Галицько-Волинська держава наприкінці ХІІ – у першій половині XIV столетия

Очолювалась рада, як правило, найвпливовішими боярами, які намагалися обмежити князівську владу. Так, за часів князювання Юрія II боярська верхівка настільки посилилась, що найважливіші документи підписувалися великим князем тільки спільно з боярами. Формально не будучи вищим органом влади в Галицько-Волинській державі, боярська рада відігравала велику роль у політичному житті цієї землі, у справі управління нею. Позиція боярської ради посилювалася ще й тим, що до її складу входили передусім бояри, які обіймали важливі посади в системі управління Галицько-Волинським князівством41.

У Галицько-Волинській землі, як і в інших великих князівствах Русі того часу, поширилася двірсько-вотчинна система управління.    Процес    переростання   двірсько-вотчинних посад у двірцеві чини тут відбувався швидшими темпами, ніж в інших руських князівствах. Особи, які займали посади двірсько-вотчинних слуг у князівському домені, водночас здійснювали різні управлінські функції в межах усього князівства. З числа осіб, які займали певне місце в центральному апараті управління  Галицько-Волинської держави, літопис згадує про двірськового (дворецького), печатника (канцлера),   стольника   та   інших двірських чинів.

У контексті розробки проблеми державотворення слід наголосити, що Галицько-Волинське князівство проводило незалежну політику на міжнародній арені. Воно добилося помітних успіхів у боротьбі із Золотою Ордою, підтримувало тісні стосунки з Німецьким орденом та Литвою й, таким чином, відстоювало свою незалежність від агресивних зазіхань Польщі та Угорщини. Як свідчать історичні джерела,   князівство підтримувало  інтенсивні  зв’язки з Австрією, Німеччиною, Польщею, Угорщиною, римською курією тощо. Навіть далеко не повний перелік країн, з якими галицькі князі підтримували дипломатичні стосунки, свідчить про широке міжнародне визнання Галицько-Волинської держави.

 

Розділ 3. Історична доля Галицько-Волинської держави

 

Доля Галицько-Волинської держави, як і багатьох інших тогочасних руських земель, була трагічною. Після смерті Данила Галицького князівство знову втрачає своє єдність: його землі було поділено між трьома нащадками князя – Левом, Мстиславом і Шварно. прагнучи стабільності, Шварно укладає союз Галицького князівства з Литвою, але це об’єднання не було тривалим. Найпослідовніше продовжував державницьку політику свого батька Лев Данилович (1264-1301 рр.). Хоча він і був змушений визнати свою залежність від улусу Ногая, все ж саме цей князь приєднав до своїх володінь Закарпаття та Люблінську землю. Завдяки цьому територія Галицько-Волинської держави стала найбільшою за всю свою історію.

На рубежі ХІІІ-XIV ст. відновилася єдність Галицько-Волинської держави під владою наступника Лева – князя Юрія І (1301-1315 рр.). Це був період, коли Золота Орда, яка роздиралася внутрішніми міжусобицями та чварами, поступово втрачала владу над підкореними територіями. Юрія вдалося скористатися сприятливою обставиною для зміцнення власних позицій. Він, як і Данило, прийняв королівський титул і назвав себе “королем Русі та князем Володимирії”42. За період правління Юрія І стабілізувався суспільний розвиток, розквітли міста, піднеслася торгівля, зріс економічний добробут. І хоча миролюбний, схильний до компромісів князь змушений був повернути зміцнілій Польській державі люблінську землю, його міжнародний авторитет та вплив зростали. Про це свідчить встановлення 1303 р. окремої Галицької митрополії, яка безпосередньо підпорядковувалася Вселенському патріархові у Константинополі. За словами польського середньовічного історика Яна Длугоша, Юрій І був “людиною спритною і шляхетною, щедрою до духовних осіб. Під час його правління Русь користувалася благами миру і величезного добробуту43.

Наступниками Юрія І стали його сини – Андрій та Лев ІІ. Вони поділили територію князівства на сфери впливу, але правили спільно, дуумвіратом, і тому розпаду єдиної держави не відбулося. Романовичі проводили активну зовнішню політику: налагодили союзницькі відносини з Польською державою та Тевтонським орденом. Ці союзи мали антилитовську та антиординську спрямованість. Однак братам не вдалося ефективно протидіяти експансії Литви – Дорогочинська та Берестейська землі були втрачені. Трагічно для них закінчилася і боротьба з Ордою: 1323 р. у битві з військами хана Узбека молоді князі загинули44.

