Гайдамацький рух у другій половині XVII ст.

Виданий 20-го липня 1768 року "маніфест" цариці Катерини Другої, в якому  вона проголосила, що українські повстанці  це "разбойніки, вори" й закликала  їх негайно скласти зброю та добровільно  повернутися в панщизняне ярмо польських  панів, розвіяв до решти будь-які  сподівання не тільки на якусь допомогу, але й на співчуття православної Московщини, як уряду так і народу - до повстання українського народу проти католицької Польщі. Тому, починаючи із другої половини липня 1768 року, в зверненнях керівників коліївського повстання до українського народу, доводилося, що москалі такі самі вороги українського народу і його визвольної боротьби, як поляки. В наслідок цього, визвольна боротьба коліїв, яка до 6-го липня 1768 р. скеровувалася тільки проти польських загарбників  і їхніх вислужників-жидів, перетворюється у боротьбу проти польських займанців й одночасно проти московських інтервентів.

Повстанська група Станкевича на Смілянщині числила ще осінню 1768 р. около тисячу бійців. У збереженому  в архіві журналі польського війська, яке брало участь у боротьбі проти  коліївських повстанців, згадується про запеклий бій польських і  московських частин із коліями під  Жаботином, у якому впало 40 коліїв, а сімдесят попало в полон; решта  прорвалася з оточення й відступила в ліси. Під датою 9-го грудня описуються і криваві бої польських і  московських військ в районі Сміла-Жаботин  із загоном коліїв Станкевича силою  триста коліїв. У тому ж журналі  згадується і другий бій з іншим  загоном коліїв силою теж близько  триста бійців у районі Сміли. Польський  звітодавець подає, що у цьому  бою загинуло біля сотні коліїв, 99 попало в полон, а решта відступила в ліси. 15-го грудня загін коліїв із групи Станкевича напав на відділ пор. Вепрейського, що охороняв транспорт  полонених до Києва, розгромив москалів і звільнив усіх полонених.

Запеклі бої тривали й  усю зиму 1768-69 рр. Польський історик  А. Й. Роллє пише про це: "Зима 1768-1769 року: Журба на чолі 700 осіб в лісі під Ольхівцем, Панченко, 200 осіб, в  летновецькім замку коло Лисянки, Тимченко під Звенигородкою, 200 осіб. Ліквідовано  шляхту, що поверталася, й малі російські  відділи. Особливо давався москалям взнаки Шостак, якого ні москалі, ні поляки довго не могли зловити. На алярми москалів і поляків князь  Голіцин вислав генерала Вуїча з 2.000 донцями, 60 стрільцями й гарматами. Вони злучилися з (польським) військом Стемпковського. Під Ротмистрівкою  розбито Шостака, три дні пізніше  Журбу; обидва вони полягли в бою. Розбито Тимченка. Панченко замкнувся  в замку й боронився дві  доби. Гайдамаки стріляли цільно й  багато з тих, що облягали, загинули, а між ними й донський полковник  Туровєров. По двох днях облягаючі увірвалися до міста. Колії загинули в бою  всі до одного".               В документах, що їх обговорює Гермайзе, згадується відділ коліїв, що їх зформував  у Києві в грудні 1768 р. запорожець Василь. Ця група розділилася на два загони і зимою 1768-1769 р. вела бої  проти поляків і москалів в  районі Канева й на Смілянщині.

15 квітня 1769 р. цариця Катерина  вислала "Генерал-Губернаторові  Малоросії" Рум'янцеву новий  указ розправитися з учасниками  повстання на Правобережжі на  випадок їх переходу на Лівобережжя  "как с прямыми разбойниками". Це свідчить, що розміри дій  коліївських повстанців ще й  у половині квітня 1769 р. тривожили  Москву. У травні 1769 року коліївське  повстання згасло, залляте ріками повстанської крови, хоч окремі, невеличкі загони коліївських повстанців діяли ще в деяких районах і в другій половині 1769 року та в наступних роках. Важкі бої коліївських повстанців проти польських займанців і проти московських інтервентів тривали повний рік.

