Галицько-Волинська держава наприкінці ХІІ – у першій половині XIV столетия

Розділ 2. Державотворчі традиції та їх розвиток у князівстві

Утворення Галицько-Волинської держави було, безперечно, подією величезної історичної ваги. За князювання Романа Мстиславича (1199-1205) Галицько-Волинське князівство досягло великої могутності. Спираючись насамперед на середнє і дрібне служиле боярство та городян, Роман швидко приборкав свавільну галицьку боярську верхівку, постійно здійснював активну і цілеспрямовану зовнішню політику: успішно воював проти половців на сході та Литви на заході, в 1196 р. приєднав до Волинського князівства землі литовського племені ятвягів. Вже на початку XII ст. Ватикан намагався поширити свій вплив на Русь, навернути Романа і галицько-волинське боярство в католицтво, проте князь рішуче відхилив пропозицію папи.

Історики висловлюють припущення, що наприкінці 90-х років XII ст. Роман втрутився у війну між половцями й Візантією на прохання уряду останньої. Очевидно, між ним та імператором існувала союзницька угода. Справа не обмежилася   одноразовою  допомогою.   Дружні   взаємини тривали й надалі. Про це свідчить, зокрема, посольство Романа до Візантії на чолі з Твердятою Остромиричем, яке бачив у Царгороді в 1200 р. новгородський паломник Добриня24.

Зрозуміло,   що   Роман  прагнув  підпорядкувати  Київ своїй владі. В 1195 р. великий князь київський надав Романові, як нащадкові київського князя Володимира Мономаха, уділ в “Руській землі” (так тоді називалася Київщина та Переяславщина): міста Торецьк, Корсунь і Канів з волостями, а згодом і Полонне. Укріпившись на Київщині, Роман у 1202 р. розпочав боротьбу із київським князем Рюриком Ростиславичем, аби покласти край його намаганням втручатися у справи Галичини. Цього ж року Роман з галицькими й волинськими полками підступив до Києва. Кияни розчинили перед ним міські брами. Рюрик змушений був зректися київського столу й незабаром постригся в ченці25. Отже, на початку XIII ст. Київ і Придніпров’я   опинилися   під   подвійним   впливом   Романа Мстиславича та його союзника – володимиро-суздальського князя Всеволода Юрійовича. Як згадувалось в одній з польських хронік, Роман “за короткий час так піднявся, що  правив  майже  усіма  землями  і  князями  Русі”.   На думку   дослідників,   у   разі   приєднання   до   Галицько-Волинської держави ще й Чернігівського князівства в її межах опинилися б фактично всі етнічні українські землі. Тож під час правління князя Романа існувала можливість утворення єдиної Української держави26.

Але, на жаль, цей останній крок на шляху формування Української держави Романові не вдалося здійснити.

До історії Роман Мстиславич увійшов не лише як сміливий воїн та вмілий полководець. Безперечно, він був також видатним політиком і державотворцем. Як зазначає М.Котляр, Романові належить честь складання проекту дотримання “доброго порядку” на Русі, тобто припинення міжкнязівських чвар і організації центральної влади у федеративній Давньоруській державі27. Російський історик XVIII ст. В.Татищев переказав зміст Романового проекту, запозичений, очевидно, з давньоруського джерела, що не дійшло до наших днів. “Добрий порядок” Романа зводився до головної умови у випадку смерті київського володаря. Нового великого князя повинні обирати шість князів: суздальський, чернігівський, галицько-волинський, смоленський, полоцький і рязанський. “Якщо ж хтось із князів розпочне війну проти іншого, – писав Роман Мстиславич, – то великий князь київський разом з місцевими князями його судить і приборкує. Якщо ж на когось війною підуть половці, угорці, поляки або інший народ і сам той князь не зможе оборонитися, тоді великому князеві, погодивши це з удільними князями, належить послати допомогу від усієї держави”. Крім того, у проекті дотримання “доброго порядку” на Русі Роман, прагнучи уникнути дальшого дроблення держави, пропонував передавати престол старшому синові, а не ділити землі між усіма синами, як чинилося раніше. Якби пропозиції Романа були прийняті, це загальмувало б процеси політичного роз’єднання Русі, сприяло б консолідації об’єднавчих сил. Однак усі інші значні руські князі відмовилися приїхати на з’їзд, щоб обговорити Романів проект. Одні вигадували різні причини, інші прямо заявляли, що такого “одвічно не було”, а значить, і не повинно бути28.

