Роль іронії в художньому тексті

Традиційним засобом вираження іронії є вставлені та вставні констукції. Проведене дослідження свідчить про те, що різниця в передачі ними іронічного смислу зумовлена різницею їхнього модального статусу: функція вставлених конструкцій – подавати додаткове до основного повідомлення, а вставні  є засобом вираження суб’єктивно-оцінної авторської модальності. Для вираження іронії такі синтаксичні конструкції мають допоміжний характер: вони підсилюють уже наявну у висловлюванні іронію, а не створюють її: Один тепер уже невідомий поет (із тих, що з‘являються, як бульки на збуреній ними ж воді, й так же безслідно зникають), прагнучи потрапити до скандальної хронічки нашої літературної газети, на котрійсь із численних спілчанських дискусій вискочив з ногами на фортепіано й почав закидати на люстру заготовлену з дому мотузку із зашморгом…  Характерною ознакою вставних та вставлених конструкцій у художній текстах є те, що вони рідко функціонують ізольовано від інших засобів експресивного синтаксису, а творять іронічну експресію разом з парцельованими конструкціями або синтаксичними конвергенціями.

Синтаксичні конвергенції, які слугують для передачі ситуативної  іронії в сучасних художніх текстах, поділяють на два типи. До першого належать структурні конвергенції, у яких іронічний ефект виникає завдяки ефекту складання, нарощування експресії: Слово про Гонорія мав один із надихачів місцевого зрушення. З гарячковим палом мовилося про неоціненний внесок призвідця церемонії в розвій культури рідного краю, про оспівування ним мозолів на руках, синців на щелепах і гуль на лобі простолюдина...

До другого типу відносять структурно-семантичні конвергенції, у яких іронія виникає через семантичну віддаленість синтаксично однорідних членів: Головне – він був зятем совєтського генерала, єдиним спадкоємцем легендарного червоного комдива (командарма?), заволодівши по його смерті не лише дочкою, квартирою, шаблею і папахою, але й «крайслером імперіалом», цим таком, цим будинком на колесах, цим пересувним містечком розваг, цим вічним двигуном, цим бронтозавром автострад, цим храмом Великої Американської мрії…

Отже, прийоми ситуативної  іронії в художній літературі рідко  вживаються ізольовано, вони, як правило, входять у певну систему інших засобів і прийомів, об’єднаних спільністю стилістичної функції – створення іронічного смислу.

2.3. Іронічна позиція автора та її вплив на структуру тексту

У літературному тексті міру і якість застосування іронії визначає автор. Він є відправною точкою розуміння чи нерозуміння іронії, медіатором, що безпосередньо чи опосередковано, через контекст, визначає іронічність чи неіронічність висловлювання.

Іронічна позиція автора по-різному реалізується в текстах  з різними типами наративної перспективи. У текстах, в яких розповідь ведеться від 1-ї особи, іронічний ефект  створюється за допомогою таких  засобів:

1. наївний тон викладу оповідача;
2. діалогізація монологічного мовлення;
3. довільне маніпулювання предметами і явищами внутрішньо текстової площини;
4. зміна особи, від якої ведеться оповідь, з 1-ї на 3-ю.

Інші способи вербальної репрезентації іронічної позиції  автора спостерігаються у текстах, у яких розповідь ведеться від 3-ї  особи:

1. невідповідність авторських прямих характеристик (фактуальної інформації) і прихованого смислу (підтекстової інформації);
2. включення певних елементів у мовлення персонажа;
3. авторський коментар персонажного мовлення.

Щобільшою є вираженість позиції автора, тим певніше ми можемо зрозуміти спрямованість його іронії. В художній літературі поняття авторства розглядається з різних позицій. Автор і його авторитет перестають бути центрами художнього твору. В такому випадку можливість однозначного дешифрування іронічного висловлювання втрачається: іронія перестає бути авторизованою, перестає виконувати свою чисто риторичну функцію, ми фіксуємо лише амбівалентність висловлювання чи ситуації [16, с. 64].

Таким чином, у всьому тексті може прослідковуватись іронічний характер, що залежить лише від суб’єктивної позиції автора і реалізується ним через різні типи оповіді. Аналіз іронічних текстів з різними типами оповіді свідчить про те, що авторська позиція виявляється за допомогою тих самих засобів, але значення їх у різних текстах не рівноцінне. У текстах, написаних від першої особи, домінуючим засобом вираження іронічної позиції автора є авторське мовлення, а в текстах, написаних від третьої особи переважає персонажне мовлення та художні деталі в авторських коментарях персонажного мовлення. Особливістю вираження іронії у художніх текстах є те, що усі засоби та прийоми створення іронічного смислу мають спільну семантичну основу та механізм реалізації і рідко виступають у тексті ізольовано від інших засобів створення іронії, що логічно пояснюється комунікативним завданням автора іронічно та насмішкувато зобразити дійсність.

