Культура украины

Зміст:

 

1. Вступ......................................................................................................... 3ст.

 

2. Значення книжкової мініатюри доби Київської Русі для

Української культури............................................................................... 5ст.

 

3. Діяльність ордену ієзуїтв в Українських землях................................... 7ст.

 

4. Творчість В.Винниченка – письменника............................................... 10ст.

5. Розвиток наукових знань в Україні у 1920-1930-ті рр.......................... 14ст.

6. Розвиток народного ткацтва к XX ст....................................................... 17ст.

7. Висновок..................................................................................................... 20ст.

8. Використана література............................................................................. 21ст.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ:

 

 

Історія книжкової мініатюри України неможлива без такої яскравої сторінки як доба Київської Русі. Вона має велике значення, адже впродовж існування цієї держави було закладено основу української культури. Окрім слов’янських традицій, творчість давньоруських митців зазнала значного впливу культур сусідніх народів, зокрема провідної християнської держави того часу — Візантії.

 

З´ясувавши у загальних рисах стан, у якому перебувала католицька церква, папська влада зуміла організувати могутній опір. Католицька реакція на реформаційний рух отримала назву контрреформації. Головним знаряддям контрреформації стали орден єзуїтів та реорганізована інквізиція.

У цей самий час на історичній арені з´являється така постать, як Ігнатій Лойола. Він та кілька його сподвижників були рукоположені на священиків папою Павлом III. Згодом Лойола висловив побажання створити духовний орден, покликаний повернути католицькій церкві її блиск та велич. Папа римський прихильно поставився до цієї ідеї. Так утворився орден єзуїтів, або Товариство Ісуса — організація, яка мала виступити на захист католицького вчення. Єзуїти завзято проповідували проти єресей та хибних поглядів.

 

 

Творчість В.Винниченка - неординарне, самобутнє явище нашої літератури. Але довго й безнадійно довелося б гортати сторінки історії світової літератури, щоб вишукати подібну парадоксальну ситуацію. Письменника, чия творчість ознаменувала новий напрям розвитку української літератури, чия слава гриміла на рідній землі майже три десятиліття, було грубо, безжально викинуто з пантеону національної культури, книжки вилучено з бібліотек, а на ім’я накладено ідеологічне табу.

 

 

Надзвичайно цікавим явищем в історії України було українське відродження сер. 1920-х -поч. 1930-х років. Безсумнівно, його коріння були в періоді нетривалої української державності 1917-1919 рр., який розкував творчі можливості української нації.

Культурні зрушення, що відбувалися в Радянському Союзі протягом довоєнних п'ятирічок, у т. ч. оволодіння грамотою мільйонами, формування нової генерації інтелігенції, розвиток науки, літератури, мистецтва — більшовицька партія розглядала як складові так званої культурної революції, основним змістом якої вона вважала утвердження марксистського світогляду, подолання впливу несумісних з ним ідеологій. Монополізувавши право на істину, сталінське керівництво нав'язувало суспільству надзвичайно убоге розуміння культури, звівши все багатство й різноманітність її функцій до обслуговування політичних цілей ВКП(б). Ця обставина справила негативний вплив на культурні процеси в Україні, ускладнивши й спотворивши їх.

 

 

Художнє узорне ткацтво на Україні поширене з давніх-давен. Протягом століть цей вид народного мистецтва розвивався, удосконалювались технічні прийоми виготовлення тканин, збагачувались їхні орнаментальні та колористичні розв'язання. Поступово склався своєрідний стиль українського художнього ткацтва, пам'ятки якого дійшли до нас від XVII — XVIII століть. Більшість тканин датуються XIX — початком XX століття

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Значення книжкової мініатюри доби Київської Русі для Української культури

 

Осібним видом мистецтва Київської Русі була книжкова мініатюра. Книжкова мініатюра (хоч вона часто мала перед собою візантійський оригінал) виконувалася й ілюструвалася руськими писцями і художниками. До наших днів збереглося кілька рукописних книг XI–XII століть, переписаних та оздоблених київськими майстрами. Найдавніша з них – "Остромирове Євангеліє", написане у 1056–1057рр. "Виконував" цю книгу диякон Григорій. Це урочистий, великий фоліант, написаний на пергаменті гарним урочистим шрифтом – так званим уставом. Зміст книги – євангельські щоденні читання. Переписано її з болгарського оригіналу, як і більшість давньоруських церковних книг того часу, прикрашено численними ініціалами, заставками та трьома великими, на весь аркуш, мініатюрами з зображенням євангелістів Іоанна, Марка та Луки. Колористична гама зображень яскрава, насичена і водночас вишукана.

Друга книга – "Ізборник Святослава", витворена дияконом Іоанном у 1073 р., цікава зображенням сім'ї Святослава Ярославовича, а також заставками і малюнками на полях.

