Конституційний процес в Україні

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Національний технічний університет  України

"Київський політехнічний інститут"

Кафедра автоматики і управління в  технічних системах

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                             РЕФЕРАТ

 

 

на тему:

 

«Конституційний процес

 в Україні»

 

з курсу “Історії України”

 

 

 

 

 

 

 

 

Підготував:     Перевірила:

 

                                                Київ-2012

                           

ПЛАН 

 

 

І. Витоки українського конституціоналізму.

 

ІІ. Ідеї українського конституціоналізму у ХІХ ст.

 

ІІІ. Конституційний процес в Україні періоду національно-визвольних змагань

 

IV. Конституціоналізм у  незалежній Україні. 

 

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Про Україну можна  казати як про державу з давніми  конституційними традиціями,  більше того - саме наша країна дала світові  перший зразок демократичної конституції  за 65 років до того, як було прийнято славетну конституцію Сполучених Штатів Америки, що її вважають відправною точкою демократії. Проте підвалини української  конституції закладалися ще в  давні часи. Спробуймо послідовно оглянути основні етапи становлення  української конституційної ідеї.

 

І. Витоки українського конституціоналізму

Український народ у перший державний  період (княжа Україна-Русь,  Галицько-Волинська  та Литовсько-Руська держави) не мав  власного писаного закону конституційного  характеру.  Однак саме тоді були закладені певні передумови для  подальшого розвитку політико-правових ідей в Україні. В часи княжої України  найважливішою пам'яткою, що зберегла давні норми звичаєвого права, була “Руська Правда”. Крім звичаєвого права, у “Руській Правді” зібрані й “княжі устави”, але вони теж за змістом та формою ближчі до звичаєвого права,  ніж до писаного закону. Власне законотворча діяльність органів державної влади була незначна і дуже обмежена перевагою звичаєвого правда. Серед таких документів можна назвати княжі договори, що мають здебільшого форму писаного закону, і вважаються найдавнішими.  До нас дійшли міжнародні договори,  договори князів між собою та з народом.

Державний устрій України-Русі мав  усі передумови для подальшого створення  представницьких структур. Тогочасне  віче правомірно розглядати як орган  прямого народоправства, який функціонував у вигляді зборів громадян міста, землі і розглядав та виносив  ухвали у справах, що стосувалися  цілого князівства чи землі.  Такі вічові зібрання біли нерегулярні і не мали чіткого статусу, але в ряді випадків на них обиралися князі або  укладалися договори з ними, які  можна назвати зародком української  конституції.  У цьому плані  Київська держава розвивалася в  контексті державних форм правління  європейських держав, але з її занепадом (кінець 14 - 15 ст) традиції демократизму та парламентаризму не дістали подальшого розвитку.

Дійшли до нас різноманітні за змістом  та значенням Найбільш суттєвим законом,  систематизованим як юридичний акт  в єдиний документ,  стала третя  редакція Литовського статуту. пам'ятки законотворчої діяльності державних  органів влади за Литовсько-Руської доби.   Його ухвалено на сеймі 1588 року,  надруковано роком пізніше,  після чого він набув чинності у Литовсько-Руській державі,  а також українських землях, що відійшли до Польщі.  Одним з основних джерел статуту була Руська Правда.  НА початку 17 ст цей статут був перекладений польською мовою з додатками уривків польських збірників звичаєвого права) і надрукований 1614 року у Вільні. Виданням Литовського статуту було завершено процес уніфікації правових систем руських земель та литовського права.  Замість різноманітних місцевих прав уперше було створено загальне “посполите право”,  єдине для всієї Литовсько-Руської держави. 

Соціальний зміст Литовського  статуту відображав інтереси привілейованого  шляхетського стану.  За своїми правничими якостями статут перевершував багато тодіншіх західноєвропейських кодексів і тому справляв істотний вплив на законодавства сусідніх держав.  Він мав чинність як офіційний збірник законів і в Козацькій державі,  проте актами державно-конституційного характеру можна вважати лише договори доби становлення Гетьманської держави.

