Пакт молотова-риббентропа

Нові тенденції  на міжнародній арені привели  до коригування цієї доктрини.

У 80-х роках зросла тенденція до посилення дії палестинського чинника як на зовнішньополітичний  курс Ізраїлю, так і на внутрішньополітичну ситуацію в країні. Особливий вплив на розвиток ситуації на Близькому Сході і на трансформацію ізраїльської концепції врегулювання близькосхідного конфлікту справляли «інгіфада» та «мирний наступ» ОВП, що зумовило поглиблення процесу поляризації політичних сил Ізраїлю. Розбіжності у підходах політичних угруповань, які протистояли одне одному («Лікуд» —Партія праці), стосовно політики з розв'язання палестинської проблеми спричинили гостру урядову кризу в Ізраїлі. У липні 1992 р. прем'єр-міністром Ізраїлю став соціал-демократ 1. Рабін, котрий змінив на цій посаді лідера блоку «Лікуд» 1. Шаміра.

США та Ізраїль спочатку спромоглися усунути ОВП від  участі у конференції. Але двосторонні  переговори ізраїльської делегації, з  одного боку, та спільної йордано-палестинської, сирійської та ліванської — з іншого, зайшли у глухий кут. Мирному процесові, започаткованому Мадридською конференцією, бракувало перспектив. Він характеризувався практикою незначних компромісів і дрібних кроків без жодного істотного просування вперед щодо врегулювання близькосхідного конфлікту. Подальші дворічні безплідні намагання активізувати мирний процес без палестинців змусили панівні кола Ізраїлю піти на прямі переговори з ОВП для розв'язання ключової проблеми близькосхідного конфлікту — палестинської.

Прогрес у справі близькосхідного врегулювання було досягнуто поза межами конференції. Активну роль у цьому процесі  відіграли посередницькі зусилля  Норвегії.

Таємні переговори між представниками Ізраїлю та ОВП  тривали у липні 1992 р. — серпні 1993 р. Основним місцем їх проведення став королівський маєток Боррегаард під Осло. Учасники переговорів досягли низки домовленостей. США погодились виступити посередником у підписанні підсумкового документа.

10 вересня 1993 р.  ізраїльський прем'єр-міністр 1. Рабін отримав від Я. Арафата листа, в якому ОВП визнавала право Ізраїлю на існування і відмовлялася від терору та насилля. У заяві 1. Рабіна ОВП визнавалася як повноважний представник палестинського народу. ІЗ вересня 1993 р. на зустрічі Я. Арафата та 1. Рабіна у Вашингтоні Ізраїль та ОВП уклали Декларацію принципів організації тимчасового палестинського самоврядування — угоду про проміжний режим самоврядування у секторі Газа і районі міста Ієрихон. Декларація визначала п'ятирічний термін переходу до обмеженої палестинської автономії. Через два місяці після її підписання мали бути вироблені умови виведення ізраїльських військ, що протягом двох наступних місяців мало завершитись. Улітку 1994 р. передбачалося проведення вільних виборів до палестинських органів самоврядування.

Палестинська адміністрація  дістала території з великою  кількістю проблем, передусім економічних: нерозвиненість промислової та суспільної інфраструктур, безробіття, низький  рівень життя, залежність від Ізраїлю  щодо робочих місць та торговельних зв'язків.

Підписання цього  документа започаткувало якісно новий етап розвитку ізраїльсько-палестинських  відносин. Уперше в історії палестинці отримали можливість здійснення свого  права на самовизначення.

Цей документ справив  значний вплив і на розвиток регіональних міжнародних відносин. Він прискорив хід нормалізації стосунків між Ізраїлем та арабськими країнами, започаткувавши складний, але реальний процес оформлення миру в цьому регіоні. Практичне втілення в життя Декларації пройшло декілька стадій.

4 травня 1994 р. в  Каїрі Голова Виконкому ОВП  Я. Арафат та прем'єр-міністр  Ізраїлю 1. Рабін у присутності  керівників зовнішньополітичних  відомств США та Росії підписали  угоду про обмежену палестинську  автономію, відому під назвою  «Газа — Ієрихон — спочатку». Вона забезпечила палестин-цям можливість здійснення національної влади на власній території. Констатувалося, що остаточні терміни перехідного періоду закінчаться 4 травня 1999 р. До цього часу мало завершитись формування структури Палестинської автономії.

У квітні 1994 р. в Парижі було підписано економічну угоду, що визначила економічні відносини  Палестинської автономії під  час перехідного періоду.

У 1993 — 1994 рр. відбувається процес нормалізації відносин між Ізраїлем та Йорданією, яка уклала з ним 26 жовтня 1994 р. в м. Акаба мирний договір. Активізували неофіційні контакти з Ізраїлем Марокко, Туніс, монархічні режими Перської затоки. Головний наголос у оформленні міждержавних відносин змістився на питання безпеки та економічне співробітництво.

2 лютого 1995 р. в  Каїрі відбулася зустріч Президента  Єгипту X. Мубарака, прем'єр-міністра  Ізраїлю 1. Рабіна, Голови Палестинської  автономії Я. Арафата та короля  Йорданії Хусейна. Її учасники  досягли домовленості про поновлення  палестино-ізраїльських переговорів та зафіксували зобов'язання сторін протидіяти тероризмові в регіоні.

