Анализ произведения "Малыш и Карлсон"

На всі ці приготування пішло  багато часу. Коли вони вже стояли в  сінях і лаштувалися вийти  на сходи, щоб когось налякати, хтось  легенько почав шкрябати зовні в  двері. Спочатку Малий подумав, що то повернулися додому мама й тато. Але зненацька він побачив, що крізь шпару для листів хтось просовує довгу крицеву дротину. І Малий згадав, як зовсім недавно тато читав мамі в газеті про те, що в місті з'явилось багато квартирних злодіїв. Вони спочатку телефонують, щоб дізнатися, чи є хто вдома.

Якщо їм не відповідають, вони вирушують  до тієї квартири, виламують замок  і забирають із хати все, що там  є коштовного. [341]

Малий страх як перелякався, коли збагнув, що до них добираються злодії. Гунілла й Крістер теж налякалися не менше. Крістер замкнув Йофу в кімнаті Малого, щоб той не заважав їм гратися в привида, і тепер дуже жалкував, що так зробив.

Лише Карлсон не боявся нічого.

- Спокійно, тільки спокійно! - прошепотів  він.- У такому випадку привид - найкраще, що може бути. Переберімося до вітальні, бо, напевне, там твій тато тримає золоті зливки й діаманти.

Карлсон, Малий, Гунілла й Крістер  якнайтихіше перебралися до вітальні й поховалися хто де міг. Карлсон  заліз у гарну старовинну шаховку, де мама тримала об-руси та серветки, і сяк-так причинив за собою дверцята. Добре зачинити він не встиг, бо саме тієї миті до вітальні навшпиньки зайшли злодії. Малий, що лежав за канапою біля коминка, обережно виглянув. Посеред кімнати стояло двоє чоловіків, дуже неприємних на вигляд, і уявіть собі: то були не хто інші, як Філле й Рулле!

- Треба знайти, де вони тримають  гроші,- мовив Філле хрипким голосом.

- Певне, що там,- і Рулле показав  на старовинний секретер з  багатьма шухлядами.

Малий знав, що в одній шухляді лежать мамині гроші на господарство, а в іншій гарні дорогі брошки й каблучки - їх колись мамі подарувала' бабуся. Татові золоті медалі, одержані за влучну стрільбу, теж були там.

«Який буде жах, коли все це заберуть злодії!» - подумав Малий і ледь не заплакав.

- Пошукай тут,- сказав Філле,- а  я тим часом загляну до кухні,  чи нема там срібних ложок  і виделок. [342] Філле зник, а Рулле  почав висовувати шухляди секретера.  Раптом він аж свиснув з  утіхи.

«Певне, знайшов гроші»,- подумав  Малий і ще дужче засмутився.

Рулле висунув іншу шухляду і  знову свиснув. Тепер він, мабуть, натрапив на брошки й каблучки.

Однак більше Рулле вже не свистів, бо саме тієї миті дверцята шаховки  відчинилися і звідти, жахливо  стогнучи, вилетів привид. Коли Рулле  обернувся й побачив привида, він квакнув з переляку і випустив на підлогу і гроші, і брошки, і каблучки, і все інше, що мав у руках. Привид літав навколо нього, стогнав і охкав; потім він раптом завернув до кухні. А за хвильку звідти вибіг блідий, як стіна, Філле.

- Прулле, ривид! - закричав він.

Він хотів сказати «Рулле, привид!», але був такий наляканий, [343] що в нього язик заплітався, і натомість  вийшло: «Прулле, ривид». Та й не диво, що він перелякався. Привид летів  услід за ним і не переставав страшно  охкати й стогнати.

Рулле й Філле кинулись до дверей, а привид за ними; вони вискочили  в сіни, потім на сходи, а привид гнав їх сходами вниз і вигукував  услід глухим голосом:

- Спокійно, тільки спокійно! Зараз  я вас дожену, отоді ми потішимось!

Та врешті привид стомився й повернувсь до вітальні.

Малий позбирав гроші, брошки й каблучки і поклав їх назад до секретера, а  Гунілла й Крістер познаходили  всі ложки й виделки, що їх погубив  Філле, коли метався між кухнею і  вітальнею.