Важко сказати, якими були б дальші плани і дії Романа Мстиславича щодо об’єднання південно-руських земель. У 1205 р. він загинув поблизу польського міста Завихоста над Віолою, випадково потрапивши у польську засідку під час походу проти малопольського князя Лешка Краківського29. Після його раптової смерті таке могутнє й непорушне, на перший погляд, Галицько-Волинське князівство починає стрімко розпадатися на окремі землі, проіснувавши всього шість років.

Створення Галицько-Волинського князівства на чолі з Романом Мстиславичем стало важливим етапом в історії української державності. На відміну від поліетнічної Старокиївської держави, відтепер вона розвивалася на єдиній українській основі. Це дало підстави українському історику С.Томашівському назвати Романа “творцем першої національної української держави”, що як окремий політичний організм проіснувала до кінця XIV ст.

Після трагічної загибелі Романа – великого полководця й політика, залишилося двоє малолітніх синів: чотирирічний Данило та дворічний Василько. Від їхнього імені в князівстві почала правити вдова Романа Анна – розумна, мужня і владна жінка. Її підтримували волинські бояри, приведені Романом з Володимира до Галича, та княжа дружина. Прихильниками об’єднання земель під міцною рукою князя виступали середнє боярство, міщани та селяни. Всі вони терпіли від утисків великих бояр, які зосередили в своїх руках земельні володіння.

Проти об’єднання Галицької і Волинської земель в одне князівство виступала верхівка галицьких бояр. Романові Мстиславичу здавалося, очевидно, що він зламав опір боярства Галицької землі. Дійсно, як повідомляють тогочасні польські хроніки, князь винищив багато боярських родів, що не бажали коритися його владі. Але й тими жорстокими заходами йому не вдалося повністю викоренити боярську опозицію. І коли Романа не стало, боярські “олігархи” повернулися додому з вигнання чи вийшли зі схронів, щоб розпочати боротьбу проти його нащадків30.

Як наслідок, галицько-волинські землі знову були втягнуті в нескінченні феодальні чвари, усобиці й війни, які. У цей конфлікт були втягнуті й інші руські князі, зокрема чернігівсько-сіверські, угорський король, польські феодали, які прагнули підкорити і Волинь, і Галичину своїй владі31.

В цих надзвичайно складних умовах сини Романа Данило і Василько, спираючись на широкі верстви населення Волині, в тому числі й бояр, спромоглися спочатку об’єднати волинські землі. Остаточно закріпившись тут у 1230 р., вони розпочали напружену боротьбу за відновлення єдиної Галицько-Волинської держави, яка була переможно завершена лише в 1238 р.

Для зміцнення відродженої Галицько-Волинської держави надзвичайно важливе значення мав захист її західних кордонів. Навесні 1238 р. під Дорогичином Данило розгромив тевтонських лицарів Доброжинського ордену, які загрожували його державі, й навіть захопив у полон їхнього магістра Бруно32.

Слід зазначити, що водночас із напруженою боротьбою за відродження Галицько-Волинської держави розпочався новий цикл змагання за об’єднання українських земель в єдину державу. В ньому, як і раніше, брали участь дві постійно конкуруючі сили – волинська і чернігівська. В процесі цієї безупинної боротьби Україна, на думку М.Брайчевського, кілька разів була дуже близькою до свого державного об’єднання33. Вперше 1223 р., коли Данило Романович у союзі з смоленським князем Володимиром Рюриковичем тримав у своїх руках Київ і обложив Чернігів. Вдруге, коли вже чернігівський князь Михайло Всеволодович, залишивши в Києві свого ставленика Ізяслава Володимировича, зібрав під своєю рукою майже всі південно-руські землі (за винятком Волині).  Втретє така можливість з’явилася в 1240 р., коли Данило Романович – князь відновленої Галицько-Волинської держави, наслідуючи державотворчі традиції свого батька, укріпився в Києві і доручив управління ним своєму тисяцькому Дмитрові, досвідченому і хороброму воєводові. Столицею Галицько-Волинського князівства Данило Романович обрав місто Холм34.