11 серпня 1995 р. в  м. Таба (Єгипет) Ізраїль та ОВП  парафували Тимчасову угоду. Вона  передбачала розширення кордонів  палестинського самоврядування  на Західному березі річки  Йордан та вибори Палестинської Ради із законодавчими та виконавчими функціями. 28 вересня 1995 р. у Вашингтоні сторони підписали цю угоду.

Нормалізація ізраїльсько-палестинських  відносин зустріла неоднозначні оцінки в палестинському та ізраїльському  середовищі. Проти угоди виступила частина радикальних палестинських угруповань, які базуються у Дамаску, а також праві сили в Ізраїлі.

Мирному процесові  на Близькому Сході чинили опір екстремістські елементи як з боку Ізраїлю, так і  арабських

країн. Це, зокрема, виявилося в активізації терористичних дій, жертвою яких став прем'єр-міністр Ізраїлю 1. Рабін. Після вбивства 4 листопада 1995 р. 1. Рабіна цю посаду обійняв Ш. Перес.

5 травня 1996 р. в  Табі розпочинаються переговори  щодо остаточного статусу палестинських територій.

У результаті виборів  у Ізраїлі в червні 1996 р. посаду прем'єр-міністра Ізраїлю обійняв  лідер правої опозиції Бенья-мін  Нетаніягу. Ізраїльська позиція  з питань близькосхідного врегулювання зазнала змін, ставши більш жорсткою. Тель-Авів висунув нову формулу продовження переговорів, що полягала в заміні принципу «земля в обмін на мир» на «земля в обмін на безпеку». В 1997— 1998 рр. намітилася гостра криза в ізраїльсько-палестинських переговорах.

17 січня 1997 р. Я.  Арафатта Б. Нетаніягу уклали  Протокол про виведення ізраїльських військ з Хеврону. Сторони погодилися співробітничати в боротьбі з тероризмом і розпочати через два місяці переговори щодо остаточного статусу палестинських територій. Уряд Б. Нетаніягу визначив засоби безпеки та масштаби передислокації ізраїльських військ з окупованих територій відповідно з врахуванням безпеки.

23 жовтня 1998 р. було  підписано угоду Вай-Плантейшн,  що забезпечила суверенітет Палестинської  автономії над 18 % окупованих територій.  Невиконання цієї угоди ізраїльською стороною призвело до значного погіршення ізраїльсько-палестинських відносин.

У зв'язку з цим  посилюється роль США та країн  ЄС у переговорному процесі. В  грудні 1998 р. Президент США В. Клінтон  відвідав Близький Схід. Мета візиту полягала в прискоренні термінів виконання цих угод. У грудні 1998 р. В. Клінтон заявив, що палестинці вільні у визначенні власної долі на своїй землі, що було сприйнято як фактичне визнання права палестинців на самовизначення.

Ця заява спричинила гостру політичну кризу в Ізраїлі та проведення дострокових парламентських виборів. У травні 1999 р. перемогу на виборах здобула Партія праці на чолі з Е. Бараком.

Після цього відбувся візит на Близький Схід державного секретаря США М. Олбрайт. Після  переговорів з Я. Арафатом та Е. Бараком сторони підписали угоду Шарм Ель-Шейх щодо виконання угоди Вай-Плантейшн. Події на Близькому Сході давали надію на те, що цикл насильства поступово змінювався циклом мирного розвитку.

Водночас укладання  мирних договорів Ізраїлю з Сирією та Ліваном, оформлення остаточного статусу палестинських територій, нормалізація відносин Ізраїлю з усіма арабськими країнами та прийняття Ізраїлю арабами як частини регіону — тобто всеосяжне врегулювання — залишаються питаннями майбутнього.

У міру врегулювання конфлікту між арабськими країнами та Ізраїлем стали виразніше виявлятись міжарабські суперечності, контури майбутнього економічного арабо-ізраїльського суперництва і політична конкуренція за регіональне лідерство.

При цьому ймовірними є кілька варіантів розвитку подальших подій. Наприклад, у разі остаточного розв'язання арабо-ізраїльських суперечностей не виключені розгортання ізраїльської економіки до господарських регіональних структур, часткова переорієнтація потужного ВПК Ізраїлю на задоволення регіональних потреб і взагалі — спроба об'єднання арабського багатства і арабської робочої сили з ізраїльськими технологіями. Враховуючи, що нині 90 % ізраїльських торговельно-економічних відносин пов'язано з індустріальними державами і лише 1 % — з арабськими, а також зважаючи, що ВВП цієї країни перевищує сукупний ВВП Єгипту, Сирії, Лівану та Палестинської автономії, наслідки подібного синтезу можуть радикально змінити економічні обриси регіону.

Водночас, не виключений і альтернативний варіант. Наприклад, держави РСАДПЗ, які представляють 10 % арабського населення, але мають ВНП на 40 % більший, аніж ВНП усіх інших арабських країн, можуть відмовитись «розчиняти» власні національні багатства в спільному близькосхідному економічному просторі. А це означатиме обмеження ринкової інтеграції кордонами Аравійського півострова, що перетвориться на об'єднання тамтешніх монархій скоріше «від» зовнішнього оточення, аніж «до» нього.

Таким чином, процес арабо-ізраїльського врегулювання в 90 -ті роки поставив систему регіональних міжнародних відносин перед кардинальними змінами, які можуть привести до реструктуризації регіональних відносин на Близькому Сході, виникнення нового співвідношення сил та формування нових взаємозв'язків між державами регіону.