Формування адміністративно-командної економічної системи 1930-1950рр. та висвітлення цих процесів в українській радянській економічній літе

На II з'їзді колгоспників-ударників у 1935 р. було прийнято «Статут сільськогосподарської артілі», у відповідності з яким колгоспники отримували право мати невеликі присадибні ділянки, тримати корову, свиней, овець, птицю. Надлишки продукції з присадибної ділянки дозволялось реалізувати на міських ринках. Про рівень ефективності сільськогосподарського виробництва кінця 30-х років можна говорити, порівнюючи частку одноосібних і колгоспних господарств по виробництву основних видів продукції.

У грудні 1936 р. на VIII з'їзді Рад була прийнята Конституція СРСР.

У відповідності з новою Конституцією політичну основу країни становили Ради депутатів трудящих, а економічну основу — соціалістична власність на засоби виро.бництва.

В результаті перших п'ятирічок у країні відбулись значні соціально-економічні зрушення. Вся влада берроздільно перейшла в руки партійно-державного апарату, який здійснював жорсткий централізований контроль за розподілом ресурсів, готової продукції, діяльністю креди- тно-фінансової системи та іншими економічними інституціями. Селянство в основному було об'єднане в колгоспи, одноосібні селянські господарства були практично витіснені за допомогою податків і адміністративних заходів. В умовах тоталітарної системи господарська самостійність колгоспів обмежувалась, вони були позбавлені економічних стимулів розвитку, культивувалась зрівнялівка, без- і'осподарність.        Сталінське свавілля розтлівало тих, кого обминула трагічна доля. Гинули ідеали честі, совісті, добра, заохочувалися негідницькі діяння, доноси та наклепи. Таким чином, в кінці 1930 років в СРСР утворилась специфічна соціально-економічна система, яку найчастіше називають «державним соціалізмом.

2. Економічний розвиток  України в роки війни.

22 червня 1941 р. нацистська Німеччина  несподівано напала на СРСР.

Із зіткненням між собою двох тоталітарних систем розпочалася війна титанічних масштабів і небаченої жорстокості. Україна стала ареною найжорстокіших  боїв.[3,с.238]

Було зруйновано 714 міст і селищ міського типу, понад 28 тис. сіл, причому 250 були повністю спалені, а мешканці страчені. За підрахунками спеціалістів, демографічні втрати України впродовж січня 1941 — липня 1946 рр., становили за різними даними 7—15 млн осіб, або понад 22 % загальної кількості населення. Промисловість і сільське господарство України були вщент зруйновані. Лише прямі збитки, завдані народному господарству республіки, становили величезну суму — 205 млрд крб., яка в п'ять разів перевищувала державні витрати на будівництво нових заводів, фабрик, електростанцій, шахт та інших підприємств у роки довоєнних п'ятирічок. А загальні втрати, які зазнали населення та народне господарство України, становили справді астрономічну цифру — майже 1,2 трлн крб. 

Катастрофічно знизилось промислове виробництво республіки. У 1945 р. тут було видобуто лише 36 % вугілля, вироблено до 20 % електроенергії, 17 % чавуну (порівняно з рівнем 1940 р.). Загалом промисловість України виробляла лише 26 % довоєнного рівня, сільське господарство — 60 %. На окупованих територіях залишилися неушкодженими лише 19 % довоєнної кількості промислових об'єктів.

За цих умов достатньо оперативно та енергійно виявила себе надцент- ралізована радянська директивна система управління. Жорстка централізація, притаманна радянській економіці, відіграла вирішальну роль у забезпеченні економічних переваг у роки війни. Так, уже через тиждень було ухвалено «мобілізаційний народногосподарський план» на III квартал, а 16 серпня 1941 р. — «воєнно-господарський план» на IV квартал 1941 р. і на 1942 р., які забезпечили ефективне переведення економіки на воєнні рейки та переміщення промисловості в східні райони СРСР, формування в них воєнного виробництва.[3,с.220-221]

У надзвичайно складних умовах суворої зими 1941—1942 років евакуйовані підприємства починали давати воєнну продукцію. Так, через 15— 20 днів дали першу продукцію київські заводи «Арсенал», «Транссигнал», верстатобудівний

ім. М. Горького, Краматорський завод важкого машинобудування та ін.

У 1943 рік став роком великого переламу у ході війни. Уже наприкінці літа 1943 р. радянські війська вступили на землю України. Відступаючи під тиском Червоної Армії, гітлерівці вдалися до тактики «спаленої землі».

