Конституція Веймарської республіки 1919 року

Проте права земель були досить обмеженими. Усі важливі питання — зовнішні відносини, армія і флот, податки, монетна справа, митна справа тощо — належали винятково до законодавства  імперії. З усіх інших питань імперське право мало «перевагу над правом земель» (ст. 13). Виняткову роль у цьому відношенні мала ст. 48 Конституції, відповідно до якої, якщо яка-небудь земля не виконує обов'язків, покладених на неї Конституцією або імперськими законами, то «президент імперії може примусити її до цього за допомогою збройної сили».

Конституція перетворила Німеччину  на буржуазну республіку на чолі з президентом.

Вищим законодавчим органом імперії  був рейхстаг (імперські збори) —  нижня палата парламенту. Рейхстаг обирався на чотири роки на основі загального виборчого права. Конституція вводила пропорційну систему виборів. Уся Німеччина поділялася на три-дцять п'ять виборчих округів. Кожна з партій, що брали участь у виборах, виступала зі своїм списком кандидатів. Депутатські місця розподілялися відповідно до кількості голосів, що були подані за той чи інший список. Верхня палата — рейхсрат (імперська рада) складалася з представників усіх вісімнадцяти земель. Пруссія мала у рейхсраті 26 голосів, Баварія — 10, Баден — 3 і т. д. Рейхсрат мав право «опротестування законів, ухвалених рейхстагом». У разі опротестування закон подавався до рейхстагу для винесення постанови вдруге. Якщо при цьому «рейхстаг і рейхсрат не дійдуть згоди», то вирішення спірного питання належало президентові (ст. 74)[14, c. 65-67].

Центральне місце в Конституції  посідав рейхспрезидент (імперський президент). Він обирався «всім німецьким народом» терміном на сім років (статті 41, 43), допускалося переобрання на другий термін.

Президент імперії представляв  «імперію в міжнародно-правових відносинах», укладав від імені імперії  договори з іноземними державами, акредитував  і приймав послів (ст. 45). Він призначав і звільняв імперських чиновників та офіцерів. Президентові належало «верховне командування всіма збройними силами імперії» (ст. 47). Він мав право «розпускати рейхстаг», але не більше одного разу з даного приводу (ст. 25).

Нарешті, ст. 48 Веймарської конституції  надавала президентові надзвичайні  повноваження. Якщо в межах Німецької  імперії були серйозно порушені громадська безпека і лад або якщо загрожує серйозна небезпека такого порушення, то «президент імперії може вживати  заходів, необхідних для відновлення громадської безпеки і ладу, в разі потреби за допомогою збройної сили». З цією метою він міг тимчасово зупинити цілком або частково гарантії низки основних прав (свобода особи, недоторканність житла, тайна листування, свобода думки тощо).

Винятково в компетенції президента було призначення і звільнення рейхсканцлера  та імперських міністрів. Уряд для виконання своїх обов'язків потребував довір'я рейхстагу. Особлива роль належала главі уряду — рейхсканцлеру, який, як сказано в Конституції, «встановлює провідні лінії політики і відповідає за це перед рейхстагом» (ст. 56).

Революційна ситуація обумовила включення  до Конституції значного переліку буржуазно-демократичних  прав і свобод: рівність чоловіка і жінки, недоторканність особи і житла тощо. Закріплюючи право приватної власності. Конституція підкреслювала, що «власність зобов'язує». Користування нею «повинно бути в той же час служінням загальному благу» (ст. 153).

У прикінцевих постановах було сказано, що Конституція Німецької імперії 1871-го року скасовується. Інші закони і  укази імперії залишаються в силі, оскільки Веймарська конституція «не перебуває з ними в суперечності» (ст. 178).

Характер державного ладу, виняткові  повноваження президента (ст. 48) дають  можливість визначити встановлену  Веймарською Конституцією форму  правління як «президентсько-парламентську  республіку»[17, c. 137-139].

Реформістські ідеї "веймарської  коаліції", зокрема спеціальної комісії зі складання конституційного проекту, що очолювалася відомим буржуазним державознавцем Г. Прейсом, коренилися також і в деяких особливостях розвитку німецької правової думки й законодавчої практики кінця XІ століття. Саме в цей час німецька юридична школа, що завжди відрізнялася схильністю до педантичної й дріб'язкової правової регламентації суспільного й особистого життя, виявила особливу енергію в упорядкуванні нових економічних відносин, пов'язаних із установленням панування монополістичного капіталу, у привнесенні в механізм правового регулювання буржуазного моралізування. Ця особливість німецького права знайшла своє відбиття в цілому ряді законодавчих актів кінця XІ століття й, насамперед , у Німецькому цивільному укладенні, автори якого, як справедливо пише О. А. Жидков, прагнули "скорегувати приватний цивільний оборот відповідно до ідеї "соціальної справедливості"". "Господарський розділ" Веймарської конституції ніс на собі особливо важливе ідеологічне й реформістське навантаження, тому що саме тут найбільше рельєфно здійснювалося злиття в єдине ціле опортуністичних концепцій правої соціал-демократії й "соціальних" ідей буржуазної правової школи.