У загальному, в повстанні 1768-69 р., прозваному Коліївщиною, можна  розрізнити три періоди. Перший період охоплює шість тижнів від початку  повстання до 7-го липня 1768 р. В тому періоді повстання, спалахнувши  в Холодному Яру, переможно котилося на північ і на захід, очищуючи простори Правобережної України від польських  займанців. У здобутій Умані було проголошено 22-го червня 1768 року відновлення  Гетьманщини, - самостійної української  держави з гетьманом Максимом Залізняком на чолі. На звільнених просторах  встановлювано козацький лад  волі, рівности усіх і народоправства, без холопа та без пана.

Другий період починається  зрадницьким ударом московських  військ на керівний центр повстання  під Уманю на світанку 7-го липня 1768 р. Несподівана інтервенція москалів в обороні поляків заскакує повстанців. Але після короткого замішання  повстанці продовжують свою боротьбу, тепер уже не лише проти польських  займанців, але і проти московських  інтервентів. Особливо завзята партизанська боротьба триває до весни 1769 року.

Третій етап - квітень-травень 1769 р.: Під ударами переважаючих польсько-московських  військ повстання українського народу гасне.

 

Кривава польсько-московська розправа з полоненими і з цивільним  українським населенням.

 

Супроти полонених українських  повстанців виявили як поляки, так  і москалі неймовірну жорстокість. Зараз після розгрому військової бази повстанців під Уманю 7-го липня 1768 р. полковник російської армії  Гурьєв казав привести захоплених підступно  в полон Залізняка, Гонту та інших  старшин і в присутності російських старшин дати кожному із коліївських  провідників і командирів по 300 ударів нагаями. Після того москалі перевели допити й поділ полонених за принципом "підданства": всіх запорожців визнано  російськими підданими, а козаків  надворних міліцій та селян, що пристали до повстання, визнано польськими підданими.

Московський генерал Кречетніков  передав полякам на суд трьома групами 1954 захоплених ними в полон  українських повстанців. Браницький думав заслати частину з них, здорових, на тяжкі роботи по різних містах Польщі. Але всі поляки, з  королем включно, вимагали найжорстокішого  покарання всіх учасників повстання, щоб жахом наповнити всіх українців  і відстрашити їх від нових  повстань. Тому Браницький зміг тільки 200 в'язнів відіслати на роботи до Львова. 700, як це він сам подає  у звіті королеві, він "покарав  найжорстокішою смертю". Стільки  ж було з його доручення повішено по різних містах України. Решту він  передав польському судові в Кодні. Із 336 справ, реєстр яких зберігається, 151 відрубано голови, 57 повішено, 9 четвертовано, одного - українського шляхтича Чоповського, що був помічником полк. Неживого, - посаджено на паль.

Особливою жорстокістю виславився регіментар Стемпковський. Польський  мемуарист Ліпоман засвідчує: "Регіментар Стемпковський, прийшовши зі своїм  відділом в Лисянку, приказав повісити шістдесят селян без будь-яких судових форм. Розіслані далі по селах і містечках відділи  московського та польського війська  розпитували скрізь за причасними до повстання селянами, арештували підозрілих і висилали до різних міст, а найбільше  до Кодни й Житомира, де стаціонувала військова команда. Там же над  викопаною глибокою ямою кожному  з ув'язнених, прив'язаному до колоди, кат відрубував топором голову і  вкидав тіло й голову в яму. По наповненні одної ями, викопували другу. Таким  способом було позбавлено життя велику кількість селян. Могли там впасти й невинні жертви. Загибель невинних була можлива, бо вистачало найменшого підозріння про співучасть у повстанні  в такій чи іншій формі". "Вбивали  й карали тоді гайдамаків - каже інший  сучасник - різними способами: то рубали голови, то вішали, то позбавляли одної  руки й одної ноги. Свідками тих  кар були Кам'янець, Львів - там повішано 200 гультаїв - Крем'янець, Вінниця, Житомир, Летичів й інші міста". "Декого катовано більш рафіновано, у спосіб, гідний індіянських дикунів

В самій Кодні загинуло тоді біля трьох тисяч українців; у цілому загинуло з рук польських  катів біля 30 тисяч українських  селян, дійових учасників, або запідозрілих в участі в українському всенародньому  повстанні 1768 року, прозваному "Коліївщина". Кровожадні оргії польського "правосуддя" проходили ще й кілька літ після  остаточного придавлення повстання, в 1769, 1770 і в пізніших роках.