- Найкращий у світі привид - це  Карлсон, що живе на даху,- сказав привид і зняв із себе простирадло.

Діти сміялись: вони були просто щасливі. А Карлсон додав:

- Ніщо не може зрівнятися  з привидом, коли треба налякати  злодіїв. Якби люди знали про  це, то прив'язали б по невеличкому  лихому привидові біля кожної каси в місті.

Малий стрибав з радощів: адже все  скінчилося так добре!

- Просто смішно! Люди такі дурні,  що вірять у привиди! - вигукнув  він.- А тато сказав, що на світі  немає нічого надприродного.

Малий кивнув головою, ніби стверджуючи  власні слова.

- О, які дурні ті злодії,- додав  він.- Подумали, що з шаховки вилетів  привид, а насправді то тільки  Карлсон, що живе на даху. [344]  

 

Карлсон виступає з ученим собакою  Альбергом

Другого ранку заспаний патлатий хлопчик  у смугастій блакитній піжамі приплентався босоніж до мами на кухню. Боссе і Бетан уже пішли до школи, а тато на роботу. В Малого уроки починалися дещо пізніше, і це було так добре, бо він хотів уранці лишитися бодай на трошки вдвох із мамою. Хоч він був уже великий хлопець і ходив до школи, проте любив посидіти в мами на колінах, коли ніхто не бачив.

Так гарно було поговорити з мамою, а коли вона мала час - то й разом  поспівати або розповісти одне одному казку.

Мама сиділа біля столу, читала газету й пила каву. Малий мовчки виліз  до неї на коліна. Мама ніжно пригорнула його до себе, і так вони сиділи, аж поки Малий остаточно прогнав сон.

Учора ввечері мама й тато гуляли трохи довше, ніж звичайно, і коли повернулися додому, Малий уже  спав у своєму ліжку. Він розкинувся уві сні. Підтикуючи його, мама помітила, що в простирадлі вирізано дві дірки, і все воно було таке брудне, немов хтось навмисне пописав його вуглиною. «Не дивно, що він так швидко заснув»,- подумала мама. Тепер, коли її шибеник сидів у неї на колінах, вона вирішила не відпускати його від себе, аж поки дізнається, хто це зробив.

- Слухай, Малий,- почала вона,- я  б дуже хотіла знати, хто  це вирізав дірки в твоєму  простирадлі. Тільки не згадуй  мені про Карлсона, що живе  на даху!

Малий мовчав і напружено думав. Адже їх таки вирізав Карлсон, а мама веліла йому й не згадувати про нього! Краще вже тоді нічого не казати й про злодіїв, бо ж мама однаково не повірить йому.

- Ну? - наполягала мама, не дочекавшись  відповіді. [346]

- А ви не могли б спитати  про це в Гунілли? - хитро сказав  Малий, а сам подумав: «Нехай Гунілла розповість мамі, як усе було насправді, адже мама їй більше йнятиме віри!»

«Он воно що, то це Гунілла зіпсувала  простирадло»,- подумала мама. І зраділа, що її син - такий гарний хлопчик, не наговорює на інших, а хоче, щоб  Гунілла сама призналася в усьому.

Мама ніжно обняла Малого. Вона вирішила нічого більше тепер не розпитувати  за простирадло, а при нагоді поговорити як слід з Гуніллою.

- Ти, видно, дуже любиш Гуніллу? - сказала мама.

- Еге ж, люблю,- відповів Малий.

Мама знов почала читати газету, а Малий тихенько сидів у неї на колінах і думав собі про своє.

Кого ж він усе-таки любить? Насамперед і найдужче... маму, потім тата. Любить він ще Боссе і Бетан... Так, здебільшого  він їх справді любить... особливо Боссе. Проте часом він такий сердитий на них, що ладен хтозна-що з ними зробити. Карлсона, що живе на даху, він також любить. І Гуніллу. Мабуть, він одружиться з нею, коли виросте, бо хоч-не-хоч, а жінку треба мати кожному. Звичайно, найкраще було б одружитися з мамою... але це, здається, неможливо.

