Анализ произведения "Малыш и Карлсон"

- Ну що ж, давай закладемося,- погодився Карлсон.- Приготуй мені  подвійну дозу! Коли треба збити  гарячку, то нічим не слід  нехтувати. Треба геть усе спробувати й подивитися, що з того вийде.

Малий приготував подвійну дозу ліків  і всипав їх Карлсонові в роззявлений  рот.

Потім вони знов посідали й мовчки почали чекати.

За півхвилини Карлсон, сяючи з  радості, зіскочив з канапи. [308]

- Спала! - вигукнув він.- Гарячка спала! Ти знову виграв. Дай сюди шоколадку!

Малий зітхнув і віддав Карлсонові свою останню плитку.

Карлсон незадоволенно поглянув на нього.

- Таким упертим, як ти, взагалі  не слід закладатися. Сперечатися  можуть тільки такі, як я. Чи програв Карлсон, чи виграв, він завжди сяє, мов сонечко.

Якусь мить панувала мовчанка. Лише Карлсон  дожовував шоколад. Нарешті він  сказав:

- Коли вже ти такий ласун  і ненажера, то давай поділимо  решту по-братньому. В тебе  є ще цукерки?

Малий понишпорив у кишені.

- Ось є три,- сказав він і  вийняв два цукерки та одну  мармеладку.

- Три надвоє не ділиться,- сказав  Карлсон.- Це знає навіть маленька  дитина.- І, швидко схопивши з  долоні Малого мармеладку, він  проковтнув її.- Отепер можна ділити,- додав він. [309]

Карлсон жадібними очима поглянув на два цукерки: один із них був  ледь-ледь більший.

- Тому, що я дуже і дуже  скромний, то дозволяю тобі взяти  першому. Але не забудь, що той,  хто бере перший, повинен вибрати  менший цукерок,- сказав він і  суворо глянув на Малого.

Малий трошки подумав і знайшов, що сказати:

- Я хочу, щоб перший узяв ти.

- Ну добре, як ти такий упертий! - мовив Карлсон і, схопивши  більший цукерок, миттю засунув  його до рота.

Малий подивився на менший цукерок, що лишивсь у нього на долоні.

- Стривай, ти ж сам казав,  що той, хто бере перший, повинен  вибрати меншого цукерка.

- Ех ти, малий ласуне,- дорікнув  Карлсон.- А коли б ти вибирав  перший, то який цукерок ти  б узяв собі, га?

- Я справді взяв би собі  менший,- твердо відповів Малий.

- То чого ти репетуєш? - спитав Карлсон.- Ти ж і так маєш менший.

Малий знову подумав, що, певне, це й є розв'язувати суперечку  словами, як йому казала мама.

Але він ніколи не вмів довго гніватися, до того ж був радий, що в Карлсона вже минула гарячка. Карлсон теж згадав про це.

- Я напишу всім лікарям на  світі,- мовив він,- і пораджу їм, чим лікувати гарячку. «Спробуйте  «Знахарський порошок Карлсона, що живе на даху»,- напишу я.- Це найкращі в світі ліки  проти гарячки!

Малий ще не з'їв свого цукерка. Він  був такий гарний і смачний, що Малий хотів спершу на нього надивитися. Адже не встигнеш засунути цукерок до рота, як його вже й нема. [310]

Карлсон теж дивився на цукерок. Він довго не зводив з нього  погляду, тоді нахилив голову й сказав:

- Закладімося, що я зможу взяти в тебе цукерок так, що ти й не побачиш.

- Ні, не зможеш,- заперечив Малий.- Не зможеш, якщо я триматиму  його на долоні і весь час  дивитимусь на нього.

- Ну, закладімося! - знову сказав  Карлсон.

- Ні,- відмовився Малий.- Я знаю, що виграю, і тоді ти знову забереш цукерок...

Малий відчував, що такий спосіб закладатися  неправдивий. Адже коли він закладався з Боссе чи з Бетан, то винагороду діставав той, хто виграв.

- Я закладуся, але тільки в  правдивий спосіб, щоб цукерок  одержав той, хто виграє,- сказав Малий.

- Як хочеш, малий ненажеро. Отже, ми закладаємося, що я зможу  в тебе взяти цукерок так,  що ти не побачиш.

