Народні символи України

“Червоний” — давньослов’янське слово, що позначало колір. Для порівняння слово “красний” вживали для позначення чогось гарного чи красивого. Червона рута пов’язана з українським святом Івана Купали. За переказами, що досі існує в Карпатах, рута — жовта квітка, яка лише на декілька хвилин, в ніч на Івана Купала, стає червоною. Дівчина, яка її знайде і зірве, буде щаслива в коханні.

Купальська ніч вважалася  і надзвичайно сприятливим часом  для пошуку і збирання чарівного  зілля, тобто трав, які наділялися магічними властивостями. Примітно, що для збирачів чар-зілля притягувальну силу мали місця розгулу відьом та “нечистої” сили. З-поміж іванівського чар-зілля найбільшої популярності в українців набув легендарний цвіт папороті, який, як вірили, з’являється лише опівночі на Івана Купала й дарує щасливцеві казкове багатство. Шукачі цього чарівничого засобу були готові до всяких несподіваних випробувань. За повір’ям, тому, хто знайшов чарівне зілля, слід було розрізати руку й зашити туди знахідку - завдяки цьому власник цвіту папороті нібито набував чарівничої здатності розуміти мову тварин і птахів. Натомість для карпатських знахарів “від зілля” сакральним часом був схід сонця на Івана Купала, коли годилося збирати на верхах Чорногори чар-зілля, передовсім лікарські трави. Магічними властивостями наділялися лише трави, зібрані з росою. Очевидно, не випадковим є приурочення заняття знахарською магією до особливої пори - сходу сонячного світила в день святкування літнього сонцестояння, коли, за повір’ям, “сонце купається”. Використання іванівського чар-зілля в апотропеїчній магії відображено в календарному фольклорі гуцулів: “На святого Івана ой треба верхами зілля назбирати, аби хати украсити, тай лиха не знати!”, “На все лихо помагає, хто си зілля назбирає”. Такий звичай існував від давнини і на Буковині: цього дня збирали у полі різні трави, приписуючи їм цілющу силу від всіляких болячок. Погляди на те, яка саме рослина  відповідає червоній руті, розходяться. Одні вважають її квіткою роду рута (найчастіше садовою рутою), інші — квіткою роду Рододендрон.

У пісні Володимира Івасюка “Червона рута” згадується саме “квітка надії” – рута. Вона стала однією з найвідоміших українських пісень у світі, що несе нам легенду про загадкове чар-зілля, яке постає в народних переказах символом вічного й чистого кохання.

Світ рослин життєво  необхідний людині. Протягом тисячоліть багато рослин використовуються в найрізноманітніших сферах господарської діяльності, є  незамінними продуктами харчування, цілющими оздоровчими засобами. Поряд з утилітарною функцією рослини займали значне місце в широкому комплексі традиційних вірувань, звичаїв і забобонів. Обряди і повір’я, пов’язані з деревами, травами, зіллям і квітами, доносять відгомін язичницьких уявлень наших предків про навколишню природу і базуються як на реальних, так і на уявних властивостях рослин. З утвердженням християнства ці властивості нерідко закріплювалися ритуалом освячення в церкві.

Обрядові дії, пов’язані з рослинністю, відігравали важливу роль в календарних святах. Ці обряди мали забезпечити людині здоров’я, зміцнити добробут сім’ї, посилити плодючість землі й худоби, вберегти господарство від нечистої сили. Особливе місце займали рослини-символи у сімейних обрядах. Жодне весілля на Україні не обходилося без барвінку і калини, якими прикрашали коровай та вінок молодої.

Рослинні мотиви та образи широко представлені і в українському фольклорі. Майже в усіх жанрах усної  словесності рослинна символіка  є одним із важливих виражальних  засобів.

2.2. Тваринні народні символи

На Україні існує велика кількість тваринних символів. У княжі часи улюбленою твариною був тур. У козацькі часи - кінь. У багатьох думах, піснях оспівували козака та згадували його вірного товариша - коня.

Але найулюбленішими  тваринними символами є птахи. Люди вважали, що навесні душі померлих в образі птахів повертаються на землю. А оскільки це душі померлих, то їх місце в раю і повертаються вони восени в рай. Очевидно з цих двох слів утворилося слово “вирій” - міфічна тепла країна, що лежить десь далеко за морями, де сонце ходить близько до землі, тому там завжди тепло. А ключі від Вирію Бог доручив зозулі, - говориться в легенді. Відкриває зозуля ключами вирій, випускає птахів по черзі на землю. А ще Бог доручив зозулі кувати довгі роки життя людям і до вирію вона повинна відлетіти раніше, щоб відкрити його для інших птахів. Тому не встигає вона висидіти пташенят і підкидає яйця в чужі гніздечка. Та як би там не склалося, про зозулю в Україні ніхто ніколи не говорив погано. У народних піснях її порівнювали з матір’ю, яка побивається за своїми дітьми, називали лагідно “зозуленькою-матінкою”.

