. Протягом 70-80-х років у країні
було створено потужний науково-технічний
потенціал: Зросла кількість науковців,
багато винаходів радянських учених збагатили
світову науку. На початку 1990 р. в УРСР
діяло 1400 організацій, що виконували наукові
та науково-технічні роботи. З 1970 р. до
1990 р. кількісний склад наукових працівників
збільшився з 130 до 313 тис., тобто у 2,4 раза
. Якщо в 1970 р. у науковій сфері працювало
3,5 тис. докторів наук, то у 1985р - 9,5 тис.,
відповідно, кандидатів наук - 33,3 і 68,5 тис.
чол.
У Донбасі на початку 70-х років у регіоні
сформувався досить потужний склад науковців,
склалася широка мережа наукових установ.
На 1970 р. у регіоні діяло більше 60 науково-дослідних
та проектно-конструкторських інститутів
та організацій, в яких працювало понад
3О тис. чол., зокрема, понад 11 тис. наукових
співробітників, серед них: 16 членів і
членів-кореспондентів АН УРСР, біля 120
докторів і понад 1500 кандидатів наук. Крім
того, майже 2 тис. фахівців проводили наукові
дослідження безпосередньо на промислових
підприємствах Донбасу .
У наступні два десятиріччя значно
розширилася як мережа наукових закладів,
так і кількісний склад науковців.
Матеріали Таблиці 2 доводять, що протягом
70-80-х років кількісний склад фахівців,
зайнятих у науковій галузі регіону, збільшився
у 2,3 раза, зокрема докторів наук - у 2,5 раза,
кандидатів наук - у 1,7 раза. Однак, незважаючи
на значне зростання кількості фахівців
вищої кваліфікації, вони, як і раніше,
становили дуже малу частку серед науковців.
У кінці 80-х років ситуація ще більше загострилася:
у науковій сфері розпочалося стрімке
скорочення кількість фахівців вищої
кваліфікації. У Луганській області, наприклад,
протягом 1986-1990рр. докторів і кандидатів
наук, які займалися науково-дослідною
роботою, зменшилося майже на третину
- з 1666 до 1286 чол.. Загалом це була загальнодержавна
тенденція, зумовлена, передусім, економічною
кризою та недостатнім фінансуванням
наукової сфери.
Історично науковий потенціал регіону
зосереджувався переважно у Донецькій
області, насамперед, в обласному центрі
і великих промислових агломераціях: Маріуполі,
Краматорську, Макіївці.
Важливою складовою науково-технічного
потенціалу були наукові підрозділи
вищих навчальних закладів. У 1990 р. у
вищих навчальних закладах Донецької
області науковою роботою займалися
3348 фахівців. Тут працювали 53% (146 чол.)
докторів і 43,3% (1437 чол.) кандидатів наук
від загальної кількості фахівців
вищої кваліфікації наукової сфери
. У вищих навчальних закладах у було реалізовано
441 науково-дослідна і дослідно- конструкторська
розробка, третина з них сприяла вдосконаленню
техніки і технології. Фахівцями ВНЗ проводилася
значна інформаційно-публікаційна діяльність:
вони опублікували майже дві третини видань
всіх наукових організацій, 43% статей -
у провідних закордонних журналах.
На особливу увагу заслуговує аналіз
"заводського" сектору науки, тому
що саме на підприємствах відбувалася
не тільки реалізація наукових досягнень,
а і злиття наукової та інженерної
думки. За кількістю співробітників це
був другий, після галузевих науково-дослідних
організацій, науково-технічний сектор.
Однак якісний склад промислових фахівців
був невисокий. Серед них абсолютно переважали
працівники, які не мали наукового ступеня:
у наукових підрозділах підприємств працювало
лише 74 кандидати і тільки один доктор
наук. Основна діяльність "заводської"
науки у досліджуваний період була спрямована
на виконання проектно-конструкторських
і технологічних робіт .
