Пакт молотова-риббентропа

 

 З метою створення  необхідних внутрішньополітичних  передумов для остаточної реалізації  свого плану А. Шарон створив  у листопаді 2005 р. центристську партію "Кадіма", перемога якої на майбутніх парламентських виборах 2006 р. мала забезпечити формування такого коаліційного уряду Ізраїлю, який був би спроможний здійснити другий етап "плану Шарона"[2, c. 37-38].

 Перехід Ізраїлю  від тактики утримання окупованих раніше палестинських земель до тактики одностороннього розмежування був викликаний низкою об'єктивних чинників, зокрема:

- змінами у демографічній  ситуації у межах нинішнього  Ізраїлю (якщо кількість палестинського  населення у 2000 р. становила 3,15 млн проти 3,6 млн єврейського населення, то у 2025 р. становитиме 6,42 млн, а у 2050 - більше 10 млн, що більш ніж удвічі перевищить кількість єврейського населення Ізраїлю);

- зростаючими непомірними  витратами на підтримку окупаційної  інфраструктури та втомленістю населення Ізраїлю від перманентного стану війни (напередодні парламентських виборів майже 70 % єврейського населення Ізраїлю виступало за укладення мирних угод з палестинцями);

- зростаючою критикою  на адресу ізраїльської політики  щодо Палестини з боку світової спільноти, появою нових загроз та викликів для Ізраїлю у Близькосхідному регіоні (нинішня політика Ірану, загроза громадянської війни та дезінтеграції Іраку, підвищення ролі радикального ісламу в регіоні тощо).

 Підтримка Ізраїлю з боку США вже протягом багатьох років є позадискусійною. Проте нині підтримка з боку США дій агресивного уряду А.Шарона (стосується вбивств лідерів ХАМАСУ Абделазіза аль Ранті, шейха Ахмеда Ясіна, будівництва стіни, що відділяє окуповані землі від Ізраїлю) є великою шкодою для американському іміджу, а також створює загрозу терористичних акцій щодо американців по всьому світу.

 Отже, головною  метою політичного керівництва  Ізраїлю на середньо - та довгострокову  перспективу є не просто збереження  Ізраїлю як міцної, стабільної, демократичної держави, а збереження, насамперед, єврейського характеру цієї країни, забезпечення і у подальшому існування єврейської більшості в Ізраїлі.

 Саме на реалізацію  цього головного завдання спрямований  висунутий нинішнім прем'єр-міністром Ізраїлю Є. Ольмертом так званий план "консолідації" навколо якого створюється нова парламентська більшість у кнесеті на чолі з партією-переможницею - "Кадімою" та її найближчим союзником - лівоцентристською партією "Авода", які разом мають 48 депутатських мандатів із 120. Головними складовими плану "консолідації" є: односторонній вихід із більшої частини Західного берегу та встановлення остаточних кордонів Ізраїлю до 2010 р. При цьому Ізраїль планує залишити за собою декілька найбільших єврейських поселень, у яких проживатиме й надалі майже дві третини із 200-тисячного єврейського населення Західного берегу. Остаточні кордони Ізраїлю з Палестиною можуть бути встановлені також в односторонньому режимі, якщо палестинська сторона відмовиться вести переговори з цього питання[7, c. 28-30].

 У просуванні  плану "консолідації" нинішнє  керівництво Ізраїлю активно  й достатньо ефективно використовує  чинник перемоги на останніх  парламентських виборах в Палестині  радикального угруповання ХАМАС  та нинішню позицію керівництва ХАМАСу щодо Ізраїлю. Відмова ХАМАСу від прийняття тих вимог, які були визначені для нього у Заяві Квартету від 30 березня 2006 р., а саме - відмови від насильства, визнання Ізраїлю, приєднання до попередніх угод та домовленостей, у тому числі й Дорожньої карти, аналогічних вимог з боку США, Євросоюзу, Генерального Секретаря ООН, призвели, з одного боку, до майже повної міжнародної ізоляції ХАМАСу, припинення прямого фінансування урядових установ Палестинської автономії Євросоюзом та Сполученими Штатами, а з іншого - дали вагомий аргумент керівництву Ізраїлю щодо заяв про відсутність з боку Палестини відповідного партнера для переговорів, а відтак - про необхідність остаточного визначення кордонів Ізраїлю в односторонньому режимі, а не в результаті домовленостей з палестинською стороною.