Улюбленим птахом українського народу є лелека. Його назвали на честь божества добра й кохання - Леля. Як відомо, від великого та світлого почуття кохання народжуються діти. От і приносить їх у наші домівки лелека. Говорили колись, що Лель живе у душі доброї людини, а лелека мостить гніздо на подвір’ї лише добрих та чесних людей.

Лелека – священний птах, покровитель сім’ї і рідного дому. Він приносить з Вирію дітей. Жінки, побачивши вперше навесні лелеку, кидають йому вслід хліб або траву, задобрюючи його. Ще з доби Трипілля існує староукраїнське повір’я про священність лелеки.  Вірогідно, що лелека був тотемом племен, які населяли Подніпров’я ще в IV-II тисячолітті до н.ч. Лелека був тотемом трипільських племен пеласгів, які називали себе лелегами (лелеками). Його зображення вони залишили на Балканах, на островах Егейського моря, в Малій Азії – всюди, куди переселялись. Від їхньої самоназви, очевидно, й походить назва цього птаха.

Інша його назва  гайстер, що давньогрецькою означає “зоря”. Гайстер є символом давньої богині Вечірньої і Вранішньої Зорі, яка освятила птаха назвою зірки. Лелека (бусол, бузько, чорногуз, гайстер) - символ богині Зорі; символ поваги до батьків; символ мандрівників; сімейного благополуччя, щастя; батьківщини. Вбивство лелеки прирівнювалося до вбивства людини. Цей птах за повір’ям, має риси й звички, що притаманні людям. В народному уявленні він є символом праці і відданості. Де він покладе своє кубло, тій хаті буде щастити, а якщо його образити, він і хату може спалити. В Україні птахів і звірів не називали людськими іменами. Однак, для лелек робили виняток. З ними розмовляли, “радилися” як з членами сім’ї.

Вважають, лелеки розуміють людську мову, адже колись говорили, як і люди, шукають собі пару, турбуються про дітей і через ревнощі можуть покінчити життя самогубством. Якось люди недобре пожартували і підмінили яйце лелеки качиним. Лелека-мати вигрівала яйця, а батько носив їжу. Коли на світ з’явилися пташенята, разом з малим лелекою в гнізді вилупилося й каченя. Побачивши його, лелека високо злетів у небо і каменем упав на гніздо. Мертвими на землю впали пташенята, а за ними й лелека-мати. А садиба того господаря незабаром пішла з димом.

Символом туги за рідним краєм вважали журавля. Журбу, яку чути у курликанні журавлів, відчуває людина, коли вона знаходиться далеко від Батьківщини: “Журавлі кру, кру, в чужині умру, доки море перелечу, крилонька зітру”, – скільки смутку викликають ці прості слова в серці кожного.

Народним символом матері є ластівка.  Народознавець Графіна Маковій пише, що “… на Петра і Павла вшановували найстарішого члена роду. Родина дарувала йому дубовий  вінок як символ довголіття. А на другу Пречисту вітали матір. До християнства 22 вересня святкували свято Рожаниці - покровительки матері - породілі. В цей день діти ліпили з глини ластівку і дарували матері. Мати зберігала її протягом року до наступного свята. Якщо мама помирала, то діти клали ластівочку їй у домовину, а на воротях ставили перевернуті граблі зверху прикріпляли ластівку. Так вони стояли 40 днів і всі, хто йшов мимо двору знали, що померла та, на якій трималася вся родина” [28].

З ластівкою пов’язано багато прикмет, повір’їв. Це символ весни й відродження, добра та щастя. Вона - Божа пташка, а тому, вбити її - великий гріх; зруйнувати гніздо - накликати на себе велику біду. Благословенний той дім, на якому поселиться ластівчина сім’я. Божа благодать на ластівці через те, що в час, коли іудеї розпинали Христа, ластівки крали в них цвяхи. Тож ластівку люди вважають співучасницею долі. Повертаючись з вирію, ластівка приносить кохання людям і парування худобі. Її не можна брати в руки, бо на обличчі з’явиться ластовиння. Якщо ластівки залишають місцину чи окрему оселю, де вони перебували, то людям слід остерігатись великої біди, наприклад, мору, або руйнівного стихійного лиха. Вважається, що з ластівкою, яка несподівано влітає в хату, прилітає і душа покійного родича.

Тому з ластівками завжди треба бути максимально обережними та вдячним за їх присутність.

Український народ  дуже співучий. Давня легенда розповідає про маленку пташку, пісні якої стали перекладом на пташину мову пісень нашої Батьківщини. Ця пташка - соловей. Розповідали старі люди, що колись давно ця гарна пташка не жила на наших землях, а гніздилася в далеких краях і не знала дороги на Україну.

