Кримінально-процесуальні форми. поняття і значення

    Процесуальний документ - органічна й невід'ємна частина будь-якої правової діяльності, незмінний атрибут правосуддя.

Відступ від встановленої процесуальної форми може призвести до невиправних помилок.

Отже, діяльність органів дізнання, попереднього слідства та суду здійснюється в передбаченій законом процесуальній формі, основним та невід'ємним атрибутом якої є процесуальний документ.

   Кримінально-процесуальним документом можна вважати письмовий документ, укладений на підставі кримінально-процесуального закону уповноваженим для того суб'єктом у зв'язку з здійсненням будь-яких процесуальних актів (виконанням   процесуальних дій або прийняттям рішень), в якому засобами письмової мови зафіксована інформація про хід та результати діяльності учасників кримінального процесу.

   Процесуальний документ - невід'ємний атрибут процесуальної дії або рішення, органічна частка процесуального акту. Неприпустимим є здійснення будь-якої процесуальної дії без складання передбаченого законом процесуального документа й навпаки. Перебуваючи в неподільній єдності з процесуальною дією або рішенням, документ відображає їх зміст і форму, засвідчує хід та результати їх виконання. Він відіграє суттєву роль у розвитку кримінального процесу та здійсненні правосуддя, є засобом реалізації учасниками процесу своїх прав та законних інтересів, слугує гарантією їх захисту.14

   Таким чином, кримінально-процесуальні документи виконують інформаційну, пізнавальну, комунікативну, засвідчувану, правозастосовчу та виховну функції, забезпечують можливість здійснення правосуддя, дієвого прокурорського нагляду та процесуального контролю, відіграють організуючу та дисциплінуючу роль. Процесуальні документи - необхідна умова правосуддя, влучності та безпомилковості застосування процесуального примусу або інших заходів юридичної відповідальності. Вони виступають складовою частиною процесуальної форми як одного із гарантів правосуддя.

 

2.2. Структура процесуальних документів

   Процесуальні документи мають єдину типову структуру, яка складається з таких елементів:   назва документа, вступна частина, описова частина, заключна частина, додатки.

Процесуальні документи поділяються на окремі види: протоколи, постанови, обвинувальні висновки, ухвали, вироки та інші акти.

  Вирок - це рішення суду першої інстанції про винність чи невинуватість підсудного, підсумковий процесуальний документ судового розгляду справи, в якому викладаються і мотивуються прийняті судом рішення і покладені в їх основу докази та мотиви.

  До числа інших процесуальних документів належать подання, підписки, зобов'язання, клопотання, повідомлення, повістки, заяви, окремі доручення, вказівки тощо

  Кожний із процесуальних документів має типову структуру:

Вступна частина - Описова частина - Заключна частина.

Протоколи слідчих, судових та інших процесуальних дій. Протоколи ведуться при провадженні слідчих дій під час досудового слідства і дізнання, в судових і в разі необхідності в розпорядчих засіданнях суду першої інстанції, а також у засіданні Пленуму Верховного Суду України.

Протокол слідчої дії складається відповідно до загальних вимог, викладених у ст. 85 КПК України. В протоколі про кожну слідчу дію повинно бути зазначено таке.

   З метою нерозголошення даних про особу, щодо якої застосовані заходи безпеки, у протоколах слідчих дій, передбачених статтями 95, 96, 107, 145, 170, 171, 173 та 176 КПК України, обмежуються відомості про цю особу в порядку, передбаченому статтею 52-3 КПК України. Показання свідка та відповіді на поставлені йому запитання викладаються від першої особи і по можливості дослівно. Свідкові, коли він про це просить, може бути надана можливість особисто написати свої показання в присутності слідчого, про що зазначається в протоколі.

   У заключній частині зазначається факт ознайомлення з протоколом учасників слідчої дії особисто чи те, що протокол зачитується всім названим особам, при цьому їм роз'яснюється їхнє право вносити поправки і зауваження. Вставки і поправки повинні бути застережені в протоколі перед підписами. 15

      Протокол судового засідання веде секретар суду. У протоколі зазначаються: місце і час початку та закінчення судового засідання, назва і склад суду; справа, яка розглядається; секретар, прокурор, громадський обвинувач, підсудний і його захисник, громадський захисник, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та їхні представники, експерт, спеціаліст, перекладач; свідки, що з'явились, і свідки, які не з'явились, та причина їх нез'явлення; докладні дані про особу підсудного, про час   одержання ним обвинувального висновку; роз'яснення підсудному його прав; роз'яснення прав і обов'язків іншим особам, які брали участь у справі; ухвали суду, прийняті на місці; всі розпорядження головуючого і дії суду в тому порядку, в якому вони відбувалися; всі заяви, прохання і клопотання осіб, що брали участь у справі; докладний зміст записаних від першої особи показань підсудного, потерпілого і свідків; відповіді експерта на додаткові запитання; послідовність і короткий зміст судових дебатів; зміст останнього слова підсудного; вказівка про проголошення вироку і роз'яснення порядку та строків його оскарження, а також роз'яснення засудженому права на подання клопотання про помилування .