Одним з найбільш характерних проявів  буржуазного реформізму у Веймарській  конституції були положення про "соціалізацію". Ідея "соціалізації" з'явилася в законодавстві, а потім і в конституції 1919 р. як прямий результат революційних виступів німецького пролетаріату, що висунув не тільки загальнодемократичні, але й соціалістичні вимоги. Як відзначалося в марксистській літературі ГДР, популярна серед робітників Німеччини в період листопадових революційних подій 1919 р. ідея соціалізації "указувала на тісний зв'язок демократичної й соціалістичної революції".

У Веймарську конституцію були включені спеціальні положення, що відносяться  до поземельних відносин і відбивають той факт, що традиційно сильні в  Німеччині позиції юнкерства  були ослаблені Листопадовою революцією 1918 р., і керівне положення в  державі й суспільстві перейшло до буржуазії. Були скасовані такі явні пережитки феодальної епохи, як фідеїкомісси частки регалії (ст. 155, абз. 3 і 4), але залишилася досить мрячна фраза із приводу того, що "розподіл землі й користування нею", а також "всі надра землі й всі корисні в господарському відношенні сили природи перебувають під спостереженням держави" (ст. 155, абз. 1 і 4). Таким чином, як уже неодноразово підкреслювалося в радянській літературі, економічні позиції великого капіталу і юнкерства "не були навіть похитнуті", і конституція 1919 р. "не внесла фактично ніяких змін у відносини власності, що існували в монархії Гогенцоллернов".

У самій юридичній доктрині й практиці Веймарської республіки, як і слід було сподіватися при збереженні влади великої буржуазії і юнкерства, положення конституції, що передбачали охорону приватної власності, одержали поширювальне тлумачення. Так, у державно-правовій літературі у Веймарської республіці ст. 153 стала розглядатися як надає захист не тільки приватної власності, що розуміється в буквальному значенні слова, але й "будь-якій частці майновому праву".Потім ця точка зору була сприйнята судовою практикою, і рішенням Імперського суду від 4 листопада 1925 р. конституційні гарантії, установлені в ст. 153, були офіційно поширені на інші види майнових прав. Веймарська конституція, розглядаючи власність як "соціальну функцію, змушена була відмовитися від відкритого визнання "недоторканності" і "священності" приватної власності. Зокрема , автори конституції не пішли по шляху відтворення ст. 9 Конституції Пруссії 1850 р., що говорила, що "власність недоторканна", а використовували іншу, більше завуальовану юридичну конструкцію: "власність забезпечується (gewahrleіstet)". Але в коментарях, призначених для підприємницьких кіл і виданих у період самої Веймарської республіки, незмінно підкреслювалося, що термін "забезпечується" варто розглядати як адекватний вираженню "є недоторканної".

Веймарська конституція вперше в історії буржуазного конституціоналізму використовувала ідею "участі" робітників у керуванні виробництвом, демагогічно заявивши про "співробітництво  всіх виробляючих верств населення" і про залучення "роботодавців і робітників до участі в керуванні" (ст. 156, абз. 2). Ідея "класового співробітництва" робітників і капіталістів одержала ще більш деталізоване вираження у від. 165, де лицемірно говорилося про те, що "робітники та службовці покликані на однакових правах разом з підприємцями брати участь у встановленні умов заробітної плати й праці, а також у загальному господарському розвитку продуктивних сил". У Веймарській республіці статті про участь робітників у рішенні виробничих справ залишилися не більш ніж декларацією. Лише після другої світової війни в умовах співвідношення, що змінився у світі, сил на користь соціалізму й підйому на новий рівень робочого руху в капіталістичних країнах конституційні й законодавчі положення про участь трудящих у керуванні виробництвом набутили нового сенсу. У цих положеннях, як відзначалося в радянській юридичній літературі, "втілені результати боротьби декількох поколінь робітничого класу, успіхи, які були вирвані в класових боях з визискувачами", а тому вони при всій їхній обмеженості й формальності усе більш широко використовуються робітничим класом у боротьбі за справжню демократію й за соціалізм.

Закріплені у Веймарській конституції  соціально-економічні положення не означали яких-небудь глибоких і структурних змін у суспільному й господарському ладі Німеччини. Вони були спрямовані лише на часткове відновлення норм класового панування визискувачів і відбили основні підсумки Листопадової революції 1918 р.: посилення економічного й політичного панування монополістичного капіталу, ослаблення традиційних позицій юнкерства й "перетворення юнкерсько-буржуазної напівабсолютистської монархії в буржуазно-юнкерську парламентарну республіку".

