Роль іронії в художньому тексті

Роль іронії в художньому тексті 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗМІСТ

ВСТУП 3

РОЗДІЛ 1. КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ТЕОРІЇ МОВНОСТИЛІСТИЧНОГО ЗАСОБУ КОМІЧНОГО  – ІРОНІЇ 5

1.1. Лінгвістичний  аналіз поняття іронії 5

1.2. Інтелектуалізм  сутності іронії при її декодуванні 6

1.3. Класифікація  іронії за формою вираження 7

1.4. Природа  іронічної подвійності 9

1.5. Іронія  як риторична фігура  та як  філософська категорія 10

РОЗДІЛ 2. РОЛЬ ІРОНІЇ В ХУДОЖНЬОМУ ТЕКСТІ 13

2.1. Засоби створення іронії в художньому творі 13

2.2. Емоційно-експресивне  вираження іронічної думки за  допомогою синтаксичних та граматичних  конструкцій 17

2.3. Іронічна позиція автора та її вплив на структуру тексту 19

2.4. Іронія як поетичний світоглядний принцип у художніх текстах 21

ВИСНОВКИ 23

СПИСОК  ЛІТЕРАТУРИ 25

 

 

 

ВСТУП

Іронія, від грецького  «удавання, глузування», досить поширений  в літературі прийом, використовуваний для висміювання, а в кінцевому  рахунку викорінення вад суспільства  і людини. Через її багатогранність вона завжди викликала інтерес у дослідників. Вивчення іронії дає змогу виділити і зрозуміти суперечливі проблеми тієї чи іншої культурно-історичної епохи, оскільки іронія завжди була і буде невід’ємною частиною людського існування. Іронічне ставлення до себе і до оточуючого світу, особливо у ХХ столітті, стало чи не єдиним можливим засобом, здатним привідкрити завісу безглуздості та завуальованості, яка нависла над людським світосприйняттям.

У сучасній лінгвістиці іронія розглядається як стилетворча риса тексту, яка може бути реалізована на різних мовних рівнях, від одиничного слова, висловлювання до цілісного мінітексту в обов’язковому контекстуальному оточенні. Велике значення контексту для декодування іронії зумовлює її інтелектуалізм і, як наслідок, зростання її ваги у сучасному мистецтві, розширення засобів і механізмів її реалізації у художніх текстах.

Незважаючи на те, що іронія ставала об’єктом вивчення багатьох вчених (М. А. Багдасарян, О. П. Єрмакова, Ю. В. Каменська, С. І. Походня, В. В. Овсянников, В. З. Санников, А. В. Сергієнко, Г. Г. Тремасова, Ж. Є. Фомічева та ін.), багато авторів присвячують свої дослідження лексико-семантичним та граматичним особливостям контекстної іронії, прямо обумовлюючи, що іронія в художньому тексті (в цілісному тексті) залишається поза полем їх зору. Лише невелика кількість робіт стосується естетичного аспекту іронії (С. І. Походня, О. П. Єрмакова, А. В. Сергієнко, Ю. В. Каменська, Ж. Є. Фомічева та ін.).

Актуальність обраної теми зумовлена потребою ґрунтовного лінгвістичного вивчення способу реалізації ролі різних типів іронії в художніх текстах.

Мета роботи полягає в дослідженні іронії як засобу реалізації оцінки в художньому тексті.

Мета роботи обумовила виділення наступних завдань:

• проаналізувати поняття іронії з лінгвістичної точки зору;
• охарактеризувати інтелектуалізм сутності іронії при її декодуванні;
• класифікувати іронію за формою вираження;
• визначити природу іронічної подвійності;
• розглянути іронію як риторичну фігура та як філософську категорію;
• проаналізувати роль іронії в художньому тексті;
• дослідити засоби створення іронії в художньому творі;
• прослідкувати емоційно-експресивне вираження іронічної думки за допомогою синтаксичних та граматичних конструкцій;
• виявити іронічну позицію автора та її вплив на структуру тексту;
• розглянути іронію як поетичний світоглядний принцип у художніх текстах.

Об’єктом дослідження є іронія в художньому тексті.

Предметом дослідження є роль іронії в художньому тексті.

Теоретична цінність роботи полягає в теоретичному обґрунтуванні, в розумінні й тлумаченні іронії як вагомого аспекту комічного, що дозволяє системно представити й дослідити мовні засоби реалізації іронії.

Практична цінність роботи обумовлена тим, що наповнення даної роботи може бути відправною точкою для осмислення іронії як одного з наймогутніших інструментів художньої творчості і, в той спосіб, послужити підставою переосмислення звичних нам поглядів на природу художнього тексту та принципи генерування його структури.

РОЗДІЛ 1. КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ТЕОРІЇ МОВНОСТИЛІСТИЧНОГО ЗАСОБУ КОМІЧНОГО – ІРОНІЇ

Іронія покликана опосередковано виразити глузливо-критичну думку про  об‘єкт, однак не передбачає прямих образ чи викриття. Іншими словами, іронія є тонкою насмішкою, що замаскована зовнішньою благопристойною формою [10, с. 321].