В основному захоплених в  полон під Уманю запорожців відставлено  до Києва до диспозиції московських  слідчих і суддів. Тортуровані  під час слідства, вони сиділи в  Київській фортеці голі, босі й  голодні. У днях 24-26 серпня 1768 р. відбулися  засідання київської губернської  канцелярії, на яких розглядано справу полонених москалями коліїв і  винесено присуд. Залізняка було засуджено  на кару смерти колесуванням з одночасним "уласкавленням" і заміною тієї кари на 150 ударів нагаєм, вирвання ніздр, випалення тавра на чолі й щоках  і заслання на досмертну каторгу  в Сибір. На таку саму кару засуджено  й полковника Неживого. Інших старшин  засуджено на кару смерті через відрубання голови із заміною на 70-80 ударів нагаєм, вирвання ніздр, випалення тавра  й заслання на досмертну каторгу  в Сибір, а всіх інших учасників  повстання засуджено на кару смерти через повішення із заміною кари смерти на 50 ударів нагаєм, вирвання ніздр, випалення тавра на чолі і щоках  та заслання на досмертну каторгу  в Сибір. Так було засуджено 69 запорожців, захоплених москалями під Уманню і 141 запорожця, та 4 лівобережних українців, захоплених москалями в полон  в липні-серпні 1768 р. в інших боях. У мотивації присуду сказано, що така жорстокість викликана тим, що суджені збройно протиставилися московському війську. Для виконання  присуджених тілесних тортур відставлено 70 запорожців із Максимом Залізняком на чолі 12-го вересня до Орловського  форпоста в Новоросії, 49 запорожців із Семеном Неживим вислано 16-го вересня до Глинського шанця напроти  Мотронинського манастиря, 28 запорожців із Швачкою вислано 24-го вересня  у Васильківський форпост і 68 запорожців із отаманом Лепехою 18-го вересня в  Кременчук. При транспортуванні  жертв було вжито найповніших  засобів безпеки: ескортували особливо сильні військові відділи, руки й  ноги кожного в'язня були закуті в  тяжкі кайдани, при кожному в'язневі стояв московський солдат із шаблею в руці, обсервуючи ввесь час кожний рух в'язня. Всі екзекуції були виконані у присутності визначених московських старшин та спеціяльно для цього запрошених представників  Польщі й татарської орди. Після  виконання тих тортур, усіх катованих  відставлено на каторгу в Сибір, переважно до місцевости Нерчинськ.

Історик О. Гермайзе, простудіювавши всі урядові російські документи  в цій справі стверджує, що кару для  суджених запорожців, учасників коліївського повстання, призначила особисто сама цариця Катерина.191

1-го листопада 1768 р., коли  транспорт засуджених запорожців  із Залізняком, везених на Сибір,  задержався в слободі Котельня  біля Охтирки, Залізняк зорганізував  втечу: в'язні розбили тюрму,  роззброїли екскортуючих солдатів  і 51 в'язнів утекло. Але лише 16-ом пощастило дійсно втекти; решту вдалося московським гончим вишукати і зловити. Між зловленими був, мабуть, і Максим Залізняк, але ані якогось офіційного потвердження цього, ані ніякого іншого доказу цього досі не знайдено.

Всі учасники Коліївщини, захоплені  москалями й заслані після  катувань на Сибір, загинули там на каторжних роботах.

 

Опришківський рух.

 

Слово опришок походить від  лат. opressor — знищувач, порушник. Опришками  ставали здебільшого селяни, які  бралися за зброю, щоб позбутися  визиску чужинців. Застосовуючи тактику  партизанської війни, вони діяли  невеличкими загонами в Галицькому Прикарпатті, Буковині та Закарпатті. Перші свідчення про опришків дають джерела XVI ст.

