Інститут адміністративної відповідальності в Україні: сутність та правове регулювання

Підстави настання адміністративної відповідальності

З погляду  етимології, термін «підстава» означає  причину, достатній привід, який виправдовує що-небудь.

Теорія адміністративного  права виділяє такі види підстав:

• фактичні — вчинення особою особливого виду правопорушення — адміністративного проступку (тобто наявність ознак правопорушення);
• юридичні (нормативні) — наявність в діях особи юридичного складу правопорушення, закріпленого в відповідних нормах, — суб'єкта, суб'єктивної сторони, об'єкта, об'єктивної сторони;
• процесуальні — наявність процесуальних норм, які забезпечують притягнення винної особи до адміністративної відповідальності.

Отже, під  підставами адміністративної відповідальності необхідно розуміти умови, за наявності яких можливе притягнення особи до адміністративної відповідальності.

Не завжди зазначені підстави збігаються. Так, якщо неповнолітня особа у віці до 16 років або неосудна особа вчиняє адміністративний проступок, який має усі передбачені законодавством ознаки (протиправність, винність, адміністративну караність, суспільну шкідливість) — фактичні підстави адміністративної відповідальності, та якщо є підстави для затримання зазначених осіб для припинення протиправної поведінки (тобто процесуальні), то притягнути цих правопорушників до адміністративної відповідальності, не порушуючи законності, неможливо, оскільки у першому випадку адміністративній відповідальності підлягають особи, які досягли 16 років (тобто відсутній один з елементів юридичного складу правопорушення — суб'єкт — ст. 12 КУпАП), а в другому — вчинення правопорушення неосудною особою виключає адміністративну відповідальність (ст. 20 КУпАП). У цих випадках є фактичні та процесуальні підстави, але відсутні юридичні.

Обов’язковою  фактичною підставою притягнення  до адміністративної відповідальності є наявність вини у правопорушника. Згідно зі статтями 10 та 11 КУпАП вина може виявлятись у двох формах:

• умисел – така форма вини, за якої особа, яка вчинила правопорушення, усвідомлювала протиправний характер своєї дії чи бездіяльності, передбачала її шкідливі наслідки і бажала їх або свідомо допускала настання цих наслідків;
• необережність – форма вини, коли особа, яка вчинила адміністративне правопорушення, передбачала можливість настання шкідливих наслідків своєї дії чи бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоч повинна була і могла їх передбачити.

Обов’язковою  юридичною підставою притягнення  особи до адміністративної відповідальності є вік особи-правопорушника. Відповідно до статті 12 КУпАП адміністративній відповідальності підлягають особи, які досягли на момент вчинення адміністративного правопорушення шістнадцятирічного віку.

1.3 Адміністративна відповідальність різних категорій осіб

Адміністративні відповідальність юридичних осіб:

Проф. Е. Демський спростовує існування адміністративної відповідальності юридичних осіб[11]. Він зазначає, що необґрунтовані висновки багатьох авторів про наявність адміністративної відповідальності юридичних осіб базуються лише на перерахуванні назв законів і нормативних актів (понад 70 найменувань), у яких нібито законодавцем передбачена адміністративна відповідальність юридичних осіб.

На його думку, юридична особа взагалі не може бути суб’єктом  адміністративної відповідальності.

Крім того, аналіз норм КУпАП щодо визначення суб’єктів  адміністративної відповідальності –  починаючи з форми вини, віку, посади, громадянства, обставин, що виключають адміністративну відповідальність, і обставин, які дають можливість звільнення від неї, видів стягнень і інших положень – веде до висновку, що суб’єктами адміністративної відповідальності є лише громадяни та посадові особи, тобто фізичні особи, а не юридичні.

Твердження це підкріплюється і рішенням Конституційного Суду України у справі про відповідальність юридичних осіб [8], за яким фактично юридичні особи не визнані суб’єктами адміністративної відповідальності.

