Держава і право Скіфії

          НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

                 КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ПРАВА

Кафедра гуманітарних дисциплін

ЗАЛІКОВА РОБОТА

Дисципліна: ІНФОРМАТИКА

Тема: Держава і право Скіфії

Виконав: студент курсу

Групи ПБ 24

                                                      Швидкий Сергій Сергійович

 

 

 

 

 

Київ 2011

Зміст

 

Вступ

 

Фізико-географічні умови виступають постійним важливим об’єктивним фактором розвитку історичного процесу і розвитку держави як його складової. Їх вплив на питання підготовки та ведення державного устрою є складним процесом, що знаходиться в стані постійного розвитку і змін, і потребує конкретної оцінки в межах історичного періоду і певного регіону. В наш час є загальновизнаним факт істотних відмінностей природних умов минулого від сучасних. Недооцінка можливих змін природних умов може привести до неправильних історичних висновків.

Скіфи - група племен, споріднених  з північно-східною іранською  групою народів індоєвропейської сім'ї, які жили у 7-3 ст. до н. е. на території теперішньої України, згодом, до 3 ст. н. е., в Криму і називали себе «сколотами».

В роботах, присвячених дослідженню  скіфської історії брались до уваги окремі питання географічного аналізу Скіфії. Окремі аспекти цієї проблеми висвітлені в роботах Н.А. Гаврилюк[3] для Степової Скіфії, В.С. Ольховського[13] для Криму, М.П. Оленковського[12] для південних областей, М.В. Агбунова[1] для Північно-Чорноморського побережжя, М.М. Ієвллева для Нижнього Побужжя і Нижнього Подніпров’я, спроба оцінки окремих елементів природних умов Скіфії в цілому зроблена в роботах Б.М. Гракова, Б.О. Рибакова, В.І. Петрука і інших авторів.

Історико-правова наука серед  перших паростків державності на Україні називає Скіфію. У VII-V ст. до н.е. утворюється могутній союз скіфських племен, а основу його становили скіфи царські – плем’я, яке займало територію лівобережжя нижньої течії Дніпра.

Мета курсової роботи дослідити  стан та розвиток держави та права  скіфів.

Предметом дослідження виступає історичний розвиток держави та права скіфів

Обєктом дослідження є скіфські племена.

1. Передумови створення скіфської держави

 

Перші паростки державності на території  сучасної України з’явились у  скіфські часи. Більшість дослідників  вважає, що формування скіфів відбулося внаслідок взаємодії місцевих (кіммерійських) та прибулих (іранських) кочових племен.

Історично північне Причорномор’я - це територія, на якій з глибокої давнини  відбувалися масштабні історичні  події, пов’язані з мешканням  і переміщенням народів. Тут зароджувалися, розвивалися, гинули, змінювалися різні держави, а вивчаючи минуле державно-правових інститутів, історія держави та права України допомагає визначити закономірності їхнього розвитку[8.15]. У І тис. до н.е. на сучасних українських землях відбулись бурхливі події. З’явились нові етнічні спільноти, про які є згадки у письмових джерелах Стародавньої Греції, Візантії тощо. На особливу увагу заслуговують скіфи [5.26]. Вони вміли не тільки обробляти залізо та виготовляти міцну зброю, а й мали значні навички у військовій справі. Скіфи у VIII ст. зуміли підкорити інші племена, що раніше жили на Україні [4.58].

Давньогрецький історик Геродот  вважав скіфів одним народом, однак  аналіз їх способу життя та господарювання свідчить про інше. До VII ст. до н.е. у скіфів складається могутній племінний союз. Відомості про основні племена, які входили у цей союз, дає грецький історик Геродот (V ст. до н.е.). Він стверджує: “Головним, найчисленнішим племенем були скіфи царські, які вважають інших скіфів своїми рабами. Жили вони на лівому березі нижньої течії Дніпра, аж до Азовського моря і нижнього Дону а також у степовому Криму”[2.101]. На правому березі нижнього Дніпра мешкали скіфи - кочівники. Між Інгулом і Дніпром разом з кочівниками жили скіфи - землероби. У басейні Південного Бугу, поблизу грецького міста Ольвії, мешкали елліноскіфи. І, нарешті, на Північ від царських скіфів, скоріш за все в межах степової смуги України, жили скіфи - орачі. На думку деяких вчених, скіфів - орачів можна вважати пращурами українського народу [13.16].

Відомості про скіфів засвідчують  грецькі (особливо Геродот) і римські  автори та археологічні знахідки.

За скіфською генеалогічною  легендою, переказаною Геродотом, скіфи  були автохтонами, за міграційною (її передав  також Геродот) — прибули з Азії. З сучасних дослідників одні вважають скіфів автохтонним народом — нащадками зрубної культури, інші — іммігрантами, які прийшли з Азії наприкін. 8 або на початку 7 ст. до н. е. і опанували надчорноморські степи, підкоривши або прогнавши місцеві племена кіммерійців.

