Лекции по "Охране права"

Лекція №1

Правові та організаційні  питання охорони праці

ПЛАН

 

1. Історія розвитку науки про охорону праці.
2. Законодавство України про охорону праці.
3. Нормативно-правові акти з охорони праці.

 

1. Історія розвитку науки про охорону праці

 

Основи  охорони праці – нормативна дисципліна, яка вивчається з метою формування у майбутніх фахівців із вищою освітою необхідного в їхній подальшій професійній діяльності рівня знань та умінь із правових та організаційних питань охорони праці, основ фізіології, гігієни праці, виробничої санітарії, безпеки процесів праці та пожежної безпеки визначеного відповідними державними стандартами освіти, а також активної позиції щодо практичної реалізації принципу пріоритетності охорони життя та здоров’я працівників щодо результатів виробничої діяльності.

Курс „Охорона праці” як комплексна дисципліна базується на теоретичних положеннях природничих (фізика, хімія, математика, медицина) та суспільних (економіка, соціологія, психологія, право) наук.

Історія розвитку науки  про охорону праці пройшла довгий шлях свого становлення. ОП як самостійна спеціальна дисципліна формувалася протягом більш ніж семидесяти років. Вперше ця дисципліна була впроваджена в 1929 році в Московському інституті залізничного транспорту.

У 1966 році цей курс був  офіційно впроваджений у навчальні програми всіх інженерних спеціальностей, а всім технічним вищим навчальним закладам було запропоновано створити кафедри охорони праці.

Значний внесок у розвиток науки про охорону праці належить визначним російським і радянським вченим (1742 р. – М.В.Ломоносов – теорія природної вентиляції шахт; 1901 р. І.М.Сеченов – фізіологічні критерії встановлення тривалості робочого дня; академік М.Є.Жуковський – розрахунки вентиляційних систем; Б.О.Патон – прикладні проблеми охорони праці, ідентифікації професійної небезпеки).

Значний вклад у розвиток охорони праці внесла Міжнародна організація праці (МОП) – одна з  найдавніших міжнародних організацій, яка була створена у 1919 році і розвивалася  спочатку як автономна інституція при  Лізі Націй, а з 1946 року – як перша спеціалізована установа ООН.

2. Законодавство України про охорону праці

 

В Україні діють закони, які визначають права і обов’язки  її мешканців, а також організаційну  структуру органів влади і  промисловості. Конституція – основний закон держави – була прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року. Вона декларує рівні права і свободи всім жителям держави: на вільний вибір праці, що відповідає безпечним і здоровим умовам, на відпочинок, на соціальний захист у разі втрати працездатності та у старості й деякі інші. Всі закони  і нормативні документи повинні узгоджуватися, базуватися і відповідати статтям Конституції.

Законодавча база охорони  праці  України налічує ряд законів, основними з яких є Закон України „Про охорону праці” та Кодекс законів про працю (КЗпП). До законодавчої бази також належать Закони України: „Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, які спричинили втрату працездатності”, „Про охорону здоров’я”, „Про пожежну безпеку”, „Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення”, „Про використання ядерної енергії радіаційну безпеку”, „Про дорожній рух”, „Про загальнообов’язкове соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням”. Їх доповнюють державні міжгалузеві та галузеві нормативні акти – це стандарти, інструкції, правила, норми, положення, статути та інші документи, яким надано чинність правових норм, обов’язкових для виконання усіма установами і працівниками України.

Закон України „Про охорону праці”, прийнятий верховною Радою України 14 жовтня 1992 р., був переглянутий і затверджений Президентом України у новій редакції 21 листопада 2002 року. Він складається з преамбули та 9 розділів. Відзначимо деякі важливі моменти, занотовані в законі.