Сам зміст конституції 1919 р. багато в чому визначив гостроту класових конфліктів, характерних для всього періоду існування Веймарської республіки, що й привели в остаточному підсумку до її загибелі. Конституція Німеччини 1919 р. продовжувала впливати на буржуазний конституціоналізм і після другої світової війни, деякі її соціально-економічні положення сприйняті й розвинені в Основному законі ФРН 1949 р.[11, c. 108-109]

 
3. Зміст та основні питання Конституції Веймарської республіки 1919 р.

Конституція була прийнята Національними  зборами в липні 1919 р. Принципово нові правові концепції порівняно  з Конституцією 1871 р. дістали вияв і в її преамбулі. Це — принцип  «народної єдності» і «народного суверенітету» («суверенітету єдиного  німецького народу», котрий, як записано в преамбулі, «дав собі цю Конституцію»), а також принципи «свободи» і  «соціальної справедливості». Проголошенням «народного суверенітету» руйнувалася династійна традиція державної влади, оскільки її носіями ставали виборні на основі загального виборчого права рейхстаг і президент.

Німецька імперія проголошувалася  республікою з федеративною формою державного устрою, яка мала вельми специфічний характер. Веймарська Конституція  відкидала формулу старої Конституції 1871 р. «про союз династій», яка сприяла  роздробленості, засиллю юнкерства  на місцях, виявляючи явну схильність до унітаризму. Колишні «союзні держави» одержали назву земель, а своєрідна верхня палата імперського парламенту була названа не бундесратом (Союзною радою), а рейхсратом (Імперською радою).

Землі мали свої законодавчі органи — ландтаги і свої конституції, які  мали закріпити згідно зі ст. 17 Веймарської  Конституції, республіканську форму  правління і загальне, рівне, пряме виборче право при таємному голосуванні. Безпосередньо імперською Конституцією визначався і правовий статус членів ландтагів (статті 36—39).

Права земель були значно обмежені в  галузі законодавства й у фінансовій сфері. У статтях 6—12 Конституції  передбачався складний порядок розподілу  законодавчих прав між імперією і  землями, заснований на головному принципі — імперське право має перевагу перед правом земель (ст. 15).

Деякі сфери суспільного життя  — зовнішні відносини, громадянство, митна, поштова і телеграфна справа, оборона та ін. — регулювалися виключно законодавством імперії (ст. 6). Цивільне, кримінальне право, судочинство, преса, об'єднання, збори, торгівля, промисловість, гірнича справа тощо — були віднесені переважно до законодавства імперії (ст. 7). Землі зберігали законодавчу владу з цих питань доти і тією мірою, у якій імперія не користувалася своїми законодавчими правами. З огляду на це земельний закон перебував під загрозою його скасування. Згідно зі ст. 13 «у разі виникнення сумнівів і розбіжностей у поглядах» щодо закону, прийнятого в окремій землі, імперія мала право за допомогою Імперської судової палати скасувати його на підставі головного постулату, що «імперське право має перевагу над правом земельним».

Крім того, імперія могла видавати закони «за необхідності», наприклад  в галузі охорони громадського порядку  і безпеки, і встановлювати основні  положення законів (положення про  «принципи законів»), які розробляються  у землях, стосовно ре-лігійних товариств, шкільної справи, земельного права  тощо. Ці загальні принципи законодавства мали обов'язковий характер для земель, якщо йшлося про відокремлення церкви від держави (ст. 138 (1)), про «основи» службових відносин чиновників, які передбачали, зокрема, усунення всіх обмежень, що стосуються чиновників-жінок (ст. 123 (3)). Ні законодавчі, ні виконавчі органи земель не мали права відходити від цих принципових установок центру[3, c. 473-475].

За такого розподілу законодавчих повноважень між імперією і землями останнім залишалося право самостійно законодавствувати тільки з малозначущого кола місцевих питань: про місцеві податки, про санітарну службу, дороги тощо.

Імперії належало право не тільки визначати розміри і порядок  надходження доходів до імперської казни, а й втручатися в питання оподаткування окремих земель, видавати закони, що встановлюють принципи «допустимості і способи стягнення в землях податків» (ст. 11). Спроби дещо пом'якшити фінансовий диктат центру були здійснені в 1923 p., коли був прийнятий Закон «Про фінансове вирівнювання», який мав, з огляду на його недостатню розробленість, дуже незначний ефект. Крім того, згідно зі ст. 18 Конституції територіальні зміни або створення нових земель могли бути здійснені тільки шляхом прийняття «імперського закону», і лише «за можливості» і у відповідності з волею населення самих земель.

Значно більший обсяг повноважень  зберігався у земель в ад-міністративній сфері, оскільки за органами земель Конституцією закріплювалося право виконувати імперський закон, якщо «імперський закон не постановив інакше» (ст. 14). Але при  цьому за імперією зберігалося право  адміністративного нагляду за органами земель. У новій Конституції, як і в Конституції 1871 p., було передбачене право імперської «екзекуції» (ст. 48).