Аграрна реформа П.А.Столипіна та її здійснення в Україні (1906-1914 рр.)

Наступна спроба була зроблена Бочаровим В.В.Ним було досліджено Катеринославську та Харківську губернії в роки реформи [215]. Власюк І.М. досліджує вплив аграрних перетворень на соціально-економічний розвиток Правобережної України [216]. Отже, на сучасному етапі становище аграрного сектору економіки продовжує цікавити не тільки економістів, але й істориків.

Питанню аграрного реформування приділялася увага дослідників української діаспори. І хоча вони розглядали загальне становище сільського господарства в різні етапи життя українського суспільства, не обходили увагою і столипінську аграрну реформу. О.Мицюк і М.Сціборський в своїх роботах вивчали історичний досвід проведення аграрних перетворень від періоду реформи 1861 р. і до нововведень радянської влади в 20-30-х рр. [218, 219]. Н.Полонська-Василенко та О.Субтельний також в своїх дослідженнях з історії України зверталися до проблем українського села початку ХХ ст. Однак, їх роботи мають загальний характер і не містять детального аналізу реформ [152, 220].

Підсумовуючи історіографічний огляд проблеми, можна зробити висновок про те, що в науковій літературі тема аграрного реформування початку ХХ століття в Україні ще не набула характеру окремого та цілісного вивчення. Україні, як окремому економічному регіону зі своїми національними та історичними особливостями, в аграрній реформі П.А.Столипіна приділялося недостатньо уваги. Тільки окремі галузі сільського господарства України знайшли відображення в радянській історіографії. На сучасному етапі історичної науки практично відсутні узагальнюючі праці, які відтворили б у повному обсязі процес розвитку аграрних відносин в українському селі з його специфікою селянського землеволодіння та особливостями аграрного перенаселення багатьох губерній.

Основу джерельної бази дослідження складають такі матеріали: по-перше, документи офіційних органів влади (друковані та архівні); по-друге, матеріали періодичної преси; по-третє, програми політичних партій. Серед друкованих документів офіційних органів влади можна виділити наступні: а) журнали засідань Губернських земських зібрань (Катеринославського та Київського), б) огляди по Київській губернії за 1909-1912 роки, де подаються загальні відомості в цілому про стан губернії, і зокрема, в сільському господарстві [53-54, 91-95, 88-90].

Окрему групу джерельного матеріалу складають документи Центрального Державного Історичного Архіву України (ЦДІА) в місті Києві [ф.442, ф.12, ф.349, ф.1439]. В фондах архіву зберігаються відомості про кількість та розміри селянських домогосподарств, площу та середній розмір наділу серед общинників та селян, які виділилися з общини в результаті дії указу від 9 листопада 1906 року в цілому по губерніях Росії та по окремих українських губерніях. Умовно їх можна виділити на такі підгрупи: 1) відомості про кількість та площу домогосподарств в общині та поза нею, про виділення на хутори та відруби [ф.442, ф.12, ф.349]; 2) скарги селян на насильницьке виділення з общини та на перехід на хутірську та відрубну систему [ф.442, ф.12, ф.1439]; 3) рапорти землевпорядкувальних комісій про процес розподілу общинних земель та формування хутірського та відрубного господарства [ф.442, ф.12]; 4) відомості про банківські земельні фонди під час проведення аграрної реформи [ф.442]; 5) відомості про адміністративну перевірку землевпорядкувальних робіт та інспекції хутірських та відрубних ділянок [ф.442].

