Гайдамацький рух у другій половині XVII ст.

На вимогу Младановича  сотник Гонта склав на ринку в  Умані прилюдно присягу "на вірність вітчизні" і замість запланованого  повішення Гонти, поляки справили гучний бенкет у честь Гонти, під час  якого губернатор Младанович зі сльозами в очах благав Гонту про поміч, передаючи в його руки не тільки долю Умані, але й усю шляхту і "всю Україну". Після цього, Гонта вирушив із козацькою міліцією проти коліївських повстанців і  отаборився під містом. Тим часом  на вістку про переможний похід коліїв, особливо ж після здобуття ними Лисянки, до Умані стали напливати з  усіх сторін хвилі польських і  жидівських утікачів. Коли в місті  не стало вже місця, нові втікачі  отаборилися в укріпленому таборі біля Грекового Лісу.

На вістку про те, що Залізняк вирушив із головними повстанськими  силами з Лисянки на Умань, Младанович зі старшиною доручили міліції йти  проти коліїв, а польському війську - отаборитися перед містом. Міліція  повинна була пропустити коліїв і  перейти непомітно в запілля  повстанців. План був такий, що коли повстанці підійдуть під місто  їх привітає з мурів міста артилерія, після чого польські частини заатакують їх ізпереду, а міліція ззаду. Залізняк надходив із північного сходу, здобувши міста Звенигородку, Буки й Соколівку.

По виїзді війська з  міста від міліції не було три  дні ніяких вісток. У місті росла  паніка. Повновласник Потоцького Цєсєльський  втік до Києва, брат Младановича на Волощину, а разом із ними втекло теж батато визначніших панів  та старшин польської армії.

А тим часом Гонта, вирушивши  ранком з постою в селі Попужинцях, здержав усіх і сказав полковникам  Обухові й Магнушевському, щоб  вони негайно поверталися до міста, якщо не хочуть загинути від повстанської шаблі. А всім козакам заявив, що він із сотниками Уласенком і  Яремою переходить до Залізняка, щоб  спільними силами визволити Україну  з польського ярма, тож хай кожний рішається: або, йти з ним, або  повертатися з польськими полковниками до Умані. Козаки всі до одного пішли  за Гонтою. На особисте доручення Гонти  окрема козацька сторожа відпровадила обидвох польських полковників  під місто й повернулись. Але  полковники не пішли до Умані, а втекли манівцями закордон, рятуючи власне життя й залишаючи Умань на ласку долі.                                              14-го червня 1768 року Гонта з усією  козацькою міліцією приєднався до повстання. З'єднані сили повстанців ліквідували  польський табір у Грековому  Лісі, що налічував від 5 до 8 тисяч  польських панів із челяддю та жидів, і підійшли під Умань.

17-го  червня 1768 р. вранці  з мурів Умані поляки побачили  наближення військ. Вони були  певні, що це повертається Гонта  з міліцією по розгромленні  коліїв. Але інженер Шафранський,  який пильно дивився в далековид,  спостеріг, що воно щось не  так, бо за козаками Гонти  маршували лави коліїв, і заалярмував  польську старшину. Зчинився переполох.  Всі брами були зачинені, а  польські частини перед містом  поставлені у стан бойової  готовости. Під містом повстанці  затримались. На очах поляків,  що дивились з валів, Гонта  і Залізняк виїхали з-поміж  своїх військ, зустрілись і дружньо  привітались. Польські частини  з-перед міста були спішно стягнені  до міста. Ленарт наказав озброїти  всіх, хто тільки був здібний  носити зброю: всіх шляхтичів,  жидів і наівіть 200 учнів школи  Василіян, що ще не роз'їхались  були на вакації. Почалась облога  міста. Вже першої ночі всі  українці, що були тоді в Умані,  члени "зеленої міліції", гарнізону,  панська обслуга й українські  міщани перейшли до повстанців; ті, які не могли перейти брамою, перескакували вали й рів і  втікали до Гонти. В місті  залишилися тільки поляки й  жиди. Ранком 18-го червня Младанович, що вже, видно, переміг наслідки  першого переляку, скликав усіх  жидів казав їм навантажити  фіри сукном та дорогими подарунками  й послати це Гонті, благаючи  у нього пощади для міста.  Гонта й Залізняк зажадали, щоб  місто здалося, запевняючи, що  в такому випадку полякам і  жидам буде запевнена змога  безпечно виїхати з родинами  з України в Польщу. Поляки  відкинули ультиматум. Почався наступ. Селяни з околиці підрубували  сокирами палісади валів, повстанська  артилерія обстрілювала місто  з гармат, а колії пробували  наступати на вали, підходячи  із двох сторін: від Грекового  Лісу й зі сторони Нового  Міста. Польська артилерія з  валів завзято, хоч дуже нецільно, обстрілювала наступаючі лави  повстанців, але запаси амуніції  скоро вичерпалися. Переполох  у місті зріс, тим більше, що  вичерпалися запаси води. Тому, коли  ранком 21-го червня  недалеко брами  появився Гонта з білою хоруговкою, викликаючи Младановича на переговори, той погодився і наказав впустити  до міста Гонту й гурт його  охорони. Але у брамі виникло  замішання, бо польські старшини, не дбаючи про збереження вимоги  безпеки мирової делегації, кинулися  зі зброєю на Гонту, щоб його  вбити. Почалася боротьба, під  час якої у відкриту браму  вскочило більше повстанців, а  за ними ввійшли й головні  сили коліїв. Наступила кривава  розправа, відома в польській  мемуаристичній літературі під  назвою "уманська різня", в якій  загинуло від п'яти до вісімнадцяти  тисяч осіб польської шляхти  й жидів.

