Анатомія нервової системи

1. Вона іннервує тільки  внутрішні органи, наділені власною  моторною активністю; у сфері  її іннервації знаходяться гладкий  м'яз, всмоктуючий і секретуючий епітелій, локальний кровообіг, місцеві ендокринні елементи.

2. Вона одержує синаптичні входи від симпатичної і парасимпатичної систем та не має прямих синаптичних контактів з еферентною частиною соматичної рефлекторної дуги.

3. Поряд із загальним  вісцеральним аферентним шляхом  вона має власну сенсорну ланку. 

4. Вона не знаходиться  в антагоністичних відносинах  з іншими частинами нервової  системи. 

5. Представляючи істинно  базову іннервацію, вона володіє  набагато більшою, ніж симпатична  і парасимпатична нервова система,  незалежністю від ЦНС. 

6. Органи зі зруйнованими  чи з виключеними за допомогою  гангліоблокаторів метасимпатичними шляхами втрачають властиву їм здатність до координованої ритмічної моторної функції.

7. Метасимпатична нервова система має власну медіаторну ланку.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

  5. Взаємозв’язок симпатичної і парасимпатичної системи в регуляції функцій.

Вплив периферичної вегетативної нервової системи на різні  органи можна досліджувати в експериментах  з електричним подразненням вегетативних нервів. Багато внутрішніх органів  одержують як симпатичну, так і  парасимпатичну іннервацію.

Впливи  цих двох відділів часто носять антагоністичний характер. Так, подразнення симпатичних нервів приводить до збільшення частоти скорочень серця й ударного об’єму серця, зниження рухової активності кишечнику, розслаблення жовчного міхура і бронхів і скорочення сфінктерів шлунково-кишкового тракту.

У той же час в більшості випадків обидва відділи вегетативної нервової системи діють «синергічно». Цю функціональну синергію особливо добре видно на прикладі рефлексів серця від барорецепторів.

        Подразнення барорецепторів у результаті підвищення артеріального тиску приводить до зниження частоти і сили скорочень серця. Цей ефект обумовлений як збільшенням активності парасимпатичних серцевих волокон, так і зниженням активності симпатичних волокон.

У багатьох органах, що мають і симпатичну, і парасимпатичну іннервацію, у фізіологічних  умовах переважають регуляторні  впливи парасимпатичних нервів. До таких органів відносяться сечовий  міхур і деякі екзокринні залози. Існують також органи, що іннервуються тільки симпатичними чи тільки парасимпатичними нервами; до них відносяться майже всі кровоносні судини, селезінка, гладкі м'язи ока, деякі екзокринні залози і гладкі м'язи волосяних цибулин.

Під дією симпатичних нервів може підсилюватися глікогеноліз у печінці і ліполіз у жирових клітках, що приводить до збільшення концентрації глюкози і вільних жирних кислот у крові. Парасимпатичні нерви не впливають на ці процеси.

 

6. Вегетативні рефлекси

Процеси в вегетативних та соматичних системах тісно зв'язані, хоча при подразненні  вегетативних чуттєвих волокон обидві системи відповідають з різним ступенем. Рефлекси в цьому випадку розділяються на вісцеровісцеральні, вісцеросоматичні та вісцеросенсорні.

Вісцеровісцеральний рефлекс включає шляхи, в яких збудження виникає та закінчується у внутрішніх органах. У цьому випадку ефектор здатний відповідати або посиленням, або гальмуванням функцій. Основою для здійснення цих процесів є місцеві рефлекторні дуги, що замикаються у вузлах автономної нервової системи. Ці дуги можуть бути різного рівня: одні з них замикаються в інтрамуральних гангліях, тобто забезпечуються метасимпатичною нервовою системою, інші — у передхребетних гангліях, треті — у спінальних гангліях і структурах більш високого рівня.

