Московська лінгвістична школа

                                                             Зміст

Вступ……………………………………………………………………………………….2

1.Виникнення Московської лінгвістичної школи………………………………………3

2.Короткі відомості про Филипа Федоровича Фортунатова………………………….3

3.Лінгвістична концепція  Филипа Федоровича Фортунатова………………………...4

4.Учні та послідовники Филипа Федоровича Фортунатова…………………………..6

Висновок………………………………………………………………………………….11

Література………………………………………………………………………………..12

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                 Вступ

Московська лінгвістична школа вперше в мовознавчій літературі чітко сформулювала думку про мову як сукупність знаків, що існують для мислення, для вираження думки в мовленні, а також почуттів. Вчення Московської школи найбільше вплинуло на сучасне українське мовознавство. Саме тому, ця тема є актуальною і в наш час.

Об’єктом дослідження Московської лінгвістичної школи була мова людини взагалі, а не окрема мова чи група мов.

Метою представників даної  школи було прагнення пояснювати, а не лише описувати мовні факти.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.Виникнення Московської лінгвістичної школи

Московська лінгвістична школа виникла на рубежі 70-х років 19 століття. Основним методом мовного дослідження у представників Московської лінгвістичної школи був порівняльно-історичний метод. Своїм завданням дослідники ставили відкриття законів, які керували розвитком мов у минулому. Порівняльно-історичний метод приніс чимало корисних результатів у вивченні закономірностей історичного розвитку звукової і морфологічної структури мови. За своїми загальними установками та дослідницькою практикою Московська лінгвістична школа була близька до молодограматичного напрямку в Німеччині. Але той факт, що вона зближувалися з молодограматизмом, не повинен закреслювати її своєрідну специфіку, адже вона розглядала проблеми слов'янських мов.

Головою й засновником  школи є Филип Федорович Фортунатов. Він читав курси лекцій в Московському університеті з багатьох аспектів порівняльної граматики. Він згуртував навкруги себе лінгвістів, що згодом стали відомими. Серед них: Віктор Карлович Поржезинський, Дмитро Миколайович Ушаков, Михайло Михайлович Покровський, Борис Михайлович Ляпунов, Олександр Іванович Томсон, Олександр Матвійович Пешковський, Григорій Костянтинович Ульянов та Олексій Олександрович Шахматов.

 

2.Короткі відомості про  Филипа Федоровича Фортунатова.

Филип Федорович Фортунатов — російський лінгвіст, професор, член Російської академії наук (1902), засновник московської «формальної» (або «фортунатівської») лінгвістичної школи, один з найбільш значних лінгвістів дореволюційної Росії. Трудився над історією індоарійських, балтійських та слов’янських мов, працював над теорією граматики, займався широкою педагогічною діяльністю.

Народився 14 січня 1848 року в  сім’ї директора Вологодської, потім Олонецької губернської гімназії в Петрозаводську. Гімназійний курс проходив в Олонецькій губернській гімназії, але через переїзд батька до Москви, закінчив 2-ю Московську гімназію.

Потім навчався на історико-філологічному факультеті Московського університету (1864—1868), де під впливом Ф. І. Буслаєва проявив інтерес до порівняльного мовознавства.

Після здачі магістерських екзаменів Фортунатов займався діалектологічною роботою в Литві (1871), стажувався в Німеччині (у Курціуса і Лескіна) та у Франції (у Бреаля) (1871—1873). Його магістерська дисертація (1875) була присвячена аналізу ведичної мови.

З 1876 по 1902 — приват-доцент, доцент, професор, завідуючий кафедрою порівняльного мовознавства Московського університету, читав курси лекцій з індоєвропеїстики та загального мовознавства. В 1884 році Филипу Федоровичу Фортунатову була присуджена ступінь доктора порівняльного мовознавства без захисту дисертації.

З 1902, у зв’язку з обранням академіком, працював у Санкт-Петербурзі у Відділі російської мови та словесності Російської академії наук, займаючись дослідницькою і видавничою діяльністю.

Почесний доктор (1884),член – кореспондент Російської академії наук (1898),

дійсний член Російської академії наук (1902), дійсний член Фіно-угорської спільноти, Гельсингфорс (1911), почесний доктор Норвезького університету, Христианія (1911).

Помер 3 жовтня 1914 року. Похований  на кладовищі в селі Косалма під Петрозаводськом.

 

3.Лінгвістична концепція  Филипа Федоровича Фортунатова.

