Історіографія декабристського руху

А. М.Радищев, М. І. Новиков, російські просвітителі рубежу XVIII – ХІХ ст., декабристи, А. І. Герцен, М. П. Огарьов, У. Р. Бєлінський – ось  найбільші представники початкового  етапу визвольного руху. Це були люди високої моральності, яка змусила їх піднятися вище своїх станових привілеїв і пожертвувати всім заради звільнення Росії від кріпацтва і деспотизму самодержавної влади.

Величезний вплив формування визвольних ідей справила війна 1812 р. Вона стала каталізатором, який прискорив громадську реакцію. Невипадково декабристи називали себе «дітьми 1812 року».

Першому таємному товариству декабристів передувало створення кількох попередніх організацій. Усі вони послужили школою майбутнього руху, його передумовою. Спочатку офіцери збиралися в гвардійських казармах в артілі. Але ці зустрічі відрізнялися від старих офіцерських збіговиськ вже хоча б тим, що носили яскраво виражений ідейний характер. Молоді люди палко обговорювали поточні події, читали газети. Деякі невдовзі дійшли думки про необхідність активно діяти у цілях перебудови Росії. Всюди у Європі валилися старі порядки, все нове владно вторгалося у життя суспільства. Тепер, здавалося, настав час Росії. Імператор, уряд діяли нерішуче. Потрібно було брати ініціативу на себе [3].

Отже, по закінченню війни 1812 р. виникають чотири переддекабристські організації: дві офіцерські артілі – один в Семеновському полку, інша серед офіцерів Головного штабу («Священна артіль»), Кам'янець-Подільський гурток Володимира Раєвського, і «Орден російських лицарів» Михайла Орлова і Матвія Дмитрієва-Мамонова.

Про Семеновську артіль свідчить декабрист І.Д. Якушкін, один із її засновників. Артіль склалася в гвардійському Семеновском полку невдовзі після закінчення війни, очевидно, в 1814 р., коли гвардія з Парижа повернулося у Петербург. У артіль входило з його спогадам 15 чи 20 семеновських офіцерів. Якушкін пише: «У 1811 р., коли вступив у Семеновський полк, офіцери, збираючись між собою, чи грали у карти, без докорів сумління надимаючи одне одного, чи пили і гуляли відчайдушно». І ось все стало інакше – культурним і осмисленим: «Після обіду одні грали у шахи, хтось читав голосно іноземні газети й стежили за подіями у Європі, - таке проведення часу було рішуче нововведення» [12].

«Священну артіль» заснував офіцер генштабу Олександр Муравьев, майбутній засновник таємного товариства декабристів. Членом цієї артілі був друг О.С. Пушкіна ліцеїст Іван Пущин.

Орден російських лицарів  заснований 1814 р. за задумом молодого генерал-майора Михайла Орлова. До нього були причетні племінник молодого російського просвітителя І. Новикова – Михайло Новиков, партизан Денис Давидов, майбутній партизан Микола Тургенєв. Набросанние рукою Михайла Орлова «Пункти викладеного у внутрішньому Ордені вчення» містять конституційний проект досить аристократичного змісту. Щоправда, Денис Давидов, добре освідомлений про політичні задуми Орлова писав: «як він ні дуж, утім ані йому, ні шаленому Мамонову не струсити абсолютизму у Росії» [5].

У 1816 р. виникло перше таємне суспільство у Росії. Змовники назвали його «Союз порятунку». Його організатором став полковник Гвардійського генерального штабу Олександр Муравйов. У шестірку засновників союзу ввійшли також князь Сергій Трубецькой, брати Матвій і Сергій Муравйови-Апостоли, Микита Муравйов та Іван Якушкін. Пізніше в союз ввійшли гвардійські офіцери – поручик кавалергардського полку Павло Пестель, князь Євген Оболенський та Іван Пущин. Загалом у складі «Союзу порятунку» значилося 30 офіцерів. Майже всі належали до титулованих дворянських сімей. Трубецькой і Оболенський було навіть Рюриковичами. Усі вони мали блискучу академічну освіту, володіли  кількома мовами.

Чого ж хотіли ці дворяни? Суспільство назване «Союзом порятунку», оскільки його члени вважали, що Росія стоїть на краю прірви і її треба рятувати. Коли суспільство оформилося і розробило свій статут (Пестель), воно одержало назву «Товариства істинних і вірних синів Батьківщини». У цій назві ми бачимо бажання відгородитися від інших організації, зокрема і патріотичних, від «невірних». Ці молодики виступали за введення у Росії конституції, обмеження самодержавної влади імператора і проголошення цивільних свобод. Вони також вимагали ліквідації військових поселень i звільнення селян від кріпацтва. Однак, ніхто з них не порушував питання про ліквідації монархії як форми управління у Росії.

