Конституція Веймарської республіки 1919 року

Конституція Веймарської республіки 1919 року

Вступ.

1. Основні правові акти державно-конституційного  розвитку Веймарської республіки (1919-1933).

2. Прийняття Конституції Веймарської  республіки 1919 р.

3. Зміст та основні питання Конституції Веймарської республіки 1919 р.

Вступ

Повоєнний розвиток Німеччини відбувався за вкрай несприятливих для неї  зовнішньополітичних умов. Версальський договір наклав на країну великий тягар і принижував національну гідність німецького народу, створював всі умови для зростання націоналістичних і реваншистських настроїв.

За таких умов Установчі збори  у Веймарі 31 липня 1919р прийняли конституцію Німеччини. Що набрала чинності 11 серпня 1919р. Веймарська конституція закріпила заміну напівабсолютистської монархії демократичною парламентською республікою. Президент республіки обирався народним голосуванням. Стаття 48 надавала йому виняткове право на обмеження демократичних свобод у разі порушення суспільної безпеки і загрози правопорядкові. Уряд на чолі з рейхканцлером призначався президентом і потребував довіри рейхстагу. Значно поширивши централізацію влади, Веймарська республіка зберегла федеративну структуру: Німеччина складалася з 15 республік(земель) і 3 вільних міст, що користувалися значною автономією. Конституція проголосила демократичні права громадян, свободу слова, друку, зборів, спілок, надала права для діяльності різноманітним організаціям. Веймарська республіка була однією з найдемократичніших у світі.

Прийнята 31 липня 1919 р. конституція узаконила заміну напівабсолютистської монархії парламентською республікою. Конституція ввела у Німеччині загальне виборче право і громадянські свободи. Німеччина проголошувалась федеративною республікою з сильною президентською владою, але відповідальним перед рейхстагом урядом. Першим президентом був обраний Фрідріх Еберт. Другим і останнім президентом Веймарської республіки став у 1925 р. генерал-фельдмаршал Гінденбург.

Дослідження Веймарської конституції, прийнятої незабаром після Листопадової революції 1918р. юридично закріпила в Німеччині буржуазну парламентарну систему, становить значний інтерес для історико-правової науки. Історичне значення цієї конституції не обмежується тим, що вона залишила помітний слід у державно-правовому розвитку Німеччини 20- х - 30- х років. Веймарська конституція з'явилася свого роду сполучною ланкою між буржуазним конституціоналізмом XІ і XX ст., вона стала великою подією в історії буржуазних конституцій у період між першими й другий світовими війнами.

Багато питань історії й класової сутності Веймарської конституції  докладно розглянуті в радянської юридичній (роботи И. П. Трайнина, Ю. И. Авдєєва, Р. А. Лапової та ін.) і історичної (праці  Я. С. Драбкіна, В. Д. Кульбакіна, Л. В. Овчинникової і ін.) літературі. Однак ряд важливих аспектів і положень Веймарської  конституції вимагають подальшого й більше глибокого історико-правового  осмислення з урахуванням розвитку буржуазного конституціоналізму в XX столітті.

1. Основні правові акти  державно-конституційного розвитку  Веймарської республіки (1919-1933)

На початку XX ст.. відбувався швидкий розвиток Німеччини, її економіки тощо. Розпочалося активне проникнення країни на Близький та Середній Схід, в Африку. Німецькі монополії досягли значних успіхів в економічному проникненні в балканські країни.

Перша світова війна та її наслідки відіграли вирішальну роль в усій подальшій історії Німеччини XX ст.

Війна катастрофічно вплинула на економічне становище країни та до краю загострила суспільно-політичну ситуацію. Війна  дорого коштувала німецькому народові: 2 млн осіб було вбито, понад 4,5 млн було поранено, 1 млн потрапило у полон. Німеччина ледве дихала в лабетах розладу господарства, дорожнечі, голоду, неймовірно зросли податки. Було запроваджено трудову повинність, робочий день збільшився, заробітна платня не гарантувала робітникам та їхнім родинам прожиткового мінімуму. Країна опинилася на порозі великих потрясінь. В 20-30х роках ситуація в Німеччині почала стабілізуватися. Щодо цієї теми я б хотіла висвітлити такі питання, а саме Листопадова революція 1918р., Конституція Німеччини, Веймарська республіка, встановлення нацистської диктатури Гітлера, внутрішня політика гітлерівського уряду, антисемітська політика нацистів у 1933-1939рр. Саме в 20-30х роках в Німеччині відбулося повалення

монархії, була прийнята конституція, за якою Німеччина проголошувалася  республікою, щодо економіки, то вона була кардинально змінена, було ліквідоване  безробіття, Німеччина була виведена з кризи. Але встановлення нацистської  диктатури також потягнуло за собою й негативні наслідки.