- Гаразд,- погодився Малий.

- Гокус-фокус-філіокус! - вигукнув  Карлсон і схопив цукерок.- Гокус-фокус-філіокус,- знову сказав він і засунув його в рот.

- Стривай! - закричав Малий.- Я ж  бачив, як ти його брав!

- Бачив? - перепитав Карлсон і  швидко проковтнув цукерок.- Тоді  ти знову виграв. Я ще ніколи  не бачив хлопчика, якому б  так щастило.

- Так... але цукерок...- почав Малий,  зовсім збитий з пантелику.- Адже його мав дістати той, хто виграє.

- Еге ж, щира правда,- погодився  Карлсон.- Однак цукерок зник, і  я ладен закластися, що не зможу  зробити так, аби він знову  з'явився.

Малий промовчав, проте вирішив  сказати мамі, як тільки побачить її, що розв'язувати суперечку словами - дурне діло. [311]

Він засунув руки в кишені. І - подумати тільки! -. там був ще один цукерок! Він його раніше не помітив. Великий, липкий, чудовий цукерок!

- Закладімося, що в мене є  ще один цукерок! Закладімося,  що я його зараз же з'їм! - закричав Малий і квапливо засунув цукерок у рот.

Карлсон насупився і сів на ліжко.

- Ти обіцяв бути мені за  матір,- сказав він.- А сам тільки  те й робиш, що напихаєшся  ласощами. Я ще ніколи не бачив  такого жадібного хлопчиська.

Він замовк і ще дужче насупився.

- До того ж я не дістав  п'ять ере за те, що мене кусає  шарф,- додав він.

- Не дістав, але ж у тебе  не зав'язане горло! - мовив Малий.

- Хіба я винен, що в мене  в хаті немає шарфа? Та якби  він був, я б замотав ним  шию, і він кусався б, і тоді я дістав би п'ять ере.

Він благально подивився на Малого, і на очах у нього виступили  сльози.

- Я повинен терпіти через  те, що в мене немає шарфа?  Ти так думаєш, га?

Ні, Малий так не думав і тому віддав Карлсонові, що живе на даху, свого  останнього п'ятака. 

 

Карлсон жартує

- Ну, а тепер я хочу трохи  розважитися,- заявив через хвилину  Карлсон.- Ходімо погуляєм по дахах  і там уже щось придумаємо.

Малий радо пристав на це. Він узяв Карлсона за руку, і вони разом вийшли на дах. Уже починало смеркати, і все довкола було дуже гарне: небо таке синє, як буває тільки весною, будинки, як завжди в присмерку, здава-312

лись якимись таємничими, парк унизу, де Малий звичайно грався, світився зеленню, ніби в казці, а від високих  тополь, що росли на подвір'ї, аж до самого даху линув приємний запах.

Вечір був просто чудовий - саме гуляти на даху. Всі вікна стояли відчинені, і з них чути було найрізноманітніші  звуки: тиху розмову, дитячий сміх і  плач, гавкіт собаки, бренькіт на піаніно  і брязкіт посуду десь на кухні. На вулиці загуркотів мотоцикл, а коли він промчав, з'явилась коняка, цокаючи копитами по бруку; за нею немилосердно торохтів візок.

- Коли б люди знали, як гарно  гуляти на даху, вони б ніколи  не ходили вулицями,- сказав Малий.- О, як тут гарно!

- Еге ж, і дуже небезпечно,- мовив Карлсон,- тому що легко можна дати сторчака. Я покажу тобі такі місця, де майже завжди падаєш. [313]

Будинки стояли так близько один до одного, що можна було вільно йти  з даху на дах. Дивовижні виступи, мансарди*, димарі, куточки й закамарки надавали дахам цікавої різноманітності.

[* Мансарда - кімната на  горищі.]

І справді, тут було так небезпечно, що аж мурашки бігали по спині. В  одному місці між двома будинками  була широка прогалина, і Малий трохи  не впав у неї. Та Карлсон останньої миті схопив його, коли хлопець одною ногою висів уже за краєм даху.

