Народні символи України

У вишивці рушників Слобожанщини наприкінці XIX-початку ХХ століття утвердився тамбурний шов. Композиція орнаментів залишилася спільною з рештою названих регіонів. Поряд з рушниками з червоними рослинними узорами у названих регіонах (а особливо на Полтавщині) побутували рушники, вишиті біллю у техніках настилування по сітці та чисної мережки. На противагу попереднім, святковим червоним, білі використовувались у піст і жалобу. Орнаменти таких рушників були як суто геометричними (восьмипроменеві зірки, геометричні дерева), так і геометризованими пишними рослинними, що походили з друкованих джерел. Нішу білих рушників на початку ХХ століття доповнили також рушники, вишиті вирізуванням. До цього ця техніка використовувалася переважно у вишивці сорочок. Внаслідок складності технік мережання, вони поступово замінюються на імітації розсипним хрестиком.

Обухівські рушники генетично пов’язані з полтавськими, проте мають ряд особливостей. На їх виокремленість звернув увагу свого часу І. Гончар [12]. Основу композиції тут, так як і на полтавських, становить дерево-вазон, проте його зображення грубіше, різноманітні фантастичні квіти замінені узагальненими квітами-листками. Дерево на обухівському рушнику дуже часто має квітку посеред стовбура. Композиції протилежних кінців рушника тут поєднані ламаними гілками. Техніки вишивання також грубі та маловаріативні. Це переважно безкінечники, виконані двосторонньою штапівкою, що чергуються з грубими “качалочками”. Колекції автентичних обухівських рушників мають Музей Івана Гончара, Музей українського народного декоративного мистецтва, Обухівський районний історико-краєзнавчий музей. Друге життя обухівський рушник отримав нині завдяки вишивальницям Надії Химиченко, Світлані Зохнюк, Ользі Литовці, Надії Поліщук, Олені Удод, Ользі Давидюк, Вірі Власенко та іншим. Рушниками роботи Надії Химиченко прикрашено садиби Мамаєвої Слободи.

Подільський рушник — локальне явище, що побутує у вузькій смузі вздовж Дністра у Вінницькій та Одеській областях. Рушники тут вужчі і, відповідно, коротші, ніж у Центральній Україні. Їх ширина коливається від 25 до 45 см, довжина від 1,5 до 2,5 м. Вишивка займає зазвичай третину половини рушника на кожному з кінців і чітко просторово обмежена квадратом або прямокутником. Колористика була синьо-червоною ще наприкінці XIX століття й еволюціонувала до поліхромної у ІІ пол. ХХ століття. Вишивають подільський рушник вовняними нитками по конопляному домотканому полотну техніками штапівка, “качалочка”, пряма гладь. Основні орнаментальні мотиви: дерево, восьмипроменева зірка, хрест, ромб, антропоморфні та зооморфні образи. Композиція подільського рушника може творитися або окремим орнаментальним мотивом, або двома чи трьома ярусами таких мотивів, розмежованих вузькими орнаментальними стрічками. Над останнім ярусом стрічка відсутня.

Для Карпат і Прикарпаття вишитий  рушник довгий час залишався невідомим. Він з’явився на початку ХХ століття. Для його створення застосовували старі техніки й орнаменти одягової вишивки, так звані, низинні узори вставок жіночих сорочок.

1.2. Народні символи здоровя, щастя та достатку. Писанка. Коровай

В уявленнях багатьох народів яйце втілювало джерело  життя і всього всесвіту. У стародавніх  персів, індіанців, візантійців, а також  у древніх греків та римлян вважалося, що всесвіт виник з яйця. Стародавні індо-іранські легенди теж це підтверджують. Предки слов’ян називали розписані яєчка “красними яєчками” [5].

Писанка  — символ Сонця, життя, його безсмертя, любові та краси, весняного відродження, добра, щастя, радості. У міфах багатьох народів світу саме яйце є світотворчим початком. У слов’ян-язичників, на думку С. Килимника, писанки існували вже за часів антів — наших прародичів (ІІІ — VIII ст. н. е.) і були символом сонячного культу. Птахи — це вісники весняного воскресіння, Сонця, а їх яєчка — емблема сонця — життя, народження. “Яйце птаха взагалі, — писав С. Килимник, — це зародень життя, символ бога сонця; воно в давнину символізувало — добро, радість, щастя, любов, достаток, успіх, прихилення добрих сил, захист людини від лихих сил” [8,176].