У цій організації, хоч і було визначено головну мету – запровадження Конституції і знищення кріпацтва, але ще залишалися неясними засоби досягнення цього, була відсутня програма політичних змін. Передбачалося у найближчій перспективі «вивергнути» її в уряду шляхом відкритого виступу таємного товариства в момент зміни царів на престолі – не присягати новому царю, якщо він не проголосить конституційне правління. Зберігалася і надія, що Олександр, продовжуючи свою реформаторську діяльність, може за власною ініціативою дарувати конституцію, у цьому випадку передбачалося всіляко підтримати його: «Якщо сам государ подарує батьківщині тверді  закони і постійний порядок справ, ми будемо його вірними прибічниками і  хранителями» (зі свідчень Пестеля) [2].

У дивовижній країні досить дивна  ситуація: прибічники змін активно  приховували свої погляди один від іншого. Уряд, натякаючи на можливість конкретних реформ, тримав таємно всі свої кроки у цьому напрямі. Дворянство, вбачаючи у реальному житті лише продовження колишньої політики, змушене був створювати таємні суспільства.

У такому суспільстві, в такий спосіб, бродило безліч чуток. Так, під впливом  звісток про намір Олександра приєднати до Царства Польського західні російські землі серед членів «Союзу порятунку» восени 1817 р. у Москві виникла ідея вбити імператора. Проте невдовзі від цього вони відмовились. Причини того – як нестача коштів, так і небажання діяти такими радикальними методами. Проте, навіть якби здійснити царевбивство, змовники нездатні були б здійснити переворот. У результаті було вирішено розпустити «Союз порятунку» і взятися до створенню іншої, сильнішою організації.

В січні 1818 р. така організація була створена Москві й отримала назву «Союз благоденства». Він спирався за мету «поширення між співвітчизниками істинних правил моральності й освіти, споспешествовати уряду до зведення Росії на ступінь величі і благоденства, до якою вона своїм Творцем призначена» [5].

Від «Союзу порятунку» «Союз благоденства»  вирізнявся чисельнішим складом - у ньому налічувалося до 200 членів. Вони мали і свій статут – «Зеленая книга». Упорядники його використовували статут таємного прусського суспільства Тугенбунда (Союзу чесноти), створенного 1808 р. з єдиною метою патріотичного виховання народу, коли розгромлена Наполеоном Пруссія була під його ярмом. Нею кожен із товариства мав би обрати для своєї практичної діяльності жодну з чотирьох можливих галузей: 1) «людинолюбство», 2) освіту, 3) правосуддя і 4) громадське господарство [1].

Однією з основних цілей «Союзу благоденства» стала боротьба завоювання суспільної думки – сили, яка, на їх думку, правила світом. Така теорія була висунута ще у XVIII ст. французькими просвітителями, і була поширена у європейському визвольному русі кінця XVIII – на початку ХІХ ст. Вирішальне значення в історичному процесі надавав М.М. Сперанський у своїх проектах державного перетворення. Декабристи були впевнені, що досить створити відповідну громадську думку країни, як виникнуть необхідні умови для політичного перевороту, причому необов'язково насильницьким шляхом. Отже, діяльність «Союзу благоденства» прийняла переважно пропагандистсько-просвітницький характер.

Проте, у майбутньому чітко видно  утопічність цього задуму. На початку 20-х уряд рішуче цурається своїх реформаторських задумів і у внутрішній, та й в зовнішній політиці до відкритої реакції. Тепер потрібно було би підтримувати ліберальні прагнення верховної влади, не тиском на неї, підштовхуючи до перетворень, а шукати нові шляхи боротьби для здійснення своїх ідеалів.

Навесні 1821 р. у Москві пройшов з'їзд  «Союзу благоденства», який став важливою сторінкою історія руху декабристів. На ньому розробили програму, тактику і форми наступної боротьби. Була вироблено тактика військової революції. Затвердилося ставлення до революційного перевороту як вищого вираження суверенних прав всього народу. Через програмні суперечності, що виникли всередині «Союзу благоденства», у 1821 р. він був розпущений. Проте його члени стали організовувати нові союзи.