2.4. Іронія як поетичний світоглядний принцип у художніх текстах

Існують тексти, в яких читач, фіксуючи присутність іронії, не може з певністю вказати, на що чи проти чого вона спрямована. Іронія, в той спосіб, перестає бути тропом, втрачає свою риторичність. Текст, що ґрунтується на застосуванні поетикальної іронії, називається амбівалентним.

Іронічний текст не повинен  виходити поза межі раціональності та конвенційної логіки, оскільки, у той  спосіб порушиться довіра до задекларованої іронічним резонером позиції. Навпаки, в амбівалентному тексті таких визначень  авторської позиції не зустрінемо: читач залишатиметься «на межі», ніколи так і не знаючи, серйозним є автор чи жартує, яка перед ним «реальність» і на скільки вона відповідає «дійсності».

Поетикальна іронія виступає як специфічний світоглядний принцип, типологічно пов'язаний з сократівським баченням людського знання про довколишню дійсність: основою іронічного світобачення є загальна невпевненість в здатності людського розуму осмислити цю дійсність, а також, що частково випливає з попереднього твердження, – скепсис щодо будь-яких раціоналістичних методологій. В той спосіб, іронічний світогляд зупиняється на півдорозі між раціональним та ірраціональним, що й визначає як специфіку ґрунтованих на його втіленні практик наукового пошуку, так і творчості, зокрема літературної.

З іншого боку, доволі тонкою є та межа, що відділяє риторичне застосування іронії, котре перетворює її на троп і часто робить засобом конкретно спрямованої сатири, від не-праґматичного довільного іронізування: можна, скажімо, полемізувати щодо характеру іронії в Сервантесовому «Дон-Кіхоті», драмах Шекспіра, романах Діккенса, Т. Манна, К. Воннеґута, В. Набокова, Ж .Амаду, У. Еко, проте, вочевидь, найближчим до істини щодо всіх перерахованих випадків буде твердження про своєрідне «перетікання» в них конкретної, сатирично забарвленої іронії в набагато ширшу парадигму іронічних висловлювань та світоглядних висновків [17, с. 55].

Нериторичне довільне іронізування притаманне не лише романтичному тексту, яким його бачить Шлеґель, але й текстам інших епох, що ґрунтуються на подібних ірраціональних епістеміологічних та естетичних засадах, розглядають дійсність в її мінливості – з погляду вічності. В той спосіб світоглядну поетикальну іронію знаходимо не лише в Сервантеса та Шекспіра (як те робить Шлеґель), але й поширюємо цю парадигму на деякі явища модернізму і, особливо, постмодернізму, котрий проголошує непевність однією з чільних характеристик сучасного світоосмислення на будь-якому рівні з науковим аналізом включно.

Як висновок можемо зазначити, що упродовж літературної історії людства авторське іронізування завжди використовувало її риторичний і поетикальний потенціал, проте різні літературні стилі змішують риторику та поетику іронії в різних пропорціях.

ВИСНОВКИ

Таким чином можемо зазначити, що іронія – це стилістичний прийом, який базується на одночасній реалізації двох лексичних значень слова,  тобто словникового і контекстуального, які є протилежними один до одного. Вона покликана опосередковано виразити глузливо-критичну думку про об’єкт, однак не передбачає прямих образ чи викриття. У такий спосіб виникає розбіжність між смислом оцінки в тексті та значенням її мовних реалізаторів, що дозволяє говорити про іронію як один із засобів вираження категорії оцінки.

Розрізняють два типи іронії, а саме: іронію як стилістичний прийом, заснований на протиставленні прямих та переносних значень слова, тобто на антифразисних відношеннях, та іронію як категорію тексту. Як результат, іронія постає для нас, передусім, як спосіб інакомовлення, а отже – як право інакомислення, як право самої можливості сумніву і свободи думки.

Іронія, зводячи два плани  в парадоксальному протиріччі, представляє  речі в незвичному, новому ракурсі, створює ефект відчуження, підвищує інтерес комунікантів до предмета іронічної оцінки, визначає ціннісну орієнтацію, сприяючи перетворенню протиріччя на творчий пошук ідеалу.

Слід зазначити, що поєднання різних підходів до вивчення іронії дало змогу виділити різні класифікації іронії за формою вираження, прослідкувати її реалізацію в антифразисі чи астеїзмі, з’ясувати механізм утворення іронічного смислу та специфіку його компонентів.

Унікальність іронії полягає  в тому, що вона, хоча і відноситься  до категорії комічного, на відміну  від гумору та сатири володіє своєрідною подвійністю, яка базується на поєднанні  комічного з трагічним.

Іронія відома нам як засіб інакомовлення, прихованої насмішки. В такому амплуа іронія функціонує ще з античності, майже завжди, в той спосіб, стаючи засобом сатиричного зображення. З іншого боку, існують концепції, в яких іронія є більш загальною категорією – принципом мислення і художньої творчості.

