноваження) на чужі дії; в) право (повноваження) вимагати застосування засобів примусу до зобов’язаних осіб.

Наприклад, громадянин має  суб’єктивне право власності  на певні речі. Він як власник  має право володіти, користуватися  і розпоряджатися ними. Він також може вимагати від усіх громадян, організацій. Української держави утримуватися від порушення його права власності, а при порушенні — пред’явити позов про витребування майна з чужого незаконного володіння. Власник також може вимагати усунення будь-яких інших порушень його прав, хоч би ці порушення й не були поєднані з позбавленням володіння.

Суб’єктивне право пов’язано  з правом в об’єктивному розумінні, тобто з цивільно-правовою нормою або із сукупністю норм, у яких воно передбачене. Так, ст. 4 Закону України „Про власність” від 7 лютого 1991 р. встановлює, що власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном. Зазначені права власника виникають в особі конкретного громадянина, оскільки вони передбачені в ст. 4 зазначеного закону.[2, ст.7] Власник має право вимагати від кожного і всіх не перешкоджати йому в здійсненні своїх прав. Якщо ж право власності конкретного громадянина порушено, потерпілий залежно від характеру порушення свого права може, наприклад, пред’явити позов до правопорушника про витребування свого майна від нього.

Суб’єктивне право також  пов’язано з суб’єктивним обов’язком, оскільки його здійснення залежить від  поведінки зобов’язаних осіб.

Суб’єктивний  цивільний обов’язок — це міра необхідної поведінки зобов’язаної особи для задоволення інтересів уповноваженої особи. Він також пов’язаний з правом в об’єктивному розумінні. Так, ст. 657 ЦК України передбачає, що за договором купівлі-продажу продавець зобов’язаний передати майно у власність покупцеві.[1, ст.657] Це норма цивільного права, тобто права в об’єктивному розумінні. Зазначений обов’язок виникає саме тому, що він встановлений нормою об’єктивного права. Виходячи із змісту суб’єктивного права та суб’єктивного обов’язку, можна сказати, що вони відображають суть цивільних правовідносин, зумовлюючи „життя” цивільного права, його чинність.

Залежно від характеру  зв’язку між суб’єктивним правом і суб’єктивним обов’язком зобов’язана  особа відіграє:

а) активну роль, тобто виконує певні дії (передає майно, сплачує гроші тощо).

У зобов’язальних відносинах здебільшого боржник — фігура активна. Скажімо, у зобов’язальних відносинах із договору підряду підрядник зобов’язується виконати роботу за завданням замовника. Інший приклад. За договором перевезення вантажу транспортна організація (перевізник) зобов’язується доставити ввірений їй відправником вантаж до пункту призначення і видати його одержувачу;

б) пасивну роль, тобто у відносинах власності зобов’язана особа повинна утримуватися від посягання на право власності, не перешкоджати здійсненню власником своїх прав. Тут активною фігурою є власник. Він активно здійснює права на власні дії: володіє, користується і розпоряджається майном. Також у авторських і винахідницьких відносинах суб’єктивні права авторів творів науки, літератури, винахідників набувають провідного і самостійного значення. Зобов’язані особи повинні не перешкоджати здійсненню авторських і винахідницьких прав.

Слід звернути увагу  на те, що у більшості цивільно-правових відносин кожний із суб’єктів має права і виконує обов’язки. Так, у цивільно-правових відносинах із договору майнового найму наймодавець зобов’язується надати наймачеві майно у тимчасове користування і має право вимагати від нього плати за користування майном. У свою чергу, наймач має Право вимагати від наймодавця передачі йому майна у стані, що відповідає умовам договору і призначенню майна. Разом з тим наймач зобов’язаний користуватися майном відповідно до договору і призначення майна. Тільки в деяких цивільно-правових відносинах, що виникають із договорів, є чисті уповноважені і чисті зобов’язані особи. Наприклад, у цивільно-правових відносинах із договору дарування обдарований має лише суб’єктивне право, а дарувальник — суб’єктивний обов’язок.[7, с.82]

РОЗДІЛ 3. Види цивільно-правових відносин.

3.1 Абсолютні,  загальнорегулятивні та відносні  правовідносини.

В основу їх розмежування покладено такий критерій, як коло зобов’язаних осіб і ступінь їх конкретизації. Громадяни та організації, що мають суб’єктивні права, в ряді випадків реалізують їх за рахунок власної діяльності (господарської, побутової, творчої тощо) і при цьому безпосередньо не пов’язані з діяльністю інших суб’єктів. Але це зовсім не означає, що діяльність, наприклад, власника з володіння і користування своїм майном не залежить від поведінки оточуючих осіб. Останні не повинні перешкоджати в її здійсненні. Тому подібна діяльність реалізується не відокремлено, а спільно з іншими громадянами та організаціями, тобто у суспільних відносинах, які регулюються нормами цивільного права.

До таких цивільних  правовідносин слід віднести: відносини  власності, немайнові авторські  і винахідницькі відносини, що пов’язані  з майновими, особисті немайнові  відносини, не пов’язані з майновими, з приводу таких духовних благ, як житія, здоров’я, честь, гідність, недоторканність особистого життя.

Цивільно-правове врегулювання вищезазначених суспільних відносин полягає  в наданні власникам, авторам  творів науки, літератури, мистецтва, винахідникам, володільцям нематеріальних духовних благ суб’єктивних прав і в покладенні на всіх інших фізичних і юридичних осіб суб’єктивного обов’язку утримуватися від порушення їхніх суб’єктивних прав. Такі цивільно-правові відносини називаються абсолютними. Ця назва поширюється і на суб’єктивні права та обов’язки в цих відносинах.[8, с.65]

Абсолютний суб’єктивний обов’язок покладається на кожного, і його зміст полягає в утриманні від порушення абсолютного права. Абсолютність суб’єктивного права — в його охороні від усіх і кожного та в його здійсненні на підставі власної діяльності уповноваженої особи.

