Гайдамацький рух у другій половині XVII ст.

                                Вступ.

Термін «гайдамака» вперше з’являється  в історичних джерелах початку ХVІІІ  століття. Це слово взагалі має  тюрське, конкретніше – арабо-турецьке походження і в перекладі означає  – гнати. Тобто людина, що гонить, переслідує. І через те це слово  набуло значення «розбійник».

На українському ґрунті це слово  вживалося у більшості випадків в іншому значенні, і під «гайдамаками»  розуміли учасників національно-визвольного  руху проти поневолювачів Речі Посполитої та Російської імперії. На Поділлі вони називалися дейнеками, левенцями, в  Галичині – опришками.

Перші письмові відомості про гайдамацький рух зафіксовані 1708 року на Волині, а згодом на Поділлі, Брацлавщині  і Київщині. Спільним для гайдамацького  руху на всій території України було те, що їх активні дії починалися навесні і тривали до пізньої  осені. Гайдамацькі загони були різними  як за чисельністю, так і тривалістю існування. Одні діяли довший час, інші – тільки один сезон, або ж до завершення окремої акції. Спочатку вони були невеликими і діяли розрізнено. Пізніше вони стають більшими і діють  злагодженіше, зокрема на Правобережній  Україні. На Лівобережжі і Слобідській  Україні ці загони майже завжди були невеликими, що давало їм змогу зненацька  з’являтися і раптово зникати.

Документи свідчать, що гайдамацький рух набрав найбільшого розмаху  на Правобережній Україні, переростаючи в загальнонародні повстання. Проте  він не був ізольованим, а знаходив відгук на Лівобережній і Слобідській  Україні. Особливо у другій половині ХVІІІ століття, з ліквідацією  полкового устрою і, по суті, закріпаченням  козаків на Слобожанщині гайдамацький рух тривав безперервно. Військові  застави російських військ, число  яких у цей час особливо зросло, зазнавали серйозних поразок  від гайдамаків. Проте російська, особливо радянська історіографія  навмисне зводила гайдамацький рух  лише до Правобережжя, замовчуючи народний спротив експансії Росією одвічно  українських земель.

Винятково велику роль у розгортанні  гайдамацького руху відіграла Запорізька Січ. Запоріжжя було тим резервуаром, куди стікалися втікачі з усіх кінців України. Тут, у Запоріжжі, формувалися  гайдамацькі загони, до складу яких входили, а нерідко й очолювали  їх, запорізькі козаки. Участь запорізьких козаків у гайдамацькому русі зміцнювала сили повстанців, поповнюючи їх загони загартованими, відважними і досвідченими воїнами, надавала цьому рухові більшої організованості і цілеспрямованості. В свою чергу, героїчна боротьба запорожців підтримувала в народних масах дух протесту проти гноблення, надихала їх на опір.

Гайдамацькі повстання також сприяли  активізації дій опришків на Галичині, зокрема в Теребовельському та Коломийському  повітах 1734 року, на Покутті, на чолі з  Олексою Довбушем 1743-1745 рр., Болехові та Космачі 1759 року.

Гайдамацький загін Подоляки 1768 року діяв на Поліссі (в районі Овруча, Мозиря), оволодів Радомським замком і  проник на лівий берег Прип’яті.

Гайдамаки діяли також на територіях, що належали Туреччині, зокрема нападали на Балту і Голту, чим викликали  невдоволення турецьких властей.

Передумови розгортання  гайдамацького руху.

Правобережні українські землі на початку XVIII ст. були у складі Речі Посполитої. Криваві війни, що без упину точилися тут протягом другої половини XVII ст., спустошили край. Проте королівська влада не бажала втрачати родючі землі, сподіваючись завдяки  їм відродити колишню велич Польщі. Польський уряд всіляко заохочував переселенців, звільняючи їх на певний час від податків і панщини. Одначе пільги надавалися на стислі терміни, після чого запроваджувалися старі  колоніальні порядки. Основою господарського життя знову залишалася фільварково-панщинна система з примусовою працею та кріпацтвом. Як і колись, до Національно-визвольної війни 1648—1658 pp., зазнавала переслідувань  православна церква. При цьому  польські можновладці відмовлялися від найменших поступок у визнанні за українцями їхніх прав.

Наступ польської влади  на національно-релігійні права  українців Правобережжя ставав дедалі брутальнішим. Ще наприкінці XVII ст. було заборонено видавати урядовим установам, насамперед канцеляріям, документи  українською мовою. Сейми 1717-го й 1733 pp. позбавили православних права  брати участь у сеймових комісіях і трибуналах. Сейм 1717 р. навіть ухвалив  закрити всі православні церкви. Православні єпархії силоміць перетворювалися  на уніатські. У 1747 р. було видано універсал  польського короля, за яким до православних церков, розташованих у королівських маєтках, священик призначався за згодою короля, а в панських — після одержання схвальної грамоти від їхніх власників. У 60-х pp. у Київському й Подільському воєводствах залишалося всього 20 православних парафій, і це притому, що в одній Умані в середині XVII ст. за часів Гетьманщини діяло до 40 православних храмів.

