Пакт молотова-риббентропа

Офіційно зовнішня політика Ізраїлю спрямована на пошук  мирного дозволу конфлікту на Близькому Сході, подолання дипломатичної  ізоляції й установлення добросусідських  відносин з усіма арабськими країнами. У перші роки свого існування  Ізраїль проводив політикові неприєднання ("неідентифікації"), прагнучи домогтися визнання як можна більше широкого кола держав, однак надалі цілий ряд обставин сприяв зміцненню його політичних і економічних зв'язків із країнами Західної Європи й США.

 Найбільше значення  для Ізраїлю мають відносини з його арабськими сусідами. За свою недовгу історію Ізраїль брав участь у шести війнах із сусідніми державами, відносини з якими спочатку визначалися угодами про перемир'я, укладеними в 1949 з Єгиптом, Сирією, Ліваном і Трансіорданією. Тільки в 1979 був підписаний мирний договір між Ізраїлем і Єгиптом, а в 1994 укладений аналогічний договір з Йорданією. В 1993 підписана спільна декларація Ізраїлю й ООП, а також ряд додаткових угод. Слідом за Мадридською конференцією 1991 і угодами в Осло в 1993 Ізраїль установив або відновив дипломатичні відносини з 62 країнами. Представництва в Ізраїлеві відкрили вісім арабських країн (у тому числі Марокко, Туніс, ОАЭ, Оман, Катар, Бахрейн і інші), але після начавшейся у вересні 2000 другої палестинської Інтифади всі вони були закриті.

 До початку  перебудови відносини Ізраїлю  з Радянським Союзом і країнами  Східної Європи складались непросто. СРСР одним з перших визнав  Ізраїль і навіть надавав йому  військову допомогу, надалі , однак,  контакти між двома країнами неодноразово переривалися. Радянська економічна й військова допомога арабським країнам і розрив в 1967 відносин СРСР і його союзників з Ізраїлем прискорили його перехід у табір західних держав. У жовтні 1991 дипломатичні відносини були відновлені, а через два місяці після розпаду СРСР Ізраїль встановив стосунки з більшістю колишніх радянських республік.

 Складні й багатобічні  зв'язки зі США існували ще  до проголошення незалежності  Ізраїлю. Офіційно Ізраїль не  є союзником США, але американська  сторона підкреслює свою зацікавленість у забезпеченні політичної незалежності й територіальної цілісності всіх держав Близького Сходу, включаючи Ізраїль.

 Не прості відносини  Ізраїль зв'язують і з більшістю  країн Західної Європи, особливо  із Францією й Великобританією. Довгий час другим за значенням після США партнером для Ізраїлю була ФРН, відносини з якої були встановлені в 1965. В 1975 Ізраїль підписав договір про зону вільної торгівлі з Європейським економічним співтовариством (ЄЕС), що дозволило розширити економічні зв'язки країни. Однак у політичній області між Ізраїлем і Європою й сьогодні зберігаються значні розбіжності, викликані різними підходами в дозволі арабо-ізраїльського конфлікту.

 У цей час  Ізраїль підтримує відносини  з 153 країнами, відмовляються визнавати Ізраїль 39 держав, головним чином на Близькому Сході й у Північній Африці[3, c. 45-47].

 В основі концепції  національної безпеки Ізраїлю  лежить доктрина “кумулятивного  стримування”.

 Згідно з ствердженнями  ізраїльських політиків, вона  спрямована на створення максимально сприятливих умов для існування і розвитку ізраїльського суспільства в умовах “ворожого оточення” шляхом превентивного перешкодження виникненню потенційних загроз, а у випадках, коли це неможливо, мінімізації вже існуючих. Відповідно до даної доктрини експансіоністський курс Ізраїлю на розширення територій за рахунок захоплення і утримання арабських земель подавався як такий, який є необхідним для створення “стратегічної глибини” оборони. 

 Формування “доктрини  стримування” почалося в кінці 1940-х-початку 1950-х років. Важлива роль в процесі її розробки належала першому ізраїльському прем'єр-міністру Д.Бен-Гуриону, який сформулював її основні положення. Надалі, під впливом як змін в світі (на глобальному і регіональному рівні), так і з урахуванням осмислення накопиченого досвіду (що в свою чергу вело до певної переоцінки і корегування практичної діяльності Ізраїлю в цій сфері) відбувався і процес еволюції самої “доктрини стримування”.

 У процесі формування  політики Сполучених Штатів щодо Ізраїлю в 1991-2001 рр. домінувала концепція збереження “особливих відносин”. Незважаючи на те, що багато американських дослідників наполягали на необхідності перегляду місця та ролі Ізраїлю в близькосхідній стратегії Вашингтона на початку 1990-х рр., декілька кризових моментів у відносинах між адміністрацією Дж. Буша й Ізраїлем не зачепили основ американо-ізраїльського “стратегічного альянсу”, а в роки перебування на посту президента США Б. Клінтона рівень “особливих відносин” між державами, характерний для часів “холодної війни”, був повністю відновлений.