Так, у розділі І „Загальні положення” (ст.1,2,3) наводяться визначення понять:

„охорона праці” – це система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження життя, здоров’я і працездатності людини у процесі трудової діяльності;

„роботодавець” – власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган, незалежно від форм власності, виду діяльності, господарювання і фізична особа, яка використовує найману працю;

     „працівник”– особа, яка працює на підприємстві, в організації, установі та виконує обов’язки або функції згідно з трудовим договором”; окреслюється дія цього Закону (ст.2 „Дія цього Закону поширюється на всіх юридичних та фізичних осіб, які відповідно до законодавства використовують найману працю, та на всіх працюючих”); в ст.3 йдеться наступне „Законодавство про охорону праці складається  з цього Закону, Кодексу законів про працю України, Закону України „Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності” та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів.

 

3. Нормативно-правові акти з охорони праці

 

Якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено  інші норми, ніж ті, що передбаченні законодавством України про охорону  праці, застосовуються норми міжнародного договору” (Міжнародна організація праці (МОП) – перша спеціалізована установа ООН, Системи стандартів безпеки праці щодо охорони праці для країн СНД, міжнародний стандарт OHSAS 18001-99 „Система менеджменту охорони здоров’я та безпеки персоналу”).

Основними принципами державної  політики в галузі охорони праці (ст.4 Закону України „Про охорону праці”) є пріоритет життя та здоров’я людини перед будь-якими результатами виробничої діяльності, її соціальний захист та відшкодування шкоди, заподіяної здоров’ю, повної відповідальності роботодавця за створення безпечних і здорових умов праці шляхом суцільного контролю, встановлення єдиних вимог з охорони праці для всіх підприємств та суб’єктів підприємницької діяльності; адаптації трудових процесів до можливостей працівника з урахуванням його здоров’я та психологічного стану; інформування населення, проведення навчання, професійної підготовки і підвищення кваліфікації працівників з питань охорони праці; використання світового досвіду організації роботи щодо поліпшення умов і підвищення безпеки праці на основі міжнародного співробітництва.

У розділі ІІ „Гарантії прав громадян на охорону праці” передбачено, що роботодавець зобов’язаний інформувати працівника про умови праці ( під час укладання трудового договору); виплачувати компенсацію за шкідливі умови праці або в разі смерті; забезпечувати соціальне страхування від нещасних випадків і профзахворювань (оплата з Фонду соціального страхування від нещасних випадків); відшкодувати шкоду, заподіяну на виробництві; письмово, не пізніше як за 2 місяці, інформувати працівника про зміни виробничих умов або пільг; забезпечувати спецодягом та засобами індивідуального захисту згідно колективного договору; зафіксовано право працівника відмовитись від виконання робіт, якщо це загрожує його здоров’ю та життю та ін.

У законі є статті про  охорону праці жінок, неповнолітніх, інвалідів.

Законодавчою базою охорони праці є Кодекс законів про працю (КЗпП), який включає наступні глави:

Глава І. Загальні положення

Глава ІІ. Колективний договір

Глава ІІІ. Трудовий договір

Глава ІІІ-А. Забезпечення зайнятості вивільнюваних працівників

Глава ІV. Робочий час

Глава V. Час відпочинку

Глава VІ. Нормування праці

Глава VІІ. Оплата праці

Глава VІІІ. Гарантії і компенсації

Глава ІХ. Гарантії при покладенні на працівників матеріальної відповідальності за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації

Глава Х. Трудова дисципліна

Глава ХІ. Охорона праці

Глава ХІІ. Праця жінок

Глава ХІІІ. Праця молоді

Глава ХІV. Пільги для працівників, які поєднують роботу з навчанням

Глава ХV. Індивідуальні трудові спори

Глава ХVІ. Професійні спілки. Участь працівників в управлінні підприємствами, установами, організаціями

Глава ХVІ-А. Трудовий колектив

Глава ХVІІ. Загальнообов’язкове державне соціальне страхування та пенсійне забезпечення

Глава ХVІІІ.  Нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Лекція №2

ПЛАН

Охорона праці  в освітніх закладах

 

1. Організація охорони праці на виробництві.
2. Система управління охороною праці на виробництві (закладах освіти).
3. Фінансування ОП.

