Інститут адміністративної відповідальності в Україні: сутність та правове регулювання

Крім того, автор пропонує запозичити з нового Кримінального  кодексу України [3] додаткові заходи виховного впливу і включити їх в КУпАП:

• обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього (ст. 105 ККУ), що в свою чергу може передбачати заборону відвідувати певні місця, використовувати певні форми дозвілля, в тому числі пов’язані з керуванням механічними транспортними засобами, обмеження перебування поза домом після певної години доби;
• покладення на неповнолітнього, який досяг п’ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов’язку відшкодування заподіяних майнових збитків (ст. 105 ККУ).

Ці обмеження переслідуватимуть  мету захистити підлітка від шкідливого впливу мікросередовища, а також  за допомогою контролю нормалізувати  його поведінку.

Також Ю. Ковальчук пропонує надати можливість суду (судді) застосовувати  до неповнолітніх правопорушників такий виховний захід як направлення в центри медико-соціальної реабілітації.

На останок, автор пропонує створити окрему ланку судів (суди в  справах неповнолітніх), які б  розглядали справи про адміністративні  проступки та злочини, вчинені неповнолітніми, і забезпечити їх суддями, котрі мали б не тільки юридичну, а й педагогічну освіту, що надало б змогу більш кваліфіковано розглядати справи даної категорії.

1.4 Особливості процедури реалізації адміністративної відповідальності

Притягнення до адміністративної відповідальності, відповідно до чинного законодавства, є прерогативою виключно державних органів та, в окремих випадках, органів місцевого самоврядування, що обумовлює необхідність надання всім процедурам, пов’язаним з названою діяльністю, відповідної процесуальної форми. Це прямо випливає із вимог ч. 2 ст. 19 Конституції України, згідно з якими органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Основним Законом та законами України.

Притягнення до адміністративної відповідальності фізичних осіб здійснюється у формі провадження у справах  про адміністративні правопорушення, а юридичних осіб – у процесуальних  формах, встановлених різноманітними нормативно-правовими актами.

     Під провадженням у справах про адміністративні правопорушення розуміють ряд послідовних дій органів державного управління (посодових осіб), юрисдикційних органів, а в деяких випадках – інших суб’єктів, які згідно з нормами адміністративного законодавства здійснюють заходи, направлені на притягнення правопорушника до відповідальності та на забезпечення виконання винесеної постанови.

Основні особливості  провадження у справі про адміністративні  правопорушення:

1. Провадження є одним із видів юрисдикційних проваджень, тобто провадження, що пов’язане із застосуванням до особи засобів примусу, що передбачені адміністративним законодавством.

2. Провадження представляє собою юрисдикційну діяльність компетентних органів, тобто діяльність, що пов’язана з виявленням адміністративних проступків та притягненням винних до адміністративної відповідальності.

3.  Провадження у справах про адміністративні правопорушення, як і будь-яке інше провадження, складається із стадій, кожна з яких має, поряд із загальними, власні задачі і цілі.

Тому, виходячи із вище перерахованих  особливостей провадження, можна дати наступне визначення.

Провадження у справах  про адміністративні правопорушення – це один із видів адміністративних юрисдикційних проваджень, що представляє собою ряд послідовних дій компетентних органів, передбачених діючим  законодавством, по виявленню адміністративних проступків і притягненні винних до адміністративної відповідальності в процесі адміністративного розслідування, розгляді і прийнятті рішення по справі, повторному розгляді і забезпеченні виконання постанови (рішення) про накладення адміністративних стягнень.