Одразу ж після визволення від окупації розпочалася відбудова народного господарства України. Ще в серпні 1943 р. було прийнято постанову «Про невідкладні заходи щодо відбудови народного господарства в районах, звільнених від німецької окупації».[4, с.239]

В умовах переходу від війни до мирного будівництва постали питання про шляхи подальшого розвитку економіки країни, її структуру та систему управління. Йшлося не лише про конверсію воєнного виробництва, а й про доцільність збереження моделі економіки, що склалася. Роки війни виявили сильні риси існуючої моделі, зокрема, дуже високі мобілізаційні можливості, здатність у короткий термін налагодити масове виробництво висококласного озброєння та забезпечити необхідними ресурсами армію, воєнно-промисловий комплекс (ВПК) за рахунок перенапруження інших секторів економіки.[4, с.240]

Проте надії на перетворення в сфері управління економікою залишилися нездійсненними. Прийнятий у травні 1946 р. Закон про п'ятирічний план відбудови й розвитку народного господарства СРСР на 1946—1950 р містив напружені завдання, основним з яких було забезпечити першочегову відбудову й розвиток важкої промисловості та залізничного транспорту. Це стало першим кроком на шляху повернення до довоєнної моделі розвитку народного господарства. Було взято курс на посилені адміністративно-командних методів керівництва..

У 1946-1950 рр. на розвиток важкої промисловості було спрямовано 88% капіталовкладень. Більшість виділених коштів йшла на відбудову Донбасу, що дало змогу в 1950 р. довести видобуток вугілля до 93 % довоєнного рівня.[4, с.242]

Машинобудування в Україні відбудовувалося також досить швидкими темпами, до 1949 р. тут працювало більше машинобудівних заводів, ніж до війни, що зумовлювалось надходженням обладнання демонтованих німецьких заводів і передислокацією деяких заводів зі Сходу СРСР.

У 1945 р. було ухвалено постанови щодо відбудови народного господарства західноукраїнських областей, які були приєднано до Великої України ще у вересні 1939 р. У цих документах визначався курс на реконструкцію та розвиток традиційних для регіону галузей промисловості.

Формування адміністративно-командної системи й надмірне посилай централізованого управління та планування економіки негативно позначилося на стані економічної думки України.[4. с.244]

3. Висвітлення цих процесів в економічній думці.

На рубежі 20-30-х років почала формуватись ідея про необхідність розробки політичної економії соціалізму, а у другій половині 30-х і далі у 40-ві і 50-ті роки вона набула все більш конкретних обрисів. Предметом дослідження політичної економії соціалізму була дійсно важлива теоретична проблема, якій приділяли велику увагу в 20 — 30-х роках і багато західних економістів. Суть її полягала в з'ясуванні того, чи може ефективно функціонувати центрально-керована система і, якщо це можливо, в яких конкретних формах економічних відносин ця система мала бути втілена.

У 20-ті роки у марксистській радянській економічній науці панувала ідея обмеженості предмета політичної економії ринкової, насамперед капіталістичної економіки, оскільки вважалося, що досліджувати потрібно тільки економічні закони, приховані ринковою стихією, а "при соціалістичному ладі політична економія втрачає свій зміст, — писав М. Бухарін,— тому що стосунки між людьми будуть простими і ясними..., а на місце закономірностей стихійного життя стане закономірність свідомих дій колективів".[5, с.376]

Більш детально обґрунтовуючи цю ідею у праці "Економіка перехідного періоду" (1920), він твердив, що кінець капіталістичного товарного суспільства буде і кінцем політичної економії. Представник нового покоління радянських теоретиків М. Вознесенський у праці "До питання про економіку соціалізму" (1931) одним із перших ужив поняття "політична економія соціалізму". Водночас він протиставляв природу економічних законів капіталізму і соціалізму, твердячи, що відбувається "революційний перехід від епохи стихійних економічних законів до епохи економічних законів, свідомо встановлених пануючим пролетаріатом". У 1932 р. відомий економіст С. Струмілін уточнить, що "планове господарство за своєю ідеєю, крім технікоекономічних норм, фізико-хімічних законів і тому подібних детермінант, ніяких інших "об'єктивних", тобто не залежних від волі суспільства, "соціальних" законів не знає".[5, с.376-377]

З уведенням непу теоретична позиція не змінилась, а наявність товарно-грошових відносин пояснювалася наявністю в економіці несоціалістичних укладів господарства. На думку Є. Преображенського, в умовах непу існують два сектори економіки: соціалістичний і несоціалістичний, у першому діє закон "первісного соціалістичного нагромадження", у другому — закон вартості. " У законі вартості,— писав він,— концентрується вся сума тенденцій товарного і товарно-капіталістичного елементів нашого господарства, а також вся сума впливу на нашу економіку світового капіталістичного ринку". Дещо іншу точку зору висловив

А. Богданов, висуваючи ідею вічного для всіх видів економіки "закону трудових витрат", окремим випадком якого він вважав закон вартості. Цієї ж точки зору дотримується М. Бухарін, твердячи, що вартість при переході до соціалізму трансформується в "закон пропорційних трудових витрат". В цей період панувала теза про поступове відмирання закону вартості внаслідок наростання планового характеру економіки. [5, с.377-378]

.Офіційне визнання того, що соціалізму  властиві товарно-грошові відносини  було зроблене у 1934 р. на XVII з'їзді ВКП(б), де підкреслювалося, що гроші "залишаться ще довго, аж до завершення першого етапу комунізму — соціалістичної стадії розвитку". Тепер постало питання про з'ясування причин їх збереження при соціалізмі. Той самий М. Вознесенський у статті "Про радянські гроші" (1935) пояснював їх збереження наявністю різних форм власності (державні підприємства, колгоспи і неусуспільнена праця у сфері послуг), а також різного ступеня механізації і кваліфікації праці на державних підприємствах. Ці дві версії, які пояснювали існування товарних відносин при соціалізмі, переважали у радянській економічній літературі в наступні роки.

