Роль іронії в художньому тексті

Таким чином, іронія реалізується в складних двопланових висловлюваннях, значення яких стає зрозумілим з контексту; висловлене та справжнє значення завжди суперечать одне одному, й інколи ця суперечність залишається нерозв'язаною.

1.5. Іронія як риторична фігура  та як філософська категорія

Іронія відома нам, найперше, як риторична фігура – засіб інакомовлення, прихованої насмішки. В такому амплуа іронія функціонує ще з античності, майже завжди, в той спосіб, стаючи засобом сатиричного зображення. З іншого боку, існують концепції, в яких іронія є більш загальною  категорією – принципом мислення і художньої творчості.

Антична іронія носила так  званий «сократівський характер», який полягав у запереченні і реальної, об’єктивної істини, і суб’єктивного уявлення про неї. Такий принцип яскраво ілюструється у знаменитому вислові Сократа «Я знаю, що я нічого не знаю».

Сократ є першим мислителем, з яким асоціюється поняття іронії. Власне, спосіб його філософствування полягав саме в іронізуванні, у зведенні до суперечності поглядів та переконань співрозмовника. Манера ведення Сократом диспуту виявлялась у послідовній побудові низки іронічних ситуацій, в яких співрозмовнику демонструвалася профанність його попереднього твердження у світлі висловленого щойно. Таким чином, співрозмовник Сократа не лише переконувався у своєму незнанні, а й розумів, що Сократ, котрий від початку спрямовував диспут у той чи інший бік, перебуває, якщо не в позиції знаючого істину, то в позиції знаючого про його (співрозмовника) незнання – тобто, у будь-якому випадку, в позиції експерта, того, хто оцінює і, оцінюючи, іронізує. Іронізування Сократа існує не лише як метод пізнання істини (чи, точніше, апофатичного її пошуку), але і як оцінна стратегія, філософія ставлення до людини, її знань та способів репрезентації цих знань взагалі.

Наступна теорія полягає  в тому, що романтична іронія ставить на противагу об’єктивності так званий поетичний ідеал, художній вимисел, котрий ігнорує реальні зв’язки та явища, представлені у зовнішньому світі.  Іронія реалізму часто зливалась з сатирою і перетворювалась на сарказм, котрий ставав засобом викриття певних позицій життєвого устрою. Іронія екзистенціалізму полягає у запереченні будь-якої істини, крім тієї, що базується на суб’єктивному знанні про світ. ХХ століття загалом наповнило іронію новим змістом, додало її ефекту відчуженості, тобто сприйняття іронії відбувається немов зі сторони, людина отримала можливість поглянути на світ з різних сторін, заново оцінити його і в багатьох випадках зробити нетрадиційні висновки [9, с. 316].

Ф. Шлегель говорив, що іронія містить і пробуджує почуття протиріччя між неможливістю і необхідністю вичерпної повноти висловлювання, а одним з основних моментів, що характеризує іронію, є той, що вона передбачає таку позицію по відношенню до світу, при якій індивід протиставляє себе світу і не приймає його субстанційності [19, с. 53], тобто зовнішнє існування перестає мати істотне ставлення до його внутрішнього світу.

Інші мислителі (Геґель, К'єркеґор, Ніцше) вбачали в іронії радше небезпечну тенденцію тотального заперечення, що не творить, а, навпаки, руйнує світоглядні, етичні та естетичні принципи, на яких ґрунтується справжнє мистецтво і саме людське існування. Негативістські теорії гіпертрофують іронію до нігілістичної насмішки, блазнювання та прихованої брехні, протиставляючи їй серйозність раціональних систем чи гомогенність містики і міфу. Жорсткість такого протиставлення долається теоретичною думкою вже з виникненням постмодернізму.

Проте ліберальний іронік, американський філософ-прагматик Річард Рорті ставить під сумнів саму можливість раціонального пошуку істини, а отже й будь-якої аргументації чи аргументованого заперечення. Адже істина є для Рорті лише комунікативним утворенням, чимось таким, що перетворюється в переконання під час вільного та відкритого зіткнення [15, с. 216]. Іронія, іронічність, у цьому випадку, є єдиним способом існування: іронічне світобачення дозволяє, постійно сумніваючись у доведеності своєї істини, дозволяти іншим доводити, але не довести несхитність їх власних. Таке іронізування з намагання описати істину, абсолютну мораль, досконалу мову, чи універсальний естетичний принцип, іронізування зі світу, в якому все є результатом випадкового спів падіння, з одного боку, нагадує безцільне іронізування Сократа, а з іншого – хаос шлегелівського «романтичного» творення нових понять і концепцій.

Розглядаючи іронію як естетичну  категорію чи емоційно-ідейно оцінку певної ситуації, ми можемо простежити її своєрідну історію та оцінити її видозміни на різних етапах літературного процесу. 