 Сполучені Штати  впродовж періоду, що досліджується,  були ключовим посередником у  арабо-ізраїльському мирному врегулюванні  й здійснювали безпосередній  вплив на його розвиток. Повномасштабне  врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту на основі резолюцій РБ ООН № 242 і № 338 та принципі “мир в обмін на території”, визнавалося офіційним Вашингтоном одним з найбільш пріоритетних напрямків своєї близькосхідної політики, оскільки воно було необхідною умовою для стабілізації одного з найбільш стратегічно важливих для США регіонів Земної кулі, а також значною мірою мало б посприяти поглибленню як американо-ізраїльського, так і американо-арабського співробітництва.

 Водночас, слід  визнати, що ні Дж. Буш, ні  Б. Клінтон не мали конкретної і чітко сформульованої стратегії з досягнення вищезазначеної мети. Адміністрації обох президентів не бажали брати на себе ризик з висування самостійних мирних ініціатив, і були більш зацікавлені в тому, щоб компромісне рішення було знайдено самими протиборчими сторонами. Американська дипломатія 1990-х рр., на думку дисертанта, також не завжди була послідовна у своїх підходах щодо основних проблем мирного врегулювання, зокрема, до проблеми ізраїльських поселень на окупованих територіях. Щодо палестинської проблеми, то незважаючи на те, що необхідність її якнайшвидшого вирішення визнавалася як Дж. Бушем, так і Б. Клінтоном, позиція обох президентів у мирному процесі, швидше, відбивала визнання Сполученими Штатами домінування проблем ізраїльської безпеки над проблемою палестинського самовизначення, що було продемонстровано як у процесі організації Мадридської мирної конференції, так і в роки “мирного процесу Осло”[1, c. 21-22].

 Нові реалії  сучасної міжнародної політики  ставлять на порядок денний необхідність перегляду традиційного підходу Ізраїлю практично до всіх основних напрямів своєї зовнішньої політики, починаючи з деяких основоположних положень доктрини “кумулятивного стримування” і закінчуючи приватними питаннями зовнішньополітичної діяльності в периферійних регіонах.

 У галузі національної  безпеки і військової політики  необхідність корегування пов'язана,  передусім, з тим, що, як показує  практика, багаторічна ставка виключно  на військову силу і військові  перемоги не принесла Ізраїлю  бажаного політичного результату. Ізраїль спромігся затвердитися в регіоні в якості військової “міні-наддержави”, з потужністю якої не можна не погодитися, однак його розрахунки на те, що, пересвідчившись в його непереможності, арабські країни погодяться укласти мир на ізраїльських умовах, що дозволить йому надалі стати повноправним членом регіонального співтовариства, не виправдалися. Більш того, військово-силові акції Тель-Авіва сприяли поглибленню конфронтації, посиленню сприйняття Ізраїлю арабами як агресора, реально загрожуючи їх власній національній безпеці, зростанню недовір'я, породжуючи, таким чином, хибне коло насильства в регіоні. Крім того, події 1990-х років, зокрема, війна в Перській затоці, під час якої ізраїльська територія обстрілювалася іракськими ракетами з території, що не є по відношенню до Ізраїлю суміжною, продемонстрували неспроможність в сучасних умовах ще одного важливого положення ізраїльської стратегічної доктрини, а, саме, концепції “стратегічної глибини”, яка служила одним з основних обґрунтувань необхідності збереження ізраїльського контролю над палестинськими територіями, передусім над Західним берегом ріки Йордан. Саме під впливом цих чинників Ізраїль взяв курс на досягнення миру з арабськими державами, на розвиток діалогу з ОВП.

 Витрати на  оборону Ізраїлю одні з найвищих  у світі. У 1992 і 1997 роках вони  становили 11,7 і 9,7% від ВНП відповідно. У ці ж роки чисельність  збройних сил держави становила  181 і 185 тис. осіб.

 Військові витрати  у 1999 році становили 8,7 мільярдів  доларів США, що дорівнює 9,5 % від ВНП.

 Незаперечною  є перевага Ізраїлю на світовій  арені як виробника безпілотних  літаків-розвідників, приладів нічного  бачення для авіації та легкої  стрілецької зброї. Крім того, промисловість держави виробляє  танки, літаки-винищувачі Kfir, катери, системи протиракетної оборони, ракети середньої дальності "Єрихон".

 Експорт озброєння  і військової техніки у 1992 році  становив 4,8% світового експорту, у  1997 році - 1,6% світового експорту. У  ці ж роки імпорт озброєнь  становив 7,9 і 3,6 % світового імпорту.

 Ядерна стратегія  була і залишиться на тривалу  перспективу ведучим елементом  ізраїльської доктрини “кумулятивного  стримування”. Це підтверджує відмову  Ізраїлю приєднатися до Договору  про нерозповсюдження ядерної  зброї, а також позиція Ізраїлю, що передбачає досягнення миру з арабами як передумову для гіпотетичної постановки питання про ядерний потенціал Ізраїлю. Поки Ізраїль буде ігнорувати стурбованість з боку арабів з приводу його стратегії збереження неофіційного ядерного статусу, напруженість в регіоні і гонка озброєнь неминуча[15, c. 73-76].