Створена Ф. Ф. Фортунатовим школа отримала назву формальної, оскільки особливу увагу він приділяв формі мовних одиниць. Учення про  граматичну форму посідає провідне місце в концепції мовознавця. Граматичну форму слова він розуміє  вузько морфологічно, як членування слова  на основу і закінчення. Таке розуміння  форми слова випереджало системний  підхід до морфології в структурній  лінгвістиці.

Филип Федорович Фортунатов ставив і вирішував надзвичайно  складні проблеми філософського  та лінгвістичного характеру, сформулював  ряд законів в області порівняльно-історичної фонетики індоєвропейських мов. Найвідоміші праці: «Загальний курс порівняльного мовознавства», «Порівняльна фонетика індоєвропейських мов», «Лекції з фонетики церковнослов’янської мови», «Лекції з порівняльної морфології індоєвропейських мов».

Згідно з традиціями молодограматизму предметом мовознавства Фортунатов уважав мову в її історичному аспекті  й підходив до її вивчення психологічно та історично. Однак він не заперечував  корисності синхронічного підходу  до вивчення мови, особливо стосовно питань загальних основ граматики. Вивчав проблеми звукових змін, у фонетичних процесах намагався виявити загальні закономірності. На противагу молодограматикам, які перебували на індивідуально-психологічних  позиціях, наголошував на суспільному  характері мови й зв’язку її історії  з історією суспільства.

Дослідження вченого в  області індоєвропейських мов стосуються багатьох мов індоєвропейської сім’ї, а в першу чергу, слов’янських і балтійських. Фортунатов  доводить, що загальна індоєвропейська мова не була монолітною за своїм складом, а розпадалася на діалекти. А в області слов'яно - балтійської акцентології він відкрив закон пересування наголосів від початку до кінця слова в певних фонетичних позиціях (закон Фортунатова - Соссюра). Новими були такі публікації Фортунатова як: «Про порівняльну акцентологію литовсько-слов'янських мов», «Про наголос в балтійських мовах».

В області загального мовознавства приділяв багато уваги питанню співвідношення мови і мислення, доводячи, що не тільки мова залежить від мислення, але і мислення залежить від мови. Основною синтаксичною одиницею мови Фортунатов вважав словосполучення, а не речення. Предметом синтаксису в його концепції є форми словосполучень.

Формою вираження психологічного судження Фортунатов вважає речення. Відзначаючи, що судження можуть бути названі реченням, Фортунатов виходить з положення про тісний зв'язок мови і мислення. Словосполучення найтіснішим чином пов'язане з психологічним судженням і виходить з нього. У будь-якому словосполученні Фортунатов виділяє дві частини:залежну і самостійну. Якщо психологічне судження є «реченням в думці», то словосполучення є «реченням в мові». Тим самим Фортунатов приходить до ототожнення словосполучення та речення. Словосполучення,за Фортунатовим, можуть проявлятися у вигляді повних і неповних речень.

Тісний зв'язок мови і  мислення також враховувався Фортунатовим у вирішенні вирішенні питання про форму слова. Вчення Фортунатова про форму слова полягає в тому, що він розглядав його, як найважливішу одиницю мови. Важливим також є те, що Фортунатов бере орієнтацію не на семантику, а на формальні показники. Він проводить всю свою дослідницьку практику в напрямі визначення тих формальних критеріїв, які дозволяють відділити слово від інших одиниць мови. Слово Фортунатов досліджував в двох аспектах – лексикологічному й граматичному, сформулював поняття нульової флексії, розмежовував етимологію і морфологію. Встановив історичні епохи палаталізації задньоязикових [ґ], [к], [х] перед голосними переднього ряду, відкрив закон про акцентні відношення в індоєвропейських мовах.

До виділення частин мови у Фортунатова був суто формальний підхід. Частини мови – це розряди  слів, які групуються за формальними  ознаками. Так, до одного розряду він  відносив слова «писал» і «зелен», оскільки вони змінюються за родами, але  не за відмінками, а слова «депо», «писать», «хорошо», об’єднував в один клас як такі, що не змінюються.

За морфологічною класифікацією  Филипа Федоровича Фортунатова мови світу поділяються наступним чином:

1. Аглютинативні мови, де основа й афікс лишаються за значенням окремими, ніби склеєними частинами слова (урало-алтайські мови).
2. Флективно-аглютинативні мови, де основа слова має форми, що утворюються внутрішньою флексією, при цьому відношення між основою й афіксом таке ж, як в аглютинативних мовах (семітські мови).
3. Флективні мови, які являють флексію основ в сполученні основ з афіксами (індоєвропейські мови).
4. Кореневі мови, де не існує форм слів, утворених афіксами (китайська, сіамська).
5. Полісинтетичні мови, які за утворенням форм окремих слів відносяться до аглютинативних, але в них присутні форми, що утворюють слова-речення (мови американських індіанців).