Загибель Андрія та Лева ІІ, які не мали дітей, урвала пряму лінію династії Романовичів, що призвело до посилення політичної ролі та впливу галицького боярства, зростання чвар та усобиць у феодальній верхівці, втручання іноземних держав у внутрішні справи галицько-волинських земель. Майже два роки галицько-волинський трон залишався без правителя. Лише 1325 р. внаслідок компромісу між місцевим боярством і правителями Польщі, Угорщини та Литви главою держави було обрано 14-річного мазовецького князя Болеслава Тройденовича, сина Марії, дочки Юрія І Львовича. Юний князь, який прийняв православ’я та ім’я Юрія ІІ Болеслава, не став маріонеткою у руках бояр, а проводив самостійну внутрішню і зовнішню політику. Проте апогей свого розвитку Галицько-Волинська держава вже пройшла. Період правління Юрія ІІ став поступовим занепадом Галицько-Волинського князівства: посилився ординський вплив, безуспішною була боротьба з Польщею за Люблінську землю, міста дедалі більше контролювалися іноземними купцями та ремісниками, національна знать відійшла від адміністративної влади, місцеве населення наверталося до католицизму45.

Масове невдоволення народу політикою Юрія ІІ дало підставу боярам не тільки для антикнязівської агітації, а й до активних насильницьких дій. Внаслідок боярської змови у квітні 1340 р. Юрія ІІ Болеслава було отруєно.

Його   загибель   була великою   втратою   для України.   Замість  того,   щоб   протистояти  оновленим  і зміцнілим Польщі та Угорщині, українці “збурили свою національну    державність.    На    спорожнену    політично українську землю кинулися тепер сусіди”, – так охарактеризував ситуацію, яка склалася на той час в Україні, відомий український історик  С.Томашівський. Дійсно, залишки Волинської землі після смерті Юрія II відразу були успадковані князями литовської династії Гедиміновичів. Під владою Угорщини, а пізніше Молдавії та Туреччини опинилася Північна Буковина46.

Так припинила своє існування сильна Галицько-Волинська держава, значення якої в українській історії важко переоцінити. На думку С.Томашівського, це була “перша чисто українська політична організація”, котра в періоди своєї найбільшої могутності обіймала 9/10, а під кінець існування – 3/4 залюднених просторів України47. Важливо, що Галицько-Волинська земля об’єднувала в своєму складі виключно етнічні українські землі, й завдяки цьому саме тут найвиразніше визначилися прикмети української культури.

Після занепаду Києва Галицько-Волинське князівство продовжило на ціле сторіччя існування державної організації і фактично було головним політичним центром для всієї України. Саме воно зберегло Україну від передчасного поневолення й асиміляції її Польщею. Разом з тим слід зазначити, що, відкриваючи західноєвропейській культурі шлях на українські землі, ця державність дала змогу уникнути однобічної орієнтації на Візантію, запобігти утвердженню монгольських впливів, що стало фатальним для соціального і політичного розвитку Володимиро-Суздальської землі. Перша загальноукраїнська держава сприяла акумуляції значних матеріальних і духовно-творчих сил, які забезпечили Україні існування як окремого національного організму в подальший період.

 

Висновки

Після занепаду Києва Галицько-Волинська держава продовжила на ціле сторіччя існування державної організації і стала головним політичним центром для всієї України”, – так підсумував І.П. Крип’якевич значення того періоду.

Отже, вивчаючи історію Галицько-Волинської держави передусім потрібно виділити такі періоди в її розвитку: 1) Утворення та становлення (1199-1205 рр.); 2) Тимчасовий розпад єдиної держави (1205-1238 рр.); 3) Об’єднання та піднесення, активна боротьба із золотоординським ігом (1238-1264 рр.); 4) Стабільність та піднесення (1264-1323 рр.); 5) Поступовий занепад (1323-1340 рр.).  В контексті такої історичної ретроспективи відзначимо, що Галицько-Волинська держава пройшла довгий шлях свого розвитку і відіграла в історії України та світовій історії надзвичайно важливу роль.

Крізь призму спадкоємності Галицько-Волинське князівства від Київської Русі, виділимо такі пункти його історичного значення:

• князівство зберегло від завоювання та асиміляції південну та західну гілки східного слов’янства, сприяло їхній консолідації та усвідомленню власної самобутності;
• стало новим після занепаду Києва центром політичного та економічного життя;
• модернізувало давньоруську державну організацію;
• розширило сферу дії західноєвропейської культури, сприяло поступовому подоланню однобічності візантійського впливу;
• продовжило славні дипломатичні традиції Київської Русі, ще 100 років після встановлення золотоординського іга з честю представляло східнослов’янську державність на міжнародній арені тощо. 

