Аграрна реформа П.А.Столипіна та її здійснення в Україні (1906-1914 рр.)

Погоджуючись з тим, що не останню роль у підвищенні сільськогосподарського виробництва відіграє застосування техніки, все ж нагадаємо, що застосування техніки, як показує досвід, рентабельне тільки на великих земельних ділянках. Якщо взяти до уваги, що у більшості губерній все ж таки переважало селянське малоземелля та безземелля, то використання техніки навряд чи якось підвищило б продуктивність праці. При скрутному грошовому становищі навіть більш заможні селяни не мали коштів для придбання сільськогосподарської техніки, яка коштувала досить дорого. Поміщики ж надавали перевагу використанню на своїх угіддях дешевої селянської праці, ніж придбанню техніки.

Що ж до покращення рівня сільськогосподарської праці, то можна зазначити, що при малоземеллі, враховуючи щорічний приріст сільського населення, важко було б проводити які-небудь дослідження в галузі багатопілля. Отже, уряду і поміщикам конче потрібно було йти на поступки селянам у збільшенні їх надільною землею, бо цього вимагали як суб'єктивні, так і об'єктивні причини розвитку капіталістичних відносин у сільському господарстві. Були підірвані старі общинні порядки селянського землеволодіння, а нові відносини вели до розшарування селянства за становими ознаками. Община не могла запобігти неминучому розшаруванню селянства. Не дивлячись на загальні та часткові переділи, земля починає зосереджуватися у першу чергу в руках заможних селян. З розвитком капіталізму завмирає і практика переділів. Новий устрій не міг змиритися зі зрівняльністю сільського землекористування. Старі общинні порядки ввійшли у гостре протиріччя з новими господарськими умовами. Злам існуючих порядків ставав безумовною економічною необхідністю. Політика підтримки селянської общини з боку царизму та кріпосників-поміщиків була спробою затримати розвиток нових економічних відносин на селі. Поміщикам потрібен був "наймит з наділом" - напівжебрак, малоземельний селянин, змушений орендувати поміщицьку землю за відробітки, при яких вартість оренди набагато перевищувала б звичайну орендну вартість. Розвиток промисловості теж вимагав рішучих перетворень у сільському господарстві.

Отже, кризове становище в сільському господарстві України, як і всієї Російської імперії на початку ХХ століття привернуло до себе увагу не тільки урядових кіл. Пошуками шляхів вирішення складної ситуації з землеволодінням займалися як спеціалісти-дослідники, так і громадські засоби інформації. Останні в своїх публікаціях не тільки висвітлювали важке становище селянства, але й друкували прогнози щодо майбутнього в аграрному секторі.

2.2. Аграрне питання в програмах загальноросійських та національних українських політичних партій

Загострення аграрної проблеми та пов'язані з нею кризові явища, які відбувалися на початку ХХ століття в Україні та в цілому в Російській імперії, потребували нагального вирішення. Обговорення питання відбувалося не лише на державному рівні, але і в цілому в суспільстві. Активізація громадсько-політичного життя в кінці ХІХ - на початку ХХ століття сприяла формуванню в різних верствах суспільства чітких позицій щодо аграрного питання. Всі політичні партії як загальноросійські, так і українські, обов'язково ставили на порядок денний питання реформування аграрного сектору.

У відповідності з різним соціальним спрямуванням у земельній політиці, кожна партія мала свій варіант вирішення аграрного питання. Спектр їх пропозицій коливався від збереження існуючого господарського порядку до повної націоналізації землі та розподілу земельного фонду.

Особливістю господарського устрою України було її аграрне спрямування. Незважаючи на швидкий розвиток промислового капіталізму в кінці ХІХ - на початку ХХ століття, в Україні переважало сільськогосподарське виробництво. Тому вирішення аграрного питання потребувало особливих підходів. Підтвердженням цьому стало те, що всі політичні партії національного спрямування на порядок денний ставили питання аграрного сектора поряд з національною проблемою. Рушійною силою розглядалося саме селянство, а не пролетаріат (РУП). Існуючі на той час загальноросійські партії розглядали аграрне питання в Україні як складову частину аграрного сектора всієї Російської імперії, не виділяючи особливостей сільськогосподарського стану українських земель. В подальшому це стало головним протиріччям між українськими та загальноросійськими партіями.

Необхідно зазначити, що всі загальноросійські та українські політичні партії революційного характеру в своїх програмах наголошували на встановленні соціальної справедливості щодо селянства та у зрівнянні їх у громадянських правах з іншими верствами населення. Монархічні політичні партії вважали першочерговим підвищення сільськогосподарської культури селянства та раціональне ведення переселенської справи і про ніякі соціальні справедливості мова не йшлася, навпаки, вони були проти захоплення чужої власності та примусового відчуження своїх володінь.

Розглянемо більш детально погляди та позиції різних політичних партій безпосередньо за їх програмними документами.

