Науково –технічний потенціал Донбасу: історія розвитку у 50-80-ті роки ХХ століття

Враховуючи експлуатаційну ненадійність техніки, керівники підприємств  намагалися поповнити її парк із значним  запасом. Зайві машини дуже часто  розукомплектовували для ремонту  тієї техніки, що вже діяла, тобто  використовували на запчастини. Все це призводило до того, що кількість техніки на підприємствах постійно зростала, але значна її частка знаходилась у неробочому стані або не використовувалася. Так, протягом 1950 - 1965 рр. кількість комбайнів і стругів для очисних робіт на шахтах Донбасу збільшилася у 5,6 раза і досягла до 1965 р. майже 2,5 тис. одиниць, але фактично працювало у видобувних лавах лише 63,6% цієї техніки. Відповідно врубових машин експлуатувалося приблизно 66% від наявної кількості, а прохідницьких комбайнів ще менше - лише 38,5% .

Впровадження недопрацьованих, а іноді й просто помилкових конструкторських і технічних розробок та рекомендацій призводило інколи до значних нераціональних витрат підприємств. Так, протягом кількох  років Макіївський науково-дослідний  інститут з безпеки робіт у  гірничій промисловості розробляв  проблему боротьби з запиленням шахт. У підсумку підприємствам було запропоновано  зрошувати та зволожувати вугілля  у процесі вугледобутку, але недосконалість розробленої технології призводила до перезволоження вугілля, що значно ускладнювало розвантаження палива у зимовий період, за що шахти повинні були сплачувати значні штрафи.

Однак проблема полягала не тільки у технічних помилках і недопрацюваннях. Повільна реалізація результатів науково-дослідних розробок іноді зумовлювалася їх економічною неефективністю. Впровадження нової техніки потребувало від підприємств значних витрат, тому вони були зацікавлені не просто у нових, а, насамперед, економічно вигідних машинах щоб за їх допомогою можна було збільшити продуктивність праці та поліпшити умови праці. Але доволі часто витрати на нову техніку зростали значно швидше. Так, продуктивність нового очисного комбайна БК-52, який прийшов на зміну комбайну ЛГД-2, збільшилася на 23%, а вартість - більш ніж на 127% . Звичайно, невідповідність ціни і виробничих можливостей нової техніки гальмувало науково-технічний прогрес.

Вивчення діяльності наукових установ протягом 70-80-их років дозволяє зазначити, що проблеми, накопичені у  науково-технічній сфері за попередні  роки, не тільки не були вирішені, а  навпаки загострилися. Головним завданням  було - не відстати від Заходу, запозичити у розвинутих країн, що тільки можна, а власний науково- технічний  потенціал сконцентрувати на пріоритетних напрямках, насамперед, у військово-промисловому комплексі. Такий підхід до науково-технічного прогресу вже у своїй основі прирікав його на невдачу і відставання.

Безумовно, говорити про  тотальну науково-технічну відсталість  країни було б недоцільно. Адже, Українська PCP у багатьох найважливіших перспективних напрямках науково-технічного прогресу у 70-80-ті роки займала провідне місце. Науковці України зробили істотний внесок у розробку теоретичних засад електрозварювання, створили й удосконалили унікальну апаратуру для електрошлакового, електронно-променевого і мікроплазмового зварювання, розробили нові методи здійснення мікрозварювання і зварювання вибухом. Фундаментальні дослідження проводились у сфері обчислювальної математики і теоретичної кібернетики. Впровадження науково-технічних розробок поряд із вжиттям відповідних заходів щодо наукової організації праці протягом 1971-1985 pp. забезпечили 68% загального приросту продуктивності праці у промисловості .

Однак водночас з видатними  досягненнями в окремих наукових напрямках розширювалася сфера  і масштаби загальної технічної  відсталості. Науково-технічний прогрес  в країні, незважаючи на значний  науково-технічний потенціал, був  малоефективним, а технічний рівень виробництва залишався традиційно низьким. Серед створених у 1976-1985 pp. зразків нової техніки лише 17% були на рівні кращих вітчизняних і закордоних зразків . Схожі тенденції простежувалися й у розвитку науково-технічного прогресу в Донбасі.

