Галицько-Волинська держава наприкінці ХІІ – у першій половині XIV столетия

 

 

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КАМ’ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

 

 

 

 

Кафедра історії України

 

 

 

 

Гуменюк Андрій Іванович

студент ІII курсу

історичного факультету

 

 

 

Галицько-Волинська держава наприкінці ХІІ –

у першій половині XIV ст.

 

 

Курсова робота

 

 

 

Науковий керівник:

                                   Олійник С.В.

 

Кам’янець-Подільський

2005

 

 

 

 

Зміст

 

 

 

Вступ  С.3

 

Розділ 1. Утворення та становлення Галицько-Волинської держави  С.6

 

Розділ 2. Державотворчі традиції та їх розвиток

у князівстві  С.13

 

Розділ 3. Історична доля Галицько-Волинської держави  С.25

 

Висновки  С.29

 

Список використаної літератури  С.30

 

Додатки  С.32

 

 

Вступ

 

       Відновлення державної незалежності України дало могутній поштовх розвитку національної історичної науки, відкрило широкі можливості для відродження історичної пам’яті народу. Однією із ключових проблем, яка висунута на історичну авансцену самим життям, постало вивчення державотворчих процесів, які відбувалися в нашій державі, зокрема більше уваги історики починають приділяти державним утворенням, які мали місце на території нашої держави. Одним із таких утворень була Галицько-Волинська держава. Минає вісім століть з того часу, коли Волинь і Галичина об’єднались в одну державу. Виникнення її стало важливим етапом в історії державницьких змагань українського народу.

Актуальність даної теми полягає в тому, що міркуючи над сучасними процесами державотворення ми маємо користуватися досвідом минулого. Тому саме дослідженню Галицько-Волинської держави, спадкоємиці Київської Русі, утворенню якої передували складні політичні обставини, присвячена дана курсова робота.

Об’єктом роботи є сукупність тих соціально-економічних та суспільно-політичних обставин, які передували утворенню могутньої слов’янської державності.

Предметом даного дослідження виступає Галицько-Волинське князівство як  могутнє державне утворення на території Східної Європи.

Метою роботи є вивчення політичної історії Галицько-Волинського князівства.

Для досягнення поставленої мети, дослідник висунув перед собою наступні завдання:

• дослідження передумов, процесу утворення та становлення Галицько-Волинської держави;
• доведення, що Галицько-Волинська держава є безпосередньою спадкоємицею Київської Русі;
• висвітлення державотворчих традицій у князівстві;
• простеження історичної долі Галицько-Волинської держави тощо.

В хронологічному плані робота охоплюють період з кінця ХІІ ст. (вихід на історичну арену такого політичного об’єднання як Галицько-Волинське князівство) до 1340 року (смерті Юрія ІІ та втрати князівством своєї цілісності).

Історіографія. Питанням історії Галицько-Волинського князівства присвячена досить велика кількість праць. Зокрема, на увагу заслуговує праця Івана Крип’якевича “Галицько-Волинське князівство”1. У ній автор характеризує різноманітні сторони життя Галицько-Волинського князівства, а саме з’ясовує передумови та процес створення держави, чітко окреслює її географічні межі тощо. Ще однією працею, яка яскраво висвітлює досліджувану нами тему виступає робота Пашуто В. “Нариси з історії Галицько-Волинської Русі”2. Особливістю даної праці є те, що історія князівства простежена крізь призму історичних джерел, що становить для нас неабияку цінність. Різноманітним питанням історії Галицько-Волинських земель присвятив цілу низку своїх робіт історик Котляр М.3 Зокрема, це питання політичної історії, військової історії князівства тощо. Також окремі питання з досліджуваної нами теми з’ясовані у Лисенка О.4, Софроненка К.5, Шевчука В., Тараненко М.6 та ін.

Практичне значення. Матеріали даної курсової роботи можуть бути використані при викладанні курсу історії України в загальноосвітніх навчальних закладах, а також для підготовки студентів історичних факультетів до семінарських та практичних занять.

В структурному плані курсова складається з вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури.

 

 

Розділ 1. Утворення та становлення

Галицько-Волинської держави

 

Наприкінці ХІІ ст. князівства Середнього Подніпров’я – Київське, Чернігово-Сіверське та Переяславське через низку обставин (нескінченні князівські усобиці, певну зміну світових торговельних шляхів, активізацію нападів кочівників, відтік населення з південних районів тощо) економічно та політично занепадають і втрачають свої колишні роль та значення. Монгольська навала посилила та поглибила руйнівні процеси у цьому регіоні7.