Отже, в абсолютних правовідносинах визначено лише одну сторону, яка має право, тобто уповноважену сторону. Зобов’язана сторона — це кожен, чий обов’язок полягає в утриманні від порушення суб’єктивних прав, тобто невизначене коло осіб — кожен і всі.

Загальнорегулятивні відносини відображають зв’язок кожного з кожним. У них на боці уповноваженої і зобов’язаної сторін — кожен і всі. Наприклад, цивільно-правові відносини, пов’язані із здійсненням права на здоров’я, на здорове навколишнє середовище, є загальнорегулятивними. Вони виникають між усіма особами, які потрапляють у сферу дії цивільно-правових норм про охорону здоров’я.

У відносних правовідносинах конкретно визначено обидві сторони — уповноважену і зобов’язану. Відносними правовідносинами є зобов’язальні. Сторони в них цілком конкретні — кредитор і боржник. В деяких видах зобов’язальних відносин сторонами є: продавець і покупець — у цивільно-правових відносинах.

Із договору купівлі-продажу, страхова організація і страхувальник  — у відносинах із договору добровільного страхування, позикодавець і позичальник — у відносинах із договору позики. Отже, у відносних цивільно-правових відносинах сторони наперед відомі.

3.2 Речові та  зобов’язальні відносини. 

Залежно від способу  задоволення інтересів уповноваженої  особи розрізняють речові і зобов’язальні правовідносини. В речових правовідносинах інтерес уповноваженої особи задовольняється за рахунок корисних властивостей речей шляхом безпосередньої взаємодії з річчю. В зобов’язальних правовідносинах інтерес особи може бути задоволений тільки за рахунок певних дій зобов’язаної особи при наданні особі певних матеріальних благ. Практичне значення такої класифікації полягає в різній правовій регламентації поведінки осіб в речових і зобов’язальних правовідносинах. Речові правовідносини реалізуються діями самої уповноваженої особи. Тому її юридичний інтерес буде цілком задоволений, якщо ніхто не перешкоджатиме її поведінці. Так, юридичний інтерес власника буде задоволений, якщо ніхто не буде йому перешкоджати на свій розсуд володіти, користуватися і розпоряджатися речами, які йому належать. Через це в речових правовідносинах зобов’язані особи виконують пасивну роль, утримуючись від певних дій. Зобов’язальні ж правовідносини реалізується шляхом здійснення певних дій зобов’язаною особою. Тому юридичний інтерес уповноваженої в зобов’язальних правовідносинах особи може бути задоволений лише за допомогою здійснення зобов’язаною особою дій на її користь. Наприклад, інтереси продавця будуть задоволені, тоді, коли покупець передасть йому визначену за договором грошову суму за продану річ. [8, с.66]

Таким чином, речові права  реалізуються безпосередньо уповноваженою  особою, реалізація ж зобов’язальних правовідносин завжди пов’язана  з виконанням обов’язку конкретною зобов’язаною особою (боржником). Через це в зобов’язальних правовідносинах зобов’язані особи вчиняють активні дії для надання матеріальних благ уповноваженій особі.

Отже, об’єктом речових  правовідносин є речі, майно. До них  належать відносини власності. У  зобов’язальних відносинах об’єктом є дії.

3.3 Регулятивні  та охоронні відносини.

В основу розмежування зазначених видів правовідносин покладено  такий критерій, як підстави виникнення.

Регулятивні відносини  — це правовідносини, через які здійснюється регулювання нормальних економічних відносин (власності, товарно-грошових) та особистих немайнових відносин. Тобто за допомогою регулятивних відносин відбувається правомірна діяльність фізичних та юридичних осіб. Саме тому вони виникають із договорів, односторонніх угод.

Наприклад, цивільно-правові відносини, що виникають з договору зберігання. За цим договором одна сторона (зберігач) зобов’язана зберігати річ, що передана їй іншою стороною (поклажодавцем), і повернути йому цю річ у цілості. Діяльність зберігача є правомірною, корисною. Інший приклад. На підставі договору довічного утримання виникають цивільно-правові відносини, в яких одна сторона (фізична особа) передає у власність іншій стороні (фізичній або юридичній особі) будинок або його частину, квартиру, інше нерухоме або таке, що має значну цінність, рухоме майно, взамін чого набувач майна зобов’язується надати відчужувачеві або зазначеній ним третій особі довічне грошове або матеріальне утримання в натурі у вигляді житла, харчування, догляду, медичного обслуговування, санаторно-курортного лікування та іншої необхідної допомоги. Тут також діяльність сторін є правомірною і взаємовигідною.

Дії спадкоємців з  прийняття спадщини є односторонніми угодами, що породжують регулятивні цивільно-правові відносини, а саме — відносини власності.

Порушення правових норм і відповідного суб’єктивного права  фізичних або юридичних осіб є  юридичними фактами, на основі яких виникають  цивільно-правові відносини між  правопорушником і потерпілим. Внаслідок  цих правовідносин у правопорушника з’являються обов’язки, які він виконує на користь потерпілого. Зазначені правовідносини в юридичній літературі називаються охоронними. Іноді охоронні відносини визначаються як такі, що оформляють види юридичної відповідальності, застосування інших правових санкцій, тобто правовідносини, пов’язані із застосуванням засобів державною примусу.[7, c. 88]