Правове регулювання системи Інтернет

У цьому контексті  надзвичайно важливим на думку професора  М. Федотова є об’єднання зусиль для  ефективного вирішення етичних  проблем в площині саморегулювання (інфоетика) та створенні нового міжнародного та національного правового інструментарію (інфоправо).[5] Деякі кроки були зроблені у цьому напрямі ще за часів СРСР. Зокрема, 27 травня 1966 року був прийнятий Національний кодекс діяльності у сфері інформатики та телекомунікації, підписання якого організаціями та установами передбачало взяття на себе зобов’язань по дотриманню прав інтелектуальної власності.

Для вирішення  проблеми необхідно встановити розумний баланс між нормативно-правовою базою  та інструментами саморегуляції  в мережі. Механізми саморегуляції  започатковуються відповідно до світової практики, в умовах конкурентної боротьби, коли саме довіра користувачів стає головною рушійною силою для створення чинників стримування (наприклад, об’єднання в асоціації, вироблення статутів або інших документів, що визначали б принципи роботи в мережі, а також передбачали б виключення з асоціації тих членів, що порушують статутні норми). Практика цивілізованих країн демонструє, що саме механізми самоконтролю є найдієвішими та викликають довіру до тих, хто їх створює.

Успішними результатами своєї діяльності зарекомендована себе система саморегулювання Інтернету у Великобританії. Її основою є фонд “Інтернет-вотч”, до якого надходять скарги щодо неправомірного використання матеріалів у мережі. Останній розглядає звинувачення та вимагає від провайдера вжити певних заходів щодо порушника. Одночасно фондом відстежується можливе подальше використання цього матеріалу у мережі.

Здійснення  контролю за використанням творів у  мережі Інтернет

Твір, що не має  спеціального захисту, одразу після  розміщення у Інтернеті стає легкою здобиччю для кожного, хто бажає його відтворити, скопіювати, скомпілювати або змінити з метою нанесення шкоди репутації автора. Проконтролювати ситуацію за таких умов дуже важко, а тому автори змушені використовувати технічні засоби захисту творів, маркетингові прийоми та навіть вдаватись до хитрощів.

1. Саморуйнування  електронного документу у разі  його несанкціонованого копіювання. До цього виду технічних засобів  захисту творів належать так  звані “водяні мітки” – вкраплення  програмного коду, що дозволяють частково порушити цілісність об’єкта. При відображенні на екрані деякої графічної інформації, отриманої незаконним шляхом, зображення втрачає окремі фрагменти та стає непридатним для сприйняття. Мітки також можуть містити приховану службову інформацію про об’єкти авторського права. Це дозволяє відстежувати авторські твори у мережі Інтернет.

2. Твори із  обмеженою функціональністю. За  такого підходу, автор подає  лише частину інформації, наприклад,  зміст книги або її окремі  розділи. У разі якщо читач  зацікавився твором, йому пропонують придбати повну версію книги у інтернет-магазині або на CD-диску. Продуктивним видається використання цього методу для передплати Інтернет-видання. Ця пропозиція чи не повністю збігається із бажанням клієнта своєчасно отримувати необхідну інформацію, гарантією чого може виступити передплата відповідної розсилки. Водночас із відносною контрольованістю використання продукту, його творці мають шанс “розкрутити” свій твір на ринку, а пізніше скористатися його популярністю.

3. Криптографічні конверти. Це програмне забезпечення, що зашифровує твори так, що доступ до них може бути отриманий лише із застосуванням належного ключа до шифру. Власники авторських прав розповсюджують свої твори у криптографічних конвертах, вимагаючи платню за  отримання ключем із шифрами до конвертів.

4. Використання  кодових слів. Оригінальний метод  боротьби із крадіжками своїх  матеріалів запропонували самі  автори. У своїх текстах вони  навмисно використовують  рідкісні  та екзотичні слова, за якими  потім відстежують використання свого твору. Йдеться про звернення до пошукових систем, які за наявності лише одного слова надають перелік та посилання на матеріали, в тексті яких зустрічається це слово. Проте метод використання кодових слів видається не дуже ефективним, оскільки пошукові машини охоплюють лише близько 60 % інформаційного наповнення кіберпростору, та й рідкісна лексика не може застосовуватися у матеріалах усіх стилів.