Як вважають вітчизняні дослідники, сьогодні важко передбачити можливий розвиток дальших подій в умовах їх нормального поступу. Але саме в цей час у природний хід історії втрутилася нова страшна сила, яка перевернула все шкереберть, ідеться про монголо-татарську навалу, що призвела до остаточного зруйнування Київської держави і встановлення кривавого монгольського іга над східноєвропейськими народами.

З початком монголо-татарської навали знову відбулися кардинальні зміни в розвитку Галицько-Волинської держави. У грудні 1240 р, вона втратила Київ, дощенту зруйнований загарбниками. В 1241 р. орди Батия прокотилися крізь Волинь і Галичину, щоправда, не вчинивши тут таких руйнувань, як в інших руських землях. Але в цих умовах цілісності Галицько-Волинської держави в котрий вже раз починає загрожувати боярська знать. Данилові довелося докласти чимало зусиль, щоб остаточно подолати феодальну опозицію. Водночас він приділяє багато уваги відбудові своїх земель.

Завдяки мудрій державній політиці Данило зумів зберегти свою державу від знищення монголо-татарами. Незважаючи на певну залежність, він фактично не підкорився владі Золотої Орди. Восени 1245 р. Данило Романович їздив в Орду й одержав від хана ярлик на князювання. Якихось чітко визначених форм залежності української держави від Золотої Орди в цей період не існувало. Данила періодично примушували надавати свої дружини татарам в їхніх походах на Польщу, Литву, Угорщину, сплачувати річну данину, віддавати певні почесті ханові, який був суддею у міжкнязівських суперечках. Натомість Галицько-Волинське князівство фактично зберігало незалежність у внутрішній і зовнішній політиці. Разом з тим Золота Орда уважно стежила, щоб ця незалежність не набула небажаних для неї масштабів. Данило не відмовився від думки будь-що позбавитись ординської “опіки”. Економічне піднесення Південно-Західної Русі,  консолідація міжнародних зусиль для боротьби з татаро-монгольським ярмом стали головною метою внутрішньої і зовнішньої політики галицько-волинського князя. Великого значення у зміцненні своєї держави Данило надавав будівництву й укріпленню міст. Саме в цей період було засновано Львів – майбутню столицю Галицької землі, ще раніше (1237 р.) – Холм, який Данило обрав своєю резиденцією35.

Готуючись до неминучої боротьби проти монгольських поневолювачів, Данило починає споруджувати перші муровані фортеці і потужні замки в Бересті, Хотині, Білгороді-Дністровському та інших містах.

Щодо своїх західних сусідів Галицько-Волинська держава в цей час намагалася здійснювати мирну політику. Данило в першу чергу подбав про те, щоб нормалізувати стосунки з Польщею та Угорщиною. Зміцненню дружніх зв’язків з цими країнами мали сприяти шлюбні союзи синів Данила Льва та Романа відповідно з дочкою угорського короля і сестрою герцога Бабенберзького36.

Внаслідок переможних воєн з Литвою Галицько-Волинська держава значно розширила свою територію і зміцнила північні кордони. Пінські князі змушені були визнати зверхність Данила Галицького.

Готуючись до наступної боротьби з Золотою Ордою, Данило намагався знайти союзників серед західноєвропейських країн. З цією метою він звернувся до папи Римського Інокентія IV з пропозицією допомогти підняти слов’ян та інші народи на хрестовий похід проти монголо-татар. Зі свого боку князь погоджувався на унію – об’єднання православної церкви з католицькою. Щоб заохотити галицького князя, папа надіслав йому королівську корону, й 1253 р. в Дорогичині посланець папи коронував Данила37.

Але надії на допомогу Західної Європи виявилися ілюзорними. Данило, знеохочений безрезультатністю своїх заходів, розірвав контакти з Римом і вирішив власними силами вести війну з Ордою. У 1254 р. він розпочав військовий похід, щоб відвоювати у татаро-монголів Київ. Однак, незважаючи на певні успіхи, йому не вдалося здійснити свій задум.

