Автор работы: Пользователь скрыл имя, 22 Марта 2014 в 10:36, реферат
Значення книжкової мініатюри доби Київської Русі для Української культури; Діяльність ордену ієзуїтв в Українських землях; Творчість В.Винниченка – письменника;. Розвиток наукових знань в Україні у 1920-1930-ті рр;. Розвиток народного ткацтва к XX ст.
1. Вступ......................................................................................................... 3ст.
2. Значення книжкової мініатюри доби Київської Русі для
Української культури............................................................................... 5ст.
3. Діяльність ордену ієзуїтв в Українських землях................................... 7ст.
4. Творчість В.Винниченка – письменника............................................... 10ст.
5. Розвиток наукових знань в Україні у 1920-1930-ті рр.......................... 14ст.
6. Розвиток народного ткацтва к XX ст....................................................... 17ст.
7. Висновок..................................................................................................... 20ст.
8. Використана література............................................................................. 21ст.
На 20-30-ті роки припадає наукова творчість талановитого вченого, винахідника Ю. Кондратюка. Його розробки з теорії космічних польотів були вже в 20-ті роки використані спеціалістами радянського ракетобудування. На основі теоретичних пошуків Ю. Кондратюка здійснювалася підготовка польотів на Місяць у Сполучених Штатах. Важливе значення для розвитку галузей науки мали праці біохіміка О. Палладіна, патологоанатома О. Богомольця, фізіолога Д. Воронцова, медиків В. Філатова, М. Стражеска, О. Корчак-Чепурківського, генетиків і селекціонерів М. Холодного, А. Сапєгіна і В. Юр'єва. Як і інші категорії інтелігенції, вчені України, особливо ті, хто вів дослідницьку роботу ще з дореволюційних часів, зазнали жорстоких переслідувань. Крім заарештованих у зв'язку з процесом СВУ, внаслідок наклепу були репресовані й загинули академіки ВУАН геолог М. Світальський, генетик І. Агол, деякі інші вчені. Переслідувань зазнав Л. Ландау, котрого врятувало лише заступництво видатного фізика П. Капіци, який особисто звернувся з листом до И. Сталіна, В. Молотова й Л. Берії, доводячи абсурдність звинувачення єврея Л. Ландау в шпигунстві на користь Німеччини, де антисемітизм був державною політикою. З 1934 р. почав переслідувати своїх противників у науці обраний академіком ВУАН авантюрист від науки Т. Лисенко. У 1930 р. заарештовано Ю. Кондратюка, але він і в засланні продовжував наукову роботу. У 1937 р. заарештували корифея української математики М. Кравчука. Влада не забула його відмову виступити в 1930 р. у ролі громадського обвинувача на процесі СВУ. Жертвами сталінських репресій у 30-ті роки стали тисячі працівників наукових закладів і вузівських учених. Поступово старі кадри української науки, за винятком поодиноких постатей, були в основному знищені.
Важко доводилося суспільним наукам. Тут насаджувався догматизм, творчу активність учених сковували вульгарно-соціологічні схеми, найменше відхилення від яких вважалося відступом від марксизму і жорстоко переслідувалося. У 1929 р. під час дискусії з питань історичної науки об'єктом упередженої критики стали праці одного з найвідоміших істориків-марксистів 20-х років М. Яворського, академіка ВУАН і АН БСРР. Його погляди були проголошені немарксистськими і «націоналістичними». Вченого виключили з партії, звільнили з усіх посад, позбавили членства в обох академіях, а у 1932 р. заарештували і вислали. У 1937 р. М. Яворського розстріляли. Як «немарксистські буржуазно-націоналістичні» були оцінені твори найвидатнішого українського історика М. Грушевського, що у 1924 р. повернувся з еміграції в Україну, аби своїми знаннями та досвідом сприяти становленню молодої української історичної науки. М. Грушевського обрали академіком ВУАН, а в 1929 р. — академіком АН СРСР. Та на початку 30-х років становище вченого стало нестерпним. У 1931 р. він був заарештований. Через деякий час звільненого М. Грушевського примусили переїхати до Москви. По суті це було заслання. У 1934 р. М. Грушевський помер за загадкових обставин. Зазнали переслідувань і були репресовані філософи С. Семковський, П. Демчук, знавець давньоукраїнського письменства, академік В. Перетц, літературознавець, член-кореспондент ВУАН Є. Шабліовський, сотні менш відомих суспільствознавців України.
5. Розвиток народного ткацтва к XX ст.