- Ну що, весело? - спитав Карлсон.- Це якраз те, про що я тобі  казав. Ану спробуй ще раз! [314]

Проте Малий не мав бажання пробувати  ще раз. Йому й одного разу було забагато. Траплялося чимало таких місць, де доводилось майже лізти рачки, щоб не скотитися; Карлсон хотів, щоб Малий якомога більше натішився, тому не завжди вибирав найлегший шлях.

- А тепер, я гадаю, нам треба  трохи пожартувати,- сказав Карлсон.- Вечорами я часто гуляю на дахах і люблю пожартувати з людей, що живуть у цих мансардах.

- Як пожартувати? - спитав Малий.

- Всяко, залежно з ким. Я  ніколи не жартую двічі однаково. Вгадай, хто найкращий у світі  жартун?

Раптом десь поблизу заплакало  немовля. Малий і раніше чув дитячий плач, але потім стало тихо. Мабуть, дитина на хвильку заспокоїлась, а тепер знов почала плакати.

Плач долинав з вікна найближчої мансарди - такий жалібний і самітний.

- Бідне дитя! - сказав Малий.- Йому, певне, болить животик,

- Ми зараз йому поможемо,- мовив Карлсон.- Ходімо!

Вони пішли вздовж ринви і  нарешті опинилися під вікном мансарди. Карлсон витяг шию і  обережно зазирнув досередини.

- Дуже занедбана дитина,- сказав  він.- Ну, звичайно, мама з татом  десь вештаються.

Немовля заплакало ще жалібніше.

- Спокійно, тільки спокійно! - сказав  Карлсон і перевалився через  вікно.- Іде Карлсон, що живе  на даху, найкраща в світі нянька.

Малий не хотів залишатися сам за вікном і поліз до кімнати слідом за Карлсоном, хоч і побоювався: що буде, коли раптом повернуться додому мама й тато дитини? [315]

Зате Карлсон анітрохи не боявся. Він пь дійшов до ліжечка, де лежало немовля, і полоскотав його біля шиї  пухкеньким вказівним пальцем.

- Люлі-люлі-лю,- жартівливо проказав  він.

Потім обернувся до Малого й пояснив:

- Так завжди заспокоюють маленьких  дітей, коли вони плачуть.

З несподіванки немовля на мить затихло, та потім заревло ще дужче.

- Люлі-люлі-лю! - знову сказав Карлсон  і додав: - А ще з дітьми ось  як треба робити.

Він узяв немовля з ліжечка і  кілька разів підкинув до стелі. Мабуть, дитині це сподобалось, бо раптом вона злегка усміхнулась беззубим ротиком.

Карлсон дуже запишався.

- Забавити дитину - невелика штука,- сказав він.- Найкраща в світі  нянька...

Та закінчити він не встиг, бо дитина знов зайшлася плачем.

- Люлі-люлі-лю! - сердито гримнув  Карлсон і ще дужче почав  підкидати немовля вгору.- Люлі-люлі-лю! Чуєш, що я тобі кажу!

Але дитина верещала на все горло, і Малий простяг до неї руки.

- Дай, я візьму її,- сказав  він.

Малий дуже любив дітей і при  нагоді завжди просив [316] маму й тата подарувати йому маленьку сестричку, коли вже вони і нізащо не хочуть купити йому собаку.

Він узяв від Карлсона згорточок  і ніжно притулив його до себе.

- Не плач, люба моя,- сказав він.- Ти ж така гарненька.

Дитина замовкла й подивилась на Малого блискучими поважними оченятами.

Потім знов засміялась беззубим ротиком  і щось тихенько залебеділа.

- Це моє «люлі-люлі-лю» так  помогло,- сказав Карлсон.- «Люлі-люлі-лю»  завжди помагає, я вже тисячу  разів пересвідчився в цьому.

- Цікаво, як вона зветься,- сказав Малий і легенько провів пальцем по ніжній щічці немовляти.

- Гуль-Фія,- заявив Карлсон,- дівчатка  найчастіше мають таке наймення.

Малий ніколи не чув, щоб якась дівчинка звалась «Гуль-Фія», проте він  подумав, що вже хто-хто, а найкраща в світі нянька знає, як звичайно називають дівчаток.