У такий спосіб виникає  розбіжність між смислом оцінки в тексті та значенням її мовних реалізаторів, що дозволяє говорити про іронію як один із засобів вираження категорії оцінки. Оцінна семантика в іронічному висловленні виникає внаслідок взаємодії безпосереднього значення мовних одиниць зі значенням ситуативним, контекстуально зумовленим, переважно протилежним до прямого.

Іронія є одним з  видів комічного, яка поряд із гумором та сатирою є вираженням певної ідейно-стилістичної оцінки.

1.1. Лінгвістичний аналіз поняття іронії

 

Питання про статус іронії як одного із засобів комічного у літературі, її лінгвістична природа, механіка утворення до теперішнього часу є одними із найбільш складних і не розроблених, хоча перше визначення іронії дав ще Арістотель: це такий вид смішного, коли ми говоримо інакше, ніж відчуваємо [12, с. 83]. Це пояснюється тим, що іронія розглядається не лише як засіб чи спосіб, а й як один із компонентів естетичної категорії комічного – саме так її визначає Арістотель. Так, іронія може бути реалізована у різних мовних відрізках – на рівні слова і словосполучення (мікроконтекст), фрагмента тексту (макроконтекст) та цілого твору (мегаконтекст), поступово перетворюючись із виразового засобу мови на широку загальносеміотичну й естетичну категорію [1, с. 171].

Прийнято розрізняти два типи іронії: іронію як стилістичний прийом та іронію як категорію тексту. У роботах дослідників вони називаються по-різному: явна і прихована [16, с. 19], ситуативна і асоціативна [14, с. 42], контекстуальна і текстоутворююча іронія [18, с. 27]. У багатьох дослідженнях зі стилістики утвердилось трактування іронії як стилістичного прийому, заснованого на протиставленні прямих та переносних значень слова, тобто на антифразисних відношеннях. Так, за визначенням І. Р. Гальперіна, іронія – це стилістичний прийом, заснований на одночасній реалізації двох логічних значень – словникового і контекстуального, але обидва ці значення стоять в опозиції один до одного [3, с. 146-148]. Однак багато дослідників вважають, що іронію не можна обмежувати антифразисними відношеннями, що необхідне дослідження більш складних її форм [11, с. 10]. Дещо інший погляд на суть іронії має Р. А. Семків у праці «Іронічна структура». За його визначенням іронія – це більш, ніж просто «прихована усмішка», тобто іронічне висловлювання, яке спрямовується на формулювання оцінних висновків або створення комічних ситуацій і загалом виходить поза вузькі межі одиночного тропу [17, с. 122].

Таким чином іронія постає для нас, передусім, як спосіб інакомовлення, а отже – як право інакомислення, як право самої можливості сумніву і свободи думки.

1.2. Інтелектуалізм сутності іронії при її декодуванні

 

Іронія, завдяки своєму теоретичному об’єму, належить до числа найменш стійких категорій. Вона пульсує від одного оціночного полюса до іншого, залежно від часу та мети її вживання.

Це дає привід вважати, що одним словом «іронія»  ми часто  називаємо різні явища духовної культури, котрі мають спільну  точку дотику. Підтвердженням може бути етимологія слова «іронія», котре у древній Греції означало притворство, лукавство, удавання, інакше кажучи, – ігрова поведінка. Іронія як форма вираження думки, означає слово чи висловлювання, котре у контексті мови набуває протилежного значення.

Але іронію не варто зводити  тільки до відношення протилежностей. Г. П. Казанська визначає іронію як стилістичний прийом, який базується на одночасній реалізації двох лексичних значень слова, тобто словникового і контекстуального, які є протилежними один до одного, розглядається лише як один із способів створення іронічного ефекту, під яким розуміються всі випадки виникнення різкої невідповідності між буквальним значенням фрази, речення, всього висловлювання з їх значенням, що витікає з контексту [5, с. 38].

Таким чином можна зазначити, що іронія, зводячи два плани в парадоксальному протиріччі, представляє речі в незвичному, новому ракурсі, створює ефект відчуження, підвищує інтерес комунікантів до предмета іронічної оцінки, визначає ціннісну орієнтацію, сприяючи перетворенню протиріччя на творчий пошук ідеалу.

1.3. Класифікація іронії за формою вираження

 

Беручи до уваги природу іронії, можна виділити різні класифікації. За формою вираження іронія може мати найпростіше значення, котре реалізується у антифразі чи у астеїзмі, перший являє собою вживання слів та виразів у протилежному значенні, другий проявляється у вигляді осуду, що передається через похвалу [10, с. 49].

Традиційно іронію у літературі поділяють на три основні типи:

• вербальна іронія;
• драматична іронія;
• іронія долі.