Ткацтво – це одне з найдавніших ремесел. Воно виникло ще в період первіснообщинного ладу і представляє собою тканини, з яких люди шили одяг. Згодом виникла потреба і утеплити своє житло. В цей період виникли килими. Вони були виконані найстарішою ткацькою технікою-килимовою і прикрашені простим геометричним орнаментом. Згодом стали виготовляти складні килими – наприклад, ворсові з рослинним орнаментом. А в ХVIII столітті килимарство набуло вже великого поширення на Україні.
До початку ХХ століття ткацтво було на всій території України фактично найпоширенішим домашнім ремеслом, яке чи не на 100 % забезпечувало потреби в тканинах мешканців села і - значною мірою - міста. У ХХ столітті народні тканини поступово витісняються промисловими. Центрами народного ткацтва нині є різноманітні артілі та художньо-виробничі об'єднання. У деяких регіонах (Карпати) ще й нині практикується подекуди кустарне виробництво народних тканин в домашніх умовах в основному для власних потреб. Ткацтво як художній промисел є досить поширеним на Покутті, Поліссі, Поділлі, Львівщині, Стрийщині й Дрогобиччині.
На Україні льон, коноплі, а також вовну здавна використовували як ткацьку сировину. Наприкінці XIX — на початку XX ст. домашнє ткацтво українців, незважаючи на розвиток фабричної промисловості, являло собою усталений комплекс технічних прийомів та знарядь праці, які склалися протягом століть. На початку XX ст. стали застосовувати й нетрадиційні види сировини: бавовняну та паперову пряжу, а в західних регіонах — металеву сріблясту нитку — сухозлітку.
Знаряддя, техніка ткання постійно, хоч і надзвичайно повільно, оскільки були детерміновані натуральним господарством, все-таки вдосконалювалися. Київська Русь (зокрема, Західна Волинь) уже знала ткацький верстат горизонтального виду. Ткали не лише технікою простого переплетення, а й складнішого — комбінованого. Літописи X—XII ст. засвідчують виробництво тканин із льону та конопель, з вовняних шили свити, опанчі, серм'яги. Тканини декорували технікою вибивання (кам'яні штампи-печатки XI—XII ст. з Чернігівщини). Орнамент близький до того, що зображений на фресках Софії Київської та був у Десятинній церкві. Ткачі, котрі працювали в селах, найчастіше поєднували своє заняття з працею на землі. Виробляли переважно полотно на сорочки, хустки, постіль тощо. Розвивалося і виробництво вовняних тканин, з яких шили верхній одяг (гуглі, чугані та ін.). Це було домашнє ремесло. Воно збереглося впродовж віків і подекуди (північ Полісся, окремі райони Карпат, окремі місцевості над Дністром) тривало до середини XX ст.
З другої половини XIX — на початку XX ст. тканини виготовляли в домашніх умовах, у системі промислів і промислового виробництва. Найбільшого розвитку ткацький промисел цього часу набув у центральних районах України, особливо на Лівобережжі. Однак промислові тканини поступово стали витісняти народні. Тому наприкінці XIX ст. робилися спроби активізувати розвиток народного ткацтва. В центральних і східних областях України — Переяславі-Хмельницькому, Решетилівці, Кролевці, Дігтярях при губернських земствах організовано зразкові ткацькі майстерні та школи. На Поділлі, Волині, Галичині та Буковині засновано ткацькі товариства, при яких теж снували школи та майстерні. Вони відігравали прогресивну роль у збереженні та примноженні місцевих традицій, але не здатні були вплинути на загальний стан занепаду народного ткацтва.
У зв'язку з активним розвитком текстильної промисловості фабричні тканини щораз більше проникали в сферу щоденного побуту українців. Це призвело передусім до витіснення з ужитку домотканих виробів господарського призначення, а згодом і окремих видів тканин для одягу та інтер'єру. Цей процес посилювався ще й насильницькою колективізацією українських сіл, різким скороченням вівчарства, посівів льону і конопель, які були сировинною базою домашнього ткацького виробництва. Особливо швидко цей процес відбувався у центральних і східних областях України, значно повільніше — на Поліссі і в Карпатському регіоні. Внаслідок нестачі сировини власного виготовлення ткалі почали застосовувати фабричну бавовняну пряжу (бамбак, памут, заполоч), вовняну (волічку, бавину), а також шовкові та металеві нитки.