Досить низький кваліфікаційний
рівень мали співробітники конструкторських,
проектних і проектно-дослідних
організацій. Серед майже 5,6 тис. фахівців,
які тут працювали, науковий ступінь
доктора наук мали лише 2, а кандидата
наук -144 чол. .
Проведений аналіз засвідчує, що на
кінець 80-х років у Донбасі
було сформовано досить потужний науковий
сектор, більша частина науковців
працювала у галузевих науково-дослідних
організаціях та вищих навчальних закладах.
Однак їх потенційні можливості використовувалися
вкрай нераціонально, внаслідок
чого ефективність науково-технічного
потенціалу залишалася невисокою. В
основі цього негативного явища,
на нашу думку, була низка чинників.
Так, важливу роль у підвищенні
ефективності роботи наукових установ
відігравали розподіл і використання
фінансових ресурсів. За радянських часів
фінансування сфери наукової діяльності
відбувалося значною мірою за
рахунок державного бюджету. Проте
офіційні статистичні дані не відображали
реальних витрат на наукові дослідження
у воєнному і цивільному секторах
економіки. За умов державного монополізму,
цілковитої таємності, відсутності
контролю величезні кошти спрямовувалися
на досягнення воєнного паритету з
СІЛА. За підрахунками фахівців, майже
дві третини витрат на науково-дослідні
і дослідно-конструкторські роботи
в країні виділялися саме на військові
цілі. Російський економіст В.М. Кудров
стверджує, що бюджет науково-дослідних
і дослідно-конструкторських робіт
"лише однієї атомної промисловості
можна порівнювати з бюджетом
всієї Академії наук СРСР" . За офіційними
даними, у 70-80-ті роки обсяги щорічного
фінансування цивільної науки за рахунок
державного бюджету й інших джерел становили
приблизно 7-8% усіх витрат державного бюджету
країни . При цьому, якщо абсолютні показники
збільшувалися, то питома вага витрат
на науку у загальних витратах бюджету
виявляла тенденцію до зниження.
Ще більш несприятливою була
ситуація з фінансуванням науки
за рахунок республіканських бюджетів.
Протягом 1970 - 1985 рр. витрати з бюджету
УРСР на розвиток науки збільшилися
з 112 до 231 млн. крб., тобто більш ніж
удвічі, але при цьому ніколи не
перевищували 1% загальних витрат республіканського
бюджету. Більш того, питома вага цієї
статті витрат постійно зменшувалася.
Якщо у 1970 р. на науку витрачалося 0,83%
бюджету, то у 1985 р. - лише 0,72% . Не вирішували
проблему фінансування науки й інші джерела
надходження коштів, зокрема, створені
на початку 80-х років у міністерствах та
відомствах єдині фонди розвитку науки
і техніки за рахунок відрахувань від
прибутку, а також кошти, які надходили
від виконання госпрозрахункових робіт
тощо.
Недостатнє фінансування позначалося,
насамперед, на стані матеріально- технічної
бази наукових установ. Це спричинило
особливо негативні наслідки у сучасних
обставинах, коли постійне оновлення
експериментального устаткування, приладів,
інформаційно-обчислювальних комплексів
постало обов'язковою передумовою
інтенсифікації наукової діяльності.
Звичайно, не можна стверджувати, що у
70-80-ті роки у цьому напрямку нічого не
робилося. Відбувався постійний процес
удосконалення структури наукових установ,
матеріально-технічної бази, причому кожна
організація вирішувала ці питання відповідно
до тих завдань, які стояли перед нею. Показовою
у цьому відношенні була діяльність ДонНДІчормету.
Тут постійно створювалися нові наукові
підрозділи, ліквідовувалися ті, що неефективно
працювали, відбувався постійний пошук
більш раціональної організації роботи.
