Конституція Веймарської республіки 1919 року

Декларативні положення цього  розділу Конституції для втілення їх в життя потребували конкретних соціальних програм, закріплення їх поточним законодавством. Але вони так і залишилися лише на папері. Для їх здійснення у Веймарській Німеччині не було відповідних умов, необхідної економічної бази, належного рівня суспільної свідомості, а головне, політичної стабільності. Крім того, поточним законодавством позитивний зміст соціальних положень Конституції був згодом значно обмежений. Так, наприклад, запроваджене в 1919 р. право робітників на 8-годинний робочий день було змінене законом 1920 p., який допускав 10-годинний робочий день. Діяльність виробничих рад обмежувалася сферами «сприяння розробці нових методів виробництва», «узгодження службових інструкцій» та ін. Закон від 4 лютого 1920 р. прямо забороняв їм «втручатися в керівництво виробництвом своїми самостійними розпорядженнями».

Справді, перший проект нової, на перший погляд немонархічної, Конституції Німеччини, створений 1918 року, мав чіткі ознаки запозичення моделі олігархічної Третьої французької республіки. Вищим органом влади повинен був стати парламент, який обирав президента, той, своєю чергою, формував уряд, що спирався б на довіру парламенту (схожість з варіантом нашої парламентської республіки, яку наприкінці року майже проштовхнули борці за демократію і загальнолюдські валютні цінності, просто вражає).

Потім у процесі доопрацювання  Конституційною радою цього проекту  видатний німецький філософ і  політолог Макс Вебер, який безпосередньо  брав участь у його розробці, зробив усе для посилення інституту відповідального і повноважного президентства. Передчуваючи, які катаклізми чекають на його країну, Вебер з тривогою пише про наростання небезпечної ілюзії підміни демократії як власне народовладдя суто парламентаризмом (усвідомлення нетотожності цих двох понять для нас актуальне як ніколи). На думку соціолога, тільки всенародно обраний президент покликаний вирішувати проблеми загальнонаціонального масштабу, а будь-які партійні коаліції в таких питаннях будуть вкрай неефективними.

У часи гострих дискусій між прибічниками так званої асамблейно-парламентської французької (пропорційний багатопартійний  парламент формує уряд) та модернізованої американської моделей влади  в програмній статті «Рейхспрезидент», немовби звертаючись до нас з  вами, Вебер зазначав: «Раніше у  державі треба було боротися за владу  парламентської більшості, щоб у  кінцевому підсумку підвищити значення, а тим самим — і рівень парламенту. Нині ситуація така, що всі проекти конституції стали жертвою сліпої і наївної віри в непогрішність і всемогутність більшості — не народу, а парламентаріїв — інша, настільки ж недемократична крайність. Необхідно обмежити владу всенародно обраного президента раз і назавжди і попіклуватися про те, щоб він міг втручатися в імперську машину лише у разі тимчасових криз (за допомогою права вето чи призначення уряду з чиновників)... Але всенародні вибори дадуть президентові власний грунт під ногами. Інакше в кожному випадку парламентської кризи — а за мінімум чотирьох-п’яти партій це не рідкість — захитається вся будівля імперії».

Урешті-решт до остаточного тексту Веймарської Конституції, знов так само, як це сталося в нас, в останній момент вдалося внести дуже серйозні корекції з метою збереження посади всенародно обраного глави держави. У цілому вона була навіть вдалішою моделлю біцефалізму, аніж та, яку пропонують у найближчому майбутньому запровадити в Україні. Адже за Веймарською Конституцією всенародно обраний глава держави мав повноваження формувати уряд (хоча й рахуючись з парламентом), і спирався на наділеного великими повноваженнями і водночас підконтрольного не тільки парламентській більшості, а й самому президенту канцлера. Завдяки існуванню у глави Веймарської держави більших порівняно з «проектованим» українським президентом можливостей впливати на формування і контроль над урядом, перший глава держави Гінденбург, створюючи практично позапартійні так звані «уряди меншості» і періодично розпускаючи недієздатні парламенти, більш-менш стабілізував політичну ситуацію, яка всякчас погіршувалася, зокрема через перманентну парламентську кризу аморфного обраного на пропорційних засадах Бундестагу, не здатного адекватно реагувати на «виклики історії».