Характерно, що зазнавала  переслідувань і греко-католицька церква. Так, наприклад, католицьке духівництво  вдавалося до спроб наблизити  греко-католицький обряд до римо-католицького, греко-католикам накидалася польська мова тощо.

Національно-релігійні утиски супроводжувалися посиленням соціального  визиску. На західноукраїнських землях, у Волинському, північно-західних частинах Подільського та Київського воєводств  панщина сягала, залежно від розмірів земельної ділянки, від 2 до 6 днів на тиждень із волоки. Зростало магнатське землеволодіння. Та особливо тяжкі  умови життя для українського люду складалися в господарствах, що передавалися безпосередніми власниками на правах оренди третім особам: розміри  всіх повинностей за таких обставин зростали в кілька разів. Становище  ускладнювалося тим, що після ліквідації козацтва в краї не було сили, здатної  очолити боротьбу українців за поновлення прав і вільностей. Стихійними борцями  за кращу долю українського народу стали гайдамаки.

Початок гайдамацького руху.

Формування національно-визвольної мети гайдамацького руху відбувалося  поступово. Для перших проявів гайдамаччини більш характерними були соціальні  вимоги. Вдаючись до стихійних протестів, гайдамаки виступали проти соціальної кривди — зубожіння одних і  необмеженого збагачення інших, принизливого кріпацтва та обтяжливих повинностей. Проте вже перше велике гайдамацьке  повстання 1734 р. засвідчило, що гайдамаків спонукало до боротьби усвідомлення значно більшої несправедливості —  панування одного народу над іншим. Повстання очолив начальник надвірних  козаків князя Любомирського  сотник Верлан. Повстанський рух охопив Брацлавщину, Поділля, частину Волині, Галицьку землю Руського воєводства. Дії повстанців відзначалися високим  рівнем організованості. Сотник Верлан прагнув впровадити у своїх загонах  сувору дисципліну й чітку організацію — поділ на сотні й десятки. Повстанці записувалися до спеціальних реєстрів, що їх вела сотенна старшина. Ватажкам дрібніших загонів Верлан надавав чини ротмістрів і поручиків. На визволених територіях створювалися органи самоврядування. Проти повстанців було спрямовано каральні війська — як польські, так і російські. Невдовзі повстання придушили, чимало гайдамаків потрапило в полон, а сотник Верлан подався до Молдавії.

Нова хвиля гайдамацького  руху припала на середину XVIII ст. Численні загони гайдамаків, сформовані за давнім козацьким звичаєм, захопили Умань, Вінницю, Летичів, Корсунь, Паволоч. Повстання  сягнуло Галичини, Підляшшя та Білорусі. У разі невдач повстанці відходили  на територію Запорожжя, у степи  й ліси Лівобережжя або до Молдавії. Туди ж пролягав шлях утікачів від  панської сваволі. Лави повстанців постійно поповнювалися, тому остаточно придушити  гайдамаччину поляки ніяк не могли.

. Ідейно-політичне обличчя  Гайдамаччини проявилося найвиразніше  в повстанні 1768 року, яке ввійшло  до історії під окремою назвою - Коліївщина. А це завдяки тому, що воно від самого початку  було ведене під одним, центральним  проводом, який швидко оформився  як уряд відновленої української  держави. 

Коліївщина.

Повстання почалося святочним  проголошенням його в Мотронинському манастирі на Зелені Свята за старим стилем, 18-го травня, а за новим стилем 29-го травня 1768 року. Але підготова  до повстання, згідно з опінією польських  і українських сучасників, тривала  кілька літ. Організатором і керівником повстання став запорожець Максим Залізняк, який у 1767 році прибув із 18-ма козаками до Мотронинського манастиря й тут  зробив свою тимчасову квартиру. Щоб  замаскувати ціль свого побуту, Залізняк записався разом із його товаришами в послушники, які, нібито, готовились поступити в монаший чин.

 Мотронинський  Манастир 

Мотронинський манастир, положений  серед Чорного Лісу на віддалі  приблизно 8 кілометрів від Медведівки, надавався особливо для використання його як центру підготовчої праці  для повстання: сюди приходили на прощу з усіх сторін України й із ними могли незамітно приходити і звязкові з різних сторін. На відстані біля двох верст від манастиря, над глибоким Холодним Яром був збудований табір. Тут знаходився підготовчий табір повстанців.Цей укріплений табір було прозвано "Мотронинською Січчю".