Кардинально іншою була ситуація у південно-західній частині Русі, де 1199 р. з’явилося нове державне об’явилося нове державне об’єднання – Галицько-Волинське князівство, яке надалі майже впродовж півтора сторіччя відігравало надзвичайно важливу роль у житті східних слов’ян8.

Виникненню та піднесенню Галицько-Волинської держави сприяло:

1. Вдале географічне положення (віддаленість від Києва послаблювала вплив центральної влади, природні умови робили ці землі важкодоступними для степових кочівників, крім того, князівство розташовувалося на перехресті стратегічно важливих торгових шляхів).
2. Необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом проти монгольського нашестя та іга.
3. Енергійна об’єднавча політика князів Романа Мстиславича (1199-1205 рр..) та Данила Романовича Галицького (1238-1264 рр.).
4. Існування на території князівства багатих родовищ солі, що сприяло економічному зростанню та інтенсифікації торгівлі9.

Формування Галицького князівства, як відомо, почалося в другій половині XI ст. Його виникнення пов’язане з ім’ям внука Ярослава Мудрого Ростислава Володимировича, котрий і заснував династію князів-ізгоїв Ростиславичів. У 40-х роках XII ст. розпорошена попередніми правителями Галицька земля була об’єднана під владою енергійного князя Володимирка Володаревича і стала не тільки значною політичною силою в Південній Русі, а й зрівнялася з великими тогочасними європейськими державами10. В 1141 р. Володимирко зробив столицею свого князівства м. Галич, розташований в центрі князівства. Він був віддалений від кордонів і знаходився на важливому торговому шляху до Чорного моря. Оточений сильними сусідами (на заході – Польщею, на півдні – Угорщиною, на півночі – Волинським, а на сході – Київським князівствами), Володимирко намагався проводити надзвичайно обережну та гнучку політику, яка мала єдину мету – невпинне посилення Галицької землі11.

Проте розквіт Галицького князівства припадає на час правління його сина Ярослава (1153-1187 рр.), названого у “Слові о полку Ігоревім” Осмомислом (той, що має вісім смислів), що означало мудрий, розумний. Продовжуючи політику свого батька, Ярослав поступово нормалізував відносини з Києвом, підтримував мирні стосунки з Польщею, Угорщиною, Візантією, продовжив боротьбу проти половців. Він розширив межі своєї держави на південь аж до гирла Дунаю, де заснував місто Новий Галич (Галац)12.

Варто зазначити, що поряд з неухильним економічним і політичним піднесенням Галичини зростало також і місцеве галицьке боярство, яке будь-що намагалося здобути вплив на управління державою. На думку дослідників, свавільні галицькі бояри були найбагатшими й наймогутнішими серед бояр всіх руських земель. На відміну від боярства інших князівств, яке здебільшого походило з княжої дружини, галицька аристократія, очевидно, розвинулася виключно на основі місцевої племінної знаті. Свої маєтки вона отримала не від князя, як це водилося, а завдяки узурпації общинних земель. Прийшовши на галицькі землі, перші Рюриковичі наштовхнулися на місцеву еліту, що вже добре вкоренилася й була готова рішуче відстоювати свої власні інтереси13.

Деякі дослідники звертають увагу на те, що завдяки відносно стабільному й незалежному правлінню Ростиславичів галицькі бояри мали досить часу й можливостей, щоб зміцнити свої позиції. Крім того, багато з них торгувало сіллю, що забезпечувало добрі прибутки й зміцнювало їхнє економічне становище. “Могутність великих феодалів у Галичині ґрунтувалася на значних земельних володіннях, на сотнях і тисячах васалів, що з ласки того чи іншого боярства сиділи на його землі і на заклик свого пана повинні були прийти йому на допомогу – навіть проти верховного сюзерена, тобто князя”, – зазначає вітчизняний історик М.Котляр14. Нарешті, через значну віддаленість Галичини від Києва великому князеві важко було втручатися в місцеві події, тоді як сусідство з Польщею та Угорщиною не лише давало зразок панування аристократії, а й можливість звернутися до чужинців по допомогу проти власного князя.

За часів правління Ярослава Осмомисла галицьке боярство настільки зміцніло, що почало вільно порядкувати в князівстві, безцеремонно втручатися в стосунки князя з володарями інших держав. Бояри навіть прагнули контролювати особисте життя Ярослава, примушуючи його жиги з нелюбимою дружиною. Щоб досягти своєї мети, вони спалили на вогнищі коханку князя Анастасію, з якою його єднало давнє і глибоке почуття. Ярослав був змушений підкоритися вимогам боярської опозиції і повернути законну дружину (дочку Юрія Довгорукого) Ольгу та сина Володимира15.