Аналіз наукової діяльності вищих навчальних закладів свідчить, що однією з характерних особливостей розвитку вузівської науки у 60-80-х  роках було розширення обсягів наукових досліджень. Так, якщо у 1961 р. науковці ДІБ виконували 176 тем, то у 1980 р. - 405 наукових тем. При цьому щорічно зростала частка наукових досліджень, що виконувалися на підставі угод з промисловими підприємствами. Вже на початку 60-х років самостійні госпдоговірні теми вели працівники усіх спеціальних і загальної інженерних кафедр. У 1980 р. в інституті виконувалося 120 госпдоговірних тем. Питома вага найважливішої тематики у цьому році досягла 33,4% за кількістю науково- дослідних тем і 33,7% за обсягом фінансування (у 1976 р. - 10%) . Значне розширення обсягів наукових досліджень спостерігалося і в інших навчальних закладах.

Водночас зріс рівень наукових досліджень, особливо у провідних  вищих навчальних закладах. Про це переконливо свідчить кількість отриманих патентів, авторських свідоцтв і проданих ліцензій. За 1976-1980 рр. вчені Донецького політехнічного інституту отримали 15 патентів і 561 авторських свідоцтв. У 1979 р. була продана ліцензія "Гідравлічний видобуток вугілля", а в 1980 р. - "Метод підземної газифікації вугілля". Загалом вищими навчальними закладами Донецької області лише за 1979-1981 рр. було одержано 40 патентів, 2 ліцензії! 1393 авторських свідоцтв .

Підвищенню ефективності діяльності науковців вищих навчальних закладів сприяла низка чинників. По-перше, відносно збільшилися обсяги фінансування наукових розробок у навчальних інститутах. Так, у 1978 р. на проведення наукової роботи ВНЗ області було виділено 13,2 млн., у 1980 р. - 14,9 млн.. 1983 р. - 18,5 млн. крб.. Це дозволило поліпшити матеріально - технічну базу.

По-друге, зросла кількість  співробітників, які займалися науковою роботою. У провідних ВНЗ регіону  було створено потужні науково-дослідні сектори. Так, у Донецькому політехнічному інституті кількість викладачів, які займалися науково-дослідною  роботою зросла протягом 1971-1980 рр. з 805 до 1303 чол., крім того, понад 800 чол. працювали  штатними співробітниками у науково-дослідному секторі інституту.

По-третє, поряд з традиційними розроблялися нові, перспективні наукові  напрямки. Якщо у 1972 р. в Донецькому політехнічному інституті усі теми досліджень були об'єднані у 8 наукових напрямків, то до 1980 р. їх було вже 15. Ці напрямки охоплювали теми, пов'язані  з удосконаленням техніки і засобів механізації і автоматизації розробки збагаченого вугілля; розробкою безперервного технологічного процесу виробництва коксу; розвитком технології машинобудування і впровадження автоматизованих систем планування і управління виробництвом на машинобудівних заводах; вдосконалення обладнання прокатного виробництва; розвитком енергосистем тощо. У першій половині 80-х років з'явилися нові перспективні напрямки наукових досліджень. Серед них потрібно відзначити такі як: розробка і освоєння процесу одержання високоякісних сталей і сплавів методом електрошлакового переплаву, охорона навколишнього середовища, дослідження і освоєння Світового океану та інші.

По-четверте, успішному розвитку наукових досліджень сприяло створення  проблемних і галузевих лабораторій. У 1980 р. у ДГП функціонувало дві  проблемні лабораторії (зі спеціальної  електрошлакової металургії та із взаємодії  водню з металами), а також 5 галузевих  лабораторій. У галузевих лабораторіях працювало понад 100 наукових співробітників, загальний обсяг виконаних ними наукових досліджень складав біля 600 тис. крб. .