Загони опришків збиралися  навесні, переховуючись у малодоступних  гірських районах. У Карпатах перетиналися кордони трьох держав — Польщі, Угорщини й Молдавії. Це давало змогу  повстанцям вільно переходити з однієї країни до іншої та легко уникати  переслідування. На початку 30-х pp. XVIII ст. рух опришків у Прикарпатті настільки  поширився, що польські можновладці  змушені були просити київського воєводу надіслати на допомогу війська. Найбільший розмах цього руху пов'язаний з іменем Олекси Довбуша. Його походи тривали протягом 1738—1745 pp. Для боротьби проти опришків галицька шляхта організовувала каральні загони з найманців, яких приваблювала добра платня. Крім того, їх розшукували  й підрозділи коронного війська. Проте переслідувати опришків, яких підтримувало населення, було дуже складно. Щоб знешкодити Довбуша, польські можновладці  вдалися до підступу. По всіх галицьких  селах оголосили, що той, хто спіймає  чи вб'є Довбуша, буде звільнений від  усіх повинностей. Одночасно з Довбушем діяло чимало окремих загонів-ватаг  у різних місцях Підкарпаття й  Закарпаття. Не припинився рух опришків і після його загибелі.

 

 

 

Поділи Речі Посполитої та українські землі.

 

Національно-визвольні рухи знесилювали Річ Посполиту, до краю загострювали внутрішньополітичну  ситуацію, створюючи сприятливі умови  для втручання сусідніх держав. Ослабленням  Польщі скористалися Росія, Пруссія  та Австрія, кожна з яких хотіла захопити частину польських територій. Вони прагнули поділити Польщу, збільшивши свої володіння за рахунок її території. Поділи Польщі не оминули українських  земель — тих, що були у складі Речі Посполитої. Так, наприклад, 1772 р. під  час першого поділу Польщі землі  Галичини відійшли до Австрії.

У травні 1792 р. російські  війська почали наступ на Правобережну Україну. Королівська армія опору  майже не чинила. Одна за одною здавалися  польські залоги. Незначні сутички  сталися лише під Любаром, Шепетівкою та Острогом. Усередині 1792 р. воєнні операції практично припинилися. Але минув  майже рік, перш ніж плани царського  уряду було втілено в життя. 27 березня 1793 р. вийшов маніфест Катерини II, за яким Правобережна Україна (Подільське, Волинське, Брацлавське і Київське воєводства) приєднувалася до Росії. Стався другий поділ Польщі, внаслідок  якого територія Правобережної  України відійшла до Росії.

Через два роки (1795 р.) за остаточним, третім поділом Речі Посполитої до Росії було приєднано західні  землі Волині та Білорусі.

 

 

 

Висновок.

 

Гайдамацький рух зіграв важливу роль в історії Правобережної  і Західної України. Причини їх виникнення були досить різноманітними, так домінували тут безперечно соціально-економічні та релігійні чинники, але в їх основі безперечно лежали і антифеодальні  мотиви.

Рух охопив практично всю  Правобережну Україну, його учасниками були селяни і козацтво. Він був  спрямований, в першу чергу проти  польської шляхти. Але гайдамацький рух був стихійним, слабо організованим і безперечно не міг протистояти добре підготовленим арміям Польщі та Росії, саме тому повстання швидко придушувались. З іншого боку маючи в своїй основі соціально-економічні і релігійні чинники він набув широкого резонансу в українському суспільстві.

Боротьба українських  селян, козаків, міських низів на правобережних і західноукраїнських землях наприкінці XVII — на початку XVIII ст. в своїй основі була спрямована проти класового гноблення, феодальної експлуатації. Водночас, оскільки повстанці  виступали й проти іноземного поневолення, проти національно-релігійного  гніту, за національно-релігійну незалежність українського народу, ця боротьба мала також і національно-визвольний характер.

 

 

                          Література.

 

Бойко О.Д . «Історія України» Київ 2002р.

С.Грущенко «Матеріали до історії  Коліївщини» ЗНТШ Львів 1904 т LXII

Н.Костомаров «Матеріали до історії  Коліївщини 1768» Київская Старіма» 1982р. кн.8

Збірник документів «Гайдамацький  рух на Україні в 18ст. Київ 1970р.