Важливою проблемою товарних відносин при соціалізмі було визначення меж їх поширення. Так, Вознесенський твердив, що товар при соціалізмі — це товар особливого роду, оскільки товарність не поширюється на засоби виробництва і робочу силу. Це положення також було широко розповсюджене.

Таким чином, до середини 30-х років у СРСР відбулося офіційне визнання політичної економії соціалізму як науки і почалась підготовка нового підручника політекономії, який включав би великий розділ із соціалістичної економіки. Цей підручник мав стати "катехізисом" нової марксистської науки і тому його розробка знаходилась під постійним контролем Й. Сталіна. В основу цього підручника були покладені узагальнені зауваження Сталіна після зустрічі з авторським колективом у 1941 р. Суть їх зводилась до визнання об'єктивних законів соціалізму і закону вартості у "зміненому вигляді". Під "зміненим виглядом" розумілася не лише принципово інша соціальна природа закону вартості, а й були визначені обмеження сфери його дії. "Соціалізм не може існувати без того, що Ленін назвав всенародним обліком і контролем над мірою праці і мірою споживання... На перший погляд здавалося, що найпростішим виходом є облік праці по годинах і днях у тому, що Маркс називав природною мірою праці..., але справа в тім, що праця громадян соціалістичного суспільства якісно неоднакова. В цьому відношенні вона відрізняється від праці членів комуністичного суспільства. Внаслідок цього облік міри праці і міри споживання можливий лише на основі використання закону вартості".[5, с.379]

У 1947 р. вийшла книга М. Вознесенського "Воєнна теоретичні економіка СРСР у період Вітчизняної війни", де також узагальнення піднімалися теоретичні проблеми економіки соціалізму. Вознесенський протиставляв у ній капіталістичну і соціалістичну економіку насамперед як стихійну і планомірну. "Соціалістичне планування,— відмічав він,— грунтується на розумному використанні і застосуванні економічних законів виробництва та розподілу і саме є суспільним законом розвитку, і як таке — предметом політичної економії". Водночас він заперечував формулювання, що "план є закон", яке згідно з яким у соціалістичному господарстві можна запланувати і здійснити будь-яке економічне завдання. Вознесенський підкреслював наявність економічних законів виробництва і розподілу, з якими має рахуватися соціалістичне планування. Як приклад такого він називав "змінений у радянській економіці закон вартості".

У цій книзі Вознесенський зазначає лише одну причину існування закону вартості при соціалізмі — неможливість порівняння економічних величин у натуральних показниках. Вартісні показники, на думку автора, дозволяють здійснювати "дотримання господарського розрахунку, введення обліку прибутків і збитків, зменшення витрат виробництва".[5, с.379]

Книга Вознесенського, "добро" на яку дав сам Сталін, у 1948 р. була відзначена Сталінською премією у галузі науки і винаходів, а потім вилучена із обігу. М. Вознесенський у 1949 р. був заарештований і у 1950 р. розстріляний.

Підсумки дискусій 50-х років підведе праця Й. Сталіна "Економічні проблеми соціалізму у СРСР" (1952), яка стане підґрунтям підручника політекономії, що вийшов у 1954 р..

Сталін дав нове визначення "основного економічного закону соціалізму", не погодившись із твердженням, що ним є закон "планомірного пропорційного розвитку". Він полягає, на думку Сталіна, у "забезпеченні максимального задоволення постійно зростаючих матеріальних і культурних потреб усього суспільства шляхом безперервного росту та удосконалення соціалістичного виробництва на основі вищої техніки". Це визначення з деякою модифікацією зберігалось у політекономії соціалізму весь подальший період радянської влади.

Основне місце у праці Сталіна займала проблема товарно-грошових відносин при соціалізмі. Існування їх Сталін виводив із наявності існування двох основних форм соціалістичного виробництва: державна — загальнонародна і колгоспна, яку не можна назвати загальнонародною.

Таким чином, Сталін залишив єдину причину існування товарного виробництва при соціалізмі — існування двох форм власності, відкинувши всі інші точки зору, в тому числі і так зване обліково-розподільне трактування закону вартості при соціалізмі М. Вознесенського. Про що Сталін написав так: "...Це необхідно для калькуляції, для розрахунків, для визначення прибутковості і збитковості підприємств, для перевірки і контролю підприємств. Але це лише формальний бік справи".[5, с.380]