   Постанови слідчого і прокурора. Про рішення, прийняті слідчим або прокурором під час провадження досудового слідства у випадках, зазначених в законі, а також у випадках, коли це визнає за необхідне слідчий або прокурор, складається мотивована постанова. У постанові зазначається місце і час її складання, посада особи, що виносить постанову, її прізвище, справа, в якій провадиться слідство, й обґрунтування прийнятого рішення, а також стаття Кодексу, на підставі якої прийнято рішення.16

 

2.3. Вимоги до окремих процесуальних документів

Вимоги до окремих процесуальних документів викладені в відповідних нормах процесуального законодавства.

  Законність складання документа. Будь-який процесуальний документ має відповідати вимогам закону: складатися уповноваженою на те особою,   за наявності передбачених законом підстав, виконуватися та засвідчуватися відповідно до вимог закону. Якщо в процесуальних нормах права закріплені обов'язкові реквізити документа, вони мають бути до нього включені.     Документ має відповідати вимогам закону як за формою, так і за змістом. Сам кримінально-процесуальний закон при цьому повинен містити оптимальні вимоги, які забезпечують як швидкість дій посадових осіб правоохоронних органів, так і результативність складених документів.

    Безперечно, деякі вимоги закону можуть здаватися невиправданими і за першого наближення розглядатися як зайві. Однак зневага до процесуальної форми неприпустима.

   Об'єктивність. Кожний документ має відповідати за своїм змістом фактичним обставинам, встановленим матеріалами справи, ґрунтуватися на встановлених фактах. Сформульовані в ньому висновки мають відповідати об'єктивній дійсності.

    Суб'єкти доказування зобов'язані всебічно та повно досліджувати всі обставини справи, виявляти як викриваючі, так і виправдовуючі обвинуваченого, а також як обтяжуючі, так і пом'якшуючі його відповідальність обставини.

    Щоб уникнути помилок, слід здійснити логіко-структурний аналіз висловлюваних положень та окремих тез. Правила тут такі.

   Теза має бути чітко сформульованою та стислою. В необхідних випадках складну тезу слід розчленувати. Вона не повинна містити в собі логічного протиріччя або бути безглуздою, такою, що не несе ніякого смислового навантаження.

   Як аргументи можуть виступати лише такі положення, істинність яких доведена, безсумнівна, достовірна.

  Аргументи (посилання) доказуються, обґрунтовуються, засвідчуються самостійно, незалежно від тези. Коли порушується це правило, то виникає логічна помилка ("коло в доведенні"), суть якої полягає в тому, що теза доказується аргументом, а аргумент- тезою.

  Викладені в процесуальних та інших юридичних документах судження, висновки, ствердження повинні відповідати законам формальної логіки, а саме:

1) будь-яка думка має бути  точно сформульована та мати  стійкий, незмінний зміст, бути тотожною  самій собі;

2) вона не повинна суперечити іншим судженням, оскільки два несумісних судження не можуть бути одночасно істинними, одне з них неодмінно хибне;

3) два взаємовиключних судження  не можуть бути одночасно істинними  або хибними. Одне з них неодмінно істинне, друге -хибне. Третього не дано;

4) достатньою підставою будь-якої  думки може бути інше, вже доведене, перевірене та визнане істинним  судження, з   якого з необхідністю  походить істинність даної думки.

 

2.4. Мова і стиль процесуальних  документів

Мова - це знаково-інформаційна система, що являє собою запас слів та граматичні принципи їх поєднання, за допомогою якої люди можуть спілкуватися між собою, формувати, зберігати та передавати знання й будь-яку іншу інформацію в просторі та часі.

Мова юридичного-документа має бути літературною, без складних граматичних конструкцій та стилістичних зворотів, ясною, зрозумілою, змістовною та доцільною. Всі дії, предмети, явища означаються словами, які дають про них з граничною чіткістю точне уявлення.

В юридичному документі використовуються такі граматичні засоби мови, які за умови стислого викладення надають максимум Інформації (прості закінчені речення, відокремлені дієприслівникові звороти тощо), лаконічно передають потрібні відомості.17

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 3. Проблеми удосконалення кримінально-процесуальної форми на сучасному етапі

 

Правильно поєднувати протилежні сторони судочинства в цілях забезпечення його ефективності можна тільки при діалектичному підході до цієї проблеми, при ретельному зважуванні й усебічному аналізі кожної процесуальної норми. Різноманіття кримінально-правових засобів, обумовлене різноманіттям злочинних проявів і ступенем їх суспільної небезпеки, природно, вимагає різноманіття процесуальних форм. І цілком правильно помічено в літературі, що "ефективність правового врегулювання зростає не по мірі уніфікації його організаційно-процесуальних форм, а, навпаки, по мірі спеціалізації за окремими правозастосовними провадженнями" .

