Анализ произведения "Малыш и Карлсон"

- Ти хіба не знаєш, що не  можна класти лікті на стіл? - зауважила Бетан.

- Стеж за собою! - відрубав їй  Малий.

- Малий, прийми лікті зі столу,- сказала мама.- З'їси ще кучерявої капусти?

- Ні, краще вмерти,- відповів він.

- Ох, як негарно,- мовив тато.- Треба  казати:

«Ні, дякую».

«Чого це вони так командують хлопцем, що коштує сто тисяч мільйонів  крон?» - подумав Малий, але вголос не вимовив цього.

Натомість він сказав:

- Ви ж самі чудово розумієте,  що коли я кажу: «Краще вмерти»,  то маю на думці: «Ні, дякую». [329]

- Але виховані люди так не  кажуть,- мовив тато.- А ти хіба  не хочеш стати вихованою людиною?

- Ні, тату, я хочу стати таким,  як ви,- сказав Малий. Мама, Боссе і Бетан зареготали.

Малий не зрозумів, чого вони регочуть, та йому здалося, що сміються з його тата, а цього вже він не міг  стерпіти.

- Еге ж, я хочу бути таким,  як ви, тату, бо ви дуже гарні,- сказав він, ніжно дивлячись  на батька.

- Дякую, синку,- сказав тато.- Але як же це так, що ти не хочеш більше кучерявої капусти?

- Ні, краще вмерти!

- Та вона дуже корисна,- сказала  мама.

- Мабуть, що так,- погодився Малий.- Я давно помітив: що їжа несмачніша, то вона корисніша. Хотів би  я знати, чому всі ті вітаміни є тільки в тому, що несмачне?

- А ти б, звичайно, хотів, аби  вітаміни були в шоколаді та  жувальній гумці? - глузливо зауважив  Боссе.

- Давно вже ти нічого не  казав такого розумного,- відповів  йому Малий.

Після обіду Малий пішов до своєї  кімнати. Він усім серцем бажав, щоб якнайшвидше прилетів Карлсон. Адже Малому невдовзі доведеться поїхати з міста, тому він хотів тепер частіше зустрічатися з Карлсоном.

Карлсон, певне, вгадав його бажання, бо відразу прилетів, тільки-но Малий  визирнув у вікно.

- У тебе сьогодні немає гарячки? - спитав Малий.

- У мене? Гарячки?.. В мене її  ніколи не буває! Це тільки  вмовляння.

- Ти вмовив себе, що маєш гарячку? - здивувався Малий.

- Ні, я вмовив тебе, що маю гарячку! - відповів [330] Карлсон і задоволено засміявся.- Відгадай, хто найкращий у світі жартівник?

Він ані миті не сидів на місці. Розмовляючи з Малим, він весь час сновигав по кімнаті, обмацував  усе, відчиняв дверцята, шухляди і  з великою цікавістю оглядав  кожну річ.

- Ні, сьогодні в мене немає  гарячки. Сьогодні я надзвичайно здоровий і маю бажання трохи погратися.

Малий також був не від того, щоб трохи погратися. Проте насамперед хотів, аби мама, тато, Боссе і  Бетан побачили нарешті Карлсона й перестали набридати йому розмовами  про те, що Карлсон не існує.

- Почекай мене трошки,- швидко сказав він,- я зараз вернуся.

І він кинувся до вітальні.

Боссе і Бетан, на жаль, щойно кудись пішли, зате хоч мама й тато сиділи у вітальні. Малий схвильовано  сказав їм:

- Мамо й тату, ходім зараз  же до моєї кімнати! Він не  зважувався й згадувати про Карлсона - краще буде, як вони побачать його без попередження.

- А може, ти посидиш із нами? - спитала мама.

- Ні, ви ходіть зі мною. Там  ви щось побачите.

Після недовгих переговорів Малому пощастило забрати маму й тата до своєї кімнати. Радий і щасливий, він відчинив навстіж двері - нарешті вони побачать Карлсона

Та ! Малий трохи не заплакав з  розчарування. Кімната була порожня, так само, як минулого разу, коли він  хотів показати Карлсона.

- То що ми маємо тут побачити? - спитав тато.