У 1264 р. Данило помер. Віддаючи належне його здобуткам, літописець високо оцінив діяльність славного сина України: “Сей же король Данило був князем добрим, хоробрим і мудрим, який спорудив городи многі, і церкви поставив і оздобив їх різноманітними прикрасами, і багатолюбством він світився із братом своїм Васильком. Сей же Данило був другим по Соломоні”38.

Безперечно, князь Данило був непересічною особою. Видатний державний діяч, політик, дипломат, полководець, він багато зробив для своєї держави. Об’єднавши територію Галичини і Волині в єдине князівство, Данило доклав чимало зусиль для його економічного розвитку і політичної стабільності, вміло маневруючи між монголо-татарськими ханами, з одного боку, польськими, угорськими та литовськими правителями, які постійно зазіхали на українські землі, з іншого.

Варто також зазначити, що деякі історики схильні вважати державу Данила Галицького “першим українським королівством”. “І було це, – пише відомий український дослідник М.Брайчевський, – не Галицько-Волинське князівство, як здебільшого узвичаєно вважати в історіографії. Таку назву можна вживати щодо досягнутого Романом Мстиславичем об’єднання Галичини і Волині. Воно проіснувало якихось 5-6 років і являло собою стадію більш претензійного задуму, не реалізованого через наглу смерть князя. Данилові пощастило здійснити те, чого не встиг довершити його батько”. Держава Данила Галицького, на думку М.Брайчевського, виходила за рамки пересічного уділу і територіально, і соціально, і під кутом зору тенденцій, які визначали її появу, вона становила набагато масштабніше й значніше утворення (з тим, щоправда, застереженням, що східна частина його була спустошена ворогом). Отож, її слід оцінювати як державу загальноукраїнську. У кожному разі іншого рівнозначного йому утворення в Україні не існувало39.

Після смерті князя Данила з правлінням його наступників почався поступовий занепад Галицько-Волинського князівства, хоча деякий період їм вдавалося зберегти єдину державу і політичний вплив в Європі. Останні правителі Галицько-Волинської держави продовжували зберігати за собою королівський титул і навіть називали себе володарями “божою милістю”, тобто стверджували “божественне походження” своєї влади. Слід брати до уваги й той факт, що в титулатурі галицько-волинських князів з’являються терміни “Русь”, “Мала Русь”. Поява цих термінів, очевидно, свідчить про прагнення князівської влади поширити свій вплив не лише на західний регіон, а й на інші землі Південно-Західної Русі.

Варто зазначити, що Галицько-Волинське князівство, навіть перебуваючи в певній залежності від Золотої Орди, у значній мірі зуміло зберегти головні риси державного та правового устрою, властиві Давньоруській державі. Зокрема, як і в Київській Русі, главою держави тут залишався великий князь, якому належала верховна влада. Він міг приймати законодавчі акти, здійснював поточне управління як у своєму домені, так і в межах усього князівства.

Князі Галицько-Волинської держави зберегли за собою судові повноваження. Вони також очолювали військо, їм належало право збирання податків, карбування монет і розпорядження скарбницею, визначення розміру і порядку стягнення митних зборів. Прерогативою князівської влади було керівництво зовнішньополітичними зносинами з іншими державами40.

Великі галицько-волинські князі намагалися посилити свій вплив і на церковну організацію, використовуючи її у власних інтересах. Як правило, лише за згодою великого князя призначалися єпископи, лише згодом вони освячувалися в сан київським митрополитом. Це, безумовно, також возвеличувало владу князя. Значним досягненням Юрія І Львовича, внука Данила Галицького, було утвердження константинопольським патріархом Галицької митрополії, яка існувала з 1303 по 1437 р. Вона була не лише символом державного суверенітету князівства, а й великою мірою сприяла зміцненню його незалежності.

Висвітлюючи проблему організації державного ладу Галицько-Волинської держави, не варто забувати, що поряд із сильною князівською владою тут постійно діє такий важливий державний інститут, як боярська рада, авторитет якої постійно зростав. Вона, як відомо, функціонувала в Галицько-Волинській землі вже в першій половині XIV ст. До складу боярської ради входили знатні, великі бояри-землевласники, представники духовенства, суддя князівського двору, деякі воєводи та намісники. Боярська рада скликалася з ініціативи самого боярства, а інколи й за бажанням князя. Однак князь не мав права скликати боярську раду за своєю ініціативою, без урахування думки бояр.