Виготовлення тканин у домашніх умовах не припинилося. Воно лише зменшилося за обсягом. Мануфактурні, а згодом (з XIX ст.) фабричні дешеві тканини, з якими не могли конкурувати сільські ткачі, зумовили скорочення видів продукції. Ткачі виготовляли переважно лише традиційні тканини (наприклад, рушники в Кролевці) або ті, які використовували для окремих компонентів одягу ("бавниці" — головний жіночий убір на Яворівщині, крайки на Подніпров'ї, Волині тощо). Поступово формувалися ткацькі осередки такого характеру в Косові, Глинянах, Заліщиках, Кролевці. Для розквіту саме такого ткацтва, основаного на домашньому виробництві, у другій половині ХІХ — на початку XX ст. чимало зробили земства — на землях, що входили до Росії, та різні товариства у Галичині, на Буковині. Перше "Ткацьке товариство" і школа при ньому створені в Косові 1882 p., потім — у Глинянах, Заліщиках, Чорткові та ін. Активно сприяли цьому також окремі ініціативні люди (наприклад, Федорович у с. Вікно на Тернопільщині). Вони, організовуючи різноманітні школи-майстерні, допомогли врятувати не лише ткання як вид народної художньої творчості, а й його традиційні основи. Не остання роль належала й організованим, починаючи з 70-х років XIX ст., промисловим і сільськогосподарським виставкам у Львові, Коломиї, Тернополі. Наприкінці цього ж століття ткацький промисел був найрозвинутішим на Наддніпрянщині, зокрема Лівобережній.
В Галичині осередками виробництва тканин стали Глиняни, Заліщики тощо. У таких відомих центрах ткання, як Решетилівка, Діхтярі, Богуслав, Кролевець, у 20—30-х роках XX ст. цей вид художнього народного ремесла був повністю переведений на засади фабричного виробництва. За останні роки художнім ткацтвом захоплюються поодинокі ентузіасти народного мистецтва — в домашніх умовах тчуть художні тканини різноманітного призначення, передусім декоративного. Відома майстриня — Г. Василащук із с. Шешор на Гуцульщині. Поширеним видом орнаментального ткання є ліжникарство. Живучість традицій, піднесення свідомості народу — запорука збереження ткацтва як домашнього промислу і в майбутньому.
Висновок:
Особливим видом мистецтва Київської Русі була книжкова мініатюра. Це невід’ємна складова мистецтва рукописної книги: написання тексту, художнього оформлення, виготовлення оправи. Загалом, середньовічна рукописна книга була надзвичайно дорогою річчю. Створення її потребувало багато часу. Відповідно до неї й ставилися, як до святині.
Єзуїти повсюди виділялись освіченістю, вишуканими манерами, здатністю виконувати відповідальні таємні доручення. Вони потрапляли в оточення монархів і в інтересах папства впливали на їхню державну політику, їхні спритність і вміння підпорядковувати людей своїй волі зробили поняття «єзуїт» символомхитростій безпрпнцішності. Недарма старовинне прислів'я говорило про єзуїтів: «Мед на язиці, молоко на словах, жовч у серці, омана насправді».
Творчість молодого В. Винниченка важко піднести до якоїсь течії в українській літературі початку століття. Він і сам відчував свою "маргінальність", часом навіть драматизуючи її, а тим часом опирався на реалістичну традицію української прози, вбираючи, трансформуючи водночас і модерні тенденції європейської літератури. У царині психологічної і моральної проблематики, стилю, жанрових структур. Парадоксальність художнього мислення, увага до різких контрастів (і не лише соціальних), колоритність змальованих характерів, свіжість художнього слова, сюжетна вигадливість, - це ті чинники, які зумовлювали неабияку популярність ранньої прози В. Винниченка.
У 1920—1930 pp. об'єктом досліджень було духовне життя і культура українського народу. На історичному підвідділі вивчалися проблеми всесвітньої та вітчизняної історії, географії, етнографії і філософії, на філологічному — всесвітнє та українське письменство, арабо-іранська філологія, тюркологія і загальне мовознавство. Плідно працювали комісії для складання словника живої української мови, для видання пам'яток новітнього письменства, археографічна.
Кожне покоління, завдяки своїй творчій енергії та майстерності намагається вносити в стародавнє ткацьке мистецтво щось своє, нове. У ХХ ст. українські митці й майстри художнього ткацтва, спираючись на багатовіковий досвід попередників, розвивали цей вид творчості, підносячи його на вищий рівень. Спостерігаємо парадоксальні явища на всіх рівнях мистецького життя що залишили своїм наступникам багату і не досліджену в повній мірі художню спадщину.
Використана література: