Автор работы: Пользователь скрыл имя, 28 Марта 2014 в 00:05, реферат
На мою думку питання формування адміністративно-командної економічної системи є дуже важливим тому, що розвиток України у 20-30-ті роки був зумовлений тим, що радянська Україна, увійшовши до складу СРСР (30 грудня 1922р.), остаточно втратила ті формальні ознаки незалежності, якими вона користувалася після її утворення. З 1922 р. всі рішення, що стосувалося України, в тому числі і розвитку її економіки, приймалися центральним органами в Москві.
Вступ……………………………………………………………………………….3
1. Формування командної економіки…………………………………………….4
2. Економічний розвиток України в роки війни………………………………...10
3. Висвітлення цих процесів в економічній думці……………………………...12
Висновок…………………………………………………………………………...18
Список викорестаних джерел…………………………………………………….
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ДВНЗ «КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
імені Вадима Гетьмана»
Кафедра історії економічних вчень та економічної історії
Реферат
з дисципліни «Історія економіки та економічної думки »
Тема: «Формування адміністративно-командної економічної системи
1930-1950рр.
та висвітлення цих процесів в українській радянській економічній літературі»
студентка 3-ї групи ІІ-го курсу
спеціальності 6601
Київ 2010
ЗМІСТ
Вступ…………………………………………………………………
1. Формування командної економіки…………………………………………….4
2. Економічний розвиток України в роки війни………………………………...10
3. Висвітлення цих процесів в економічній думці……………………………...12
Висновок…………………………………………………………
Список викорестаних джерел…………………………………………………….19
ВСТУП
На мою думку питання формування адміністративно-командної економічної системи є дуже важливим тому, що розвиток України у 20-30-ті роки був зумовлений тим, що радянська Україна, увійшовши до складу СРСР (30 грудня 1922р.), остаточно втратила ті формальні ознаки незалежності, якими вона користувалася після її утворення. З 1922 р. всі рішення, що стосувалося України, в тому числі і розвитку її економіки, приймалися центральним органами в Москві.
Мета даої роботи полягає в розгляданні змісту формування адміністративно-командної економічної системи та її характерні риси.
Для досягнення цієї мети розглядаються такі звдання:
Складовими роботи є:
Як i кожна перехідна модель, неп не міг остаточно стабілізувати економічний розвиток. Наприкінці 20-х poків резерви "відбудовчого ефекту" було вичерпано, країна опинилася на порозі гострох кризи, в основі якої лежала нестача капіталів для реконструкції промисловості. У 1926 р. виязилася нестача металу, а потім інших матеріалів та сировини. Вона була зумовлена розгортанням нового будівництва, напруженими планами випуску продукції на діючих підприемствах. Для регулювання постачання створяли Комвтет державних замовлень. Товарний голод охопив i споживчий ринок.
Основными причинами цъого були:
1) зрив хлібозаготівлі (через невдоволення селян державними заготі- вельними цінами) та невиконання експортних зобов'язань, що зменшило валютні надходження, i відповідно скорочення промислового виробництва та капітального будівництва;
2) значно швидше зростання попиту на внутрипньому ринку порівняно з проиозицією (зростання чисельносп робітників у промисловості та будів- ництві зниження на 10 % у 1927 р. цін з одночасним зростанням номінальної заробітної плати робітників збільшили платоспроможний попит);
3) політика активного витаснення з 1926 р. приватного капіталу: підви- щення тарифів на перевезення приватних вантажів, призупинення державного кредитування приватних підприємств, введения в 1927 р. податку з надприбутку, заборона надання приватним особам в оренду державних підприємств i поновлення старих договорів, зменшення кількості іноземних концесів (до 1930 р. ліквідовано більшість концесів; у 1931 р. ліквідовано приватну промисловк;ть);
4) одержавлення розподілу: в 1929 р. Здійснено перехід на карткову систему постачання; у лютому 1930 р. Ліквідовано товарні біржі i ярмарки.
Перед урядом СРСР постала проблема:
1) низькі темпи розвитку всього господарства на базі непу i прогресуюче відставання від провідних капіталістичних країн;
2) відмова від ринку, повернення до адміністративних методів, концент- рація наявних pecypciв i форсований розвиток головної ланки господарства — важкої індустрії. Вибрали другу альтернативу.[1, c.395-396]
Народне господарство в цілому перебувало на доіндустріальній стадії розвитку. Тому XIV з'їзд партії (грудень 1925 р.) проголосив курс на індустріалізацію — створення великого машинного виробництва та технічну реконструкцію народного господарства, здійснювану на найпрогресивнішій тоді енергетичній основі. Курс на індустріалізацію країни рередбачав перетворення СРСР із держави, що ввозить машини й устаткування, в державу, що їх виробляє, з аграрної у промислову. Радянський Союз жив у постійному очікуванні війни зі світовим імперіалізмом і ця обставина диктувала потребу намічені плани індустріалізації здійснити в найкоротші строки, щоб створити потужну оборонну промисловість.[2, с.358-359]
В березні 1926 р. Радою Праці й Оборони було прийнято рішення розробити перспективні плани окремих галузей, як правило, на п'ятирічний період, а в 1927 р. економісти почали розробку першого п'ятирічного плану розвитку народного господарства (1928-1932 рр.). Він передбачав розвиток всіх регіонів країни і максимальне використання всіх ресурсів із метою індустріалізації економіки. Скасувавши неп, керівництво країни взяло курс на прискорені темпи індустріалізації та колективізацію сільського господарства, що в кінцевому підсумку проблема яку необхідно було вирішити у зв'язку із взятим курсом на форсовану індустріалізацію, — це фінансування розвитку промисловості, особливо важкої. До революції індустріалізація фінансувалася за рахунок трьох основних джерел: прямих і посередніх податків, сплачуваних переважно селянством у державний бюджет; іноземного, капіталу у формі державних позик або приватних інвестицій (вкладень); капіталонагро- мадження в самій промисловості.
Не маючи, змоги отримати іноземні позики, а також через відсутність внутрішнього капіталонагромадження (націоналізація підприємств різко знизила ефективність виробництва, а ігнорування законів ринку позбавило змісту саме поняття промислового прибутку), Сталін і його оточення почали швидкими темпами розвивати важку промисловість за рахунок перекачування в неї коштів, що нагромадилися в сільському господарстві, легкій промисловості, торгівлі та в інших галузях.[2, с.360]
Важливим завданням індустріалізації було зміцнення та подальший розвиток її паливно-металургійної бази. В Донбасі було збудовано 53 нові шахти, а на заводах, які уже діяли в Україні, — 12 доменних і 24 мартенівські печі.
Поряд із розширенням існуючих металургійних підприємств споруджувалися три нові гіганти світового значення— «Азовсталь», «Запоріжсталь» і «Криворіжсталь». Кошторисна вартість «Запоріжсталі» — найбільшої в Україні новобудови в роки довоєнних п'ятирічок -— дорівнювала 993 млн. крб. Перший чавун ці новобудови дали у 1933-1934 рр.
У 1932 р. в Україні виникла нова галузь металургійної промисловості — електрометалургія. Почав давати продукцію перший електрометалургійний завод по випуску інструментальної сталі — «Дніпроспецсталь». Швидкими темпами створювалися трубопрокатне виробництво, кольорова металургія.
На початку 30-х років на перше місце у капіталовкладеннях вийшло машинобудування. В цілому продукція машинобудування і металообробки за першу п'ятирічку зросла у 4,5 рази. Значна частина капіталовкладень направлялася на розширення та реконструкцію діючих підприємств. І хоча, за обсягом освоєння капітальних вкладень машинобудування поступалося металургії, по кількості заново створених робочих місць набагато випереджало всі інші галузі промисловості. [2, с.361]
Незважаючи на успіхи індустріалізації, рівень розвитку командної економіки залишався невисоким у порівнянні з передовими країнами світу. Перші три п'ятирічні плани як в цілому в СРСР, так і в Україні не було виконано. Так, планом передбачалося збільшити видобуток вугілля в Донбасі з 27 до 53 млн. т., а фактичний видобуток досяг тільки 45 млн. т. Виплавлення чавуну в Україні передбачало збільшити майже втричі, що також виявилося нездійсненним.
В результаті індустріалізації Україна з аграрної перетворилася на індустріальну країну. У 1940 р. промисловий потенціал України в сім разів перевищував рівень 1913 р. (Росії — у дев'ять разів). Україна (яка за виробничими потужностями приблизно дорівнювала Франції) перетворилася на одну з найпередовіших промислових країн Європи. Вона посіла 2 місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну, 3 місце — за виробництвом сталі (після Німеччини та Англії), 4 місце у світі — за видобутком вугілля.
Однак форсована індустріалізація стимулювала появу негативних тенденцій в економіці: домінуюче становище виробництва засобів виробництва; побудова й реконструкція підприємств-монополістів; незавершене будівництво багатьох об'єктів через нестачу сировини, палива, обладнання, робочої сили; нерівномірне формування промислового потенціалу України; централізація економіки.!