Внутрішньоклітинна  техніка реєстрації нейрональної активності показала, що, наприклад, клубово-підчеревний нерв каудального брижового симпатичного ганглія містить волокна, що контактують з постгангліонарними клітинами вузла. Тим самим було підтверджене існування синаптичного зв'язку в цьому вузлі, що забезпечує замикання місцевої рефлекторної дуги, рецептивним полем та ефектором.

Прикладом вісцеровісцерального рефлексу може бути класичний опит Гольця, який показує, що механічне подразнення брижі викликає уповільнення серцевих скорочень; ослаблення тонусу м'язів, що звужують зіницю при подразненні рецепторів шлунково-кишкового тракту; зміну інтенсивності подиху, рівня кров'яного тиску, частоти серцевих скорочень при подразненні каротидної та аортальної рефлексогенних зон.

Дж. Ленглі, знайшовши встановлене М. М. Соковніним явище щирого місцевого рефлексу, що виникає у каудальному брижовому ганглії без участі ЦНС і представляє собою передачу збудження з чуттєвого волокна на рухову клітину, тобто явище, яке не вкладається в класичні уявлення тому йому було дано назву аксон-рефлекс. З тих пір під аксон-рефлексом розуміють рефлекторні процеси, які здійснюються по розгалуженнях аксона без участі тіла нейрона. У цьому випадку збудження нібито йде по одній частині аксона, потім переходить на іншу частину і по ній еферентно направляється до ефекторного органа.

При подразненні  волокон від шкірних больових рецепторів виникає розширення судин  і почервоніння області, яка іннервується цими волокнами. Той самий ефект зберігається і після видалення спинного мозку. Його вдається одержати і після повної дегенерації симпатичних волокон, що іннервують судинне русло ділянки шкіри. Ці спостереження послужили підставою вважати, що в основі судинної реакції лежить аксон-рефлекс. Таке пояснення хоча просте і зрозуміле, але засновано на непрямих даних. Відповідні структури, які забезпечують аксон-рефлекс, гістологічно поки не виявлені, і саме явище не піддане детальному нейрофізіологічному аналізу.

У гангліях автономної нервової системи аксон-рефлекс  виникає тільки в деяких випадках при електричному подразненні. Тому, для того щоб встановити, чи властиво цьому відділу нервової системи  таке явище, необхідно відтворення  цього рефлексу при дії адекватного  подразника на його поверхню.

Існує інше пояснення ефектів, які поєднуються  поняттям аксон-рефлекс. Вважають, що при  подразненні шкірних больових рецепторів з їхніх мембран відбувається виділення біологічно активних речовин  типу субстанції Р або АТФ, що мають  судиндитетаторну дію. Підставою для такого висновку є те, що ці та подібні їм речовини дійсно виявлені в рецепторах і чуттєвих волокнах. Крім того, при подразненні волокон і рецепторів концентрація в них зазначених біологічно активних речовин різко знижується.

Вісцеросоматичний рефлекс включає шляхи, по яких подразнення викликає не тільки вісцеральну, а і соматичну відповідь у виді, наприклад, посилення (скорочення) чи гальмування поточної активності скелетних м'язів. Відомо, що подразнення хемо- та механорецепторів каротидної зони супроводжується гальмуванням загальної рухової активності організму, а інтенсивне подразнення рецепторів травного тракту може викликати скорочення м'язів черевного преса або рух кінцівок.

В силу сегментарної організації автономної і соматичної іннервації при захворюваннях внутрішніх органів в обмежених ділянках шкіри виникає підвищення тактильної та больової чутливості. Ці болі називають відбитими, а області, у яких вони з'являються, — зонами Захар’їна-Геда.

У розглянутому випадку вісцеральні та шкірні чуттєві  волокна конвергують на одних і тих же нейронах спіноталамічного шляху. У проміжних інстанціях відбувається знеосібка і втрата інформації від внутрішніх органів, в результаті чого кора головного мозку приписує збудження подразненню шкірної області.