Зокрема, на початку 80-х років на великих
металургійних підприємствах республіки
були створені опірні лабораторії, які
були забезпечені сучасним устаткуванням,
спеціальними лабораторіями нових металургійних
агрегатів, відповідними групами наукового
аналізу і узагальнення науково-технічної
інформації тощо . Схожа робота проводилась
і на інших підприємствах.
Однак, загалом у 70-80-ті роки процес
оновлення матеріально-технічної
бази наукових установ регіону не
тільки не прискорився, а навпаки - значно
уповільнився. У 1989 р., згідно з статистичними
даними обстеження майже 60% наукових закладів
Донецької області, майже 21% машин
і обладнання, які використовувалися
ними для досліджень і розробок,
експлуатувалися вже понад 11 років.
Здебільшого, це була морально застаріла,
а іноді і фізично зношена
техніка. Поповнювалися лабораторії
новітнім обладнанням і приладами
вкрай незадовільно. За технічними
характеристиками лише 0,8% обладнання
наукових організацій перевищували
світові досягнення, 23,4% - відповідали
світовому рівню, а 32,4% - не відповідали
світовим стандартам. Технічний рівень
43,4% машин і устаткування взагалі
залишився невизначеним, переважно
це було обладнання, виготовлене власними
силами. У деяких організаціях рівень
технічного забезпечення виявився ще
нижчим. Навіть у таких провідних
установах, як НВО "Респіратор", Донавтоматгірмаш
85% машин і обладнання не відповідали
світовому рівню, в інституті
ВНДІреактивелектрон - 62%, у Донгіпровуглемаші
і ВНДІ сіль (Артемівськ, Донецької
області) - 50%. А в Українській філії Всесоюзного
науково- дослідного інституту гірничої
геомеханіки і маркшейдерської справи
та Донецькому інституті радянської торгівлі
все обладнання було нижче світового стандарту
. Особливо важким становище було з точними
вимірювальними приладами й апаратами.
Світовому рівню не відповідали понад
44% радіоспектрометрів, 40% мас-спектрів,
30% електронних мікроскопів, причому жодна
установа не мала названих приладів і
обладнання, які б перевищували світові
досягнення.
Але навіть застарілим обладнанням
наукові організації забезпечувалися
не повною мірою, заявки на поповнення
лабораторій приладами, витратними
матеріалами здебільшого не виконувалися
. Виділене ж обладнання доволі часто розподілялося
серед установ вкрай нераціонально, унаслідок
чого, тоді як в одних його бракувало, в
інших - знаходилася зайва техніка. За
цих обставин деякі установи для проведення
необхідних досліджень вимушені були
орендувати окрему техніку в інших організаціях,
витрачаючи при цьому досить солідні кошти.
Так, у 1988 р. обсяг оренди у Донецькому
політехнічному інституті становив 364
тис. крб., в СКТБ систем управління інституту
прикладної математики і механіки - майже
170 тис. крб. Водночас у окремих організаціях
знаходилися зайві техніка і обладнання,
які використовувалися не в повній мірі.
Так, на 1 липня 1989р. наукові установи Донецької
області мали невстановленого обладнання
на 366,4 тис. крб., причому у деяких науково
- дослідних інститутах питома вага цієї
техніки складала майже половину .
Важливим чинником підвищення ефективності
діяльності наукових організацій є
їх забезпеченість дослідно-експериментальним
виробництвом, що дозволяє у короткі
терміни виготовити і випробувати
нову техніку. У 1988 р. у науковій інфраструктурі
було 33 дослідних виробництва у
складі наукових організацій і 17 - самостійних
дослідних виробництв. Однак майже
половина (46,2%) науково-дослідних і
дослідно-конструкторських організацій
Донецької області не мали власної
дослідно-експериментальної бази. Навіть
провідними науковими організаціями
регіону це питання не було вирішене
повною мірою . У другій половині 80-х років,
в умовах розвалу економіки і розриву
міжгосподарських зв'язків ця проблема
ще більше загострилася, тому що кошти,
які виділялися на розвиток дослідної
бази наукових установ, не освоювалися.
Більш того, навіть наявне дослідно-експериментальне
виробництво використовувалося неефективно.
Так, обсяг експериментальних робіт, виконаних
виробництвами, які становили дослідну
базу наукових організацій, у 1988 р. складав
24,8 млн. крб., але питома вага дослідних
баз, які знаходилися на балансі наукових
організацій, дорівнювала всього 27% . Слабке
матеріально-технічне забезпечення, низький
технічний рівень приладів і лабораторного
обладнання, відсутність належної уваги
до оновлення матеріальної бази, відсталість
дослідно-експериментального виробництва
негативно впливали на якість і ефективність
наукових досліджень.
2. Діяльність наукових установ
регіону: досягнення і проблеми
Створений у Донбасі потужний науково
- технічний потенціал був спроможний
вирішувати найактуальніші проблеми модернізації
промисловості. Однак в умовах планової
економіки наявний господарський
механізм не забезпечував необхідного
сприйняття підприємствами науково-технічних
досягнень. Наслідками негативних загальноекономічних
тенденцій було зниження ефективності
нагромадженого науково-технічного потенціалу,
інноваційний застій.
Проблема прискорення науково-технічного
прогресу загострилася вже у перші
повоєнні роки. Відновлення і розвиток
господарського комплексу потребували
подальшої технічної модернізації,
розробки і впровадження нових технологій.
Особливо актуальною ця проблема була
для Донбасу: галузі важкої промисловості,
які тут переважали, залишалися найбільш
трудомісткими, матеріало- та енерговитратними,
саме у них превалювала ручна праця. Тому,
природньо, у регіоні формувалися наукові
організації, які переважно займалися
галузевими проблемами, поступово відбувалася
їхня спеціалізація, і кожна з них зосереджувалася
на вирішенні комплексу проблем, пов'язаних
з окремими технологічними операціями.
Серед наукових установ гірничого
профілю провідне місце займав Донецький
науково-дослідний вугільний інститут
(ДонВГІ), який займався розробкою методів
проходження гірничих виробок, удосконаленням
наявних систем розробок, створенням
і впровадженням нових видів
кріплення, розробкою засобів і
схем механізації підземного і поверхневого
транспорту, випробуванням машин
для механізації видобутку вугілля
тощо . Тільки протягом 1946-1954 рр. інститутом
спільно з іншими організаціями були проведені
випробування 108 нових типів машин, механізмів
і апаратів, призначених для механізації
виробничих процесів
Особливо велике значення у перші
повоєнні роки мали наукові розробки
інституту щодо ефективних способів
розкриття і підготовки шахтного
поля. У повоєнні роки майже на всіх
шахтах Донбасу (98,3%) використовувалася
так звана суцільна система розробки
вугільних пластів. Однак вона виявилася
неефективною в умовах механізованого
видобутку вугілля, більш того, вона
гальмувала впровадження комбайнів, скребкових
конвеєрів та іншого високопродуктивного
обладнання. У процесі вирішення
цієї проблеми науковці інституту розробили
кілька різновидів стовпової та комбінованої
систем розробки шахтних полів. Застосування
цих методів дозволило збільшити
навантаження на лаву пересічно на
25%, а продуктивність праці - майже
на 20%, що призвело до зниження собівартості
1т вугілля на 45 коп.
З 1951р. колектив інституту було зосереджено
на вирішення питань комплексної
механізації поверхні шахт. Водночас
з проведенням розробок, здійснювалось
і впровадження нових технологічних
і виробничих процесів на шахтах, що
діяли. Вже до 1956р. для поверхневих
комплексів були розроблені нові технологічні
схеми і створено понад 70 машин, устаткувань
і апаратів . Згодом всі роботи з комплексної
механізації і автоматизації вуглевидобутку
були передані Дондіпровуглемашу, а ДонВГІ
став провідною науково- дослідною організацією
з технології видобутку вугілля і вентиляції
шахт.