Дослідники вважають, що українська писанка має понад 100 символічних малюнків. Наприклад, кривулька знаменувала нитку життя, вічність сонячного руху. Кривулька або безконечник — це символ початку й кінця. Тригвер або триніг символізував, на думку одних, небо, землю і повітря, на думку інших — повітря, вогонь і воду, треті вважали його символом життя людини. Четверті трактували його як символ неба, землі і пекла. Символічне навантаження мала і кольорова гама писанки. Червоний колір усимволізовував радість життя, любов, жовтий — місяць і зорі, урожай; зелений — багатство, буяння рослинного світу, його воскресіння; блакитний — чисте небо, здоров'я; бронзовий — матінку-землю; чорний з білим — пошану до померлих родичів, їхніх душ та ін.

Із запровадженням християнства змінюється поступово й символіка писанки. Вона стала символом радості та віри у Воскресіння Ісуса Христа як символу всепрощення. Для писанок були характерні такі орнаменти: решітки, віконця, клинці, вітрячки, кошики, грабельки, зірки, хрестики, павучки (символ працелюбства). Писанки використовували як опредмечений символ кохання, даруючи їх юнці. У народній медицині ними “викачували” хвороби. Свячені писанки закопували у землю (на високий врожай), клали у домовину, у ясла для худоби. Лушпиння з писанки кидали “на щастя” на дах оселі та ін.

Цікаво, що писанкарство було притаманне лише тим етнічним групам, які стали називатися українцями. Українська писанка є шедевром декоративно-ужиткового мистецтва. В радянський період писанкарство тривалий час було заборонено, але, незважаючи на це, воно продовжує свої традиції й нині. Виготовляють писанки окремі люди, оскільки ця праця клопітка, вимагає терпіння, зосередженості, а також знань символів, які зображаються на пташиних яйцях. Писанки усієї України різні, вони не схожі між собою, різняться нанесеними елементами та символами.

У канадському місті Веґревілі, провінції Альберта, велику частину населення якого становлять канадські українці, за проектом художника Павла Цимбалюка створено дванадцятиметровий пам’ятник українській писанці, що за розміром дорівнює триповерховому будинкові. Пасхальне яйце з алюмінію створене в 1974 році. Щороку в липні у цьому містечку відбувається Український фестиваль писанки. Єдиний у світі музей писанки збудовано в місті Коломия. Частиною музею є пам’ятник писанці, висота якого сягає 13,5 метрів [24]. Також в Україні знаходиться пам’ятний знак українській писанці в с. Доброгостів Львівської області. Писанка - це один з найкращих старовинних символів України, маленьке диво, яке кожен може зробити сам. В народі кажуть: “У світі доти існуватиме любов, доки люди писатимуть писанки”.

Коровай — великий круглий хліб, що зазвичай випікають на свята, виконує святкові та обрядові функції. В Україні коровай готують на весілля, при цьому дотримуючись певних обрядових правил. Весільні короваї готують заміжні жінки тільки тоді, коли дівчина виходить заміж.

М. Сумцов пише, що “…коровай – священний хліб, який має велике ритуальне значення і, без сумніву, жертовний характер” [19,13-16.] Про це свідчить і його назва, близька до санскритського kravya, що з латинської мови означає м’ясо. Цього ж кореня мають слова корова, кров та ін. Як стверджують науковці та дослідники історії виникнення коровайництва, зокрема волиняни Віктор і Зоряна Давидюки, еволюція короваю від тваринної жертви, до короваю – жертви рослинної, вказує на різні епохи розвитку людської спільноти на Волині: мисливці – скотарі – хлібороби. А якщо це жертва, то й ставлення до неї особливе [4]. Прикрашають коровай складними візерунками з тіста й гілочкою калини, якій з язичницьких часів приписують містичні властивості та яка є символом кохання.