Впливи  з рецептивних полів внутрішніх органів на скелетно-м'язову систему  прийнято розрізняти на коригуючи та пускові впливи. Перші призводять до зміни скорочень скелетних м'язів, що вже відбуваються під впливом інших сенсорних стимулів, викликають або їх посилення, або пригнічення. Другі самостійно викликають активність скелетно-м'язової системи. Обидва види впливу зв'язані з надходженням сигналів по чуттєвих шляхах вегетативної рефлекторної дуги. Нерідко пускові впливи доповнюються та коригуються.

Вісцеросенсорний рефлекс включає шляхи, в яких у відповідь на подразнення вегетативних чуттєвих волокон виникають реакції не тільки у внутрішніх органах, м'язовій системі, але й змінюється соматична чутливість. У цьому випадку зона підвищеного сприйняття, як правило, обмежується ділянкою шкіри, що іннервується сегментом, до якого надходять імпульси від внутрішнього органа, який подразнюється. Для виклику таких рефлексів необхідно надзвичайно сильне і тривале подразнення.

Існує і соматовісцеральний рефлекс. Він включає шляхи, що починаються з екстероцепторів та соматичних аферентних волокон та закінчуються у вісцеральних органах, викликаючи зміну їх функцій. Прикладом може служити судинна реакція при термічних впливах на рецептори шкіри.

 

ВИСНОВКИ

1.Рецептори вегетативних рефлексів, які розташовані у внутрішніх органах, стінках кровоносних і лімфатичних судин, шкірі і м'язах називаються інтероцепторами. Усі вони відносяться до первинно чутливих рецепторів, тобто є кінцевими утвореннями аферентних нервових волокон.

2.Аферентні волокна проходять до нервових центрів або в складі вегетативних нервів, що містять як аферентні, так і еферентні провідники (наприклад, блукаючий нерв), або в складі соматичних аферентних нервів від м'язів та шкіри, тому такі нерви називають ще змішаними. У центральній нервовій системі аферентні провідники утворюють велику кількість синапсів на вставних нейронах, при цьому за рахунок значної дивергенції інформація, що надходить, переключається не тільки по напрямку еферентних нейронів – гангліїв, але і на висхідні шляхи до вищих вегетативних центрів головного мозку, кори великих півкуль та на нейрони соматичних рефлекторних дуг. Це забезпечує інтеграцію вегетативних рефлексів між собою і соматичними рефлексами для забезпечення соматичних функцій.

3.Прегангліонарні провідники симпатичної нервової системи залишають спинний мозок у складі передніх корінців сегментів спинного мозку і через білі сполучні гілки входять у превертебральні ганглії та симпатичні або прикордонні стовбури, де утворюють прегангліонарні синапси на нейронах гангліїв. Прегангліонарні провідники парасимпатичної нервової системи виходять з центрів краніального відділу в складі черепно-мозкових нервів.

4.Постгангліонарні еферентні провідники симпатичного відділу виходячи з гангліїв, або входять у соматичні нерви через сірі сполучні гілки й у їхньому складі проходять до ефекторів, або утворюють самостійні симпатичні нерви. Короткі постгангліонарні парасимпатичні волокна гілкуються в товщі самого органу де утворюють синапси.

Еферентні симпатичні волокна іннервують практично усі без винятку  тканини й органи, тоді як парасимпатичні волокна не іннервують скелетні м'язи, матку, головний мозок, кровоносні судини шкіри, черевної порожнини і м'язів, органи почуттів і мозкову речовину надниркових залоз.

5.Еволюція вегетативної нервової системи починається, певно, з безхребетних. У деяких безхребетних (аннелід та ін.) від соматичної нервової системи відокремлюються нервові елементи, пов’язані з кишковою трубкою. Вони утворюються з клітин глоткових вузлів і формують самостійні ганглії. У членистоногих існує вже достатньо чітко диференційована вегетативна нервова система з вузлами і нервовими стовбурами, що йдуть до м’язів шлунка. У бабки, наприклад, виділяють краніальний, тулубовий та каудальний відділи. Тулубовий відповідає симпатичній, краніальний і каудальний – парасимпатичній нервовій системі хребетних. У нижчих черепних тварин сформованих вегетативних гангліїв не виявлено, хоча існують вісцеральні гілки спинномозкових нервів.