Диференціація процесуальних форм судочинства по різних справах з урахуванням їх особливостей – це одна з першорядних умов раціонального використання процесуальних засобів, наукової організації праці слідчих і суддів, забезпечення швидкості судочинства, досягнення більшої результативності при менших витратах сил і засобів. Інакше кажучи, це один з найважливіших шляхів підвищення ефективності кримінального судочинства, його оптимізації .18

Не випадково за останні роки посилилися тенденції до подальшої диференціації кримінально-процесуальної форми. Це особливо виявилося відносно провадження у справах про злочини неповнолітніх, по яких уведені додаткові гарантії від можливих помилок, а також провадження у справах про малозначні, прості злочини, відносно яких все більше поширюються прискорені форми їх вирішення, без звуження процесуальних гарантії. Представляється, що й подальший розвиток кримінально-процесуального законодавства по шляху диференційованого підходу до вирішення ряду процесуальних питань найбільш перспективний. Нашу кримінально-процесуальну форму можна зробити ефективнішою не за рахунок зниження гарантій законності й справедливості, а завдяки більшій диференціації процесуальних форм і застосуванню найбільш раціональних і економних методів вирішення ряду процесуальних питань. І тому потрібне не заперечення, а глибока розробка диференціації процесуальної форми стосовно окремих стадій судочинства, інститутів і процесуальних правил. Необхідно використовувати різні процесуальні форми, вироблені теорією і практикою боротьби із злочинністю.19

Обґрунтоване, об'єктивно допустиме спрощення процесуальної форми по деяких справах, будучи проявом її диференціації та її раціонального, економного використання, нічого спільного не має з правовим нігілізмом, зі спрощенством. Невиправдано складна процесуальна форма там, де її можна замінити більш простою, породжує повільність, паперову тяганину, гальмує своєчасну, найбільш ефективну охорону прав і законних інтересів особистості. І було б помилкою всяке спрощення процесуальної процедури оцінювати як "спрощенство", послаблення гарантій особистості і посягання на законність і демократизм судочинства .

Визнання правомірності диференціації кримінального судочинства в рамках єдиного процесу – одна з передумов удосконалення кримінально-процесуального законодавства як у напрямку посилення гарантій, так і в бік спрощення тих процесуальних форм, які невиправдано ускладнюють процес .

Найбільш яскраве вираження диференціації процесуальної форми - скорочене судочинство у справах про злочини, що не представляють великої суспільної небезпеки.

Скорочене, або інакше - сумарне, прискорене, спрощене, судочинство з нескладних (простих) справ про малозначні злочини, тобто що не містять великої суспільної небезпеки, як і весь кримінальний процес, не є винаходом нашого суспільства. Воно має велику історію.1

Нерідко сумарне судочинство здійснюється одноосібно суддею і без складання протоколу судового засідання.

Нині у кримінальному судочинстві України проводиться реформа, основною ідеєю якої є удосконалення кримінального судочинства з урахуванням правових традицій держави та європейської моделі кримінального процесу.

Для України та інших держав актуальним є пошук таких форм судочинства, які були б адекватними тяжкості і складності злочину, що розглядається, і тим правовим наслідкам, які можуть настати у результаті такого розгляду. Не останню роль у цьому відіграє й економічний фактор. Тому і сформувались спрощені правила розгляду кримінальних справ, які в різних країнах мають різні назви: спрощені, сумарні, прискорені провадження .

Для усіх держав характерним є те, що при розгляді справи у суді в основі лежить визнання вини підсудним та менші вимоги до дослідження і перевірки доказів, до повноти і всебічності, забезпечення права на захист, до оформлення рішень, які приймає суд .

Закон України від 21 червня 2001 p. увів до Кримінально-процесуального кодексу (КПК) України спрощений порядок розгляду кримінальних справ, який регламентується ст. 299 КПК .

Ця норма КПК узгоджується із Рекомендацією № 6R(87)18 Комітету Міністрів держав-членів Ради Європи стосовно спрощення кримінального правосуддя, прийнятою 17 вересня 1987 p., яка вказує на те, що коли конституційні правові традиції дозволяють увести процедуру "заяви підсудного про визнання вини", то це має бути зроблено у суді першої інстанції за відкритого розгляду справи; правопорушник має погоджуватися з обвинуваченням, яке стосовно нього висунуте. Згода на спрощену процедуру має бути добровільною. Обов'язково заслуховуються обидві сторони у справі, і це дозволяє суду прийняти рішення про те, щоб обійтись без усього