При складанні плану збройного  зриву взято до уваги тогочасний стан збройних сил Польщі на окупованих нею українських землях, який був  зовсім іншим, як у час повстання  Богдана Хмельницького. Скупчення  польських військ в одній місцевості тепер не було. Тритисячна "українська партія", тобто частина регулярної польської армії, стаціонована в  Україні, була розміщена по кілька, а то й по одній сотні, званих "хорутвами", по різних містах. Незалежно від  регулярної армії, кожний польський  магнат мав свої власні "надворні міліції", зложені звичайно з козаків, які мали охороняти замки й  маєтки даного пана, а у випадку  особливої небезпеки пани організували зі своїх селян під командою польських  шляхтичів "зелені міліції". При  такому стані й українські повстанські  сили мусили бути розділені на окремі загони й діяти одночасно на всьому просторі, охопленому повстанням, здобуваючи кожне місто окремо й винищуючи  поляків по всій Україні. А тому Залізняк поділив терен Правобережної  України на чотири частини й призначив  комендантами на ті частини чотирьох отаманів, що прибули з ним із Січі: Семена Неживого для південної  частини Київського воєвідства, Якова  Швачку й Андрія Журбу для середньої  частини Київського воєвідства й  Волині, Івана Бондаренка для північної  частини Київщини, Полісся й північної  Волині. Для себе залишив Залізняк Брацлавське та Подільське воєводства.

На Зелені Свята, 29-го травня  1768 року зібралася в Мотронинському манастирі велика кількість прочан. Після Богослуження перед церкву заїхало кілька возів із зброєю, - переважно з ножами, - і кількадесят  кінних козаків. Максим Залізняк відчитав спеціальну відозву, відому в історії  під назвою "Золота Грамота", із закликом до всенароднього повстання  проти польських окупантів України  з метою винищення їх, або прогнання  з України й відновлення Гетьманщини. Після цього один із монахів-священиків відправив молебень і посвятив ножі, що їх по освяченні розібрали між  себе перші учасники повстання для  того, щоб ними колоти ворогів України.

З Мотронинського манастиря  вирушило, мабуть, триста повстанців. Курінні  отамани Неживий, Бондаренко, Швачка й Журба подались із невеличкими  загонами, на призначені їм терени. Полковник  Максим Залізняк із головною частиною подався до Лебедина, а звідси його похід ішов через міста: Медведівку, Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Канів, Богуслав, Шайки, Камінний Брід, Межин, Лисянку. В усіх тих містах, по здобутті їх, Залізняк винищував поляків і жидів, роздавав залишене панське майно міщанам і селянам. Коли загін Залізняка проходив через села, назустріч йому виходили селяни із хлібом-сіллю. Коли цього не було, то це означало, що в селі є ще польські пани. Тоді загін Залізняка заходив до того села, здобували панський двір і ліквідовували польських панів та їхню шляхетську челядь. Від головного відділу відлучувалися малі загони із призначеним їм отаманом, щоб прочищувати від поляків подальші від шляху села. Ті загони поповнювалися новими повстанцями, що приставали до них з-поміж селян.

Здобуття Умані

Місто Умань було центром  величезних посілостей родини Потоцьких  в Україні. 8-го квітня 1760 року тут  з особливою парадою було проголошено  заложення фортеці. Власник посілостей, Францішек Салєзи Потоцкі, що був  київським воєводою, призначив адміністратором  цілої Уманщини  з титулом "генерального губернатора" Рафала Младановича, який прибув до Умані із 32 гарматами. В  час Коліївщини в Умані розташовувались  частини польської регулярної армії, три сотні драгунів і триста вояків артилерії й технічних відділів під командуванням Ленарта, близько  тисячі надворних козаків під  командою польських полковників  Обуха, Магнушевського й Лаща та козацьких  сотників Івана Гонти, Дашка і  Яреми, 800 узброєних конфедератів, 200 вояків "зеленої міліції", зорганізованої спеціально, з огляду на небезпеку, із селян. Коли колії почали наближатися  до Умані, комісар дібр Радивилівських Бендзіньський, привів до Умані ще 500 своїх надворних козаків під  командою сотника Уласенка.

Іван Гонта був тільки одним із сотників двотисячної козацької  міліції Потоцьких в Умані, якою формально керували три польські полковники, але, не дивлячись на те, всі, від київського воєводи Салєзія  Потоцького починаючи, вважали його, сотника Гонту, дійсним комендантом  всієї козацької міліції.

Але, коли ранньою весною 1768 р. рознеслись вістки про нове гайдамацьке  повстання, поляки почали підозрівати  Гонту у зв'язках із гайдамаками: жиди донесли  уповноваженому Потоцького, Цєсєльському, що Гонта вів таємні переговори із Залізняком і намовляв другого сотника козацької міліції  Дашка приєднатися до українського повстання. Але доказів того поляки не мали, тим більше, що викликаний до Умані Дашко в дорозі загинув.