Важливим джерелом для написання дисертаційного дослідження стали друковані збірники документів і матеріалів програм загальноросійських і українських політичних партій, що видавалися в Україні та Росії останнім часом. Це "Багатопартійна українська держава на початку ХХ ст.: Програмні документи перших політичних партій", "Політичні партії на Україні (1905-1925 рр.)", "Самостійна Україна: Збірник програм українських політичних партій початку ХХ століття", "Українська суспільно-політична думка в 20 столітті: Документи і матеріали", "Українські політичні партії кінця ХІХ - початку ХХ ст.: Програмові і довідкові матеріали", "История политических партий России", "Программы политических партий и организаций России конца ХІХ - ХХ века", "Программные документы политических партий России дооктябрьского периода"  та "Программные документы националь-ных политических партий и организаций России (конец XIX века - 1917 г.)" [15, 70, 151, 156, 159, 171, 196, 197, 212]. Аналіз програм політичних партій дав можливість порівняти оцінку становища та пошуків шляхів виходу з кризи в сільському господарстві з боку офіційної влади та політичних структур.

В процесі роботи над дослідженням автором були використані періодичні видання за період від 1906 по 1914 роки. Це видання майже всіх українських губерній: Київської - "Газета", "Громадська думка", "Засів", "Киевлянин", "Маяк", "Рада", "Свобода и право", "Слово" [31, 39, 60, 87, 125, 161, 175, 186]; Катеринославської - "Добра порада" [44]; Полтавської - "Колокол", "Полтавская земская газета" [98, 153]; Херсонської - "Одесские новости" [129]; Подільської - "Подолия" та "Світова зірниця" [149, 174]; Волинської - "Почаевские известия" [154]; Чернігівської - "Черниговское слово" [199]; Харківської - "Южнорусская сельськохозяйственная газета" та "Южный край" [206, 207].

В розділах "Судова хроніка" друкувалися звіти про судові справи над селянами в зв'язку з революційними подіями. Багато приділялося уваги в періодичній пресі проблемам становища сільського господарства та шляхам їх вирішення ("Киевлянин", "Полтавская земская газета", "Громадська думка", "Рада", "Слово", "Добра порада", "Колокол", "Світова зірниця", "Свобода и право").

З початком аграрної реформи газети публікують дані про процес виходу селян з общини, причому не тільки по окремих губерніях України, а навіть і по повітах. Публікувалися також дані про ціни на землю в Селянському Банку та у приватних землевласників, процес продажу Селянським Банком земель селянам, а також переселення українського селянства до Сибіру та Середньої Азії ("Газета", "Засів", "Киевлянин", "Маяк", "Одесские новости", "Подолия", "Почаевские известия", "Рада", "Світова зірниця", "Слово", "Черниговское слово", "Южно-русская сельскохозяйственная газета", Южній край").

Для більш повного сприйняття аграрної реформи сучасниками для дослідження бралися газети різних суспільно-політичних напрямків. Це урядові видання "Газета" - Київського губернського земства та "Полтавская земская газета". Видання партії народної свободи (кадетів) представлена газетою "Свобода и право" (Київ), соціал-демократичної партії України - газетою "Слово" (за редакцією С.Петлюри), Української демократично-радикальної партії - "Громадська думка" та "Рада". Для порівняння думок про шляхи вирішення аграрного питання та доцільності реформування в Україні використовувалися також і видання монархічних партій - Союза руського народу "Почаевские известия" (Волинська губернія) та чорносотенської "Киевлянин".

Порівнюючи дані, які були представлені періодичними виданнями, з офіційними відомостями (архівні джерела) можна скласти більш детальну картину проведення аграрної реформи П.А.Столипіна. До того ж завдяки газетних публікацій, особливо дописам власних кореспондентів, можна чіткіше побачити процес сприйняття реформи самими селянами. Адже в архівних документах зберігаються лише офіційні справи про скарги селян та реакція влади на них. А до газетних публікацій потрапляли як негативна так і позитивна реакції на процес проведення аграрної реформи, на діяльність землевпорядкувальних комісій, ціни Селянського Поземельного Банку, умови переселення селян за Урал.