 Політика Ізраїлю  унікальна. Вона заснована на  відмові керівних кіл визнати  існування ядерного арсеналу  й непрямих натяках на його  наявність, а також передбачає  посилену цензуру в пресі на всі повідомлення, що стосуються ізраїльської ядерної програми. З іншого боку, керівництво країни сприяє проникненню інформації про ядерну програму в іноземні ЗМІ, вважаючи, що це — пряме застереження арабським країнам. Проводячи таку політику, Ізраїль намагається примусити арабські держави відмовитися навіть від думки про можливість знищити єврейську державу.

 Виходить, що лідери  країни (від Бен Гуріона до  Шарона) понад сорок років водили  за ніс і Раду Безпеки ООН,  і МАГАТЕ — з того моменту,  як у Дімоні був побудований ядерний реактор, який так жодного разу й не інспектувався цими міжнародними організаціями.

 США свого часу  фактично заплющили очі на  ізраїльську ядерну програму  й не стали акцентувати увагу  на тому, що Ізраїль відмовився  підписати Договір про нерозповсюдження ядерної зброї. Вказана ситуація відобразила «розуміння президентом США Ніксоном і прем’єр-міністром Ізраїлю Голдою Меєр нових політичних і стратегічних реалій». Згідно з цим розумінням «передбачалося, але не визнавалося», що Ізраїль є «державою, що володіє ядерною зброєю». 

 За оцінками  іноземних фахівців, Ізраїль має  в своєму розпорядженні не  менше ніж 200 ядерних боєголовок. Не виключено, що в ізраїльських  збройних силах є артилерійські  снаряди з ядерною БЧ для  203,2 і 175 мм самохідних гаубиць і гармат. Проте не слід виключати наявність в арсеналі Ізраїлю і ядерних боєприпасів для 155 мм гаубиць. Ізраїль також володіє засобами доставки ядерних боєприпасів — сучасними бойовими літаками (переважно американського виробництва), здатними нести ядерну зброю, а також тактичними ракетами власного виробництва «Єрихон-1» (дальність 660 км) і «Єрихон-2» (дальність 1,5 тис. км).

 Крім того, Ізраїль  має достатню кількість літаків  — носіїв ядерної зброї. Це  насамперед літаки американського  виробництва F-15 і F-16, а також літаки власного виробництва «Кфір». Крім цього, важливим засобом залякування країн арабського світу є оснащення підводних човнів зброєю, яка дозволяє здійснювати запуски крилатих ракет з ядерною БЧ, про які раніше не було відомо.

 Таким чином, Ізраїль — це єдина на Близькому Сході ядерна держава, що має на озброєнні ядерні системи наземного, морського й повітряного базування. Саме це не дозволяє США й ООН переконати Іран відмовитися від програми створення власної ядерної зброї[4, c. 79-82]. 

  Шляхи  вирішення проблем ізраїльської  політики

 Останні парламентські  вибори в Ізраїлі засвідчили, що політична еліта цієї країни  остаточно визначилась із змістом  та спрямованістю нового етапу  стратегії забезпечення національної  безпеки в умовах перманентного палестинсько-ізраїльського та арабсько-ізраїльського конфлікту. Його суть полягає у продовженні курсу на одностороннє розмежування, ініційоване колишнім прем'єр-міністром Ізраїлю А. Шароном, який успішно здійснив вихід Ізраїлю із сектору Газа і розпочав підготовку виведення значної частини єврейських поселенців із Західного берегу. Причому, якщо Ізраїль залишив сектор Газа повністю, то щодо Західного берега р. Йордан планувалось, що частина найбільш великих єврейських поселень відійде до Ізраїлю. Потрібно зазначити, що США і Євросоюз одностайно підтримали вихід Ізраїлю із сектору Газа, розцінивши такі дії ізраїльського керівництва як крок на шляху до реалізації плану вирішення палестинсько-ізраїльського конфлікту "Дорожня карта", розробленого міжнародним Квартетом у складі США, ЄС, ООН та Росії і презентованого 30 квітня 2003 р. Щодо оцінки другого етапу реалізації "плану А. Шарона", то позиція ЄС та США у цьому питанні значно відрізнялись. Якщо Євросоюз засудив спорудження так званої "стіни безпеки" через територію Західного берегу та закликав Ізраїль послідовно виконувати зміст плану дій "Дорожня карта", зажадавши від нього повернення до кордонів 1967 р., то президент США Дж. Буш у серпні 2004 р. фактично підтримав намагання ізраїльського уряду анексувати частину території Західного берегу у ході здійснення другого етапу плану одностороннього розмежування Ізраїлю з Палестиною. Пізніше, після переконливої перемоги на президентських виборах у Палестині в січні 2005 р. поміркованого і прозахідного лідера ФАТХу М. Аббаса, США дещо змінили свою позицію і також висловились за орієнтацію Ізраїлю на кордони 1967 р.