- Нічого особливого,- промимрив  Малий.

На щастя, тієї миті задзвонив телефон, отож Малому не довелось нічого пояснювати. Тато пішов говорити [331] по телефону, а мама згадала, що залишила в духовці  солодкий пиріг, і поспішила до кухні.

Малий зостався сам і сів біля вікна. Він був дуже сердитий на Карлсо-на і поклав собі сказати йому все відверто, коли той знов прилетить.

Проте ніхто не прилетів. Натомість  відчинилися дверцята шафи і звідти висунулось хитре Карлсонове обличчя.

Малий був страх який вражений.

- Що ти робив у моїй шафі? - спитав він.

- Сказати, що я там висиджував  курчат? Коли ж ні! Сидів і думав  про свої гріхи? Теж ні! Лежав  на полиці й відпочивав? Оце  воно й є! - відповів Карлсон.

Малий відразу забув, що сердиться  на нього. Він просто зрадів, що Карлсон знайшовся.

- У твоїй шафі дуже гарно  гратися в жмурки,- сказав Карлсон.- Може, пограємось, га? Я знов ляжу  на полицю, а ти шукатимеш мене.

І, не чекаючи згоди Малого, він  зник у шафі. Малий чув, як він  видряпувався на верхню полицю.

- Ну, тепер шукай! - гукнув Карлсон.

Малий відчинив дверцята навстіж і, звичайно, відразу побачив на полиці Карлсона.

- Фе, який ти поганий хлопчисько! - закричав Карлсон.- Міг же ти  спершу пошукати мене на ліжку,  під столом чи десь-інде. І щоб  я грався з тобою! Фе, який ти поганий!

Тієї миті пролунав дзвінок біля вхідних дверей, і зразу мама з  сіней гукнула: [332]

- Малий, до тебе прийшли Крістер  і Гунілла!

Цього було досить, щоб Карлсон  знов повеселішав.

- Стривай, ми зараз пожартуємо  з них,- прошепотів він Малому.- Зачини за мною шафу!

Ледве Малий устиг зачинити дверцята, як увійшли Гунілла й Крістер. Вони мешкали на тій самій вулиці і вчилися в одному класі з  Малим. Малому дуже подобалась Гунілла, і він часто розповідав мамі, яка  вона «страшенно гарна».

Крістера Малий також любив і давно вже пробачив йому ґулю на лобі. Щоправда, вони з Крістером частенько билися, але після того знов лишалися друзями, як і були.

А втім, Малий бився не лише з  Крістером, а майже з усіма  дітьми з їхньої вулиці. Тільки Гуніллу  він не чіпав ніколи.

- Як це сталося, що ти ще  ні разу не набив Гуніллу? - спитала якось мама.

- Коли ж вона така страшенно  гарна, що її ні за що бити,- відповів Малий.

Проте Гунілла теж часом, могла  добре допекти йому. От хоча б  учора, коли вони поверталися зі школи і Малий розповідав про Карлсона. Гунілла почала сміятися й заявила, що все це вигадка. Крістер підтримав її, тож Малий змушений був луснути його. Тоді Крістер у відповідь і шпурнув у Малого каменем. [333]

Але тепер вони все-таки прийшли  до нього в гості, і Крістер привів навіть свого песика Йофу! Побачивши Йофу, Малий зовсім забув про Карлсона, що лежав у шафі на полиці. «Немає в світі нічого кращого за собаку»,- подумав він.

Йофа підстрибував і гавкав, а  Малий обіймав його та гладив по голові. Крістер стояв поруч і спокійно дивився, як Малий упадає біля собаки. Адже він знав, що Йофа - це його собака, тож нехай собі Малий хоч погладить і попестить його досхочу.

І раптом, саме як Малий захоплено  бавився з Йофою, Гунілла, лукаво посміхаючись, спитала:

- А де ж твій приятель Карлсон, що живе на даху? Ми думали, що він у тебе.

Аж тепер Малий згадав, що Карлсон  лежить на полиці в шафі. Проте він  наперед не знав, що саме цього [334] разу затіває Карлсон, тому й не признався  Крістерові та Гуніллі, що той є в  кімнаті.