РОЗДІЛ 2. РОЛЬ ІРОНІЇ В ХУДОЖНЬОМУ ТЕКСТІ

В історії людства художня  література часто ставала засобом (а то й єдиним можливим способом) пропаганди ідей та переконань. Виникнення іронічного тексту стало наслідком двобічного розвитку одного й того ж суспільно-культурного процесу – поширення ідей гуманізму та принципів відкритої ліберальної дискусії. В давніх періодах розвитку світових літератур частіше зустрічаємо приклади відвертої сатири (як от у Демосфена, Ювенала, Ціцерона, чи давніх українських полемістів Івана Вишенського, Іпатія Потія, Мелетія Смотрицького), в яких іронічні звороти є спорадичними риторичними фігурами і рідко який з текстів не стає іронічним повністю. З іншого боку існує багата традиція народного фарсу, «сміхова культура», котра, хоч і є насмішкувато-іронічною у своєму буфонадному перевертанні низу і верху, а проте, виявляє ознаки послаблення позитивного полюсу амбівалентних образів [2, с. 35] і, в той спосіб, від іронічності віддаляється.

В ході літературних та історичних процесів іронія стає риторичною фігурою, що може бути реалізована на різних рівнях – від одиничного висловлювання до окремого тексту в обов'язковому контекстуальному оточенні, тобто на найпростішому рівні, не доходячи до більш ускладнених її форм. Іронія мислиться не просто як суперечність, а як доволі жорстке заперечення, висміювання певних ідей та переконань, висловлене не напряму, а приховано, з більшим чи меншим ступенем ясності. Саме такий інваріант іронії зустрічається в літературних текстах найчастіше.

2.1. Засоби створення іронії в художньому творі

Іронія відіграє важливу  роль не тільки у стилістичному забарвленні  художнього тексту, але і в естетичній та літературно-художній системах твору. У художньому творі іронія є одним  із основних елементів вираження  безпосередньо авторської точки зору, засобом реалізації суб’єктивно-оцінної модальності, і, таким чином, засобом реалізації авторської позиції.

З точки зору стилістики, іронія – це стилістичний прийом, що базується на одночасній реалізації двох логічних значень слова – словникового та контекстуального, але обидва значення слова протиставляються одне одному [3, с. 146].

У художньому творі іронія відіграє визначну роль, оскільки вона надає твору певного додаткового  змісту, конкретного стилістичного  забарвлення, та віддзеркалює незадоволеність  автора навколишнім світом. Реалізація іронічного змісту в художньому творі  нерозривно пов’язана зі здатністю  мовних одиниць набувати конотативного  та асоціативного значення в контексті. Таким чином, іронічний зміст  залежить від способу організації  тексту.

С. І. Походня за засобами і умовами реалізації розрізняє асоціативну та ситуативну іронію. Ситуативна іронія виникає внаслідок контрасту між ситуативним контекстом і прямим значенням слова, словосполучення і речення, та реалізується у мікро- та макроконтекстах (у межах речення і абзацу). Це такий тип іронії, який відчувається у тексті одразу. Ситуативна іронія створюється за рахунок використання великої кількості стилістичних прийомів на різних рівнях:

• на лексичному рівні – мовні одиниці, що відносяться до розмовного стилю мови, в тому числі вульгаризми, варваризми, а також метафори, метонімії, гіперболи.
• на синтаксичному рівні – різноманітні типи повторів, а також зевгма, каламбур, риторичні питання, вставні та видільні конструкції.
• на лексико-семантичному рівні – епітети, образні порівняння, антитеза, гра слів тощо.

За допомогою цих засобів  створюється подвійна структура  контексту – з одного боку, змальовування  ситуації, а з іншого – її коментування та оцінка автором чи персонажем. Як правило, цей тип іронії залежить від контексту, що рідко виходить за межі абзацу.

Асоціативна іронія є більш  складною та значимою. Вона реалізується в мегаконтексті (у межах усього тексту). Асоціативна іронія створюється на текстовому рівні внаслідок використання ситуативного повторювання (ретроспекції) в поєднанні з іронічною алюзією, а також гротеску, абсурду [14, с.  83].

У романі Ч. Діккенса «Посмертні записки Піквікського клубу» зустрічаються випадки як ситуативної, так і асоціативної іронії. Іронічними є імена головних героїв, яких Ч. Діккенс наділив «красномовними» прізвищами, що натякають на їхні особистісні якості: Mr. Tupman – англ. tup – баран; Mr. Snodgrass – англ. nod – дрімота, або – зазіватися, проґавити щось; grass – трава; Mr. Winkle – англ. winkle – равлик.

Ситуативна іронія реалізується за рахунок стилістичних прийомів переважно  синтаксичного та лексико-семантичного рівня.