Вербальна іронія виникає тоді, коли людина каже або робить щось одне, а справжнє значення мовлення або дії є протилежним. Наприклад, коли хтось спізнившись на важливу зустріч на 3 години через те, що поламалось таксі і адреса виявилась не зовсім точною, каже: «Sorry, but I had some minor problems». Стверджуючи це, людина вживає вербальну іронію.

Драматична іронія з’являється  тоді, коли читач знає щось таке, чого не знають герої розповіді. Саме така невідповідність інформації породжує драматичну іронію, яскравий приклад  такої іронії знаходимо у «Ромео та Джульєтті». Читач знає, що Джульєтта  не мертва, а Ромео не знає, таким  чином, читач залучається до трагічної смерті двох закоханих.

Іронія долі передає думку, що якась надприродна сила контролює життя людини, а тому те, що відбувається, не підлягає свідомому контролю і не залежить від людини, тобто події розвиваються у протилежному напрямку, ніж того очікувалось. Наприклад, іронією долі можна назвати ситуацію, в якій посланець приносить прощення смертникові трохи запізно або коли чоловік довший час добивається руки коханої, отримавши згоду, зустрічає дівчину, в яку закохується з першого погляду і розуміє, що та перша йому не просто не потрібна, вона йому заважає [20, с. 455]. Іронія долі підкреслює безглуздість та марність боротьби, яка все одно закінчиться поразкою. Те, що трапляється в житті це заздалегідь написаний сценарій і чим більше людина намагається розібратися в ньому тим частіше стикається з власною безпорадністю і непорозумінням.

Також доцільно розглянути класифікацію, яку запропонована Н. В. Ланчуковська, що базується на відтінках емоційного значення з поступовим наростанням іронічно-глузливого ефекту. До першого типу належить жарт, котрий являє собою добродушне підсміювання над собою чи співбесідником. Також до цієї класифікації можна віднести власне іронію, котра дуже часто проявляється у прихованому вигляді, а іронічні зауваження, репліки і вислови здатні поранити та розсердити, якщо вони і викликають сміх, то цей сміх іронічний. До третього типу належить насмішка, котра ще більш відверто іронічна , в ній більше знущальних нот. Вона може викликати образу та сльози. Найсильнішим ефектом іронічно-глузливого спрямування наділений сарказм, котрий здатен боляче поранити, а іноді перейти у відверте знущання та висміювання [8, с. 49].

Слід зазначити, що всі  риси вище зазначених типів іронії поєднують в собі авторську іронію, існування якої можна вважати беззаперечним, оскільки кожен художній твір – це своєрідний світ зі своїми перемогами і поразками, і звісно такий світ не можливий без дещо критичного до нього ставлення, якого і надає йому іронія. Звісно не варто говорити, що авторська іронія є основним провідником ідей митця, але беручи до уваги її внутрішню природу, тобто своєрідне протиставлення особистості світові, можна сказати, що деякі літературні течії, а зокрема екзистенціалізм, використовував іронію у різних її проявах як один із провідних засобів для передачі філософсько-естетичних ідей.

Отже, поєднання різних підходів до вивчення іронії дало змогу виділити різні класифікації іронії за формою вираження, прослідкувати її реалізацію в антифразисі чи астеїзмі, з’ясувати механізм утворення іронічного смислу та специфіку його компонентів.

1.4. Природа іронічної подвійності

 

Унікальність іронії полягає  в тому, що вона, хоча і відноситься  до категорії комічного, на відміну  від гумору та сатири володіє своєрідною подвійністю, яка базується на поєднанні комічного з трагічним. О. І. Києнко твердить, що в сучасному мистецтві відбувається складний процес взаємодії трагічного і комічного. Висміюючи, пародіюючи трагічне, комічне знімає його з котурнів або взагалі руйнує, але при цьому комічне набуває й певних якостей трагічного. Враховуючи досвід розвитку сучасної культури, можна говорити не просто про поєднання (механічне чи органічне) трагічного з комічним, а про такий синтез, який досягається в результаті руйнування традиційних естетичних структур [6, с. 16].

Для того, щоб краще усвідомити природу іронічної подвійності, варто звернути увагу на те, чим саме іронія відрізняється від гумору та сатири. Гумор не заперечує об’єкта висміювання, він відображає смішне в життєвих явищах і людських характерах. Для сатири характерне цілковите заперечення й різке осміяння зображуваного, яке поєднується з осудом та насмішкою [10, с. 176]. Іронія ж балансує на межі, вона змушує сміятися крізь сльози, поєднуючи у собі комічність зображуваного з трагічністю існуючого. В іронії смішне ховається під маскою серйозності, а в гуморі серйозне під маскою смішного, але ця маска в іронії не передбачає знущання та прямого викриття зображуваного, яке властиве сатирі, вона тільки натякає, залишаючи за читачем право робити висновки.