Провадження у справах  про адміністративні правопорушення, на відміну від інших адміністративних проваджень, є найбільш урегульованим нормами адміністративного права провадженням. Правові норми, що регулюють провадження у справах про адміністративні правопорушення у своїй більшості сконцентровані в Кодексі України про адміністративні правопорушення. Таким чином, задачі та нормативне регулювання провадження, обставин, які виключають провадження у справах про адміністративні правопорушення, і принципи провадження закріплені в главі 18 КпАП України (статті 245-253); підстави, порядок оформлення та вимоги до змісту протоколу у справах про адміністративні правопорушення регулюються главою 19 КУпАП (статті 254-259); види, підстави, сроки та порядок застосування процесуальних засобів –главою 20 Кодекса (статті 260-267); особливості правового статусу учасників провадження у справах про адміністративні правопорушення – главою 21 КУпАП (статті 268-275); порядок розгляду справ про адміністративні правопорушення – главою22 (статті 276-282); вимоги до змісту постанови по справі – главою 23 КпАП України (статті 283-286); порядок повторного розгляду постанови про накладення окремих видів адміністративних стягнень – в розділі п’ятому (статті 298-330) Кодекса України про адміністративні правопорушення.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 2. Основні  напрямки розвитку інституту адміністративної відповідальності в Україні

2.1. Визначення  поняття «напрямки розвитку інституту  адміністративної відповідальності

У сучасних умовах розвитку правової системи України все  більше приділяється увага реформуванню інституту адміністративної відповідальності, зокрема відповідальності юридичних осіб у разі порушення ними норм адміністративного права. В юридичній літературі дискусія з цього приводу не припиняється, тому спектр думок поширюється від ствердження про існування такого виду відповідальності до заперечення факту наявності у законодавстві України норм, що встановлюють адміністративну відповідальність юридичних осіб.

Проведення систематизації законодавства України про адміністративну  відповідальність юридичних осіб має  не тільки теоретичне, а й практичне значення. Це сприятиме, в першу чергу, ефективнішому застосуванню норм відповідного законодавства та забезпеченню законності як у діяльності юрисдикційних органів, так і у сфері діяльності підприємств, установ й організацій. Існує декілька можливих напрямів такої систематизації.

Першим напрямом є  об’єднання норм чинного законодавства, що регулює адміністративну відповідальність юридичних осіб, можна шляхом включення  таких нормативних актів до змісту КпАП України.

Другим напрямком є той, що відповідальність юридичних осіб можна врегулювати окремим законодавчим актом, яким  би міг стати Кодекс України про адміністративну відповідальність юридичних осіб. Але, разом з тим такий напрям систематизації законодавства про адміністративну відповідальність юридичних осіб є досить складним і більше відповідає перспективам удосконалення цього виду відповідальності, ніж реаліям сьогодення.

Наступним напрямком, на думку О. Левицької[15, с.212-217], є пропозиція, що до системи законодавства про адміністративну відповідальність юридичних осіб міг би входити Адміністративно-деліктний кодекс України, який би складався з двох розділів – „Загальні положення” та „Адміністративна відповідальність та її підстави”. Не маючи принципових заперечень щодо змісту цього кодексу, слід зазначити, що в запропонованому проекті, по-перше, суб’єктами адміністративної відповідальності визнаються як фізичні, так і юридичні особи, а по-друге,він не містить процесуальної частини. Така ситуація буде ускладнювати його застосування на практиці.

Інший напрямок, запропонований українськими вченими, зводиться до об’єднання нормативно-правових актів, які регламентують адміністративну  відповідальність юридичних осіб в  окрему систему навколо власного центру, тобто розробки й прийняття окремого закону загального характеру, який би містив у собі всі принципові положення щодо адміністративної відповідальності юридичних осіб. Цим нормативним актом можуть бути Основи законодавства України про адміністративну відповідальність юридичних осіб, в яких би містились загальні, принциповіположення з цих питань.

         Процес реформування законодавства  про адміністративну відповідальність  потребує якісно нових поглядів  на зміст цього інституту та  його місце в механізмі державного  управління. Необхідно позбутися застарілих ідеологічних догм, які тривалий час справляли вплив на розвиток цього інституту. Орієнтація на побудову ринкових відносин в економіці, на пріорітет прав людини, на нове розуміння ролі держави в житті суспільства потребує відповідного урахування при розробці норм, які складають інститут адміністративної відповідальності [15, с.3-4].