Пізніше більшість їх вирушила на Передню і Малу Азію (на думку  одних дослідників, переслідуючи кіммерійців, за здогадом інших — з погіршенням  кліматичних умов — тривалого  періоду посухи в Надчорномор'ї). Перебуваючи в країнах Передньої і Малої Азії, скіфи воювали то з кіммерійцями, то з ассирійцями і мідійцями, пройшли Месопотамію, Сирію, Палестину і досягли границь Єгипту. Засноване скіфами царство стало вирішальним чинником у взаєминах поміж малоазійськими народами.

Скіфи пробули за Кавказом, за свідченнями Геродота, 28 pоків, на думку сучасних дослідників — 90 pоків. Зазнавши у 595-594 pp. до н. е. поразки у війні з Мідією і втративши своїх царів, скіфи вернулися в північне Причорномор'я. Перебуваючи в країнах Малої Азії, скіфи перебрали багато елементів східної культури, зокрема у царині військової справи і мистецтва, і зазнали змін у своєму організаційному й побутовому ладі, особливо у наданні племінному вождеві прерогатив царя-деспота.

Повернувшися з Азії в степи  Причорномор'я, скіфи прибрали назву «царських» (по-скіфському «саї»), почали поступово встановлювати свою владу над місцевими народами, як і тими скіфськими племенами, що залишилися в чорноморських степах по відході скіфів в Азію, і створили могутнє політичне об'єднання, відоме відтоді у грецьких джерелах як Скіфія. Першою столицею скіфської держави, було виникле в кінці 5 ст. до н. е. Кам'янське городище (площею до 12 кв. км), розташоване на лівому березі Дніпра, навпроти нинішнього м. Нікополь на місці теперішнього райцентру у Запорізькій області Кам'янка-Дніпровська.

Своєю воєнною силою й тактикою скіфи визначалися особливо в 514 або 513 pp. до н. е., вибивши під проводом своїх трьох царів з підвладної їм території армію перського  царя Дарія І Гістаспа, котрий намагався завоювати Скіфію.

Дуже важливою для розуміння  воєнно-історичних процесів і подій  того часу на північному напрямку є  проблема взаємовідносин степовиків і землеробів Лісостепу. Багато даних свідчить про постійне намагання кочових скіфів встановити контроль над землеробськими племенами. Пограбування економічних ресурсів підкорених племен, стягання з них тяжкої данини, зиски із контролю за торгівельними шляхами, що пролягали через Північно-Причорноморські степи, - все це не тільки забезпечувало кочовиків необхідними продуктами землеробства й ремесла, а й надзвичайно збагачувало скіфську верхівку. Північний напрямок характеризувався зручними шляхами по вододілам основних рік, в межах Степу і Лісостепу були хороші можливості для стратегічного і тактичного маневру кіннотою. Саме це було основною перевагою скіфів в підкоренні осілих землеробських племен. Воєнні можливості скіфів значно знижувались в межах лісової зони.

На південному стратегічному напрямку знаходились грецькі та іонійські міста-колонії, найзначніші серед яких - Ольвія, Херсонес, Боспорське царство. Відносини скіфів з ними носили різноманітний характер: від союзницьких до воєнного протистояння. Ольвія в окремі періоди входила до складу скіфської держави. Південний напрямок, добре освоєний скіфами, характеризується як найзручніший для підготовки та ведення воєнних дій. Але він не був основним адже більшість проблем з античними містами-державами вирішувалась політичними заходами. Греки змушені були рахуватись зі значним воєнним потенціалом скіфів, а останні добре розуміли, що ці міста дають їм вихід в античний світ. Південний стратегічний напрямок обмежувався узбережжям Чорного моря.

З початку V ст. до н.е. і аж до загибелі Великої Скіфії військово-політична активність скіфів проходить під знаком постійного прагнення до експансії на захід. На північному заході їх загони доходять до Вісли і Одеру, на південному заході скіфи закріплюються в Добруджі.

На сході скіфи межували з  сарматськими племенами. Хоча точні  дані щодо збройних конфліктів між скіфами і сарматами відсутні, все ж немає ніяких підстав припускати можливість їх відсутності між цими угрупуваннями. Савромати, які в часи Геродота кочували за Доном, в ІV ст. до н.е. зайняли його правий берег, а з ІІІ ст. до н.е. витіснили скіфів з Приазовських і Придніпровських степів.

Окремо доцільно виділити південно-східний (Кавказький) стратегічний напрямок. Про  воєнні дії на Кавказі в землях сін-дів свідчив Геродот. При цьому  основним напрямком висування в  район бойових дій був шлях через замерзлий Боспор Кіммерійський (Керченську протоку) на територію Азіатського Бос-пору Цей напрямок розглядався у переговорах зі Спартою для наступного удару з Кавказького плацдарму в тил персів.