РОЗДІЛ ІІ. ПОВСТАННЯ ДЕКАБРИСТІВ ТА ЙОГО НАСЛІДКИ

2.1. Розробка повстання декабристами, виступ на Сенатській площі

Смерть імператора трохи відстрочила початок репресій. Вона стала несподіванкою і загострила питання престолонаслідування. Річ у тому, що в імператора не було дітей від офіційного шлюбу. Відповідно до закону пропрестолонаслідування у складі імперії трон мав можливість перейти до його брата Костянтина. Але той вже відмовився від престолу, уклавши морганатичний шлюб - з польської княгинею Іоанною Грудзинською. Про відмову від престолу Костянтин офіційно повідомив імператора ще 1822 р. Протее і цей факт, і маніфест про передачу престолу синові Павла Миколі Олександр І вирішив зберегти таємно. Тому після його смерті війська, урядових установ, населення і сам Микола присягнули Костянтину. Костянтин не приймав престолу, але відрікатись від нього також не поспішав. Отже, виникла ситуація міжцарів'я. Незабаром, у Петербурзі стали поширюватися уперті чутки, що Костянтин цурається престолу, і він переходить до Миколи. 10 грудня вже було відомо про переприсягу. У Північного суспільства з'явилася надія на негайне виступ під виглядом вірності присязі Костянтину. Почалися щоденні наради Рилєєва, Трубецького і Оболенського, де розроблялися різні варіанти виступи [12].

Виступ призначили на 14 грудня – день, коли мала відбутися присяга Миколі. План повстання у тому, щоб вивести повсталі війська на Сенатську площу і примусити Сенат оголосити введення у країні конституційного правління. Декабристи мали намір використати Сенат, щоб надати «законну» форму революційному перевороту. Пропонувалося захопити Петропавловську фортецю, Зимовий палац, заарештувати Миколу з усією його сім'єю. Політичним керівником повстання був обраний князь Трубецькой – активний учасник руху з моменту його зародження [1].

Від Сенату передбачалося оголосити  «Маніфест до російського народу», у якому оголосити про знищення самодержавства, ліквідацію кріпацтва, військових поселень, тілесних покарань, скорочення солдатської служби із 25 до 15 років.

Вранці на Сенатську площу почали збиратися повсталі гвардійські полки. Першим прибув лейб-гвардії Московський полк. На першу годину дня до повсталих приєднався Гвардійський морської екіпаж, а слідом з'явилися солдати лейб-гвардії гренадерського полку. На площі зійшлося близько 3 тисяч повсталих військ і 30 офіцерів.

Проте Трубецькой на площі не з'явився, тому повсталі залишились безв керівництва. Сенатори вранці присягнули новому імператору і роз'їхалися додому – приймати «Маніфест» просто нікому. Не захопили ні Зимовий палац, ні Петропавлівську фортецю. Навколо повсталих стискалося кільце вірних уряду військ. Був обраний новий керівник повстання – князь Оболенський.

Звістка повстання швидко пронеслася по Петербургу. На площу приходили натовпи людей. З натовпу в царських солдатів летіло каміння. Зростала напруга. Новий цар, побоюючись кровопролиття, направив до повсталих генерал-губернатора Милорадовича, але той був поранений повстанцями.

Кілька годин тривало протистояння повстанців й головних урядових військ. Близько трьох годин дня Микола наказав відкрити вогонь з гармат. Було дано залп у повітря, повстанці відповіли збройовим вогнем. Наступний залп був прицільним. Повстанці побігли на лід Ніви, намагаючись пробратися на Васил’євський острів вздовж Англійської набережної. Артилерія вдарила ядрами по кригам, вони почали кришитися, повстанці стали тонути. Невдовзі все скінчилося. Площа була очищена від заколотників, народ розбігся. Поліція і солдати прибирали трупи. Сліди крові засипало свіжим снігом. По всьому місту почалися облави і арешти. Заарештованих декабристів звозили в Зимовий палац.

Микола І сам виступав у ролі слідчого і допитував заарештованих (в кімнатах Ермітажу). Після допитів  «державних злочинців» відсилав до Петропавлівської фортеці, в більшості випадків з особистими записками царя, де вказувалося, в яких умовах повинен утримуватися даний арештант. Декабрист Якушкін був, наприклад, надісланий з наступною царською запискою: «надсилаємо Якушкіна закувати у піхвах і руках залізом; поступати з ним строго і не інакше тримати, як злодія» [12].

Слідство було зосереджене не на ідеології декабристів, не на їхніх  політичних вимогах, а на питанні  царевбивства.

Поведінка декабристів  на слідстві було різною. Багато з них  не виявили революційної стійкості, втратили землю під ногами, каялися, плакали, видавали товаришів. Але були випадки і особистого геройства, відмови давати показання та видавати змовників. У числі стійких, які тримали себе з гідністю були Лунін, Якушкін, Андрійович, Петро Борисов, Усовський, Ю.Люблінський та інші. Пестель спочатку відповідаючи на всі питання повним запереченням: «Не належачи до тут згаданого товариства нічого не знав про його існування, тому не можу сказати, до чого прагне істинна його мета і які припускало воно заходи до досягнення її», - відповів він, наприклад, на запитання про мету таємного товариства. Пізніше, багатьма виданий, він був змушений давати, докладні відповіді.