Конституція 1919 p., яка увійшла в  історію під назвою Веймарської (за місцем її прийняття), стала однією з найдемократичніших конституцій, відомих на цей час буржуазним країнам. Вона розроблялася в умовах, коли революція в Німеччині ще не була придушена, що дістало вияв у демократичному, суто компромісному змісті її положень, у закликах до «громадянського миру», «співробітництва всіх класів», до «свободи» і «справед-ливості».

Зміст Конституції був обумовлений не тільки зіткненням інтересів і компромісами різних соціально-політичних сил у Національних зборах, а й тими кардинальними соціальними і політичними змінами, що відбулися в Німеччині в переломний період її історії — з листопада 1918 р. по червень 1919 р. Перший важливий крок на шляху політичного компромісу був зроблений ще 15 грудня 1918 p., коли Гуго Прейс, професор публічного права в Берлінській торговельній школі, відомий ще кайзерівській Німеччині як «найважливіший державознавець» і видатний діяч Національно-ліберальної партії, одержав призначення на посаду Державного секретаря Міністерства внутрішніх справ разом із пропозицією скласти проект нової конституції. Проект конституції був складений протягом кількох днів на основі розробленого ним раніше за власною ініціативою проекту і після доопрацювання, у якому брав участь як представник уряду М. Вебер, був переданий до РНУ під назвою «Проект майбутньої конституції (загальна частина)»[13, c. 296-298].

Складаючись усього з 68 статей, «попередній  проект» конституції містив три  розділи: «Імперія і вільні німецькі держави», «Рейхстаг», «Імперський  президент та імперський уряд». У  ньому конструювалася модель парламентської республіки з двома центрами державної  влади, які взаємодіяли і стримували один одного: рейхстагом і президентом. Основні права і свободи не були докладно описані в проекті і були представлені лише статтями про свободу совісті, про рівність усіх німців перед законом і про захист національних меншин. Укладач прагнув уникнути тривалих дебатів з цього приводу в Національних зборах, здатних «поховати» сам проект, як це було у Франкфурті-на-Майні в 1848 р.

Конституція складалася з двох частин – Устрій і завдання імперії і  Основні права і обов’язки  німців – і налічувала 181 статтю.

Німеччина визнавалася федерацією 18-ти земель. Кожна земля “повинна мати республіканську конституцію”. Законодавчий орган – ландтаг  – обирався на основі загального, рівного, прямого і таємного виборчого права. Уряд землі повинен був “користуватися довір’ям народного представництва” (ст. 17).

Однак права земель були досить обмеженими. Усі важливі питання – зовнішні відносини, армія і флот, податки, монетна справа, митна справа тощо - належали вийнятково до законодавства  імперії. З усіх інших питань імперське право мало “перевагу над правом земель” (ст.13). Вийняткову роль у цьому відношенні мала стаття 48 Конституції, відповідно до якої, якщо яка-небудь земля не виконує обов’язків, покладених на неї Конституцією або імперськими законами, то “президент імперії може примусити її до цього за допомогою збройної сили”.

Конституція перетворила Німеччину  на буржуазну республіку на чолі з президентом.

Вищим законодавчим органом імперії  був рейхстаг (імперські збори) –  нижня палата парламенту. Рейхстаг обирався на 4 роки на основі загального виборчого права. Конституція вводила пропорційну систему виборів. Уся Німеччина була поділена на 35 виборчих округів. Партії, що брали участь у виборах, виступали кожна зі своїм списком кандидатів. Депутатські місця розподілялися відповідно до кількості голосів, що були подані за той чи інший список. Верхня палата – рейхсрат (імперська рада) складалася з представників усіх 18-ти земель. Прусія мала у рейхсраті 26 голосів, Баварія – 10, Баден – 3. Рейхсрат мав право “опротестування законів, ухвалених рехстагом”. В разі опротестування закон подавався до рейхстагу для винесення вдруге постанови. Якщо при цьому “рейхстаг і рейхсрат не дійдуть згоди”, то вирішення спірного питання належало президентові (ст. 74)[8, c.569-570].

Центральне місце в Конституції  посідає рейхспрезидент (імперський президент). Він обирався “всім німецьким народом” терміном на сім років (ст. 41 – 43), допускалося переобрання на другий термін.

Президент імперії представляв  “імперію в міжнародно-правових відносинах”, укладав від імені імперії  договори з іноземними державами, акредитував  і приймав послів (ст. 45). Він призначав і звільняв імперських чиновників та офіцерів. Президентові належало “верховне командування всіма збройними силами імперії” (ст.47). Він мав право “розпускати рейхстаг”, але не більше одного разу з даного приводу (ст.25).