Особливо слід відзначити мініатюри Радзивіллівського літопису, який дійшов до нас в копії XV ст. з оригінала лицевого, тобто ілюстрованого зводу 1205 року. Мініатюри відображають основні події історії Київської Русі. Вони доносять безцінні відомості і про архітектурні споруди Київської Русі, одяг та зброю, речі домашнього вжитку.

Художнє оздоблення рукописних книг складалося з мініатюр. Невід’ємними елементами художнього оформлення майже кожного літературного твору були заставки або мініатюри (сюжетні зображення, розміщені на початку книги чи її розділу), буквиці (великі орнаментовані кольорові літери на початку тексту), також рукописи часто прикрашалися кінцівками й візерунками на полях.

Значення заставок в рукописних книгах дуже велике: вони мали налаштувати читача на зміст тексту, дати йому певний філософсько-естетичний настрій. Окрім цього, заставки застосовувались для позначення структури книги. Книжковим мініатюрам давньоруських книг властиві надзвичайна вишуканість, яскраве орнаментальне оточення фігур та велика кількість позолоти, що наближає це мистецтво до ювелірного.

Орнамент давньоруської рукописної книги протягом історії змінювався. Спочатку Xі ст. в декоративному оформленні книг панував візантійський орнамент. Його характерною особливістю є рамка, що складається з простих геометричних форм — прямокутників, кругів, квадратів, трикутників, арок тощо. Фон заставок зазвичай золотили, у кольоровому рішенні перевагу віддавали червоному, синьому та зеленому. Буквиці часто зображували у формі птахів, фантастичних тварин.

Прикладом давньоруського книжкового живопису можуть слугувати прекрасні заставки й буквиці «Остромирового Євангелія» та ізборника Святослава — найдавніші рукописні твори, що збереглися до нашого часу.

Роздивіться сторінки «Остромирового Євангелія» й часослову герцога Берійського, оформленого видатними французькими художниками братами Люмбергами. Порівняйте ці зразки середньовічної книжкової мініатюри. У яких художніх елементах відображені особливості західноєвропейської й давньоруської культур?

Рукописні книги в Київській Русі часто виготовлялись на замовлення, були передбачені для подарунка, вкладу в скарбницю церкви і представляли собою визначні зразки книжкового оформлення. Так, наприклад, оформлення «Остромирового Євангелія» свідчить, що ця книга не була призначена для буденного користування.

Витвори образотворчого мистецтва й архітектури часів Київської Русі відзначаються художньою довершеністю й майстерністю виконання. Більшість із них сучасні дослідники визначають як геніальні творіння. Нетлінність давньоукраїнських шедеврів — неспростовний доказ духовної єдності України сучасної та України княжої.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Діяльність ордену ієзуїтв в Українських землях.

 

Товариство Ісуса або Єзуїтський орден — християнський чернечий орден Римо-Католицької Церкви. Члени ордену відомі як єзуїти. Їх інколи називають «Солдатами Ісуса Христа» або «піхотинцями Папи» через те, що засновник Товариства Ігнатій Лойола був лицарем, до того як став священиком. Девізом єзуїтів є фраза «Ad maiorem Dei Gloriam» (лат. Усе на славу Божу).

Товариство Ісуса — найчисельніший чернечий орден у складі католицької церкви. Сьогодні кількість єзуїтів становить 20 170 чоловік, серед яких 14 147 — священики. Їхні місії діють у 112 державах на всіх континентах світу. Головними напрямками діяльності єзуїтів єєвангелізація, освіта і наукові дослідження.

Основні принципи побудови ордена: жорстка дисципліна, строга централізація, беззаперечна покора молодших по положенню старшим, абсолютний авторитет глави - довічно обирається генерала ("чорного папи"), підпорядкованого безпосередньо папі римському. Система моралі, розроблена єзуїтами, ними самими називалася "пристосувальної" (accomodativa), так як давала широку можливість в залежності від обставин довільно тлумачити основні релігійно-моральні вимоги. Для більшої успішності їх діяльності орден дозволяє багатьом єзуїтам вести світський спосіб життя, зберігаючи в таємниці свою приналежність до ордена. Широкі привілеї, дані папством єзуїтам (звільнення від багатьох релігійних приписів і заборон, відповідальність тільки перед орденським начальством тощо) сприяли створенню надзвичайно гнучкою і міцної організації, в короткий час розповсюдила свою діяльність на численні країни. Слово "єзуїт" придбало переносне значення.