Отже, Ф. Ф. Фортунатов по-новому трактував лише граматичну теорію, а до загальних проблем мовознавства він підходив як молодограматики. Його школа відзначалась  прагненням до наукової строгості та несуперечливості дослідження.

 

4.Учні та послідовники  Филипа Федоровича Фортунатова.

Филип Федорвич Фортунатов виховав цілу когорту відомих  мовознавців. Його унями були: Олександр Матвійович Пешковський,Олексій Олександрович Шахматов, Віктор Карлович Поржезинський,Борис Михайлович Ляпунов,Михайло Михайлович Покровський.

 

Олександр Матвійович Пешковський.

Закінчив історико-філологічний факультет Московського університету в 1906 р. ; вивчав також природознавство в Берлінському університеті. Своїм вчителем вважав Ф. Ф. Фортунатова. Викладав російську і латинську мову в московських гімназіях; незадоволеність рівнем викладання російської мови змусила Пешковского звернутися до наукових досліджень та створити книгу під назвою «Російський синтаксис у науковому висвітленні» Написав також ряд статей з російської граматики і кілька робіт, присвячених методиці викладання російської мови в школі, в тому числі посібник «Наша мова».

Книга «Російський синтаксис у науковому висвітленні» займає особливе місце в русистиці: вона написана не академічним вченим для вузького кола колег, а викладачем, стурбованим слабкою науковою забезпеченістю свого предмета, для широкого кола читачів (у тому числі і для учнів). Звідси простий і ясний стиль викладу, особлива увага до підбору ілюстративного матеріалу, темпераментні і майже публіцистичні інтонації в багатьох місцях книги. Ці якості забезпечили багаторічний успіх книги у різноманітної аудиторії. Сучасні русисти також оцінюють книгу Пешковского високо: не знайшовши відповіді на багато запитань, які його хвилювали,в академічних колег, Пєшковський змушений був у багатьох випадках виступати як першопроходець. Проте він зумів знайти проникливі вирішення багатьох важких проблем російського синтаксису (нехай і сформульовані часто ненауковою мовою). На концепцію Пешковского в якійсь мірі вплинули погляди О. О. Шахматова.

 

Олексій Олександрович Шахматов

Відомий російський філолог і історик, основоположник історичного вивчення російської мови, древньоросійського літописання та літератури.

Учень Ф. Ф. Фортунатова. Вперше був помічений в серйозних наукових колах після виступу під час захисту А. І. Соболевським його магістерської дисертації про систему фонем праслов’янської мови. Шахматов виступив з впевненою критикою деяких важливих положень доповіді, чим викликав сильну неприязнь уже відомого на той час своїми науковими працями Соболевського. Напружені відносини вчених збереглися до кінця життя Шахматова.

В 1887 захистив дисертацію на тему «Про довготу та наголос в загальнослов’янській мові», після закінчення університету залишився при ньому і у 1890 став приват-доцентом.

Вивчаючи історію східнослов’янських мов, цей видатний російський мовознавець  виходив із визнання спільнослов’янської  та спільносхіднослов’янської ( за термінологією Шахматова, спільноруської, праруської) етнічної мовної єдності. Дослідження Шахматова періоду східнослов’янської мовної єдності стало розвитком традицій, що склалися у російському та українському мовознавстві 19 століття.

Користуючись порівняльно-історичним методом, Шахматов як видатний представник  Московської форту натовської школи  значно удосконалює прийоми лінгвістичної  конструкції, що у його дослідженнях мала переважно ретроспективний  характер. Учений послідовно дотримувався моделі «родовідного дерева» Августа  Шлейхера, віддаючи перевагу процесам мовної диференціації.

Характерним є намагання  Шахматова аналізувати не окремі мовні факти, взяті ізольовано (як це представлено у багатьох його сучасників, зокрема в Соболевського), а мовні  явища як елементи системи.  Це яскраво виявилося, зокрема, в постановці проблеми взаємодії вокалізму й консонантизму в історії східнослов’янських мов та в шляхах її розв’язання.

Праці:

-Исследование о языке  новгородских грамот XIII и XIV века (1886)

-Исследование о Несторовой  летописи (1890)

-О сочинениях преподобного  Нестора (1890)

-Исследования в области  русской фонетики (1893)

-Несколько слов о Несторовом  Житии Феодосия (1896)

-Древнейшие редакции  Повести временных лет (1897)

-Исходная точка летосчисления  Повести временных лет (1897)

-Киевско-Печерский патерик  и Печерская летопись (1897)

-О начальном Киевском  летописном своде (1897)