 

 

2.2. Впровадження  інституту адміністративної відповідальності  в інформаційній сфері суспільства  України

Задля правомірного одержання, використання, поширення,  зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації прав, свобод та законних інтересів на законодавчому рівні закріплено певні права та обов’язки осіб. Згідно ст. 47 Закону України «Про інформацію» від 02.10.1992 в разі порушення законодавства України про інформацію настає юридична відповідальність, а саме дисциплінарна, цивільно-правова, адміністративна або кримінальна. Відносини, пов’язані з реалізацією права на інформацію, досить часто виникають між фізичними особами, в тому числі громадянами України, та державними органами, установами, організаціями тощо. В такому разі порушення права на  інформацію, якщо йому характерна невелика суспільна небезпека, тягне за собою адміністративну відповідальність.

Законодавство України  закріплює, що відповідальність за порушення законодавства про інформацію є гарантією права на інформацію і полягає у притягненні до дисциплінарної, цивільно-правової, адміністративної та кримінальної відповідальності. В Законі зазначено і про відшкодування матеріальної та моральної шкоди: в разі завдання правопорушенням, що вчинено суб’єктом інформаційної діяльності, матеріальної чи моральної шкоди фізичним або юридичним особам, винні особи відшкодовують її добровільно або на підставі рішення суду.

Відповідальність за вчинення адміністративних правопорушень, в тому числі тих, що пов’язані з одержанням, використанням, поширенням та зберіганням інформації, регламентується Кодексом України про адміністративні правопорушення від 07.12.1984. Суб’єктами, що покликані забезпечувати інформаційну безпеку України, є система державних та недержавних інституцій, а також громадян України, об’єднаних спільною метою щодо захисту національних інтересів в інформаційній сфері [18, с. 164].

Справи про адміністративні  правопорушення розглядаються органами внутрішніх справ, інспекціями у справах неповнолітніх, митними органами, судами, іншими державними органами і посадовими особами, які уповноважені на те законом.Основною нормою, що регулює порушення права на інформацію, є ст. 212-3 КУпАП. Вона визнає правопорушенням неправомірну відмову в наданні інформації, несвоєчасне або неповне надання інформації, надання інформації, що не відповідає дійсності, у випадках, коли така інформація підлягає наданню на запит громадянина чи юридичної особи відповідно до Законів України «Про інформацію», «Про звернення громадян» від 02.10.1996 та «Про доступ до судових рішень» від 22.12.2005. Громадянин має право звернутися до державних органів і вимагати надання будь-якого офіційного документа, крім випадків обмеження доступу відповідно до Закону. Для цього подається запит до відповідного органу законодавчої, виконавчої та судової влади, який зобов’язаний надати запитувану інформацію письмово або в усній формі тощо. Відповідальність згідно розглянутої статті наступає у вигляді накладення штрафу на посадових осіб в розмірі від п’ятнадцяти до двадцяти п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а при  повторному вчиненні про порушення протягом року  – в розмірі від двадцяти п’яти до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Ст. 41-3 КУпАП передбачає адміністративну відповідальність за порушення порядку доступу  до інформації, що є необхідною для  ведення колективних переговорів  та здійснення контролю за виконанням колективних договорів та угод. Згідно ст. 10 і 15  Закону України «Про колективні договори і угоди» від 01.07.1993 сторони колективних переговорів зобов'язані надавати учасникам переговорів всю необхідну інформацію щодо змісту колективного договору, угоди, а у разі здійснення контролю сторони зобов'язані надавати необхідну для цього наявну інформацію. Учасники не мають права розголошувати дані, що є державною або комерційною таємницею і підписують відповідні зобов’язання. Порушення права, що передбачено цією статтею тягне відповідальність у вигляді накладення штрафу від одного до п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.