Нарешті, стаття 48 Веймарської конституції  надавала президентові надзвичайні  повноваження. Якщо в межах Німецької  імперії були серйозно порушені громадська безпека і лад або якщо загрожує серйозна небезпека такого порушення, то “президент імперії може вживати  заходів, необхідних для відновлення громадської безпеки і ладу, в разі потреби за допомогою збройної сили”. З цією метою він міг тимчасово зупинити цілком або частково гарантії низки основних прав (свобода особи, недоторканість житла, тайна листування, свобода думки тощо).

Винятково в компетенції президента знаходилося призначення і звільнення рейхсканцлера і імперських міністрів. Уряд для виконання своїх обов’язків потребував довір’я рейхстагу. Особлива роль належала главі уряду – рейхсканцлеру, який, як сказано в Конституції “встановлює правові лінії політики і відповідає за це перед рейхстагом” (ст. 56).

Революційна ситуація обумовила включення  до Конституції значного переліку буржуазно-демократичних  прав і свобод: рівність чоловіка і жінки, недоторканість особи і житла тощо. Закріплюючи право приватної власності, Конституція підкреслювала, що “власність зобов’язує”. Користування нею “повинно бути в той же час служінням загальному благові” (ст. 153).

У прикінцевих постановах було сказано, що Конституція Німецької імперії 1871 року скасовується. Інші закони і  укази імперії залишаються в силі, оскільки Веймарська конституція “не перебуває з ними в суперечності” (ст.178).

Характер державного ладу, виняткові  повноваження президента (ст. 48) дають  можливість визначити встановлену  Веймарською Конституцією форму  правління як “президентсько-парламентську  республіку”[10, c. 215-217].

Основою Веймарської республіки став Версальський мирний договір 1919 року, який відверто пограбував Німеччину. За цим договором Німеччина втратила Ельзас і Лотарингію, позбулася заморських колоній, була зобов’язана виплачувати величезні репарації, скоротити збройні сили до 100 тисяч чоловік тощо. Наслідком були безробіття, голод, злиденність.

Запекла боротьба між політичними  партіями і силами була характерною рисою Веймарської республіки.

Найважливішим нововведенням проекту  стала глибока реорганізація  федеральної форми державного устрою, в основу якої була покладена ідея єдиної держави, що складається з 16 рівноправних, з рівною чисельністю в 2 млн мешканців, земель (областей).

У січні 1919 р. проект конституції був  переданий до РНУ, члени якої, зокрема  Еберт, зажадали більшого виявлення  його демократичного характеру за рахунок насамперед включення широкого переліку прав і свобод.

Результатом наступної піврічної роботи над проектом конституції (включаючи дебати в Національних зборах) став новий його варіант, що складався з двох частин: «Побудова і завдання імперії» і «Основні права й обов'язки німців». Відхід від традиційної структури європейських конституцій, в яких спочатку наводився перелік прав і свобод, не був випадковим. Г. Прейс та його колеги по конституційному комітету вважали, що «спочатку повинна бути держава, яка могла б захистити основні права»[10, c. 219].

 
2. Прийняття Конституції Веймарської  республіки 1919.

Відповідно до рішення Загальнонімецького з'їзду Рад 19 січня 1919 р. відбулися вибори до Установчих зборів. На цей час, після розгрому берлінського пролетаріату загонами соціал-демократа Носке, і соціал-демократи, і «незалежні» втратили довіру робітничого класу. Проте компартія не скористалася такою нагодою, вирішивши бойкотувати вибори. Виборцям нічого не залишилося, як віддати свої голоси старим буржуазним партіям Німеччини, які обрали нові назви: народна, демократична, християнсько-демократична і т. ін. Вони і отримали більшість депутатських місць — 236 з 421 місця.

Установчі збори відкрилися 6 лютого 1919 р. у Веймарі (Тюрінгія) і 11 серпня 1919 р. затвердили Конституцію Німецької  імперії, яка і отримала назву  Веймарської.

Назва «імперія» — не випадкова. Автори Конституції у своїй більшості були монархістами. Тому, опрацьовуючи республіканську Конституцію, намагалися зберегти старі назви, пов'язані з імперією. Про це свідчать і слова преамбули про намір німецького народу «оновити і зміцнити свою імперію» і стаття 1 Конституції, яка стверджувала, що «Німецька імперія — республіка», і т. ін.

Конституція складалася з двох частин — Устрій і завдання імперії та Основні права і обов'язки німців — і налічувала 181 статтю.

Німеччина визнавалася федерацією вісімнадцяти земель. Кожна земля «повинна мати республіканську конституцію». Законодавчий орган — ландтаг — обирався на основі загального, рівного, прямого і таємного виборчого права. Уряд землі повинен був «користуватися довір'ям народного представництва» (ст. 17).