Залишилася  легенда про цю незвичну птаху. Були солов’ї дуже співучі, тому літали по всьому світу й збирали пісні всіх народів для індійського царя. Залетів один соловейко на Україну й сів спочити у якомусь селі. Всі люди в той час були в полі і село було німе. Але зайшло сонечко і люди гуртом поверталися додому, то тут, то там чулися пісні. Але пісні були дуже сумними, бо тяжка праця за день забрала багато сил. Тут соловей заспівав і звеселив їх. Забули люди про втому і так заспівали своєму заморському гостю, що він і не повірив. З усіх земель злетілися солов’ї до царського саду, співаючи йому принесені ними пісні. Але всі вони вже були знайомі цареві і він дуже розсердився. Аж ось під вікнами заспівав соловей з України і цар втратив спокій. Таких пісень він ще не чув і велів тому солов’ю співати день і ніч. Зачудовані солов’ї навесні гуртом полетіли на Україну, щоб слухати наші пісні, перекладати їх на пташину мову і нести в далеку Індію. Сама у нас вони висиджують пташенят, щоб від самого народження вони чули найкращі у світі пісні.

Висновки 

Дослідивши сутність та значення вище зазначених народних символів України, ми дійшли наступних висновків:

1. Для наших предків природа була рідною домівкою. Саме від світу природи вони отримували їжу, одяг, матеріал для будівництва житла тощо. Тому людина й наділяла рослини, серед яких жила, і тварин, які жили поруч з нею, людськими рисами.
2. Олюднюючи навколишню природу, первісна свідомість вбачала рівність і партнерський зв’язок людини зі світом рослин і тварин. Більше того, людина вважала тварин не лише рівними собі, але навіть вищими та розумнішими.
3. Люди вивчали поведінку тварин і властивості рослин для практичної мети - співпраці з навколишнім світом.

Не перелічити всіх легенд, казок, пісень, віршів про  дорогі й рідні нашому серцю народні  символи. Вони відтворені у вишивках на сорочках, рушниках, оспівані в піснях, відображені у звичаях та традиціях.

З упевненістю можемо сказати, що в українців є багато символів-образів, якими лікують, прикрашають себе і свої домівки, захищають та оберігають від зла й негараздів. Таким чином, необхідно берегти, шанувати, вивчати традиції свого народу, як невичерпне історичне джерело, адже ми живемо на такій чудовій, багатій, мальовничій землі, де жили наші прадіди, діди, тут живуть наші батьки і ми.

Список  використаних джерел

1. Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях. – К., 1992.
2. Важеніна О.Г. З барвінкового лугу . – К., 1997.
3. Воропай О. Звичаї нашого народу: у 2 т. – К., 1991.
4. Давидюк В. Ф. Первісна міфологія українського фольклору. – Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2005. – 310 с.
5. Дванадцять місяців 1994: Настільна книга-календар Для молодшого шкільного віку /Авт.-упоряд. Скуратівський В. Т.; Ілюстрації Козіної І. П., Мягкової О. В., Павлюк С. І. — К.: Веселка, 1993.- 192 с.
6. Демянюк Т.Д. Народознавство в школі. – К., 1993.
7. Енциклопедія українознавства. – К., 1993, тт..1,2.
8. Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні: У 2 кн., 4 т. — Кн. 2. — К.: AT “Обереги”, 1994. — 528 с.
9. Ковальчук О.В. Українське народознавство. – К., 1992.
10. Кононенко В.І. Рідне слово. – К., 2001.
11. Музиченко Ярослава. Тисячоліття на писанці. Писанкарка Віра Манько // “Україна Молода” № 070 за 16 квітня 2009 року.
12. Обухівський рушник / упор. Ю. К. Домотенко — К.: “Задруга”, 2005. — 28 с.
13. Основи національного виховання. – К., 1993.
14. Павленко Л. Цілющі скарби землі. – К., 1990.
15. Потапенко О. І., Дмитренко М. К., Потапенко Г. І. Словник символів. - 1997.
16. Потапенко О.І., Кузьменко В.І. Шкільний словник з українознавства. – К., 1995.
17. Селівачов М. Р. Лексикон української орнаментики — К.:редакція вісника “Ант”, 2005. — 400 с.
18. Словник символів культури України / за загальною редакцією В. П. Коцура, О. І. Потапенка, М. К. Дмитренка, В. В. Куйбіди. — 3-е видання. — Київ: Міленіум, 2005, — 352 с.
19. Сумцов Микола Федорович // Шудря Є. Дослідники народного мистецтва: Біобібліографічні нариси / За ред. М. Селівачова. — Київ: Ант, 2008. — С. 13-16.
20. Українські міфи, демонологія, легенди. – К., 1967.
21. Чорі Ю.С. Прикмети і повір’я отчого подвір’я. Ужгород, 1994.
22. Українська та зарубіжна культура: Навч.посіб./ М. М. Закович, І. А. Зязюн, О. М. Семашко та ін.; за ред. М. М. Заковича. — К.: Т-во «Знання», КОО, - 2000.