Коровай вважався народним символом щастя та достатку. Його виносять на вишитому рушнику. Чим пишніший вдавався випечений коровай, тим щасливіше й багатше життя чекає молодят, які скуштували коровай. Випікання весільного короваю було обов’язковим у молодого та молодої, відступати від певних ритуалів при цьому не дозволялося. Мати весільна запрошувала жінок на коровай: “Прошу, дорога сусідко, чи сестро, чи кумо, на хліб, на сіль, на коровай”. Вдовиці, розлучені, ті, хто мав по два шлюби, не могли бути коровайницями. Коровай пекли з ритуальними піснями, примовками (в молодої - коровай і “паристий” калач, у молодого - тільки коровай). Мати вибирала дві заміжні жінки, що гарно жили з сім’єю, не сварилися, не розлучалися, щоб розчиняли коровай. Символ “пари” подружжя зберігався протягом усього обряду випікання короваю, який місили старші коровайниці, їх перев’язували хустками, “щоб молоді в майбутньому були тісно зв’язані між собою”. Коли жінки сходились, то несли з собою обов’язково муку, яйця, масло, а дехто й цукор. Все це приймала кухарка і клала в одну посудину. Це було колись повною формою взаємодопомоги, а також мало на меті міцніше скріпити молоду сім’ю. Рушником розділяли тісто, клали на стіл і виробляли з нього різні прикраси: шишки, квіти, листя, птахи. Найкраще прибирали середину короваю, де мати поклала гроші і жито, бо цю частину віддадуть молодятам. Під час виробляння короваю не дозволялось нікому сідати, “щоб не сів він у печі, а виріс високим”. Колись короваї були житніми, традиція пекти пшеничний коровай склалася пізніше. Виробляли коровай на вікові пікної діжі, підсипаному борошном. Складався коровай з двох частин: нижня, так звана “підошва” – вироблялася з житнього або пшеничного борошна, яке було менш здобним, на неї клали велику круглу здобну хлібину – власне коровай, який обкладали “обручем” з тіста, а вже потім прикрашали. Випікали його багатошаровим, ділив хресний батько нареченого або нареченої. Разом зі шматочком короваю молоді ділилися з гостями своїм щастям. Гості у відповідь дякували жениху й нареченій подарунками.

Дослідники відзначають, що в XI столітті жодна весільна трапеза на Русі не відбувалася без короваю. Такі весільні чини, як “коровайники” згадуються в документах XIV століття. Згідно з українськім звичаєм, дорогих гостей зустрічають хлібом-сіллю — короваєм, який виносять на вишитому рушнику. Цей звичай прийшов із язичницької давнини, коли хліб був божеством. Коровай також використовують на похоронах. Його кладуть на кришку труни, а на цвинтарі роздають рідним.

Таким чином, у вище зазначених народних символах дійсно відчувається своєрідність української душі. Наші предки не бездумно наділяли їх певними властивостями, адже вони прагнули пояснити й розкрити єдність людини та навколишнього світу.

Розділ ІІ. Сутність рослинних та тваринних народних

символів-образів  України

2.1 Рослинна  народна символіка

У символах-образах через віки пронесли українці любов до різних речей, а особливо рослин, тому що з давніх-давен вважали їх святинями свого народу. Їхні обриси використовувалися в обрядах і звичаях, у пісенній народній творчості, вишиванках, рушниках, сорочках, серветках. Часто вони приходять до нас із легенд.

Рослинні символи-святині здавна уособлюють красу нашої України, духовну міць народу, засвідчують любов до рідної землі. В українського народу в особливій пошані багато рослин: не можна уявити собі двору, де б не ріс кущ калини, не садили вербу, тополю, вишню й, звичайно, не прикрашали б садибу квітами: барвінком, чорнобривцями, соняшниками, мальвами, червоною рутою.

Розглянемо деякі з  них.

Калина — символ життя, крові, вогню. Деякі дослідники пов’язують її назву з сонцем, жаром, паланням. Старослов’янська мова запозичила назву через церковнослов’янську з грецької [25]. Грецьке слово утворено з прикметника “гарний” та іменника “перемога”. Калина часто відіграє роль світового дерева, на вершечку якого птахи їдять ягоди і приносять людям вісті, іноді з потойбіччя. Та й саме дерево пов’язує світ мертвих зі світом живих. Калина символізує також материнство: кущ — сама мати; цвіт, ягідки — діти. Це є уособленням дому, батьків, усього рідного.