У низькоорганізованих  хребетних, таких як міноги, акули, скати  по ходу симпатичних сплетінь, що іннервують травний канал і починаються  від вісцеральних гілок спинномозкових нервів, виникають гангліозні скупчення клітин. Вони розташовуються дорзальніше аорти відповідно кожній парі спинномозкових нервів. Від гангліїв відходять гілки до внутрішніх органів і серця. В товщі органів ці гілки формують сплетіння з гангліозними клітинами. Таким чином, на цьому етапі еволюції виникнення частина вегетативної нервової системи – матасимпатична.

В ряду кісткових  риб утворюється парний пограничний  симпатичний стовбур зі зв’язками, що характерні для вищих хребетних, краніально досягає хвоста. В подальшому в ході еволюції будова вегетативної нервової системи ускладнюється, відрізняючись розмаїтістю у різних груп. Симпатичний стовбур рептилій, наприклад, включає до 27 пар гангліїв з багато членистими зв’язками, інтрамуральні сплетіння внутрішніх органів добре диференційовані, хоча кількість клітин у вузлах ще незначна. У птахів прегангліопарні волокна залишають спинний мозок у складі вентральних корінців.

По мірі філогенетичного розвитку ускладнюється  і клітинній склад гангліїв. Якщо у низькоорганізованих хребетних  тварин ще нема чітких специфічних  різниць між нервовими клітинами, то у більш високоорганізованих  представників класу риб та особливо у ссавців є вже три їх типа: рецептори, еферентні і асоціативні.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список  використаної літератури

1. Бабский Е.Б., Зубков А.А., Косицкий Г.И., Ходоров Б.И. Физиология человека. – М.: Медицина, 1972.
2. Ноздрачев А.Д. Общий курс физиологии человека и животных: в 2 –х книгах. – М.: Высш. ом., 1991. – Т. 1. – 500 с.; Т. 2. – 510 с.
3. Ткаченко Б.И. Основы физиологии человека: в 2 –х томах. – С.-П.: Междунар. Фонд истории науки, 1994. – Т. 1. – 552 с.; Т. 2. – 394 с.
4. Ганонг В.Ф. Фізіологія людини. – Львів: ом, 2002.
5. Кучеров І.С. Фізіологія людини та тварин. Посібник для ВУЗів. Київ: Вища школа, 1991. – 327 с.
6. Анатомія та фізіологія з патологією / За ред. Я.І.Федонюка, Л.С. Білика, Н.Х.Микули. – Тернопіль:Укрмедкнига, 2002. – 680 с.
7. Физиология человека: Пер. С ома . / Под ред. Р.Шмидт, Г. Тевса. – М.: Мир, 1996.– Т. 1. – 270 с.; Т. 2. – 240 с. Т. 3. – 288 с.; Т. 4. – 312 с.
8. Нормальна фізіологія / Під ред. Філімонова В.І. Запоріжжя, 1995.–375 с.
9. Р. Эккерт, Д. Рэнделл, Дж. Огастин. Физиология животных / Под ред. Т.М. Турпаева, перевод с ома . В 2 томах. М.: Мир, 1991. – 520 с.
10. Чайченко Г.М., ома то В.О., Сокур В.Д. Фізіологія людини і тварин. – К.: Вища школа, 2003. – 463 с.
11. Физиология человека / Под ред. В.М.Покровского, Г.Ф.Коротько. В 2-х т. – М., 2000.
12. Нормальная ома тони / Под ред. В.А. Полянцева. – М.: Медицина, 1989.
13. Физиология человека / Под ред. Г.И. Косицкого. – М.: Медицина, 1985. – 544 с.