У Конституції Веймарської республіки також вперше у світовій практиці було застосовано ключовий елемент концепції плебісцитарної демократії як форми вищого всенародного контролю над владою. Ідеться про можливість не тільки суду над президентом, який вчинив карний злочин, через механізм імпічменту, а й його осуду — відсторонення глави держави через всенародний референдум.

 
Висновки

Період від прийняття Конституції  у 1919 р. до 1933 р. дістав назву Веймарської  республіки.

Після закінчення війни до влади в Німеччині прийшли соціал-демократи. Рейхспрезидентом Установчі збори у лютому 1919 р. обрали Ф. Еберта, рейхсканцлером став також соціал-демократ — Ф. Шейдеман.

Ставши на чолі держави, соціал-демократи обіцяли німецькому народові процвітання, перешкоду реакції і класовий мир, але своїх обіцянок не виконали.

Процвітання не відбулося. Основою  Веймарської республіки став Версальський мирний договір 1919-го року, який відверто пограбував Німеччину. За цим договором Німеччина втратила Ельзас і Лотарингію, позбулася заморських колоній, була зобов'язана виплачувати величезні репарації, скоротити збройні сили до 100 тисяч чоловік тощо. Наслідком були безробіття, голод, злиденність.

Конституція перетворила Німеччину  на буржуазну республіку на чолі з президентом.

Вищим законодавчим органом імперії  був рейхстаг (імперські збори) –  нижня палата парламенту. Рейхстаг обирався на 4 роки на основі загального виборчого права. Конституція вводила пропорційну систему виборів. Уся Німеччина була поділена на 35 виборчих округів. Партії, що брали участь у виборах, виступали кожна зі своїм списком кандидатів. Депутатські місця розподілялися відповідно до кількості голосів, що були подані за той чи інший список. Верхня палата – рейхсрат (імперська рада) складалася з представників усіх 18-ти земель. Прусія мала у рейхсраті 26 голосів, Баварія – 10, Баден – 3. Рейхсрат мав право “опротестування законів, ухвалених рехстагом”. В разі опротестування закон подавався до рейхстагу для винесення вдруге постанови. Якщо при цьому “рейхстаг і рейхсрат не дійдуть згоди”, то вирішення спірного питання належало президентові (ст. 74).

Центральне місце в Конституції  посідає рейхспрезидент (імперський президент). Він обирався “всім німецьким народом” терміном на сім років (ст. 41 – 43), допускалося переобрання на другий термін.

Президент імперії представляв  “імперію в міжнародно-правових відносинах”, укладав від імені імперії  договори з іноземними державами, акредитував  і приймав послів (ст. 45). Він призначав і звільняв імперських чиновників та офіцерів. Президентові належало “верховне командування всіма збройними силами імперії” (ст.47). Він мав право “розпускати рейхстаг”, але не більше одного разу з даного приводу (ст.25).

Нарешті, стаття 48 Веймарської конституції  надавала президентові надзвичайні  повноваження. Якщо в межах Німецької  імперії були серйозно порушені громадська безпека і лад або якщо загрожує серйозна небезпека такого порушення, то “президент імперії може вживати  заходів, необхідних для відновлення громадської безпеки і ладу, в разі потреби за допомогою збройної сили”. З цією метою він міг тимчасово зупинити цілком або частково гарантії низки основних прав (свобода особи, недоторканість житла, тайна листування, свобода думки тощо).

Винятково в компетенції президента знаходилося призначення і звільнення рейхсканцлера і імперських міністрів. Уряд для виконання своїх обов’язків потребував довір’я рейхстагу. Особлива роль належала главі уряду – рейхсканцлеру, який, як сказано в Конституції “встановлює правові лінії політики і відповідає за це перед рейхстагом” (ст. 56).