Монархічні партії, які виникли восени 1905 року за часів революції, і які захищали існуючий царський уряд, дивилися на процес реформ в сільському господарстві з тих же позицій, що і урядові кола.

Союз руського народу та Руська монархічна партія наполягали на обов'язковому збереженні поміщицького землеволодіння і вбачали у недоторканості майна найважливішу запоруку розвитку та розквіту держави. Для ліквідації важкого становища селянства, вважали монархісти, існують більш радикальні заходи - навіть порівняно невеликий земельний наділ може давати більше прибутку, якщо його обробляти посиленим та покращеним чином. Раціональне розселення дуже заселених районів та переселення, також можуть дати позитивний результат в боротьбі з малоземеллям, вважали монархісти [156, с.105-117].

Окрему позицію займала партія "Союз 17 октября" (октябристи), яка виникла після проголошення царського маніфесту 17 жовтня 1905 року. Окрім постійних державних турбот про підвищення продуктивності землеробства, заходами для підйому селянського благоустрою повинні бути: регулювання дрібної земельної оренди, перетворення діяльності Селянського Поземельного Банку, допомога розселенню та переселенню, визнання державних та удільних земель фондом для задоволення земельної потреби селян, розподілення черезсмужних селянських та поміщицьких земель. І якщо цих заходів буде недостатньо, то допускається у випадках державної важливості відчуження частини приватновласницьких земель за справедливою винагородою, встановленою законодавчою владою [156, с.92-99]. Головним провідником у вирішенні селянського питання октябристи вважали Державну Думу, де реально можливо було, на їх точку зору, законодавчо вирішити проблеми аграрного сектора. Підтвердженням цього стала їх активна участь у виборах та у діяльності І та ІІ Державних Дум.

Свої пропозиції щодо вирішення аграрної проблеми мали загальноросійські ліберальні партії, такі як конституційні демократи, радикальна партія, демократичний союз конституціоналістів.

Партія конституційних демократів (кадети) в своїй програмі, яка була прийнята на установчому з'їзді партії 12-18 жовтня 1905 року, в окремому розділі, присвяченому аграрному законодавству, наполягала на збільшенні площі землекористування населення, яке обробляє її власною працею. Це пропонувалося зробити за рахунок державних, удільних, кабінетських, монастирських земель, а також шляхом відчуження за рахунок держави в необхідних розмірах приватновласницьких земель з винагородою власникам за справедливою (не ринковою) ціною.

Відчужені землі повинні були перейти до земельного фонду, з якого в свою чергу вони передавалися б населенню, яке має в них потребу і у відповідності з особливостями землеволодіння та землекористування в різних областях Росії. Крім того, кадети наголошували на державній допомозі для переселення, розселення та влаштування господарського побуту селян; упорядкуванні законом орендних відносин [159, с.164-179; 156, с.75-83].

На створенні земельного фонду тими ж шляхами, що й кадети, наголошувала і Радикальна партія. Особливим було лише розуміння максимальної кількості приватного землеволодіння. Із земельного фонду землі повинні були віддаватися тільки в орендне користування тим, хто власне обробляє землю [156, с.83-86].

Демократичний союз конституціоналістів (Партія демократичних реформ) вбачала захист інтересів селянського населення в збільшенні площі земель селянського землекористування у зв'язку з підвищенням загального освітнього рівня селянства, за рахунок всіх удільних, державних, кабінетських та монастирських земель, а також шляхом додаткових наділів за рахунок приватновласницьких земель, з винагородою власникам за справедливою оцінкою. Пропонувалося також примусово викупляти за рахунок держави землі, які не мали господарського значення для власника і які були засобом закабалення селян.

Партія демократичних реформ вимагала також скасування будь-якої залежності особи від земельної общини та надання кожному бажаючому повного права власності на викуплену землю. Повинна була також діяти широка агрономічна пропаганда, державна допомога для вільного переселення селян та влаштування їх господарств, скасування викупних платежів, упорядкування орендних відносин і регулювання орендних цін [156, с.86-92].

Найбільш еволюційні зміни в сільськогосподарській сфері мали загальноросійські революційно-демократичні та соціалістичні партії. Вони стояли на позиціях соціалізації землі та відновлення справедливості щодо селян. Необхідно зазначити, що кожна партія революційно-демократичного спрямування мала свої методи для досягнення поставленої мети.