Серед них можна виділити наступні:

1. зевгма – риторична фігура, що ґрунтується на побудові довгого мовного періоду таким чином, що у реченні з однорідними підрядними членами присудок представлений на початку, а далі те, що мається на увазі. Наприклад: «It is truly delightful to a philanthropic mind to see these gallant men staggering along under the influence of an overflow both of animal and ardent spirits»;
2. гіпербола – обpазне пеpебiльшення за pозмipом, силою, значенням. Наприклад: «It has been conjectured that Mr. Pickwick was on the point of delivering some remarks which would have enlightened the world, if not the Thames»;
3. гіперболічне порівняння – художнє перебільшене співставлення. Наприклад : «Everybody was excited, except the fat boy, and he slept as soundly as if the roaring of cannon were his ordinary lullaby».
4. порівняння – засіб художньої образності, один із видів тропів, що полягає у зіставленні одного предмета або явища з іншим для того, щоб глибше розкрити, яскравіше змалювати його. Наприклад: «…said one very stout gentleman, whose body and legs looked like half a gigantic roll of flannel, elevated on a couple of inflated pillow-cases».

Асоціативна іронія реалізується в романі засобами текстового рівня. Наприклад, протягом усього роману автор  використовує велику кількість епітетів для характеристики головного героя  – Містера Піквіка, що мають однакове смислове забарвлення – возвеличення героя, яке на фоні загального контексту оповідання має зовсім протилежне значення, за рахунок чого і створюється іронічний зміст: «immortal Pickwick», «the great man», «that illustrious man», «colossal-minded  man», «the illustrious subject of these memoirs».

Продуктивним засобом  створення іронії у романі слугує лексико-семантичний алогізм. Наприклад:

«The principal productions of these towns», says Mr. Pickwick, «appear to be soldiers, sailors, Jews, chalk, shrimps, officers, and dockyard men»;

«Mr. Pickwick was elected an honorary member of seventeen native and foreign societies, for making the discovery: that none of the seventeen could make anything of it; but that all the seventeen agreed it was very extraordinary»;

«Do they seem devoted to their party, Sam?» «Never see such dewotion in my life, Sir.» «Energetic, eh?» said Mr. Pickwick. «Uncommon,» replied Sam; «I never see men eat and drink so much afore. I wonder they ain't afeer'd o' bustin.»

«Then you are not dead!» ejaculated the hysterical lady. «Oh,say you are not dead!»

Таким чином, найбільш продуктивним засобом створення ситуативної  іронії в романі є засіб лексико-семантичного алогізму, та створення іронічного ефекту за допомогою стилістичних засобів  зевгми, гіперболи, порівняння. Асоціативна іронія в творі представлена застосуванням епітетів, що характеризують головного героя твору.

2.2.  Емоційно-експресивне вираження іронічної думки за допомогою синтаксичних та граматичних конструкцій

У художній літературі для  створення іронічного ефекту використовуються такі синтаксичні конструкції, які  мають потенційну здатність підсилювати  емоційно-експресивне вираження  думки. Ці синтаксичні конструкції, зазвичай, служать для виділення, інтенсифікації іронічного смислу, вираженого за допомогою інших прийомів.

Риторичне питання реалізується у межах трьох типів:

1. риторичне питання є засобом виділення іронії, вираженої логіко-смисловим прийомом: – Що трапилося? […] // – Нічого особливого. Анна захотіла, щоб я відповіла на питання, відповідь на яке шукаю уже не один десяток років. // – І як? Ти відповіла? // – Яне, хіба я схожа на того, кого раптово осяяло прозріння? [4, с. 14]
2. риторичне питання містить абсурдне твердження чи гіпотезу: – У вас, Петре Сталеновичу, просте завдання. Дуже просте: фотографувати людей на вулицях міста. А не вулиці без людей. Ви натякаєте на наслідки ядерної війни, коли вулиці порожніють? Чи на якусь епідемію, що косить народ просто на тротуарах? Навіть у випадку катастрофи на вулицях лежатимуть трупи людей, тру-пи! Порожніми наші вулиці не бу-ва-ють! [7, с. 81]
3. риторичне питання будується на запереченні і виражає додаткові смислові відтінки (сумнів, впевненість, передбачення): – А ти – одинак. Зачепила? Вкусила їх? Маєш відповідь. Тепер побачиш, хто тебе захистить, підтримає. Це – тест, дорогенька [13, с. 37].

Продуктивними в реалізації іронічного смислу є парцельовані конструкції. Чинником, який зумовлює виникнення суб’єктивно-оцінної іронічної модальності, є емоційно-експресивне та інтонаційне виділення парцельованої частини. У сучасній художній літературі для вираження іронії використовуються конструкції різної грамматично структури: від окремих слів і словосполучень до простих і підрядних речень. У сучасних текстах малих жанрових форм ефективним засобом реалізації іронічного смислу є ланцюжки парцелятів: Зоотехнік, такий же молоденький та ще й  як слід необучений, невдовзі й заяву подав. За власним бажанням. Бо не знав уже, під яку статтю кабанчиків списувати. А то й молочних бичків. Не кажучи вже про гусей та курей. Що їх лисиці тягали десятками.