І раптом Малому сяйнула думка, що дуже його стурбувала. [347]

- Слухайте, мамо,- занепокоєно спитав  він.- А коли Боссе виросте великий  і помре, я повинен буду одру-, житися з його жінкою?

Мама здивовано відсунула від  себе чашку з кавою.

- Чого це тобі раптом спало  таке на думку? - спитала вона.

В її голосі бринів сміх, і Малий  злякався, що сказав якусь дурницю, тому не хотів говорити далі. Але  мама наполягала:

- Чому ти так думаєш?

- Таж мені дістався старий  велосипед Боссе,- пояснив Малий.- І його старі ковзани... І ті ковзани, що він катався, коли був такий, як я... Я доношую його старі піжами, капці і все інше...

- Ну, а старої жінки Боссе  тобі не дістанеться, я твердо  обіцяю,- поважно вже сказала мама.

- А чи не можна мені буде одружитися з вами? - спитав Малий.

- Очевидно, ні,- відповіла мама.- Адже  я одружена вже з татом.

Так, це була правда.

- Як погано вийшло, що і я,  і тато любимо вас,- незадоволено  сказав Малий.

Мама засміялася і сказала:

- Якщо ви обидва любите мене, то виходить, я справді гарна.

- Добре вам так казати,- зітхнув  малий.- Ну що ж, доведеться  одружуватися з Гуніллою. Нічого  не вдієш.

І Малий задумався. Він міркував про те, що йому, певне, буде не так  уже й приємно жити.весь час  разом з Гуніллою. Адже вона часом буває така марудна. Добре жити з мамою, татом, Боссе й Бетан. За дружиною він би не нудьгував.

- Я куди більше хотів би  мати собаку, ніж дружину. Мамо, то я ніколи й не дістану  пса? [348]

Мама зітхнула. Знову він почав  про свого собаку. Ці розмови  були майже такі самі нестерпні, як і про Карлсона, що живе на даху.

- Знаєш, Малий,- мовила вона,- я  думаю, що тобі пора одягатися,  бо ти спізнишся до школи.

- Ви завжди так,- з докором  сказав Малий.- Як тільки я починаю  розмову про собаку, згадуєте  мені про школу!

Сьогодні Малому було приємно йти  до школи, бо він мав багато чого обміркувати з Гуніллою та Крістером.

Додому вони йшли разом, як завжди, і Малий тішився, бо ж Крістер  і Гунілла теж були вже знайомі  з Карлсоном.

- Він такий веселий, еге ж? - сказала Гунілла.- Як ти гадаєш, він сьогодні знову прилетить?

- Не знаю,- відповів Малий.- Він  каже тільки, що прилетить приблизно, а це означає - коли йому заманеться.

- Сподіваюся, він прилетить приблизно  сьогодні,- мовив Крістер.- Можна,  ми з Гуніллою підемо до тебе?

- Звичайно, можна,- відповів Малий.

Раптом з'явилася ще одна істота, що захотіла йти разом з ними. Саме тоді, як діти мали переходити вулицю, до Малого підбіг чорний невеличкий пудель. Він обнюхав коліна Малого й привітно дзявкнув.

- Гляньте, який гарненький песик! - радісно вигукнув Малий.- Він, певне, боїться машин на вулиці і просить, щоб я перевів його на той бік!

Малий залюбки переводив би його через усі перехрестя в місті. Мабуть, песик відчував це: він вистрибом  біг бруківкою, намагаючись триматися якнайближче до ніг Малого. [349]

- Ох, який він гарний,- сказала  Гунілла.- Ходи сюди, песику!

- Ні, він хоче йти зі мною,- сказав Малий і взяв цуценя  за нашийника.- Він уже полюбив  мене.

- Мене він теж полюбив,- сказала  Гунілла. Песик, здавалося, ладен був любити весь світ, аби тільки його любили. А Малий полюбив його. О, як він його полюбив! Він нахилився й почав голубити песика [350] та називати його найніжнішими словами - виходило, що то найкращий, наймиліший, найдорожчий собака на світі. Цуцик помахував хвостиком і, мабуть, теж так думав. Він радісно підстрибував, гавкав, а як діти завернули на свою вулицю, побіг слідом за ними. Малий враз загорівся божевільною думкою.