5. Створення  спеціалізованого архіву для  об’єктів інтелектуальної власності,  представлених в електронному вигляді. У цьому напрямі Україна займає пасивну позицію, в той час як у багатьох інших країнах запроваджені та активно функціонують спеціалізовані бази даних. Такі депозитарії дозволяють авторові підтвердити факт і час публікації у випадку виникнення суперечки, у тому числі й у суді. Під веб-депозитом розуміється розміщення та збереження копії авторського матеріалу, опублікованого в мережі. Копія на незмінному носії (CD-ROM диску) виконується з фіксацією часу, місця й умов її виготовлення. На міжнародному рівні триває робота над створенням системи такої ідентифікації авторів газетних матеріалів PRESS MARK. Оскільки проблема захисту авторських прав у діяльності електронних ЗМІ стосується кібернетичного простору, то і рішення повинне бути з тієї ж сфери людської життєдіяльності. В об’єктів авторського права з'явилися електронні аналоги (газети, авторські тексти, графічні об’єкти тощо). У такому випадку замінити підпис людини і печатку повинний цифровий підпис автора.

З огляду на це актуальним та надзвичайно необхідним стало прийняття Україною Закону “Про цифровий підпис”. Це дозволить реєструвати авторські твори безпосередньо у комп’ютерній мережі. Сучасні криптографічні засоби дозволяють фіксувати цілісність документа, його авторську приналежність і час реєстрації. За допомогою системи цифрового підпису електронний твір чи будь-яка його частина підписується цифровим підписом автора і підтверджується цифровим підписом організації, що реєструє твір. Таким чином, в авторів з'явиться юридична та технічна можливість довести свої права на твір не залежно від місця його публікації в мережі Інтернет чи іншого розповсюдження в електронному вигляді.

Беручи до уваги  зарубіжний досвід, Україна має виробити свої механізми контролю та захисту  авторських прав у Інтернеті. Необхідність якнайшвидшого вирішення цієї проблеми пов’язана також із зобов’язаннями, які наша країна автоматично взяла на себе, приєднавшись у 2001 році до Договору ВОІВ “Про авторське право”. Відповідно до цього документа країни-учасниці зобов’язані розробити способи захисту від обходу технічних засобів, що обмежують доступ до твору, та забезпечити ефективну правову охорону авторським творам у мережі.

Список  використаної літератури

1. Шевчук О.  Проблеми інформаційної безпеки  України // Матеріали Докладу на міжнародних парламентських слуханнях “Проблеми інформаційної діяльності, свободи слова, дотримання.

2.  Закон України  “Про друковані засоби масової  інформації (пресу) в Україні”  від 16.11.1992 № 2782-XII // Голос України.  – 1992. – 8 грудня

3. Закон України  “Про інформацію” від 02.10.1992 №  2657-XII // Голос України. – 1992. –  13 листопада.

4. Захист прав  інтелектуальної власності: досвід  сполучених штатів Америки: Зб. документів, матеріалів, статей // За  заг. ред. О. Святоцького. – К.: Видавничий Дім “Ін Юре”, 2003. – 368 с.

5.  Федотов  М. Киберпространство как среда  обитания права // Право и Закон.  – 2002. – № 4.

6. Указ Президента  України «Про заходи щодо розвитку  національної складової глобальної  інформаційної мережі Інтернет  та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні» від 31 липня 2000 р. 928/2000// Урядовий Кур’єр. – 08.08. 2000 р. – №143. С. 86 – 88.

7. Бернская конвенція  об охране літературних і художественних  призведений. Парижский акт от 24 июля 1971 года, измененний 2 октебря 1979 года. Женева: ВОИС, 1990. – 120 с.

8. Пасько В.П. Еффективная  робота в Интернете. – СПб.: Питер, 2003.