        ВідновленняГетьманщини                                                                                                                           22-го червня 1768 року в Умані під гарматні і крісові постріли проголошено святочно відновлення Гетьманщини. У проголошенні було подано, що панщину і шляхетство зноситься, всі українці будуть вільними козаками і вся українська земля буде зватися по-давньому "Гетьманщина" щодо свого політичного стану. Гетьманом відновленої української держави було обрано Максима Залізняка, а головним комендантом збройних сил уманського полковника Івана Гонту. Комендантом міста Умані призначено сотника Пантелеймона Уласенка. Окремі постанови регулювали податкові і військові повинності громадян супроти української держави; всякі самовільні накладані контрибуції були заборонені. В державі мав панувати лад і порядок, сперті на принципах справедливости й рівности всіх громадян. Країну поділено адміністраційно на полки й сотні.

Ядро української армії  силою двох тисяч вояків розмістилось у спеціяльному таборі біля Умані. Тут  вівся регулярний військовий вишкіл та прищеплювалися принципи суворої  військової дисципліни. З решти повстанців, що були тоді в Умані, створено повстанські  загони, які вирушили в дальший  похід на захід і північ для  прочищування українських земель від  польських окупантів. Ті загони, що їх командирами були Микита Чорний, Романченко, Ніс, Паралюш, в останньому тижні червня і перших тижнях липня 1768 р. здобули містечка Гранів, Теплин, Дашів, Тюльчин, Манастириська, Гайсин, Копели, Божівку, Жидачин, Ладижин, Балту  й очистили всю Уманщину від поляків  та жидів.

Так само успішно проходили  повстанські дії полковника Семена Неживого в південній частині  Київщини. З Холодного Яру біля Мотронинського манастиря подався  Неживий у Чигиринщину та Черкащину, де появилися сильні частини польських  конфедератів, що грабували і знущалися  над українським населенням. Із документу, виставленого медведівцями про взірцеву поведінку Неживого і його відділу, довідуємося, що в Медведівці відділ Неживого знищив сотню польських  конфедератів, а в Жаботині близько 450 польських вояків. Подібні документи  інших громад подають, що у днях 20-22 червня 1768 р. Неживий був із своїм  відділом у Каневі, 26-го в Мошнах, 31 червня в Жаботині, 1-2 липня в  Медведівці, 6 липня у Крилові. Скрізь там він винищив поляків і  жидів і, як засвідчує Рум'янцев  у своєму рапорті московській  цариці з датою 19-го червня 1768 р., отаман Неживий "завів там новий економічний  лад, для чого визначений економ із місцевого (українського) населення  і писар грецького віровизнання". В його районі оперували зі своїми загонами підпорядковані йому сотники: Іван Чорний у районі Черкас, Василь Шелест - Жаботин, Василь Смілянський - Лебедин, Іван Таран - Вільшина, Шундра - Сміла, Станкевич - Корсунь, Шевченко - Богуслав.

Північну частину Київщини прочистив від поляків, згідно із планом, полковник Іван Бондаренко. Він здобув Брусилів, Андріївку, Бишів, Рожів, Макарів, Димир, Бородянку, Грузьке, Дідівщину й подався на київське Полісся. Йому підлягали сотники: Саражин, у загоні якого були отамани Бандурка, Скорина й Петро Вітер, - в районі Боярки; Головацький - Марків, Грицько  Вовк і Максим Максимів - Полісся.

Так у наслідок двомісячних  боїв увесь терен Київського і  Брацлавського воєвідств були зовсім очищені від поляків. Хто з  них не втік вчасно на захід, той  був знищений повстанцями. Правобережна Україна ставала знову вільною, самостійною державою із гетьманом  Максимом Залізняком на чолі. На звільнених теренах заведено козацький лад, встановлено українську адміністрацію. У вишкільному військовому таборі біля Умані під керуванням полковника Івана Гонти формовано нові повстанські  загони, які вирушили на захід і  північ, щоб звільнити від поляків  Поділля, Галичину, Волинь і Полісся. Хвилі повстання докотилися навіть до Закарпаття.

Московська збройна  інтервенція.

Так пройшли після проголошення в Умані відновлення Гетьманщини  ще три тижнї. Здавалося, що швидко й  західньоукраїнські землі будуть очищені  від польських загарбників , бо сили повстанців кріпшали, а поляки ні в  одному випадку не виявилися спроможними  успішно протистояти збройним повстанським загонам.