- Ось ти, Гунілло, вважаєш, що  я все вигадав про Карлсона. Вчора ти казала, що він тільки  моя вигадка...

- А хіба ні? - І Гунілла так  зареготала, що на щоках у неї  з'явились ямочки.

- Уяви собі, що ні,- заперечив  Малий.

- Але ж ти його справді  вигадав,- втрутився в розмову Крістер.

- Ні, не вигадав,- стояв на своєму  Малий.

Він міркував, чи варто пробувати  розв'язати суперечку словами, чи, може, краще відразу й не морочитись, а дати Крістерові як слід. Але не встиг він на чомусь зупинитись, як із шафи пролунало голосне й дзвінке:

- Ку-ку-рі-ку!

- Що це? - спитала Гунілла і  з подиву аж роззявила червоного,  як вишня, ротика.

- Ку-ку-рі-ку! - знов почулося з  шафи. Наче справді співав півень.

- У тебе що, в шафі живе  півень? - здивувався Крістер.

Йофа почав гарчати. Малий так реготав, що не міг вимовити й слова.

- Ку-ку-рі-ку! - втретє почули вони.

- Я зараз відчиню шафу й  погляну, що там,- сказала Гунілла.

Вона відчинила дверцята й зазирнула  всередину. Крістер підбіг до неї  і теж заглянув у шафу. Спочатку вони побачили тільки одяг, що там висів. Але потім з верхньої полиці до них долинув сміх. Крістер і Гунілла поглянули туди й побачили товстого чоловічка. Він зручно вмостився на полиці, підперши рукою голову, і помахував пухкенькою ніжкою. Його блакитні очі аж сяяли з радощів. [335]

Гунілла й Крістер просто поніміли з подиву. Тільки Йофа не переставав гарчати.

Нарешті Гунілла отямилась і  спитала:

- Хто це?

- Всього тільки невеличка химера,- відповів дивний чоловічок з  полиці і ще швидше замахав  ногою.- Химера, що лежить собі й відпочиває. Одне слово - вигадка. [336]

- То це... то це...- затинаючись,  промурмотів Крістер.

- Вигадка, що лежить собі й  співає по-півнячому,- відповів чоловічок.

- То це Карлсон, що живе  на даху! - прошепотіла Гунілла.

- А хто ж іще, по-твоєму? Може, це стара пані Густафсон, що має дев'яносто два роки, залізла сюди й заплуталась серед одежі?

Малий аж заходився від сміху - надто  вже безглуздий вигляд мали розгублені Гунілла й Крістер.

- Вони, мабуть, поніміли,- насилу вимовив  він.

Карлсон одним стрибком опинився на підлозі, підійшов до Гунілли й жартівливо ущипнув її за щоку.

- А що це за вигадка?

- Ми...- почав Крістер.

- Тебе звати Август, а ще як? - перебив його Карлсон.

- Ні, я ніякий не Август,- відповів  Крістер.

- Чудово, підемо далі,- мовив Карлсон.

- Це Гунілла й Крістер,- пояснив  Малий.

- Просто дивно, як людям не  щастить,- мовив Карлсон.- Та що  зробиш - усі, на жаль, не можуть  зватися Карлсонами.

Він цікаво озирнувся й повів  далі одним духом:

- А тепер я маю бажання  трошки розважитись. Нумо кидати стільці через вікно абощо!

Малий не вважав, що це буде весела гра. До того ж він був певний, що мамі й татові також не дуже сподобається така розвага.

- Ох, які ви старомодні, страшенно  старомодні,- мовив Карлсон.- Ну, хай  вам біс, тоді придумайте щось самі, щоб було весело. А то я не граюся,- додав він і ображено надув губи. [337]

- Авжеж, ми придумаємо щось  інше,- благально сказав Малий.

Але Карлсон, мабуть, таки насправді  розгнівався на них.

- Oсь я візьму та й полечу  собі геть,- заявив він. І Малий, і Крістер, і Гунілла розуміли, яке це буде для них лихо, тому хором почали вмовляти Карлсона, щоб він залишився.

Карлсон якусь мить сидів насуплений і мовчав.