Ігнатій Лойола де, засновник "Товариства Ісуса", народився в 1491 в замку Лойола в країні Басків в Іспанії. 1523 він провів в Єрусалимі, досліджуючи "шляху Ісуса". Після повернення він навчався в Барселоні, потім в місті Алькала. Складні відносини з інквізицією (він навіть просидів кілька днів у в'язниці) змусили його покинути Алькала і відправитися в Саламанку, а потім у Париж, де він навчався в Сорбонні. Йому в цей час було 37 років.

В кінці 1536 він з групою товаришів (серед них П'єр Фавр з Савойї, Франциск Ксаверій з Наварри, португалець Симан Родрігіш) йдуть у Рим і, в листопаді 1537, прийняті татом Павлом III, надходять на службу Церкви для виконання будь-якої її місії.

Тепер, коли їх можуть розіслати "по всьому світу", співтовариші передчувають, що їх група може розпастися. Перед ними постає питання про те, які відносини вони повинні відтепер встановити між собою. Ставлення до чернечих орденів було самим несприятливим. На них покладалася значна частина відповідальності за занепад в Церкві. Тим не менше, після довгого міркування вони прийняли рішення заснувати новий чернечий орден. Написаний проект статуту, який представили татові. Останній стверджує його 17 вересня 1540. У квітні наступного року товариші Ігнатія обирають його своїм настоятелем ("praepositus").

Протягом решти п'ятнадцяти років свого життя Ігнатій керує Товариством і становить Конституції нового інституту. До дня його смерті вони практично завершені. Перша Згромадження, яка обере його наступника, внесе в цю працю останні штрихи і офіційно його затвердить.

Єзуїтська резиденція з'явилася у Києві 1620 р. з ініціативи єпископа Богуслава Окші-Радошевського; 1623 р. переміщена до єпископського м-ка Фастова, де з 1625 р. почала діятиколегія середнього типу зі школами граматики, поетики і риторики. Після 1633 р. єзуїти знову повертаються до Києва, розмістившись в будинку, купленому для них Янушем Тишкевичем, тодішнім київським воєводою.

Попри те, що 1646 р. Кисіль Адам і Могила Петро, тодішній київський митрополит, порушували на сеймі клопотання про заборону відкриття у Києві єзуїтських навчальних закладів, тут у вересні 1647 р. була відкрита колегія, аналогічна фастівській. На подвір'ї єзуїтів 1646 р. відбувся знаменитий триденний публічний диспут католицьких теологів С. Смялковича і М. Ціхоцького з ректором Києво-Могилянської колегії І. Гізелем. Єзуїти покинули Київ на початку Визвольної війни 1648–1654 рр.; подальша доля будівель, які належали їм, невідома.

Перша єзуїтська колегія на українських землях була відкрита 1575 в Ярославі (1575–1773; нині місто в Польщі; тут учився свого часу і Б.Хмельницький). Упродовж 16-18 ст. були засновані й діяли також колегії в містах Львів (1608–1773), Луцьк (1608–1773), Острог (1626/27-1773), Бар (1646-66, 1749-73), Фастів (1625; 1647-48 переведена до Києва), Переяслав(1636-48; нині М. Переяслав-Хмельницький), Кам'янець (1610-72, 1700-73; нині М. Кам'янець-Подільський), Вінниця (1630-48, 1732-73), Ксаверів (1647-48; нині село Малинського р-ну Житомир. обл.), Кросно (1631–1773), Перемишль (1626-27, 1654–1773; нині Пшемисль, обидва міста в Польщі), Овруч (1685–1773), Красностав (1688–1773; нині м. Краснистав, Польща), Самбір (1702-73), Кременець (1712-73), Станіслав (1716-73; нині М. Івано-Франківськ), Житомир (1747-73).

У 17-18 ст. при колегіях виникають конвікти (інтернати) для незаможної шляхетської молоді. Вони існували в Кам'янці (1614-72, 1714-73), Острозі (1640), Львові (1709), Луцьку (1752), Кросні (1766), Вінниці (1754), Кременці (1749-50).

20 січня 1661 р. — польський король Ян ІІ Казимир підписав диплом, який надавав Львівській єзуїтській колегії "гідність академії і титул університету з правом викладання всіх тодішніх університетських дисциплін, присудження вчених ступенів. Навчання у Львівському університеті велося за зразком інших єзуїтських університетів в Європі. 1758 р. Август ІІІ затвердив диплом від 20 січня 1661 р., виданий Яном ІІ Казимиром. Однак через протидію Краківського університету та Замойської академії невдовзі його позбавили права надавати випускникам академічні ступені, що вважалося прерогативою цих вищих навчальних закладів.

У 1812 р. — Полоцька колегія отримала статус академії (університету).

В 1802 році єзуїти відкрили в Одесі місійний осередок, збудували костел, a при ньому — парафіяльне училище. У 1804 році ними було засновано чоловічий та жіночий пансіонати для дітей з шляхетних родин. Ці заклади отримали державне визнання.