Богдан Хмельницький  мав широку програму становлення української  державності та намагався конституційно  закріпити її. З перших років свого гетьманування він порушив проблеми врегулювання відносин з сусідніми державами,  уклавши ряд міжнародних договорів.  Переяславський договір, підписаний між Гетьманщиною та Москвою, вирішив долю України.  Головні його принципи були закладені в ході переговорів гетьмана та козацької верхівки з московським посольством Бутурліна.  Основні умови були деталізовані під час нарад із старшиною та дістали остаточну редакцію в 23 статтях з підписом гетьмана.  Згодом у Москві за наказом царя Олексія було сформовано 11 статей. Усі ці документи склали повний текст договору 1654 року,  означеного як “конституція”.  До цього документу згодом апелювали українські політичні діячі до ХХ століття включно.  Договір не заважав Україні проводити незалежну національну політику.

Після смерті Хмельницького Іван Виговський продовжив державницьку політику щодо відновлення Великого Князівства Руського.  Початок такої діяльності покладено  Корсунським трактатом зі Швецією,  а згодом закріплено в Гадяцькому трактаті.  Одним з теоретиком цього договору був Юрій Немирич.  В основу документу покладено  ідею союзу трьох держав: Королівства  Польського,  Великого Князівства Литовського та Війська Запорозького,  проте попередньо узгоджені пункти були замінені королівською радою і ратифіковані у скороченому вигляді.  Перший варіант Гадяцького трактату від 6 вересня 1658 р має за головне положення те,  що “вся Річп осполита народу польського, литовського та руського відновлюється непорушно,  як вони були перед війною,  в границях і свободах своїх... “ Гетьман як великий князь Русі був де факто володарем України,  він,  митрополит та православні єпископи мали засідати в спільному сенаті.  Також документ визначав велику кількість прав українського народу.  Ця програма не була реалізована через стимульовану Москвою “революцію черні”,  проте прагнення уконституювати самостійницьку ідею не полишало українських діячів.  Особливо це стосується періоду діяльності Петра Дорошенка,  Івана Мазепи та Пилипа Орлика.

“Пакти і конституції”,  написані гетьманом Війська Запорізького Пилипом Орликом та його сподвижниками Г. Герциком та  А. Войнаровським,  прийняті 5 квітня 1710 року у Бендерах,  є першою українською конституцією в її сучасному розумінні.

Конституція складається з преамбули  та 16 параграфів,  де сформульовані  головні принципи побудови держави.  У першому параграфі “Пактів та Конституцій” розглянуто питання віри,  заявлено про православ'я як панівну релігію в державі,  а також про відновлення автокефалії.  Другий параграф важливий тим,  що чітко означив кордони держави,  визначені Зборівським договором 1649 року. Гетьман був зобов'язаний берегти територіальну цілісність країни.

Принциповий характер має шостий параграф,  де закладені принципи управління та діяльності органів державної влади.  Конституція певною мірою грунтувалася на ідеї поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову.  Законодавча влада належить Раді,  членами якої є полковники зі своєю старшиною,  сотники, “генеральні радники від всіх полків” та “посли від Низового Війська Запорізького для слухання і обговорення справ, щоб взяти активну участь"” Рада повинна збиратися тричі на рік - на Різдво Христове,  Свято Великодня та Покрови,  а також за рішенням гетьмана.  Усі важливі державні справи гетьман має попередньо узгоджувати,  “на власний розсуд ніщо не повинно ні починатися,  ні вирішуватися, ні здійснюватися”.  Суд також мав діяти незалежно,  оскільки гетьман “не повинен карати сам із власної ініціативи і помсти,  але таке правопорушення - і умисне,  і випадкове - має підлягати розгляду Генерального Суду,  який і повинен винести рішення не поблажливе і не лицемірне, а таке,  якому кожен мусить підкоритися як переможений законом”.

Конституція Пилипа Орлика діяла на Правобережній Україні до 1714 року.  Текст був складений латинською та староукраїнською мовами.  “Пакти і Конституції законів та вольностей Війська Запорізького” були написані під значним впливом ідей західноєвропейського парламентаризму і закладали головні принципи республіканської форми правління.

 

ІІ. Ідеї українського конституціоналізму у ХІХ столітті.

Важливу роль у розвитку ідей конституціоналізму у ХІХ ст відіграло Кирило-Мефодіївське товариство (1846-1847). Виходячи з ідей панславізму,  воно розробило модель суспільства,  що базується на засадах справедливості,  братерства,  свободи,  рівності.  Основні документи кирило-мефодіївців (“Книги буття українського народу”, “Закон Божий”, “Стату Кирило-Мефодіївського товариства”), відозви (“Брати українці”,  “Брати великоросіяни та поляки”) виходили з ідеї про необхідність створення слов'янського союзу.  Народами братами названі були росіяни,  українці,  поляки,  чехи,  словаки,  хорвани,  серби та болгари.  Усі ці акти популярно-декларативні і не можуть зараховуватися до конституційних,  проте один із членів товариства Георгій Андрузький розробив під впливом Миколи Гулака “Начерки Конституції Республіки”.