Період, з якого проводилося дослідження, обмежується початком реформи в 1906 році та 1914 роком, початком першої світової війни, оскільки з цього часу зі шпальт газет військові події витісняють аграрну реформу. Ще один недолік газетних публікацій - це відсутність багатьох номерів газет. А після початку, в червні 1907 року, столипінської реакції багато українських періодичних видань взагалі зникло.

Враховуючи вищезазначене, дисертант зосередив увагу на дослідженні процесу аграрної реформи П.А.Столипіна в Україні використовуючи архівні матеріали та газетні матеріали української преси.

Розділ 2. ЗАГОСТРЕННЯ СИТУАЦІЇ В АГРАРНОМУ СЕКТОРІ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ ТА ПОШУКИ ВИРІШЕННЯ АГРАРНОГО ПИТАННЯ

2.1. Причини кризового становища сільського господарства України у складі Російської імперії

Наприкінці ХІХ - на початку ХХ століття в Російській імперії феодальний спосіб виробництва повністю витісняє капіталістична форма. При зміні форми господарювання на перший план вийшов промисловий сектор. Але провідною галуззю господарства залишалося землеробство. Саме воно створювало необхідні умови розвитку та визначало питому вагу всіх інших галузей господарства. Після реформи 1861 року в сільському господарстві активно вкорінюється система капіталістичних відносин. На зміну барщинній системі поміщицьких господарств прийшла нова система - з наймом робітників, які застосовували інвентар власника. Зростало застосування машин у поміщицькому господарстві, проходив процес концентрації виробництва, зростання ринку, розвивалося застосування найманої робочої сили, відбувалося зростання та загострення протиріч між підприємцями та робітниками.

На жаль, відміна кріпацтва у 1861 р. не вирішила тих земельних питань, які набули гостроти вже в середині Х1Х століття. Основою цієї аграрної політики царського уряду було не забезпечення селянства землею, а збереження великого поміщицького землеволодіння. Як зазначає дослідник М.А.Рубач, при проведенні реформи поміщики відрізали у селян України близько третини найкращої землі.: до 1862 р. у дворянства 9 губерній України опинилося біля 19 млн. десятин землі. У 1877 році у 1937 тисяч селянських дворів було тільки 18,7 млн. десятин надільної землі, а 19 млн. десятин дворянської землі були головною соціально-економічною базою всевладдя дворян-поміщиків [166, с.8.]. До того ж, в результаті реформи десятки тисяч дворових, сиріт, городників та селян ряду інших груп кріпацького населення були або зовсім обезземелені, або наділені тільки садибами чи мізерними ділянками польової землі. Понад 440 тисяч селян України було обезземелено, близько 100 тисяч одержало наділи до 1 десятини на ревізьську душу.

Задовольняючи поміщиків, які були зацікавлені в одержанні викупних платежів одноразово, уряд організував викупну операцію, за якою селянам при одержанні повного наділу виділялась позика в розмірі 80% (неповного - 75%) викупної суми. Викупну позику з великими відсотками селяни повинні були сплачувати державі протягом 49 років, вносячи щорічно 6% загальної суми позик [71, с.356-361].

Новий економічний устрій послідовно руйнував пережитки феодальних форм землеволодіння у вигляді дворянських латифундій, надільного землеволодіння селян різних верств, казенних, удільних, церковних та монастирських земель. Але залишалась у пореформеній Російській імперії станова обмеженість землеволодіння та використання землі для кріпацьких засобів експлуатації селян. Однак, світова аграрна криза 1875-1895 років сприяла тому, що, наприклад, у Східній Україні поміщики почали продавати землю на ринку. В зв'язку з цим ціни на землю починають зростати - від 29 крб. в 60-х роках ХІХ століття до 250-300 крб. за десятину на початку ХХ століття [116, с.131].