Монополізація центром управління промисловістю республіки, повернення до командних методів управління економікою зумовили посилення експлуатації трудящих, зниження життєвого рівня народу. [7, с.201]
У 1932 р. ,у країні була введена паспортна система. Паспорти й прописка обмежували свободу пересування людей, допомагали здійснювати контроль над ними. Було оголошено заборону на звільнення робітників за власним бажанням.
У цей же період було прийнято ряд законів, які повинні були посилити трудову дисципліну.
Визначений курс на індустріалізацію та модернізацію промислового потенціалу країни все більше вимагав коштів, сировини і робочих рук. Дістати все це молена було тільки від селянства, яке становило переважну більшість населення. Спочатку радянське керівництво намагалося вирішити це завдання завдяки поступовому впровадженню кооперації. Проте вироблена Сталіним політика вимагала швидких темпів і жорстких методів. Починаючи з 1928 р., постає питання, що колективізацію, так як потреби індустріалізації можна було задовольнити, спираючись не на індивідуальні селянські господарства, а на колективні, крім забезпечення зростаючих потреб міста й армії продовольством, промисловість — сировиною, колгоспи мали таколе суттєво сприяти зміцненню соціальної бази суспільства.
Переходом до політики суцільної колективізації у 1929 р. покладено початок кардинальним змінам у сільському господарстві. При цьому були визначені надзвичайно жорсткі строки. Зокрема, в центрально-чорноземних областях і районах степової України колективізація повинна була завершитись до осені 1931 р., на лівобережній Україні — до весни 1932 р., в інших районах —до 1933 р. Основною формою об'єднання селян стала сільськогосподарська артіль (колективне господарство). Пізніше сільськогосподарські артілі повсюдно отримали назву «колгоспи», під якою вони увійшли в історію СРСР. Поряд із ними в цей період також розвивалися і радянські господарства — «радгоспи», тобто сільськогосподарські підприємства, що належали державі. [7, с.209]
Проголосивши політику суцільної колективізації, радянська влада почала насильно заганяти селян до колгоспів. Основний опір цьому насильству чинило заможне селянство, в якого влада відбирала землю, худобу, реманент тощо.
Ця категорія селянства дістала назву «куркульства». Тому закономірно, що колективізація супроводжувалась «політикою ліквідації куркульства як класу».
В Україні-прокотилося кілька хвиль розкуркулення. За станом на 10 березня 1930 р. під розкуркулення потрапило 61887 селянських господарств, тобто 2,5 відсотків. Селянство чинило опір проведенню цієї політики. Лише із січня по червень 1930 р. в Україні було вчинено 1500 терористичних актів проти.представників радянської влади. У ряді областей України (Вінницькій, Херсонській, Кам'янець-Подільській, Одеській, Чернігівській, Дніпропетровській) відбулися збройні виступи селян.
У 1930 р. в Україні кількість учасників селянських повстань перевищила 40 тис.
2 березня 1930 р. у «Правді» була опублікована стаття Сталіна «Запаморочення від успіхів» у якій в «перегинах» процесу колективізації звинувачувалась місцева влада. Навіть таке лицемірне «визнання» привело до масового виходу селян із колгоспів. Щоб виправити становище, у вересні 1930 р. було направлено у республіки директивного листа, згідно з яким керівництво України, зокрема, мало подвоїти темпи колективізації і протягом 1931 р. в основному завершити її в основних сільськогосподарських районах. Розпочалася друга хвиля роз- куркулення, а також розправа з тими селянами, які чинили опір колективізації. Протягом 1930 р. з України було депортовано не менше 75 тис. селянських родин. За роки колективізації було експропрійовано до 200 тис. селянських господарств, і в цілому знищено клас селян- власників. Для українських селян у грудні 1932 р. було введено так званий «внутрішній паспорт», що позбавляло їх можливості без. дозволу місцевої влади переїхати до міста. Таке рішення влади прив'язувало селянина до землі, практично знову його закріпачувало. Форсовані темпи суцільної колективізації, здійснюваної адміністративними методами, спричинили дезорганізацію й деградацію аграрного сектора, невпинного вповзання його у кризу. Наслідком цього стала жахлива катастрофа — голодомор 1932-1933 рр., від якого в Україні померло від 3,5 до 5 млн. чоловік. Це була одна з найбільших трагедій українського народу в його історії.