Але, сталось не так. Нищівний удар для повстання прийшов звідти, звідки ні повстанці, ні їхні провідники ніяк неочикували : з рук Москви. Дивлячись на свою неспроможність протистояти  переможним ударам коліївського повстання, як засвідчує польський сучасник, "польський уряд удався, отже, із просьбою про поміч до московського уряду і її одержав". "Усмирення, - признає  відверто польський історик, - переводилося московською зброєю". З доручення московського уряду, що не менше був наляканий відновленням самостійної гетьманської України  на Правобережжі, як поляки, під кінець червня 1768 року на зайняту українськими повстанцями територію ввійшли  великі частини московської армії: ген. Кречетніков із Поділля, де московська армія перебувала в той час , як московська допомога польському королеві Станиславові Августові у війні проти його політичних противників, барських конфедератів; ген. Воєйков з Новоросійської губернії і ген. Рум'янцев з Лівобережжя. Це були великі частини добре зорганізованої московської армії; а однак москалі не виступили проти українських повстанців відверто, але застосували методу підступу і зради.

Перший удар був скерований на центр повстання - на Умань. З доручення  ген. Кречетнікова під Умань підійшли полки полк. Кологрівова і полк. Гурьєва. Це занепокоїло командування українського військового табору біля Умані, яке зарядило стан готовости, готуючись до збройної розправи. Але  висланці ген. Кречетнікова заявили  Залізнякові й Гонті, що москалі  ставляться прихильно до українських  змагань і що московська армія  переходить тільки через Україну  до Польщі на допомогу польському королеві проти його польських противників - "барських конфедератів". Сам  ген. Кречетніков відвідав український  військовий табір, хвалив дисципліну й  порядок і запропонував співпрацю  в боротьбі проти поляків. 6-го липня  московське командування повідомило, що московські війська відходять  у Польщу й запропонувало відгуляти  прощання на знак приязні українського й московського народів.

Колії повірили в щирість  та приязнь москалів. Влаштовано бенкет, під час якого зрадливі москалі  обільно пригощали коліїв горілкою, придержуючись самі суворо таємного наказу не пити. Вранці 7-го липня, коли полк. Гурьєва повідомили, що підпоєні колії заснули, а їх табір щільно оточений московськими військами, московський  полковник Гурьєв несподівано вдарив в лице полковника Гонту на знак московським солдатам, щоб вони закували в кайдани Гонту, Залізняка й  інших українських старшин. Гонта  й Залізняк не встигли вхопити  зброю, як тічня московських солдатів кинулась на них і закувала в кайдани. Одночасно вся маса московської  солдатні, що оточила табір коліїв, кинулась на сплячих коліїв, щоб  їх кувати в кайдани. Бій тривав до обіду. Більшість або прорвалася боєм з оточення, або лягла в  бою.

Але ядро збройних сил і  керівництво відновленої української  держави було знищене: Залізняка, Гонту  й більшість головних старшин, що були того часу в Умані, захопили москалі  таким способом у полон. Разом  із ними захоплено тоді в полон  живими 780 козаків з колишньої  міліції і 65 запорожців, та 14 гармат. Закутих у кайдани Залізняка  й Гонту наказав ген. Кречетніков  важко збити нагаями.Про кількість поляглих у тому бою по обидвох сторонах не збереглися ніякі повідомлення.

Так Москва при помочі своєї  армії, стосуючи хитро методи підступу і зради, завдала в першій половині липня 1768 р. нищівні удари українському повстанню проти Польщі.

Хоча ліквідування москалями  головного табору повстання та ядра повстанських військових сил було дійсно смертельним ударом, до повної ліквідації Коліївщини було ще далеко. На заміну загиблих або захоплених у полон ватажків прийшли  інші. Так, 19-го липня 1768 р. повстанські  загони здобули місто Тетіїв і  Ставище та панські замки в  околиці Ставищ і винищили польську шляхту, що на вістку про московську інтервенцію під Уманю почали повертатися в Україну, а здобуте  панське майно роздали навколишнім  селянам та біднішим міщанам. У селі Білий Камінь біля Могилева над Дністром відділ коліїв силою близько 150 бійців, який відступав після важкого  бою з московським військом, зустрів  панцерну сотню регулярного польського війська під командою капітана Камінського  й розгромив її так, що лише кільканадцять  шляхтичів урятувалось від смерті втечею, або скрившись у бур'янах. Така доля зустріла й інші частини  польської регулярної армії, що прийшли  із заходу на охоплений повстанням терен Правобережної України. Поляки усвідомили, що важкий московський  удар по повстанню під Уманню не означає ще повної ліквідації його.Тому польський уряд поновив свої прохання до московського уряду, щоб Москва дала Польщі військову допомогу для подавлення українського повстання спільними  силами Польщі й РосіїЗбройна інтервенція  Росії по стороні Польщі проти  Коліївщини стала вже явною.