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

1. Баран В. Княжий Галич в історії України //Український історичний журнал. – 2001. – №4. – С.67-74.
2. Бойко О.Д. Історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: “Академія”, 1999. – 568 с.
3. Борисенко В.Й. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ століття. 2-ге вид.: Навч. посібник. – К.: Либідь, 1998. – 616 с.
4. Генсьорський А.І. Галицько-Волинський літопис. – К., 1961.
5. Грабовський С., Ставрояні С., Шкляр Л. Нариси з історії українського державотворення. – К., 1995.
6. Грушевський М.С. Історія України-Руси. В 11 т. 12 кн. – К., 1991-1998. – Т.3.
7. Костомаров Н. И. Князь Данило Галицкий //Исторические произве-дения. Автобиография. – К., 1990.
8. Котляр М. Галицько-Волинська Русь. – К.: Альтернативи, 1998. – 336 с.
9. Котляр М. Дипломатія галицьких і волинських князів ХІІ-ХІІІ ст. //Київська старовина. – 2000. – №5. – С.3-14.
10. Котляр М. Ідейна спрямованість Галицько-Волинського ізводу //Київська старовина. – 2003. – №2. – С.12-21.
11. Котляр М. Роман і Романовичі в історії та поезії //Український історичний журнал. – 2001. – №4. – С.57-66.
12. Котляр М.Ф. Данило Галицький. – К., 1979.
13. Крип’якевич І.П. Галицько-Волинське князівство. – К.: Наукова думка, 1984. – 174 с.
14. Лисенко О.С. Військо Галицько-Волинської держави //Воєнна історія. – 2003. – №1.
15. Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. – М., 1950.
16. Пашушо В. Т. Героическая борьба русского народа за независимость (ХІІІ в). – М., 1955.
17. Пашуто В.Т. Внешняя политика Древней Руси. – М., 1968.
18. Плахонін А. Князь Ростислав Володимирович і Волинь //Київська старовина. – 2000. – №5. – С.14-21. 
19. Рыбаков Б.А. Киевская Русь и другие княжества ХІІ-ХІІІ ст. – М., 1982.
20. Софроненко К.А. Общественно-политический строй Галицко-Волынской Руси ХІ-ХІІІ вв. – М., 1955.
21. Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності: Курс лекцій: Навчальний посібник. – К.: Либідь, 1999. – 480 с.

 

 

 

1 Крип’якевич І.П. Галицько-Волинське князівство. – К.: Наукова думка, 1984. – 174 с.

2 Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. – М., 1950.

3 Котляр М. Галицько-Волинська Русь. – К.: Альтернативи, 1998. – 336 с.; Його ж. Дипломатія галицьких і волинських князів ХІІ-ХІІІ ст. //Київська старовина. – 2000. – №5. – С.3-14; Його ж. Ідейна спрямованість Галицько-Волинського ізводу //Київська старовина. – 2003. – №2. – С.12-21; Його ж. Роман і Романовичі в історії та поезії //Український історичний журнал. – 2001. – №4. – С.57-66; Його ж. Галицька Русь у другій половині XIV – першій чверті XV ст. – К., 1968; Його ж. Данило Галицький. – К., 1979.

4 Лисенко О.С. Військо Галицько-Волинської держави //Воєнна історія. – 2003. – №1.

5 Софроненко К.А. Общественно-политический строй Галицко-Волынской Руси ХІ-ХІІІ вв. – М., 1955.

6 Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності: Курс лекцій: Навчальний посібник. – К.: Либідь, 1999. – 480 с.

 

7 Бойко О.Д. Історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: “Академія”, 1999. – С.75.

8 Крип’якевич І.П. Галицько-Волинське князівство. – К.: Наукова думка, 1984. – С.83-84.

9 Бойко О.Д. Вказана праця. – С.75-76.

10 Пашуто В.Т. Внешняя политика Древней Руси. – М., 1968. – С.165.

11 Там само. – С.165-166.

12 Котляр М. Галицько-Волинська Русь. – К.: Альтернативи, 1998. – 336 с. – С.31.

13 Крип’якевич І. Вказана праця. – С.84.

14 Котляр М. Роман і Романовичі в історії та поезії //Український історичний журнал. – 2001. – №4. – С.65.

15 Крип’якевич І. Вказана праця. – С.79.

16 Борисенко В.Й. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ століття. 2-ге вид.: Навч. посібник. – К.: Либідь, 1998. – С.76.

17 Там само.

18 Котляр М. Роман і Романовичі в історії та поезії. – С.57.

19 Баран В. Княжий Галич в історії України //Український історичний журнал. – 2001. – №4. – С.67

20 Бойко О. Вказана праця. – С.76.

21 Крип’якевич І. Вказана праця. – С.83.

22 Там само. – С.86.

23 Борисенко В. Вказана праця. – С.77.

24 Котляр М. Дипломатія галицьких і волинських князів ХІІ-ХІІІ ст. //Київська старовина. – 2000. – №5. – С.4.

25 Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2т. Т.1. До середини XVII ст. – 3-тє вид. – К.: Либідь, 1995. – С.192-193.

26 Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності: Курс лекцій: Навчальний посібник. – К.: Либідь, 1999. – С.45.

27 Котляр М. Дипломатія галицьких і волинських князів ХІІ-ХІІІ ст. – С.4.

28 Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Вказана праця. – С.45-46.

29 Крип’якевич І.П. Вказана праця. – С.87.