Після смерті Ярослава Осмомисла (1187 р.) волинський князь Роман Мстиславич на запрошення галицьких бояр зайняв Галич, але не зміг там укріпитися. Влада перейшла до сина Ярослава Володимира. З його смертю в 1198 р. династія галицьких князів Ростиславичів припиняє своє існування.

На відміну від Галичини, Волинь ще тривалий період перебувала в залежності від Києва. На заході Волинські землі межували з Польщею, на півночі – з литовськими племенами ятвягів, на сході – з Чорною Руссю, Турово-Пінським і Київським князівствами, на півдні – з Галичиною.

Процес перетворення Волині в окреме князівство помітно посилюється за часів правління правнука Володимира Мономаха Мстислава Ізяславича. Він, як і інші представники Мономахової династії, домагаючись влади над Києвом, зумів на короткий час стати київським князем (1167–1170 рр.). Саме в цей період він забезпечив своїй родині повний контроль над Волинським князівством, яке згодом стає незалежним від Києва16.

Після смерті Мстислава в 1170 р. володарем Волинського князівства став його син Роман, який перед тим був князем у Новгороді. Протягом майже тридцятилітнього правління Волинським князівством Роман створив власну модель державного управління. Він чітко усвідомлював, що основою сильної князівської влади є незалежність від земельної аристократії. Тому він послідовно й рішуче обмежував сваволю бояр, придушував феодальну опозицію17.

Слід зазначити, що якихось особливих проблем щодо цього в Романа не виникло. Це пояснювалося, насамперед, відносною слабкістю волинського боярства. На відміну від галицької еліти, воно формувалося в основному традиційним шляхом. Більшість бояр прийшли на ці землі у складі дружин своїх князів, які здебільшого призначалися чи усувалися від влади за волею Києва, котрий завдяки незначній віддаленості мав, безперечно більший політичний вплив на Волинське князівство. Бояри тут отримували земельні володіння саме за службу князеві. Як наслідок, волинська знать повністю залежала від княжих щедрот і тому, зрозуміло, всіляко підтримувала князя, була йому відданою. Власне з цієї причини об’єднання обох князівств зрештою домоглися саме волинські, а не галицькі князі18. В 1199 р., скориставшись смертю галицького князя Володимира, який не залишив після себе спадкоємців, волинський князь Роман Мстиславич захопив Галич і об’єднав обидва князівства в єдину Галицько-Волинську державу. Поступово Галич перебирає на себе роль наступника розореного татарами Києва19. Це свідчило також і про те, що центр політичного та економічного життя поступово пересувається у західному напрямку, а потужна торговельна артерія Буг – Дністер витісняє занепадаючий шлях “із варяг – у греки”20. 

Початок діяльності Романа був пов’язаний з Новгородом, де короткий час (1168-1170) він був князем. Повернувшись після смерті батька на Волинь, як старший, одержав Володимир. Велику славу приніс йому вдалий похід на ятвягів, литовське плем’я, які своїми набігами непокоїли Волинь21. 

Галицько-Волинський літопис, називаючи Романа самодержцем і переможцем усіх поганських народів (князь справді здійснив ряд успішних походів на ятвягів, що непокоїли набігами Волинь, і на половців), описує його з пишномовною піднесеністю: “...Бо він кинувся був на поганих, як той лев, сердитий же був, як та рись і губив [їх], як той крокодил, і переходив землю їх, як той орел, а хоробрий був, як той тур...”22

Слава про Романа Мстиславича рознеслася повсюди й побудила в українців надію на припинення міжусобних чвар удільних князів, відновлення могутності та єдності Київської Русі. Тим-то кияни й не боронили місто, коли під його стінами у 1202 р. з’явилися дружини волинського князя. Без опору піддалися йому й навколишні землі. Роман Мстиславич створив державу, територія якої простяглась від Карпат до Дніпра й за розмірами не поступалася Священній Римській імперії Фрідріха Барбаросси23.

Отже, в кінці ХІІ ст. на теренах нашої держави виникає нове державне утворення, яке отримує назву Галицько-Волинське князівство. Об’єднавши Галичину і Волинь, князь Роман Мстиславович зумів створити сильну, централізовану державу, яка стала безпосереднім спадкоємцем Київської Русі.