 У травні 2007 року  заплановано візит ізраїльського  прем'єр-міністра Є. Ольмерта до  США, в ході якого він намагатиметься  отримати як політичну, так  і фінансову підтримку американським  президентом свого плану "консолідації" (згідно заяв Є. Ольмерта на реалізацію Плану "консолідації" потрібно понад 10 млрд дол.).

 Лінія США та  Євросоюзу на сьогодні полягає  у намаганні досягти від керівництва  ХАМАСу зміни своєї позиції  щодо Ізраїлю шляхом використання  комплексу фінансово-економічних,  політичних та дипломатичних  засобів. По-перше, підкреслюється, що головною фігурою на політичній арені Палестини має залишатися її президент М. Аббас, з яким Захід, на відміну від ХАМАСу, хоче продовжувати контакти. По-друге, припинивши фінансування державних структур Палестинської автономії, США та Євросоюз заявили про збільшення гуманітарної допомоги безпосередньо палестинському населенню, яка надходитиме через неурядові та міжнародні благодійні організації. По-третє, використовується тактика залякування керівництва ХАМАСу тим, що США та Євросоюз, у разі, якщо позиція ХАМАСу залишиться незмінною, будуть змушені фактично погодитись на запропонований прем'єр-міністром Ізраїлю План "консолідації"[18, c. 55-58].

 За інформацією  армійського радіо Ізраїлю, що  у свою чергу посилається на  офіційних осіб, "президент США  Джордж Буш планує атакувати Іран у найближчі місяці, до завершення свого президентського строку".

 Джерело затверджує, що Буш, під час закритої  зустрічі з віце-президентом Діком  Чейні, говорив про необхідність  початку воєнної операції.

 У повідомленні  також говориться, що, по згоді Ізраїлю, остання ліванська кампанія також була запланованою операцією США.

 Буш висловив  думку, що демонстрація сили "Хізбаллой"  є показником зростаючого впливу  президента Ірану Махмуда Ахмадінеджада,  тому "треба лікувати хворобу,  а не її симптоми", наводить слова американського президента ізраїльське джерело.

 Також президент  США додав у ході свого останнього  візиту: "Америка підтримує Ізраїль  у протидії іранській ядерній  програмі. Дозвіл світу спонсорувати  тероризм може привести до  появи смертоносної зброї, що може знищити майбутні покоління. Ми не дозволимо Ірану зробити це".

 Таким чином,  у разі закріплення зазначеної  тенденції у розвитку ситуації  навколо палестинсько-ізраїльського  конфлікту відбуватиметься ескалація  невизначеності, напруженості і,  головне, подальшого відходу від принципів і змісту плану дій "Дорожня карта", який передбачає створення стабільної і незалежної, демократичної Палестинської держави у межах кордонів 1967 р., підписання мирної угоди Палестини з Ізраїлем на основі справедливого вирішення всіх існуючих проблем палестинсько-ізраїльських відносин - кордонів, біженців, статусу Єрусалиму, долі єврейських поселень на палестинських землях тощо.

 

 Разом із тим  потрібно підкреслити, що, на думку  аналітиків, існують цілком реальні  можливості стабілізації ситуації навколо палестинсько-ізраїльських відносин і подальшого пошуку шляхів їхнього мирного врегулювання на основі модернізованого варіанту плану дій "Дорожня карта". Цілком ймовірно, що керівництво ХАМАСу та нового палестинського уряду буде змушене зайняти більш гнучку позицію стосовно Ізраїлю та виконати відомі умови міжнародних посередників. Певним підтвердженням цього є деякі останні заяви лідерів ХАМАСу щодо їхньої готовності визнати Ізраїль у кордонах 1967 р. та розглянути ідею "двох держав для двох народів" тощо. Свої позитивні результати може принести активна дипломатична діяльність у цьому напрямку Євросоюзу, США, ООН, Росії, низки арабських країн, посередницькі зусилля релігійних та громадських організацій. Остання заява новообраного прем'єр-міністра Італії Р. Проді із закликом до європейських країн переглянути своє відношення до нового палестинського уряду, є свідченням налаштованості значної частини лідерів європейських країн до налагодження співробітництва з ХАМАСом.

 Не зважаючи на активні заклики Європи й США до мирного вирішення проблеми, Ізраїль вибрав військовий шлях вирішення конфлікту. Спроби палестинського лідера та ізраїльського міністра оборони Ш.Переса відновити мирний процес були цілком відкинуті ізраїльським урядом. Після того, як Ізраїль оголосив про нелегітимність Я.Арафата, як лідера палестинців, вести переговори нема з ким.