Отже, зважаючи на все  вищезазначене, можна зробити висновок, що підстави для визнання існування  інституту адміністративної відповідальності юридичних осіб відсутні, що обґрунтовано і послідовно викладено у статті проф. Демського.

Адміністративна відповідальність іноземців та осіб без громадянства

Іноземці та особи  без громадянства, які вчинили  адміністративне правопорушення, несуть відповідальність на загальних підставах (ст. 29 КУпАП). Проте, існує певна специфіка відповідальності іноземців та осіб без громадянства. Конституція України встановлює принципові положення щодо адміністративної деліктоздатності іноземців і осіб без громадянства (ст. 26 Конституції України). Вона поширює на іноземців та осіб без громадянства, що на законних підставах перебувають в Україні, права, свободи і обов’язки, передбачені для її громадян, за винятками, встановленими самою Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Одним з таких винятків є можливість застосування у відповідних  випадках до іноземців та осіб без  громадянства адміністративного видворення за межі України. Застосування цього  примусового заходу передбачене  Кодексом України про адміністративні правопорушення (ст. 24) і Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (ст. 32). Детально це питання проаналізував Колпаков В. К. у своїй статті [13].

Для застосування адміністративного  видворення необхідною підставою є постанова адміністративного суду. Така постанова приймається судом за зверненням органу внутрішніх справ, органу охорони державного кордону або Служби безпеки України, якщо іноземець або особа без громадянства ухиляються від виїзду після прийняття рішення про видворення або є обґрунтовані підстави вважати, що вони будуть ухилятися від виїзду. Тобто, однією з підстав адміністративного видворення є інформація про майбутню протиправну поведінку. Йдеться не про можливу в майбутньому, а саме про відому майбутню протиправну поведінку. Зазначена термінологія запозичена у нормативних актів, якими регламентована оперативно-розшукова діяльність [6]. Саме вони вказують, що підставами проведення оперативно-розшукової діяльності є отримання інформації щодо протиправної поведінки — як минулої, так і майбутньої. Але така інформація ні у якому разі не тягне застосування примусових заходів. Вона лише є підставою для проведення перевірки за допомогою оперативно-розшукових заходів і засобів, для пошуку і фіксації фактичних даних про протиправні діяння окремих осіб. Після виявлення і фіксації таких даних здійснюється їх правова оцінка і приймається відповідне рішення.

Фактично, закон «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» встановлює покарання не за діяння (дію або бездіяльність), а за продукт мислення. Отже, цей закон суперечить Конституції, в якій гарантується право кожного на свободу світогляду, думок, переконань і забороняється розцінювати припущення як докази вини.

Законодавець не дійшов до однозначного визначення адміністративного видворення як адміністративного стягнення, тому що він включив дану норму у ст. 24 «Види адміністративних стягнень», проте не включив до переліку цих самих стягнень. Жодна зі статей особливої частини КУпАП такого стягнення не передбачає.

Також у ст. 32 Закону «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» передбачені  діяння, що утворюють склади адміністративних правопорушень за статтями 202, 203, 204 КУпАП. І цим же законом за ці діяння передбачений інший примусовий захід – «видворення за межі України», а не адміністративне видворення, передбачене КУпАП.

Отже, законодавство України  не містить підстав для юридично коректного застосування до іноземців  і осіб без громадянства адміністративного  видворення як міри відповідальності за вчинення адміністративних правопорушень.

Крім того, ст. 32 Закону «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» передбачає такі підстави видворення за межі України, як вчинення адміністративного правопорушення або злочину: «іноземець та особа без громадянства, який вчинив злочин або адміністративне правопорушення, після відбуття призначеного йому покарання чи виконання адміністративного стягнення може бути видворений за межі України». Фактично, цією нормою встановлюється примусовий захід за правопорушення, за вчинення якого особа відбула покарання, відповіла перед суспільством і державою за свою протиправну поведінку, у повному обсязі компенсувала матеріальну і моральну шкоду. Відповідно, у цьому випадку застосування державно-примусових заходів суперечить юридичній логіці.