Революційна ситуація обумовила включення  до Конституції значного переліку буржуазно-демократичних  прав і свобод: рівність чоловіка і жінки, недоторканість особи і житла тощо. Закріплюючи право приватної власності, Конституція підкреслювала, що “власність зобов’язує”. Користування нею “повинно бути в той же час служінням загальному благові” (ст. 153).

       На основі фрази «Веймарська республіка» народилася по аналогії інша - "Веймарська Росія", яка іноді в політичній пресі застосовувалася до Росії початку 90-х рр. XX ст. 
       Алегорично фраза «Веймарська республіка» застосовується в значенні: країна, що переживає розпад традиційних цінностей, криза в усіх сферах життя, що об'єктивно має закінчитися періодом "наведення порядку", правлінням "твердої руки" (диктатурою фашистського типу) або просто якимось "закручуванням гайок".

        У далекі двадцяті роки минулого століття у Веймарській республіці уряд запустив друкарський верстат, випустило джина з пляшки, а зупинити не змогло. Якщо в кінці 1922 року німець міг купити буханець хліба за 130 марок, то рік тому вона коштувала вже 300 млрд. марок. Інфляція переросла в гіперінфляцію, ціни подвоювалися кожні 49 годин, а загальний річний інфляція склала 36 млн.%. На заводах двічі на день змушені були видавати зарплату і відпускати робочих купити їжі, тому що через 3 години нічого на ці гроші вже купити не можна було. 

       Ряд проблем вивчення історії повсякденності Веймарської Німеччини має практичну цінність для нашої країни. При пошуку шляхів продовольчої проблеми може стати в нагоді німецький досвід наукового харчування. Багато проблем комплексу «секс-шлюб-сім'я», нині турбують наше суспільство, гостро стояли в Німеччині вже в 20-ті рр. минулого століття. Ми могли б запозичити у Веймарської республіки досвід фізкультурного руху, що став там масовим (7,5 млн. зареєстрованих фізкультурників при 65-мільйонне населення). 
          Всебічне вивчення побуту і звичаїв інших народів є актуальним як для історичної науки, так і для міжнародних відносин, так як «відносини між народами і державами, подібно особистим стосункам між людьми, залежать і від їх взаємних уявлень» 24. Їх вивчення має допомогти уникнути нових помилок і сприяти взаєморозумінню між народами.

Історія німецької демократії в її нинішньому розумінні коротка - їй немає і 85 років. Перша демократична держава на німецькій землі утворилася в результаті поразки кайзерівської Німеччини в Першій світовій війні, небувалої економічної кризи і революційного підйому, спровокованого як внутрішніми, так і зовнішніми причинами. Після повалення монархії в 1919 році була проголошена Німецька (т.зв. Вeймарська) республіка, яка проіснувала майже 14 років. Веймарська республіка була створена в найважчий для країни період: значні людські втрати, понесені в період війни, і розчарування її підсумками, необхідність виплати величезних кoнтрібуцій, накладених на Німеччину країнами-переможницями, політична і економічеcкая нестабільність, зубожіння населення і гіперінфляція, нарешті, повсюдне відчуття приниження, якого зазнавала більшість німців. 
 
Веймарська республіка, що проголосила демократичні принципи, в багатьох істотних моментах копіювала структуру влади, що склалася при монархії. У Конституції Вeймарської республіки було передбачено два полюси влади: президент Німеччини - Bundespresident, що обирається на 7 років прямим народним голосуванням, і палата представників - Reichstag, обрана також прямим голосуванням. Канцлер і уряд призначалися і зміщувалися президентом, якому і були підзвітні, а рейхстаг мав лише право відправити уряд у відставку, проголосувавши проти кожного з його членів окремо. Конституція дозволяла президенту призначити уряд незалежно від розстановки політичних сил в парламенті. Крім того, президент мав право розпустити рейхстаг і призначити нові вибори. Конституція Веймарської республіки (ст. 48 Reichverfassung) дозволяла президентові здійснювати управління країною без участі рейхстагу. Недосконалість конституції, відсутність у ній захисних механізмів призвели до того, що в 1933 році до влади прийшли нацисти, знищивши демократію в країні на цілі 12 років.