- Певне, йому ніде жити! - сказав  він.- Певне, в цього песика  немає господаря!

- Що ти вигадуєш! Звичайно, є,- мовив  Крістер.

- Звідки ти знаєш, що є? - сердито  спитав Малий.- Звідки, га?

Хіба міг зрозуміти Крістер, що означає не мати собаки, ніякого  собаки! Адже в нього самого був  Йофа!

- Ходи до мене, песику! - покликав  Малий, дедалі більше вмовляючи себе, що цуценяті ніде жити.

- Гляди, щоб він не пішов  за тобою додому,- попередив Крістер.

- А я цього й хочу,- відповів  Малий.- Нехай іде. І цуцик справді  подався за ними. Так вони дійшли  до самого будинку, де жив  Малий. Тоді Малий узяв цуценя на руки й поніс нагору.

- Я спитаю мами, чи можна мені  залишити його в себе,- схвильовано  сказав він.

Та мами не було вдома. На столі  в кухні лежала записка, і Малий  довідався з неї, що мама внизу, в  пральні, і що він може зайти до неї, коли йому чогось треба.

Тим часом песик, немов ракета, помчав до кімнати Малого. Діти кинулися за ним. Малий нетямився з радощів.

- Він хоче жити в мене! - вигукнув  він.

Цієї самої миті у вікно залетів  Карлсон, що живе на даху.

- Гей-гоп! - крикнув він.- Це ви  собаку випрали, що на ньому так збіглася шерсть? [351]

- Це ж не Йофа, хіба ти не  бачиш? - сказав Малий.- Це мій собака.

- Ні, не твій,- заперечив Крістер. 

- У тебе нема собаки,- озвалась  і собі Гунілла.

- А от у мене там, нагорі, тисячі собак,- сказав Карлсон.- Найкращий у світі собачник - це...

- Щось я не бачив ніяких  собак, коли був у тебе,- перебив  його Малий.

- То їх просто не було вдома,- пояснив Карлсон.- Вони всі порозліталися.  Адже мої собаки вміють літати, як і я.

Малий не слухав Карлсона. Тисячі собак, що вміють літати, не могли зрівнятися з його маленьким ласкавим цуценям.

- Ні, я таки думаю, що в нього  нема господаря,- знову сказав  він.

Гунілла нахилилась до собаки.

- Принаймні на нашийнику в  нього написано «Аль-берг»,- мовила  вона.

- Звісно, це прізвище його господаря,- додав Крістер.

- А може, той Альберг уже помер? - сказав Малий.- А як він навіть  живий, то не любить собаки, бо не дбає про нього.

Раптом у Малого з'явилась інша чудова думка.

- А може, це собаку звуть Альбергом? - сказав він і з надією глянув на Крістера й Гуніллу.

Але ті лише засміялися.

- У мене багато собак теж  звуться Альбергами,- мовив Карлсон.- Гей-гоп, Альбергу!

Цуценя підстрибнуло до Карлсона й  весело загавкало.

- Ось бачите! - вигукнув Малий.- Він  знає, що його звуть Альберг! Ходи сюди, любий Альбергу!

Гунілла знову схопила цуценя. [352]

- На нашийнику є й номер  телефону,- безжально сказала вона.

- Ну й що ж, собака має  власний телефон,- мовив Карлсон.- Скажи йому, хай зателефонує й  попередить свою господиню, що  повернеться пізно. Мої собаки завше телефонують, коли затримуються.

Він погладив цуценя пухкою ручкою.

- Один із моїх собак - до  речі, його теж звати Альберг  - якось днями затримався,- вів  далі Карлсон,- і хотів зателефонувати  додому, щоб попередити мене, але  трохи переплутав номер і попав до старої майорихи, що живе на Кунгсгольмі. Коли вона збагнула, що біля телефону собака, то сказала: «Ви набрали не собачий номер».- «Чого ж ви тоді відгавкуєтеся?» - ввічливо спитав Альберг. От який він розумний пес!