В ході літературних та історичних процесів іронія стає риторичною фігурою, що може бути реалізована на різних рівнях – від одиничного висловлювання до окремого тексту в обов'язковому контекстуальному оточенні, тобто на найпростішому рівні, не доходячи до більш ускладнених її форм. Іронія мислиться не просто як суперечність, а як доволі жорстке заперечення, висміювання певних ідей та переконань, висловлене, щоправда, – і в цьому весь її сенс – не напряму, а приховано, з більшим чи меншим ступенем ясності. Саме такий інваріант іронії зустрічається в літературних текстах найчастіше.

Іронія відіграє важливу  роль не тільки у стилістичному забарвленні  художнього тексту, але і в естетичній та літературно-художній системах твору. У художньому творі іронія є одним  із основних елементів вираження  безпосередньо авторської точки  зору, засобом реалізації суб’єктивно-оцінної  модальності, і, таким чином, засобом  реалізації авторської позиції.

Як результат, у художній літературі для створення іронічного ефекту використовуються такі синтаксичні  конструкції, які мають потенційну здатність підсилювати емоційно-експресивне  вираження думки. Ці синтаксичні  конструкції, зазвичай, служать для  виділення, інтенсифікації іронічного смислу, вираженого за допомогою інших  прийомів.

Іронічним може бути весь текст, що залежить від суб’єктивної позиції автора і реалізується через різні типи оповіді. Аналіз іронічних текстів з різними типами оповіді свідчить про те, що авторська позиція виявляється за допомогою тих самих засобів, але значення їх у різних текстах не рівноцінне.

Отже, існують тексти, в яких читач, фіксуючи присутність іронії, не може з певністю вказати, на що чи проти чого вона спрямована. Іронія, в той спосіб, перестає бути тропом, втрачає свою риторичність. Текст, що ґрунтується на застосуванні поетикальної іронії, називається амбівалентним.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Баловнєва О. Іронія та засоби її реалізації у творчості С. Лікока.– К. : Наукова думка, 2003. – 124 с.
2. Бахтин М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и Ренессанса. – 2-е изд. – М. : Худож. Лит., 1990. – 74 с.
3. Гальперін І. Р. Стилистика английского языка. – М. : Высш. шк., 1977. – 332 с.
4. Демська Л. В. Квіти святого Яна. – Львів : Панорама, 2000. – 97 с.
5. Казанская Г. П. Некотырые стилистические приемы создания эфекта иронии в портретных характеристиках романа С. Ричардсона «Кларисса Гарлоу» // Вопросы стилистики английского языка. – М. : Высш. шк., 1980. – 155 с.
6. Києнко І. О. Сучасний англійський комічний роман. – К. : Наукова думка, 1993. – 130 с.
7. Кокотюха А. Француз Кирило. – Львів : Панорама, 2003. – 112 с.
8. Ланчуковкая Н. А. Лингвестические особенности иронии в современной хужожественной английской литературе // Записки з романо-германської філології. – М. : Высш. шк., 1997– 159 с.
9. Литературная энциклопедия терминов и понятий. – М. : НПК Интелвак, 1996. – 1596 с.
10. Літературознавчий словник-довідник. – К. : Академія, 1997. – 752 с.
11. Максименко Е. В. Языковые средства создания комического в современной французской художественной прозе : автореф. дис. канд. филол. наук. : спец. 10.02.04 «Германские язики» / Е. В. Максименко. – Краснодар, 1983. – 25 с.
12. Мороховский А. Н., Стилистика английского язика – М. : Высш. шк., 1991. – 179 с.
13. Поклад Н. В. Сучасність. – Львів : Панорама, 2003. – 59 с.
14. Походня С. И. Языковые виды и средства реализации иронии. – К. : Наукова думка, 1989. – 128 с.
15. Рорти М. Р. Случайность, ирония и солидарность. – М. : Русское феноменологическое общество, 1996. – 101 с.
16. Салихова Н. К. Языковая природа и функциональная характеристика стилистического приема иронии (на материале английской и американской литературы XVIII-XIX в.) : автореф. дис. канд. филол. наук. : спец. 10.02.04 «Германские язики» / Н. К. Салихова. – М., 1976. – 24 с.
17. Семків Р. А. Іронічна структура: типи іронії в художній літературі. – К. : КМ Академія, 2004. – 135 с.
18. Фомичева Ж. Є. Интертекстуальность как средство воплощения иронии в современном английском романе : автореф. дис. канд. филол. наук. : спец. 10.02.04 «Германские язики» / Ж. Е. Фомичева. – СПб. : Рос. пед. ун-т им. А. И. Герцена, 1992. – 17 с.
19. Шлегель В. Ф. Филисофия. Эстетика. Критика. – M. : Искусство, 1983. – 479 с.
20. The World Book Encyclopedia. – Chicago, 1994. – 680 p.