У системі заходів, вжитих у 70-80-ті роки з метою вирішення  цієї проблеми, першочергове значення надавалося створенню організаційних структур з координації науково-дослідних  робіт. Аналіз системи управління науково-технічним прогресом свідчить, що вона була досить складна і багаторівнева. По-перше, на рівні органів радянської влади управління здійснювалося через: комісії НТП у Верховній Раді України - головне планово- економічне управління і відділ НТП облвиконкому - міські (районні) ради народних депутатів - підприємства. По-друге, на рівні структур науки: АН України - наукові центри і науково-координаційні ради в областях - координатори науково-технічних програм із числа провідних НДІ - підприємства. По-третє, управління НТП здійснювалося через галузеві структури: галузеві міністерства і відомства - галузеві НДІ - підприємства. По- четверте, через творчі спілки і товариства: Спілка наукових і інженерних товариств України - обласні управління CHIT - галузеві і територіальні науково-технічні товариства - підприємства. Ця вертикальна структура управління НТП доповнювалася горизонтальною (регіональною) складовою.

Дослідження процесу становлення  регіональної системи управління науково-технічним  прогресом доводить, що вона у цілому сформувалася у кінці 70-х - на початку' 80-х років. Територіальні структури  управління НТП одними із перших були створені у Донецькій та Ворошиловградській областях. Основними їх елементами були: ради сприяння підвищенню ефективності виробництва при обкомах, міськомах  і райкомах Компартії України; комісії  виконкомів Рад народних депутатів  з питань науково-технічного прогресу. До складу системи управління НТП в регіоні входили також робоча група із складання й аналізу комплексного п'ятирічного плану НТП, центр науково-технічної інформації та обласний центр стандартизації та метрології . Однак створені, особливо на громадських засадах, організаційні структури, незважаючи на певні координаційні функції, не вирішувати і не могли вирішити нагальних питань, поступово перетворюючись у формальні органи управління НТП і майже не впливали на прискорення науково-технічного прогресу

З метою зацікавлення виробника  в упровадженні наукових досягнень  використовувалися різні, насамперед, адміністративно-організаційні форми  зміцнення зв'язків науки з  виробництвом. Однією з них було створення науково-виробничих об'єднань (НВО). Перші подібні об'єднання  в Україні були створені ще у 1967-1968 рр., які на початку 70-х років одержали досить широке розповсюдження. їх досвід свідчив, що залучення науковців  безпосередньо до виробничого процесу створювало більш сприятливі умови для реалізації наукових досягнень у виробництві. Показовий у цьому відношенні досвід НВО "Автоматгірмаш," створеного у 1974 р. на базі Донецького інституту "Донавтоматгірмаш" і Макіївського заводу шахтної автоматики. Це було єдине спеціалізоване підприємство у вугільній промисловості, яке займалось автоматизацією очисного та прохідницького устаткування. Тільки за 1976-1979 рр. НВО одержало 166 рішень щодо надання авторських свідоцтв, було запатентовано за кордоном 15 винаходів. Загальний економічний ефект від їх впровадження становив 16млн. крб. або 2,47 крб. прибутку на один карбованець витрат.

Подальші пошуки механізму  інтеграції науки і виробництва  призвели до створення міжгалузевих науково-технічних комплексів (МНТК). Перші подібні комплекси почати з'являтися у 1986 р. На початку 1987 р. в  республіці діяло вже 18 міжгалузевих науково-технічних комплексів. Керівну роль у МНТК відігравав провідний інститут, який об'єднував і координував роботу зацікавлених наукових установ і підприємств. Він генерував основні ідеї і здійснював їх експериментальну проробку та інженерну перевірку.

Перспективною організаційною формою з'єднання навчального процесу  з інтересами виробництва вважалися  навчально-науково-виробничі об'єднання (ННВО).У Донбасі формування ННВО розпочалося у 1977 р. з ініціативи Донецького наукового центру АН УРСР. На початку 1980 р. тільки у Донецькій області діяло 10 подібних об'єднань, до складу яких входило 15 академічних і галузевих НДІ, 8 вищих навчальних закладів і 25 промислових підприємств. Показовим прикладом концентрації зусиль науковців і виробників на вирішенні територіальних проблем була діяльність науково-навчально- проектного об'єднання "Економіка", до якого входили Інститут економіки промисловості АН УРСР, Донецький держуніверситет та Донецька філія науково-виробничого об'єднання "Міськсистемотехніка". Спільні зусилля об'єднання були спрямовані на підвищення ефективності господарства регіону: було підготовлено пропозиції щодо перспектив розвитку форм організації управління промисловістю, проведено аналіз діяльності НІІО області, розроблено теоретичні і методологічні засади комплексного розвитку промислового регіону, проаналізовано стан і сформульовані провідні напрямки щодо підвищення ефективності АСУ на підприємствах тощо.