Так, в програмі Російської соціал-демократичної робітничої партії, яка була прийнята на ІІ з'їзді в 1903 році і авторами якої були Г.В.Плєханов, В.І.Ленін, П.Б.Аксельрод, А.Н.Потресов, А.С.Мартинов, зазначалося, що з метою ліквідації залишків кріпацтва і в інтересах вільного розвитку класової боротьби на селі партія вимагатиме перш за все:

1. Відміни викупних та оброчних платежів, будь-яких повинностей, які лежать на селянах;

2. Відміни всіх законів, які обмежують селян в порядкуванні їх землею;

3. Повернення селянам грошових сум, які були взяті з них у вигляді викупних платежів; конфіскації з цією метою монастирського та церковного майна, а також маєтків, які належать царській родині; оподаткування земель дворян; повернення сум, які були отримані цим шляхом, в особливий народний фонд для культурних та благодійних потреб сільських громад;

4. Створення селянських комітетів:

а) для повернення тих земель, які були відрізані у селян при скасуванні кріпацтва;

б) для повернення у власність селян на Кавказі тих земель, якими вони користуються як тимчасово повинні;

в) для ліквідації залишків кріпацтва на Уралі, Алтаї, в Західному краї та ін. областях держави.

5. Надання судам права знижувати високі орендні виплати та оголошувати недійсними ті угоди, які мають кабальний характер [156, с.49-58].

Але вже на ІІІ з'їзді РСДРП, який відбувся 12-27 квітня 1905 року в Лондоні, була прийнята резолюція "Про відношення до селянського руху". З'їзд прийняв до уваги всі теоретичні та практичні настанови В.І.Леніна: революція, яка відбувалась в Росії, носить буржуазний характер; але не буржуазія, а пролетаріат найбільше зацікавлений в її повному успіху, для якого необхідний союз робітничого класу з селянством; пролетаріат повинен висловитися за конфіскацію поміщицьких, церковних, монастирських, удільних земель та за термінову організацію селянських комітетів [70, с.269]. І лише на IV (об'єднавчому) з'їзді РСДРП (10-25 квітня 1906 року, м.Стокгольм) була переглянута аграрна програма партії. В.І.Ленін висунув ідею націоналізації всієї землі. Однак, користуючись правами більшості, меншовики відстояли свій проект. В ньому зазначалося, що в інтересах вільного розвитку класової боротьби на селі РСДРП вимагає:

1. Скасування всіх станових утисків особистості та власності селян;

2. Скасування всіх платежів та повинностей, які пов'язані зі становою відокремленістю селян та скасування боргів, зобов'язань, які мали кабальний характер;

3. Конфіскація церковних, монастирських, удільних та кабінетських земель та передача їх, а також і казенних земель, великим органам місцевого самоуправління, які об'єднують міські та сільські округи, до того ж землі, які необхідні для переселенського фонду, а також ліса та води, які мають загальнодержавне значення, передаються у володіння демократичної держави;

4. Конфіскація приватновласницьких земель, окрім дрібного землеволодіння, та передача їх в розпорядження вибраних на демократичних основах великих органів місцевого самоуправління [159, с.55-64].

На відміну від РСДРП, Російська соціал-революційна партія (есери) в своїй програмі зазначала, що у питанні перебудови земельних відносин спирається на громадські та трудові переконання, традиції та форми життя російського селянства, тобто - на розповсюджене переконання, що земля - нічия і що право на користування нею дає лише праця. Виходячи з цього положення, есери наголошували, що будуть стояти за соціалізацію землі, тобто за вилучення її з товарного обігу та приватної власності окремих осіб чи груп в загальнонародне надбання. Вилучена земля повинна була, на думку есерів, перейти до центральних та місцевих органів народного самоврядування, які будуть займатися расселенням, переселенням, завідувати резервним земельним фондом. Користування землею повинно бути зрівняльно трудовим, тобто забезпечувати споживчу норму на основі власної праці, одноосібної чи товариської, земля залучається до загальнонародного надбання без викупу [156. с.58-66].

В 1905 році виник Всеросійський селянський союз. На своєму з'їзді, який проходив 6-10 листопада 1905 року, делегати постановили по земельному питанню:

1. Припинити бідування народу, які випливають з недостатку землі, може тільки перехід всієї землі в загальну власність всього народу з тим, що користуватися нею будуть тільки ті, хто буде обробляти її власними силами без найманої праці.

2. Встановити землеустрій повинні Установчі збори, які будуть створені для складання основних законів держави.

3. Установчі збори повинні обов'язково вирішити земельне питання на благо народу згідно з його вимогами [156, с.66-75].

Отже, проаналізувавши програмні положення загальноросійських політичних партій в галузі вирішення аграрного питання можна зробити декілька висновків. По-перше, монархічні партії, підтримуючи існуючий в імперії державний устрій, не допускали навіть думки про будь-яке відчуження поміщицької та дворянської землі, навіть за винагороду. По-друге, ліберальні партії схилялися до того, що селянське малоземелля можливо покращити, якщо збільшити їх площі землекористування за рахунок удільних, державних, казенних, кабінетських та монастирських земель. Деякі партії навіть погоджувалися з потребою відчуження частини приватновласницьких земель за справедливу державну винагороду. Майже всі вони наголошували на впорядкуванні орендних відносин, законних шляхів у судовому порядку для зниження непомірно високих орендних цін.