Також у ст. 32 Закону «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» встановлено, що видворення за межі України застосовується, якщо це необхідно для охорони здоров’я, захисту прав і законних інтересів громадян. Щодо заборони на порушення прав громадян, то різні види відповідальності за такі дії передбачені іншими, більш конкретними нормами.

Що стосується «законних інтересів», то це питання є досить дискусійним. Законний інтерес можна визначити як простий юридичний дозвіл. Право громадянина і його законний інтерес – це не адекватні речі. Відмінність полягає у різній ступені гарантованості їх забезпечення. Додержання суб’єктивних прав гарантовано необхідністю всіх інших суб’єктів нести відповідні обов’язки. Законний інтерес таких гарантій не має.

Відповідно іноземці та особи без громадянства не можуть мати обов’язків, які б відповідали  законним інтересам громадян України. Отже, й необхідність захисту прав і законних інтересів громадян не є підставою для застосування видворення.

Підсумовуючи зазначене, маємо висновок: адміністративна  відповідальність іноземців та осіб без громадянства на сьогоднішній день є досить неоднозначною й суперечливою, особливо щодо застосування адміністративного  видворення як примусового заходу, і потребує відповідних змін, доповнень та усунення колізій.

Адміністративна відповідальність неповнолітніх

Особливого значення для українського суспільства сьогодні набуває питання адміністративної відповідальності неповнолітніх осіб, що пов’язано, насамперед, з вихованням правової культури у молоді. Дослідив це питання у своїй науковій статті Ю. Ковальчук [12].

Система адміністративної відповідальності, що існує нині, не є ефективною і  досконалою. Ось основні особливості  адміністративної відповідальності неповнолітніх осіб віком від 16 до 18 років.

До осіб, які вчинили адміністративні правопорушення у зазначеному віці, застосовуються не визначені адміністративні стягнення, а заходи впливу, передбачені статтею 24-1 КУпАП:

• зобов'язання публічно чи в іншій формі просити вибачення у потерпілого;
• застереження;
• догана або сувора догана;
• передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, що їх замінюють, або під нагляд педагогічному чи трудовому колективу, а також окремим громадянам на їх прохання.

У разі вчинення особами  віком від 16 до 18 років адміністративних правопорушень, передбачених статтями 44, 51, 121 – 127, частинами першою і другою ст. 130, статтями 173, 174, 185, 190 – 195 КУпАП, вони підлягають адміністративній відповідальності на загальних підставах. З урахуванням характеру вчиненого правопорушення та особи правопорушника до зазначених осіб (за винятком осіб, які вчинили правопорушення, передбачені статтею 185) можуть бути застосовані заходи впливу, передбачені статтею 24-1 КУпАП.

Крім наведеного, вік  є ознакою спеціального суб'єкта адміністративного правопорушення, відповідальність за яке передбачена статтею 211-1 КУпАП. Це неявка громадян до військового комісаріату без поважних причин для приписки до призовного пункту. Але обов'язок з'явитись за викликом до військкомату для приписки виникає у громадян, яким у рік приписки виповнилося 17років.

Ю. Ковальчук пропонує здійснити наступні зміни в правовому  регулюванні адміністративної відповідальності неповнолітніх осіб.

По-перше, враховуючи темпи акселерації молоді, знизити вік адміністративної відповідальності неповдолітніх з 14 років – щодо правопорушень, які характеризуються підвищеним ступенем суспільної шкоди та поширенням в підлітковому середовищі:

• дрібне хуліганство (ст. 173 КУпАП);
• незаконне виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання наркотичних засобів або психотропних речовин без мети збуту в невеликих розмірах (ст. 44 КУпАП);
• дрібне розкрадання державного або колективного майна (ст. 51 КУпАП);
• злісна непокора законному розпорядженню або вимозі працівника міліції, члена громадського формування з охорони громадського порядку, військовослужбовця (ст. 185 КУпАП).