Звільнивши селян від кріпацтва, тодішній уряд нічого не зробив, щоб зрівняти їх у правах з іншими верствами населення. Навпаки, було створено всі умови для того, щоб якнайменше землі потрапляло до рук селянства, особливо панської, щоб селяни і надалі знаходились в економічній залежності від поміщиків та вимушені були йти в кабалу до них. Особливо помітно це було на Правобережній Україні, де 90% землі належало російським поміщикам (до повстання 1863 року ці землі належали польським поміщикам) [116, с.132].

Все це призвело до того, що на початку ХХ століття в Україні гостро постало питання малоземелля селянства. За матеріалами тогочасної періодичної преси, у багатьох губерніях України це питання було найактуальнішим. Київська губернія, наприклад, займала одне з останніх місць у Російській имперії за розмірами селянського землеволодіння на душу населення і за підрахунками на 1 чоловіка не приходилося навіть 1 десятини землі [87, 1908. - 29 мая]. У Полтавській губернії, за висновками аграрної комісії Полтавської громади сільських господарів, більше півмільйона сільського населення не мало не тільки орної, а навіть і присадибної землі [153, 1906. - 2 июня]. Середній селянський наділ по всіх повітах Харківської губернії складав не більше як 4 з лишком десятини [161, 1907. - 1 березня].

Але якщо придивитися уважніше, не у всіх районах України це питання стояло так гостро. На Правобережній Україні рівень аграрного перенаселення був значно вищим, ніж на Лівобережжі. Істотні відмінності у забезпеченості землею існували не тільки між великими регіонами України, а й у окремих губерніях між повітами: жителі м.Великий-Крупель Переяславського повіту Полтавської губернії, переважно козаки, володіли площами від 50 до 100 десятин, у селян було дещо менше, заможні селяни мали 20-25 десятин. Загальна ж кількість безземельних селян не перевищувала 2-3% всього населення. Поряд з тим, у с.Ляменці Золотоношського повіту Полтавської губернії на сім'ю, яка частіше за все складалася з 10-12 душ, приходилося 6 чи 7 десятин [153, 1906. - 20 августа].

Всі ці протиріччя поглиблювалися ще й тим, що дворянство намагалося за будь-яку ціну зберегти свою земельну власність. Незважаючи на те, що дворянські землі у той чи інший спосіб переходили у власність козаків, заможних селян, купців та міщан, на з'їздах великих землевласників підкреслювалося, що “частная собственность неприкосновенна”. Як колись вони не погоджувались з тим, що люди терплять велику потребу в землі, так і на початку ХХ ст. дворянство не змінило своїх поглядів на це питання. І тільки з початком революційних подій в Російській імперії, існуюча загроза поміщицькому землеволодінню змінила це ставлення.

Аграрна політика поміщиків на початку ХХ століття ґрунтувалася на збереженні та підтримці сільської общини з невідчужуваністю надільної землі. Охороняючи общину, поміщики розраховували на темноту та несвідомість селян, - зазначає радянський дослідник П.Н.Єфремов [57, с.20]. Община відігравала роль середньовічної перегородки на шляху розвитку виробничих сил у сільському господарстві, повинна була, на думку кріпосників, замінити собою владу поміщика, можливість експлуатувати селянство. Для цього була встановлена система кругової поруки. Сільська спільнота у цілому відповідала за справну сплату податків. Общинне володіння позбавляло можливості купівлі та продажу землі, перешкоджало переходу її від бідніших верств до заможних селян.

У відношенні володіння надільною землею усі селянські спільноти поділялися на дві великі категорії: спільноти з общинним землеволодінням та спільноти з подвірним володінням землею. Общинне землеволодіння панувало на Півдні України, особливо в Катеринославській губернії (99,5%), воно переважало над подвірним по всьому Лівобережжю. В губерніях Правобережжя панувало подвірне землеволодіння (96,3%). У Подільській губернії общинні землі становили лише 0,5% від надільного селянського землеволодіння [71, с.493].

Як бачимо, старі общинні порядки, політика підтримки сільської общини з боку царизму та кріпосників були спробою затримати розвиток капіталістичних відносин.