На початку 80-х років  в управлінні науково-технічним  прогресом акцент було зроблено на зосередженні зусиль на вирішенні окремих  пріоритетних, найбільш вагомих науково-технічних  проблем. Був розроблений і активно впроваджувався в практику єдиний регіональний план науково- технічного прогресу на 1981-1985 рр. Він включав майже 70 тис. різних заходів, які виконувалися на всіх підприємствах регіону і були згруповані за галузевим принципом у кожному місті, районі і області загалом. Важливі зміни у шануванні НТП відбулися після квітневого (1985 р.) пленуму ЦК КПРС, на якому була сформульована концепція прискорення соціально-економічного розвитку країни на засадах науково-технічного прогресу. Наявність розвинутого промислового і науково-технічного потенціалу Донбасу зумовила необхідність і забезпечила можливість розробки першої в країні (1987р.) довгострокової регіональної науково-технічної програми "Технічний розвиток і реконструкція промисловості Донбасу," розрахованої на період до 2000р. У цій програмі були окреслені основні напрямки НТП у провідних галузях промисловості, окремо виділені нагальні проблеми: розвиток автоматизованих систем управління, скорочення використання ручної праці, економія матеріальних ресурсів тощо.

У 70-80-ті рр. робилися неодноразові спроби за допомогою адміністративно-організаційних чинників підвищити ефективність наукового потенціалу, прискорити НТП, але загалом вони відчутного результату не дали. Більшість реорганізацій, численні створювані організаційні структури, державні і громадські надбудови у системі управління НТП майже не впливали на підприємства, які були головною складовою науково-технічного прогресу.

З переходом у другій половині 80-х років підприємств на господарський  розрахунок, та до експериментів з  розширення самостійності підприємств  ця проблема ще більше загострилася. На підприємствах Донецької області  коефіцієнт оновлення промислово-виробничих основних фондів у 1985 р. становив лише 5,9%, у 1987 р. - 5,0%, а у 1990 р. - 5,3%. Підприємства регіону витрачали набагато більше коштів на капітальний ремонт старої техніки, ніж на впровадження і освоєння нової.

 Незважаючи на неодноразові спроби підвищити ефективність наукового потенціалу та його роль у прискоренні науково-технічного прогресу, вирішити ці проблеми повною мірою не вдалося. В умовах планової економіки окремі наукові досягнення істотно не впливали на загальний рівень технічного переобладнання виробництва.

  ВИСНОВОК

Таким чином, здійснений аналіз розвитку науково-технічної компоненти господарського комплексу Донбасу  з другої половини 40-х до кінця 80-х  років XX ст. дає змогу дійти певних узагальнень. Перш за все, у регіоні  за визначений проміжок часу було створено досить потужний науковий потенціал, головною складовою якого були галузеві науково-дослідні та проектно- конструкторські організації. Особливо інтенсивно науковий комплекс розвивався в повоєнні десятиріччя. Саме у ці роки розширилася мережа наукових установ, поліпшилася матеріально-технічна база, зріс кількісний склад наукових співробітників, підвищився рівень їхньої кваліфікації. Подальший розвиток господарства зумовив необхідність проведення реорганізації  системи наукової сфери, діяльність більшості наукових підрозділів  спрямовувалася на вирішення нагальних  економічних проблем Донбасу, насамперед, прискорення розвитку вугільної, металургійної, машинобудівної, хімічної галузей промисловості. Однак за умов планової економіки науково-технічний потенціал не було належним чином вмонтовано у господарський механізм, і тому ефективність його не відповідала потенційним можливостям, а згодом взагалі почата виявляти тенденцію до зниження.