 

1. Організація охорони праці на виробництві

 

У розділі  ІІІ „Організація охорони праці” йдеться про те, що роботодавець обов’язково створює органи управління охороною праці на підприємстві і забезпечує їх функціонування для виконання керівництвом та досягнення встановлених нормативів і підвищення існуючого рівня охорони праці. В розділі наведені обов’язки працівників: дбати про здоров’я безпеку як особисту, так і оточуючих; знати і виконувати вимоги нормативно-правових актів з охорони праці; проходити встановлені законодавством медичні огляди. Працівник несе безпосередню відповідальність за порушення зазначених вимог.

У ст. 15 Закону України „Про охорону праці” йдеться про „створення на підприємстві служби охорони праці при кількості працюючих – 50 і більше осіб, при меншій чисельності – очолює службу охорони праці сумісник або сторонній спеціаліст на договірних засадах  (відповідно до Типового положення про службу охорони праці). Служба охорони праці підпорядковується роботодавцю. Працівники служби мають право видавати керівникам структурних підрозділів підприємства обов’язкові для виконання приписи, зупиняти роботу виробництва в разі порушень правил безпеки, що створюють загрозу життю або здоров’ю працюючих та ін. Ліквідація служби охорони праці можлива тільки у разі ліквідації підприємства. Для допомоги службі охорони праці на підприємстві, згідно з Типовим положенням, може бути створена комісія з питань охорони праці. Рішення комісії мають рекомендаційний характер. Працівники під час прийняття на роботу і в процесі роботи повинні проходити за рахунок роботодавця інструктаж”.

 

2. Система управління охороною праці на виробництві (закладах освіти)

 

Інструктажі з питань охорони праці проводяться на всіх підприємствах, установах і організаціях незалежно від їх трудової діяльності, підлеглості і форми власності. Мета інструктажу – навчити працівника правильно і безпечно для себе і оточуючого середовища виконувати свої трудові обов’язки.

Інструктажі за часом  і характером проведення поділяють  на: вступний, первинний, повторний, позаплановий та цільовий.

Вступний інструктаж проводиться з усіма працівниками, які щойно прийняті на роботу (постійну або тимчасову), незалежно від їх освіти, стажу роботи за цією професією або посади.

Первинний інструктаж проводиться на робочому місці до початку роботи з новоприйнятим працівником або працівником, який буде виконувати нову для нього роботу, студентом, учнем та вихованцем перед роботою в майстернях, лабораторіях.

Повторний інструктаж проводиться на робочому місці з усіма працівниками: на роботах із підвищеною небезпекою – один раз на квартал; на інших роботах – один раз у півріччя. Мета інструктажу – поновити знання та уміння виконувати працівником роботу правильно і безпечно.

Позаплановий  інструктаж проводиться з працівниками на робочому місці або в кабінеті охорони праці у випадках порушення працівником нормативних актів, на вимогу працівника органу державного нагляду, при зміні технологічного процесу та ін.

Цільовий інструктаж проводиться з працівниками, які ліквідують наслідки аварії, у разі проведення екскурсій або організації масових заходів.

Вступний, первинний, повторний та позаплановий інструктажі реєструються в спеціальних  журналах.

Працівники під час  прийняття на роботу і в процесі  роботи  повинні проходити за рахунок роботодавця навчання з питань охорони праці. Навчання та перевірка знань повинна здійснюватись один раз на рік для працівників, зайнятих на роботах із підвищеною небезпекою, і один раз на 3 роки для всіх посадових осіб.

Забезпечення безпечних  і нешкідливих умов навчання праці  та виховання у закладах освіти покладається на їх власника або уповноважений  ним орган, керівника закладу  освіти” (ст.26 Закону України „Про освіту”).

„Загальноосвітній навчальний заклад забезпечує безпечні умови навчання, режим роботи, умови для фізичного розвитку та зміцнення здоров’я, формує гігієнічні навички та засади здорового способу життя учнів (вихованців) (ст. 23 Закону України „Про загальну середню освіту”).

Згідно з Типовим  положенням, служба охорони праці  проводить оперативно-методичне  керівництво роботою з ОП.