«Я ніким не був прийнятий до числа членів таємного товариства, але сам приєднався до нього, - гордо відповідає слідчим декабрист Лунін. - Відкрити імена їх [членів] вважаю шкідливим моїй совісті, бо мав би виявити братів і друзів» [11].

Але разом з тим  багато слідчих справ декабристів містять численні покаяння та звернення до царя і членів комісії помилувати «злочинців», клятви заслужити прощення.

Ніякого суду над декабристами по суті не було. Пародія на суд відбувалася  при закритих дверях, у глибокій таємниці. Декабристу, якого викликали, спішно пропонували засвідчити підписом показання слідства, після чого читали заздалегідь заготовлені вирок і оголошували «розряд».

П'ятеро декабристів  були поставлені «поза розрядами» і  засуджені до четвертування. Але  Микола замінив його повішанням.

Виписка з протоколу  Верховного кримінального суду від 11 липня 1826 р. свідчила: «сообразуясь з  високомонаршім милосердям, у цім  ділі сталися... Верховний Кримінальний суд за найвищим наданої йому влади  засудив: замість болісної страти четвертуванням, Павла Пестеля, Кіндрата Рилєєва, Сергія Муравйова-Апостола, Михайла Бестужева-Рюміна та Петра Каховського за їх тяжкі злодіяння, повісити» (додаток А).

2.2. Значення декабристського руху

Ленін високо оцінив перший виступ проти самодержавства - повстання декабристів.Історію російського революційного руху він починає з декабристів. «У 1825 році Росія вперше бачила революційний рух проти царизму, і цей рух був представлений майже виключно дворянами», - говорив Ленін в «Доповіді про революцію 1905 року» [12]. В день пам'яті першої російської революції 1905 р. Ленін вважав за потрібне згадати і про день 14 грудня 1825, коли дворяни-революціонери вперше в історії Росії виступили зі зброєю в руках проти самодержавства. Декабристи не лише висунули гасла боротьби з самодержавством і кріпосним ладом, але вперше в історії революційного руху в Росії організували відкритий виступ в ім'я цих вимог. Декабристи були діячами першого, дворянського, етапу революційного руху в Росії. Повстання декабристів мало велике значення в історії революційного руху в Росії. Це був перший відкритий виступ проти самодержавства зі зброєю в руках. До цього часу в Росії відбувалися лише стихійні селянські заворушення. Повстале селянство героїчно боролося проти кріпосного гніту, і значення цієї боротьби було прогресивне: вона розхитувала підвалини кріпосного ладу і скорочувала строки його існування. Але стихійний селянський рух був політично темним, його не висвітлювала політична свідомість; селяни йшли на боротьбу проти поміщиків, але у своїй темряві були безсилі піднятися до свідомих гасел боротьби з царизмом, з кріпосним ладом в цілому, вірили в «доброго царя» і були під владою темної ідеології «наївного монархізму». Революційним рухом ще не можна назвати стихійні селянські повстання. Революційна боротьба ведеться політично свідомими людьми, що склалися в організацію. Революціонери мають політичну програму і свідомо розроблену тактику дій.Між стихійними селянськими повстаннями Разіна і Пугачова і виступом декабристів лягла ціла смуга світової історії: її новий етап був відкритий перемогою революції у Франції кінця XVIII ст., питаннями ліквідації феодально-абсолютистського ладу і утвердженням нового - капіталістичного. Декабристи належать до цього нового часу, і в цьому істотна сторона їх історичного значення. Їх повстання було політично свідомим, ставило собі завдання ліквідації феодально-абсолютистського ладу, було освітлено передовими ідеями епохи. Вперше в історії Росії можна говорити про революційну програму, про свідому революційну тактику, аналізувати конституційні проекти. Радищев був ідейним попередником декабристів, але умови історичного розвитку Росії тоді ще не дозріли до такого ступеня, щоб можна було створити революційну організацію. Він написав революційну книгу, але не задумував і не міг задумувати відкритого і в якійсь мірі організованого виступу. Між тим декабристи не тільки задумали, але й організували перше в історії Росії повстання проти самодержавства. Вони здійснили його відкрито, на площі столиці, перед обличчям народу, що зібрався. Їхні дії відзначені печаткою класової обмеженості, вони були «страшно далекі від народу», але вони належали до тих передових діячів свого часу, які «допомогли розбудити народ» [15].