 Першим етапом  силового способу вирішення проблеми  Ізраїль вважає повне знищення  Палестинської автономії. Оскільки  палестинці не погодяться з цим за жодних обставин, наступним кроком може бути хіба що повний геноцид палестинського народу. Таким чином, єврейський народ, який зазнав геноциду від фашистів, сам стає інструментом геноциду. Але радикалізація настроїв в одному таборі неминуче приводить до радикалізації в таборі супротивному. Тому під гасло знищення всіх євреїв можуть стати й провідники поки що поміркованих арабських країн. Отже, якщо ізраїльський прем'єр А.Шарон не зупиниться, він може увійти в історію, як лідер, що спровокував знищення власного народу.

 Військовий шлях  розв'язання цього конфлікту вкрай  негативний для України, оскільки  дуже реальною стає небезпека  його глобалізації

 

 Палестино-ізраїльські  відносини в кінці ХХ ст.

 

 

 

На початку 90-х  років на Близькому Сході склалася якісно нова політична ситуація, що відрізнялася від ситуації 70—80-х років. Її головні ознаки:

 

1. Розпад СРСР  та — як наслідок — припинення  радянсько-американського протистояння  на Близькому Сході.

2. Нові коаліції, що виникають унаслідок війни  в Перській затоці, нове перегрупування сил в арабському субрегіоні, зближення Єгипту, країн — членів РСАДПЗ та Сирії.

3. Зміни у балансі  сил між Ізраїлем та арабськими  країнами на користь Ізраїлю.

4. Зміни у ставленні  сторін до проблеми близькосхідного  врегулювання.

5. Поширення відцентрових тенденцій в арабському світі, уособлених ісламськими фундаменталістськими організаціями та угрупованнями.

Криза у Перській затоці підштовхнула близькосхідний мирний процес. У жовтні — листопаді 1991 р. в Мадриді розпочалася мирна  конференція у справах Близького Сходу. Ц спонсорами виступили СРСР та США. Відкриття Мадридської мирної конференції по Близькому Сходу знаменувало собою початок якісно нового етапу в розвитку арабо-ізраїльських відносин.

Скликанню конференції  передувало декілька важливих подій на регіональному та глобальному рівнях:

1) закінчення «холодної  війни» та деідеологізація великими  державами відносин з арабськими  країнами та Ізраїлем;

2) еволюція підходів  країн-суперниць до проблеми його  врегулювання;

3) перетворення палестинського фактора з об'єкта на суб'єкт міжнародних відносин;

4) зростання воєнної  вразливості учасників конфлікту  у зв'язку з появою на озброєнні  в їхніх арміях сучасної військової  техніки, в тому числі ракетної;

5) усвідомлення сторонами  неможливості розв'язання близькосхідного конфлікту збройним шляхом.

Істотні розбіжності  в підходах Ізраїлю та арабських  країн насамперед були такі: араби  висували формулу «мир в обмін  на території», Ізраїль — «мир в  обмін на мир», що пояснювалась як укладання  двосторонніх мирних угод окремо з кожною сусідньою арабською країною за збереження окупованих територій у складі Ізраїлю, а також недопущення жодного державного утворення палестинців на Західному березі річки Йордан та в секторі Газа.

Концепція національної безпеки Ізраїлю з кінця 40-х років грунтувалася на доктрині «стримування», або «кумулятивного стримування». Важливу роль у її розробці відіграв перший ізраїльський прем'єр-міністр Д. Бен-Гуріон, котрий сформулював основні її засади. Згідно з твердженнями ізраїльських політиків, ця доктрина спрямована на створення максимально сприятливих умов для існування і розвитку ізраїльського

суспільства в умовах «ворожого оточення» шляхом превентивного  перешкодження виникненню потенційних  загроз, а у випадках, коли це неможливо, мінімізації вже наявних, її складовими є «спирання на власні сили», формування ядерного потенціалу, «обмежені» воєнні операції, превентивна війна, формування альянсів, таємна дипломатія, досягнення науково-технологічної переваги над арабами. Відповідно до даної доктрини експансіоністський курс Ізраїлю на розширення територій за рахунок захоплення і утримання арабських земель подавався як такий, що є необхідним для створення «стратегічної глибини» оборони.

Ядерна стратегія  була і залишається на тривалу перспективу провідним елементом ізраїльської доктрини «стримування». Про це свідчить відмова Ізраїлю приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, а також позиція Тель-Авіву, що передбачає досягнення миру з арабами як передумову для гіпотетичного порушення питання про ядерний потенціал Ізраїлю.