- Гуль-Фіє,, серденько, ти, певне,  голодна,- сказав Малий, бо Гуль-Фія  намагалася схопити губами його  пальця.

- Якщо Гуль-Фія голодна, то  ось тут є ковбаса й картопля,- мовив Карлсон, зазирнувши до кухонної шафки.- Жодна дитина не помре з голоду, поки Карлсон має ковбасу й картоплю.

Але Малому здалося, що Гуль-Фія не буде їсти ковбасу й картоплю. [317]

- Таких маленьких дітей годують  молоком,- зауважив він.

- Ти гадаєш, що найкраща в світі  нянька не знає, чим годують дітей, а чим ні? - спитав Карлсон.- Але якщо ти так наполягаєш, то я можу полетіти по корову! - Він сердито зиркнув на вікно й додав: - Хоч важко буде затягти корову крізь таке мізерне віконце.

Гуль-Фія  марно ловила пальця Малого і жалібно пхикала. Вона, мабуть, таки справді була голодна.

Малий понишпорив у шафці, проте молока не знайшов: там тільки лежало на тарілці  три холодні кружальця ковбаси.

- Спокійно, тільки спокійно! - сказав  Карлсон.- Я згадав, де є молоко. Я сам інколи сьорбаю там. Гей-гоп, Малий, я швидко повернуся!

Карлсон покрутив за ґудзика на животі, і  не встиг Малий рота розтулити, як він шугнув у вікно.

Малий страшенно перелякався. А що буде, як Карлсон, за своєю звичкою, застряне на кілька годин? Або як повернуться  мама й тато Гуль-Фії і застануть її на руках у Малого!

Проте він недовго хвилювався: цього  разу Карлсон не забарився. Гордий, мов півень, він залетів у вікно, тримаючи в руці пляшечку, з якої годують немовлят.

- Де ти дістав її? - здивувався  Малий.

- Там, де завжди беру молоко,- відповів Карлсон.- На одному балконі в Естермальме.

- Ти що, поцупив пляшечку? - спитав  Малий, зовсім переляканий.

- Ні, позичив,- відповів Карлсон.

- Позичив? Коли ж ти гадаєш  віддати її?

- Ніколи!

Малий пильно подивився на Карлсона, але той лиш махнув рукою:

- Дурниці, не варто й згадувати.  Якась там нещасна [318] пляшечка  молока. Там є одна родина, що  має трійнята, і на балконі  в них у відрах із кригою  повно-повнісінько пляшечок з  молоком. Вони будуть тільки  раді, що я позичив трошки молока для Гуль-Фії.

Гуль-Фія  простягла рученята до пляшечки й  нетерпляче зацмокала губами.

- Я зараз трошки підігрію молоко,- сказав Малий і передав дитину  Карлсонові.

Поки  він на плитці підігрівав пляшечку, Карлсон знов заходився вигукувати своє «люлі-люлі-лю» і підкидати немовля до стелі.

Через деякий час Гуль-Фія лежала вже  в своєму ліжечку й міцно спала. Вона наїлася і була задоволена.

Малий упадав біля неї, Карлсон лоскотав її пальцем і кричав «люлі-люлі-лю», але Гуль-Фія все одно заснула, бо добре наїлася і була стомлена.

- А тепер, перше ніж піти звідси, ми трошки пожартуємо,- сказав  Карлсон.

Він підійшов до шафки й дістав з тарілки  ковбасу. Малий витріщив на нього  очі.

- Ось побачиш, що я втну.- Карлсон  почепив кружальце ковбаси на  клямку кухонних дверей.

- Номер перший,- заявив він і  задоволено кивнув головою.

Потім Карлсон підбіг до шафки. На ній стояв гарний білий порцеляновий голуб. Малий не встиг і слова  вимовити, як Карлсон тицьнув у дзьоб голубові кружальце ковбаси.

- Номер другий,- мовив Карлсон.- А номер третій дістане Гуль-Фія.

Він настромив останнє кружальце  на шпичку і засунув її в кулачок  сонній Гуль-Фії. Це справді було смішно.

Здавалося, що Гуль-Фія сама пішла, взяла собі кружальце ковбаси і з ним заснула. Проте Малий про всяк випадок сказав: [319]