- Я ще не певний,- нарешті озвався  він,- але,

може, я й залишусь, коли вона,- Карлсон тицьнув пухкеньким пальцем у Гуніллу,- коли вона погладить мене й скаже: «Любий Карлсоне».

Гунілла з радістю погладила  його й попросила:

- Любий Карлсоне, залитися з  нами, ми неодмінно придумаємо  якусь гру!

- Ну гаразд,- погодився Карлсон,- нехай буде так.

Дітям полегшало на серці. Проте  ненадовго. Мама й тато Малого звичайно щовечора виходили на прогулянку. І  ось тепер мама гукнула з сіней:

- Малий, ми йдемо! Крістер  і Гунілла можуть побути в  тебе до восьмої, а потім  ти лягай спати. Коли ми повернемось, я зайду віддати тобі на добраніч!

І діти почули, як у сінях зачинилися двері.

- Вона не сказала, до котрої  години мені можна сидіти,- мовив  Карлсон і знов насупився.- Я  не [338] хочу гратися, коли до  мене ставляться так несправедливо.

- Ти можеш бути в мене, скільки захочеш,- сказав Малий.

Карлсон насупився ще дужче.

- А чому мене не випровадять  звідси о восьмій, як інших?  Ні, я не граюся!

- Гаразд, я попрошу маму, щоб  вона випровадила й тебе додому  о восьмій,- поспішив запевнити  його Малий.- А ти не придумав, чим би нам розважитись?

І раптом поганий настрій у Карлсона як водою змило.

- Ми будемо гратися в привида  й лякати людей,- запропонував  він.- Ви не уявляєте собі, що  я можу зробити з самим тільки  простирадлом. Якби кожний, кого  я налякав до смерті, давав мені за це по п'ять ере, то я міг би купити собі цілу купу шоколаду. Адже я найкращий у світі привид! - додав Карлсон, і очі в нього радісно заблищали.

Малий, Гунілла і Крістер залюбки  пристали на гру в привида.

Проте Малий сказав:

- Може, не треба так страшно лякати людей?

- Спокійно, тільки спокійно! - сказав  Карлсон.- Не тобі вчити найкращого  в світі привида, як він має  лякати людей. Я лише трошки  налякаю їх до смерті, вони  навряд чи й помітять щось.

Карлсон підійшов до ліжка Малого, стягнув з нього простирадло й сказав:

- З цього простирадла вийде  непоганий одяг привидові.

Він дістав з шухляди коробку  з кольоровими олівцями і намалював  ними на простирадлі страшну пику. Тоді взяв ножиці, і не встиг Малий  його зупинити, як він вирізав дві  дірки для очей. [339]

- Простирадло - це дурниця, не  варто « згадувати,- сказав він,- а привид мусить бачити. А то  він може заблукати і попасти  в Індію чи хтозна-куди.

А тоді Карлсон накрився простирадлом з головою так, що видно було тільки його пухкі руки.

Хоч діти й знали, що це лише Карлсон, завинений у простирадло, їм усе-таки стало трохи лячно, а Йофа заходився несамовито гавкати. Коли ж Карлсон увімкнув моторчика й почав літати навколо лампи під [340] стелею, а простирадло заметляло на ньому, стало ще страшніше. Тепер уже справді було чого перелякатися.

- Я невеличкий моторизований  привид, дивний, але симпатичний,- сказав  Карлсон.

Діти принишкли і боязко дивилися на нього, а собака не переставав гавкати.

- Я, власне, люблю, щоб мотор  ревів, коли я літаю,- вів далі Карлсон,- проте як для привида, то краще, мабуть, увімкнути глушник. Ось так!

Він покружляв кілька разів майже  нечутно і став ще більше скидатися  на привида.

Тепер треба було тільки знайти, кого налякати.

- Може, вийдемо на сходи, там  хтось ітиме й налякається до смерті,- запропонував Карлсон.

Тієї миті задзвонив телефон, та Малий не захотів знімати трубки. Телефон дзвонив собі далі.

А Карлсон тим часом почав  стогнати й охкати на всі лади.

- Привид, що не вміє як слід  стогнати й охкати, нічого не  вартий,- пояснив він.- Це перше, чого навчають маленьких привидів у їхній школі.