Калина — це символ дівочої вроди, вірності, чистоти. Леся Українка написала драму “Лісова  пісня”, де її героїня Мавка у  дні тяжкої зради ходила в чорному вбранні. На грудях у неї червонів маленький пучечок калини. “То кров моя” — казала Мавка. Тут калина символізує невгамовну тугу за втраченим коханням.

Калина — це пам’ять про матір, найдорожчу людину в світі, про тих, хто не повернувся до рідного дому. За традицією на могилах загиблих садили калину. Калина — український символ позачасового єднання народу: живих з тими, що відійшли в потойбіччя й тими, котрі ще чекають на своє народження. Як символ Батьківщини, вона “проросла” в гімнові січових стрільців: “Ой у лузі червона калина похилилася, чогось наша славна Україна зажурилася, а ми тую червону калину підіймемо, а ми нашу славну Україну розвеселимо!” [26]. Таким чином, калина уособлює й саму Україну та свою рідну домівку.

Здавна у нашому народі найбільш шанованим деревом є верба. “Без верби і калини – нема України”, – говориться в народній приказці. Важко уявити нашу землю без верби. У нас її росте близько 30 видів. Говорять: “Де вода, там і верба”. Вона своїми коренями скріплює береги, очищає воду. Коли копали криницю, то кидали шматок вербової колоди для очищення води. У відро з водою клали вербову дощечку, а на неї ставили кухлик для пиття води. Це була своєрідна народна гігієна. Верба одна з перших рослин, що за біблійними легендами після всесвітнього потопу виросла на берегах річок та водойм. Українці вірили, що дерево, яке одним із перших викидає бруньки, тобто прокидається до життя, передає людині силу та здоров’я, оберігає її та захищає. Верба завжди добре впливала на організм людини, рятуючи дорослих і дітей.

В останню неділю перед Великоднем люди освячують у церкві вербові гілки, б’ють ними один одного, промовляючи: “Не я б’ю — верба б’є, не будь сонливий, до роботи лінивий, будь здоров, як вода і рости, як верба!” [27]. Освячену вербу зберігали в хаті й широко використовували як лікувальний засіб і оберіг. Народ вірив, що в таку хату не вдарить блискавка, до неї не забреде нечиста сила. Про це дерево складали в народі приказки. Під вербами молодь призначала побачення, освідчувалася в коханні. Про тиху, скромну вербу народ склав багато пісень. У багатьох творах згадує вербу Т. Г.Шевченко. Перебуваючи на засланні у пустелі біля Каспійського моря, Шевченко посадив вербову гілку. Він поливав, доглядав її і виросла вона йому на втіху. На тому місці росте верба Шевченкова й досі.

Верба — одвічний народний символ України, а також відома культова рослина, що символізує вірність, рідний край, безмежну, ніби небокрай, любов.

Одним з найулюбленіших рослин-символів є барвінок. Цю рослину назвали так на честь кохання юнака Бара і дівчини Вінки. Барвінком прикрашають весільний коровай, його садять біля хати. Барвінок вплітають дівчата у віночок. Він зеленіє навіть під снігом. Барвінок є символом кохання.

Хрещатий барвінок – символ вічності. Про нього існує така легенда. Це рослина, коли ще не мала своєї назви, дуже заздрила запашній фіалці, бо та була у великій шані серед людей. Тоді вона звернулася до богині Флори, щоб та подарувала їй аромат, красу й людську любов. Однак не всесильною була богиня квітів і весни, вона не змогла нагородити рослину великою красою. Проте дала її гучну назву “вінка”, що означає “перемога”. Що ж переможного вбачали люди у цій скромній, з такими ж скромними синіми квіточками рослини – вічнозеленій окрасі наших гаїв, садів? В ній прихована могутня цілюща сила перемагати тяжкі недуги. За це люди подарували барвінкові свою любов.