Найбільшої могутности скіфи досягли  в кінці 5 ст. і з початку 4 ст. до н. е. під проводом царя Атея, який об'єднав усіх скіфів від Азовського моря до Дунаю, вів переможні війни з тракійцями і стримав (339) похід військ Філіппа II Македонського, в бою з яким сам загинув. У 331 р. до н. е. скіфи перемогли і знищили військо Олександра Македонського, під проводом його намісника Зопіріона. У 3 ст. до н. е. скіфи контролювали грецькі міста в гирлі Дунаю й Ольвію. За часів своєї могутности скіфи часто відбували походи в Південну та Середню Европу. Пам'ятки їхнього озброєння й мистецтва зустрічаються на території Болгарії, Угорщини, Німеччини (Феттерсфельде під Берліном) і Польщі. Їхній похід на народи лужицької культури (територію сучасної Польщі) близько 500 р. до н. е. спричинив чимале господарське зубожіння і винищення людности в доріччях Одри і Варти.

Після появи у причорноморських степах сарматів і внаслідок безнастанних боїв з ними, військова та державна сила скіфів почала слабнути. Відтиснуті сарматами до Криму в кінці 3 ст. до н. е., скіфи перенесли туди своє царство (столиця — Неаполь Скіфський), яке досягло свого розквіту у 2 ст. до н. е., коли скіфи здобули низку володінь Херсонесу і підкорили Ольвію. У 1-2 ст. до н. е. вони вели ще війни з Боспорським царством. Після навали готів у другій половині 3 століття н. е. Скіфське царство в Криму перестало існувати. Самі скіфи поступово розчинилися серед сарматських племен.

Скіфи поділялися, крім царських, ще на скіфів-кочовиків, скіфів-хліборобів і  скіфів-орачів. До скіфських племен деякі дослідники зараховують ще гелонів і калліпідів (гелленізованих скіфів), алазонів і агатірсів (див. також Скіфія).

Скіфи, що жили в степу (зокрема  царські), займалися напівкочовим скотарством (коні, вівці, велика рогата худоба, а  також верблюди і кози). Ті С., що жили в Лісостепу (їх вважають підкореними рабами), були хліборобами, вирощували пшеницю і просо, а також ячмінь, бобові, деяку городину і садовину; знаряддями праці були серед ін. дерев'яний плуг і залізна мотика. Добре було розвинене ремесло, між іншим металургія (залізо, бронза), обробка золота і срібла. Важливу роль відігравала торгівля, зокрема з грецькими містами північного і західного Причорномор'я, особливо торгівля худобою, збіжжям, лікарськими рослинами, шкурами й рабами.

Значно прискорила зміни, що назрівали  у скіфському суспільстві, війна скіфів із військами перського царя Дарія І в 514 -513 pp. до н.е. У цій боротьбі кочові племена, насамперед скіфи царські, виступили на захист усього союзу та перемогли Дарія I, чим забезпечили собі панівне становище серед племен. Це дало їм можливість експлуатувати землеробські племена, вимагати від них данину. Значно зміцнилася після перемоги влада царів і військової знаті [12.13].

До IV ст. до н.е. цар Атей зумів об’єднати  під своєю владою майже всю  країну від Азовського моря до Дунаю  і перетворити Скіфію в могутнє царство [15.93]. Центр держави Атея був розташований на нижньому Дніпрі, так зване Каменське городище (виникло приблизно у V ст. до н.е.).

Однак сутички скіфів у 339 р. до н.е. з македонським царем Філіппом II закінчилися поразкою і загибеллю 90-річного царя Атея. Царство скіфів збереглося, але розміри його значно зменшилися. Скіфія залишалася все ще сильною з економічного та воєнного поглядів.   Царство, створене Атеєм, існувало близько півтораста років - з IV до III ст.   до н.е. [7.53].

2. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД СКІФСЬКОГО ЦАРСТВА

 

У скіфському суспільстві вже можна  виявити ознаки, що свідчать про  розклад родового ладу. З середовища вільних общинників - кочових скотарів і осілих землеробів - виокремилася родоплемінна знать. А основними виконавцями були прості кочовики, землероби. З’являються у скіфів і раби, яких вони захоплювали під час численних військових походів. Щоправда, роль рабської праці у Скіфії була незначною [1.263]. Важливим чинником, що прискорив формування класової структури у скіфів, була грецька колонізація, яка сприяла поширенню тут досягнень античної цивілізації, розвитку торгівлі [9. 22].

Слід зазначити, що процес накопичення великих багатств у скіфському суспільстві активно  сприяв створенню рабовласницької держави на чолі з царем. Влада царя передавалася у спадок та, за уявою скіфів, мала характер божественної. Вона обмежувалась союзною радою та народними зборами [10.13]. Тобто, можна казати, що організація управління мала форму воєнної демократії [3.24].