Перших два проекти Конституції  написані в 1846-47 рр.  Погляди автора еволюціонували від обмеження до заміни монархічної влади на республіканську. Останній варіант вилучений в  Андрузького під час обшуку вже на засланні в Петрозаводську в березні 1850 року. 

За структурою та змістом “Начерки” перегукувалися з народницькими конвенціями.  Особлива увага приділялася питанням самоврядування.  Документ визначає особливості функціонування громади як основи суспільного життя,  описує механізм діяльності округу,  області,  штату.  Держава мала об'єднати 7 автономних штатів із своїми президентами.  Серед штатів названі: 1)Україна з Чорномор'ям,  Галичиною і Кримом; 2)Польща з Познанню, Литвою та Латвією; 3)Бессарабія з Молдовою та Румунією; 4)Остзеє; 5) Сербія; 6)Болгарія; 7)Дон.  Цікаво,  що у слов'янській конфедерації не знаходимо Росії,  що було нехарактерно для української суспільно-політичної думки даного періоду.  Про наявність таких настроїв свідчать слова Андрузького у матеріалах слідства: “При ній існувала мета малоросійська: встановлення Гетьманщини,  якщо можна, окремо,  якщо ні - в Слов'янщині”.

В останній чверті ХІХ століття українська конституційна платформа дістала  розвиток у працях Михайла Драгоманова.  Під впливом декабристів та представників  англійського лібералізму Драгоманов створив концепцію суспільства,  що грунтується на ідеї асоціації гармонійно розвинених особистостей.  Шлях до цього ідеалу - федералізм з максимальною децентралізацією та самоврядуванням громад і областей.

У своїх працях Михайло Драгоманов на перше місце ставить формування держави на засадах політичної свободи.  Український мислитель під політичною свободою розумів права людини та громадянина,  до яких належать: недоторканість особистості,  життя,  приватного листування,  національності (мови),  свобода совісті,  друку,  об'єднань,  носіння зброї,  вибору житла і  занять,  а також право позову на посадову особу чи відомство та спротиву незаконним діям чиновників.  Рівність усіх у громадянських правах та обов'язках,  на думку Драгоманова,  не може бути відмінена жодним законодавчим актом.  Винятком може бути лише військовий стан.

Михайло Драгоманов розробив конституційний проект перетворення Російської імперії  на децентралізовану федеративну державу - “Проект основ статуту українського товариства “Вільна спілка”” (1884 р).  Адміністративний устрій тут нагадує федеративні республіки США,  Швайцарії. Для впливу на законодавчу та виконавчу діяльність центральних органів створюється Союзна Дума,  що репрезентує інтереси національних областей.  Дума має право зупиняти рішення та дії центрального уряду,  державних палат,  які входять у суперечність з інтересами областей.

Місцеве самоврядування - основа концепції  українського політолога.  Саме тому розділ 3 розпочинається з прав людини,  а за ними другим за важливістю йде  самоврядування.  Тут автор регламентує  повноваження інститутів місцевого  самоврядування від села до області,  які повинні бути зафіксовані в спеціальному статуті.  До компетенції обласної думи входить ціла низка прав від самостійності в податковій політиці до власного законотворення,  що дає підстави говорити про планований федеративний статус області у складі Росії.  Однак Михайло Драгоманов реально оцінює можливості докорінних змін у тодішній Російській вмперії і пропонує систему відповідальності не лише для суб'єктів місцевого самоврядування,  а й насамперед для обласних намісників.  Автор “Вільної спілки” в Додатку ІІ пояснює роль обласного намісника,  що призначається главою держави.  У випадку конфлікту у відносинах органів місцевого самоврядування з державними чиновниками його покликаний розв'язати вищий суд - Сенат.  Коли обласний намісник перевищить свої повноваження,  то його чекає відставка.  На думку Драгоманова,  забезпечення громадянських прав та самоврядування створить певні передумови для політичного,  економічного,  культурного визволення та розвитку українського народу.  Тому,  підсумовуючи свій проект,  Михайло Драгоманов у заключній частині зафіксував,  що метою українського суспільства повинні бути: