Походження, дитинство і роки навчання (1884-1911 рр.)

  Походження, дитинство і роки  навчання (1884-1911 рр.)

 Наталія Дмитрівна. Полонська-Василенко народилась 31 січня (13 лютого за новим стилем) 1884 р. в м. Харкові в незнатній дворянській родині Меньшових. Про предків Наталії Дмитрівни (головним чином з батьківської лінії) відомо, що переважна більшість з них були військовими. Прадід дослідниці підполковник Олексій Васильович Меньшов (1794-1836) прославився під час військових баталій Вітчизняної війни 1812 року та російсько-турецьких воєн 1826-1828 рр. За Мої звитяжні подвиги він удостоївся багатьох відзнак Російської Імперії. Його дружина Августина Карлівна, з якою він побрався в 1817 р., походила з датської родини Тізен. Є підстави вважати, що До шлюбу вона проживала в Царстві Польськім. Як розповідають джерела, Августина Карлівна була вправною господинею і все своє Життя віддала на впорядкування домівки, виховання і зростання досить численного роду Меньшових, який на рік народження останнього сина Петра в 1828 р. нараховував 6 членів сім’ї.

    Про старших кревних родичів вченої у нас маються скупі відомості. Є принагідні гадки, що частина з них (Август, Олександр, Михайло) продовжили родові традиції меньшовського клану: пішли стежками Олексія Меньшова та стали військовими. Не був винятком цього і дід історика Петро Олексійович Меньшов (1828 - після 1870). Він також пізнав принади і труднощі армійських походів, брав участь у придушенні національно-визвольного повстання в Австро-Угорщині 1849 року та у Кримській війні 1853-56 років, проте його кар’єра закінчилась в 1870 р.: він облишив службу й вийшов у відставку в »ванні майора. Згодом отримав посаду вихователя 1-ої Московської Військової гімназії. На той час сім’я нараховувала б чоловік і складалась з дружини (другої) Ольги Гаврилівни, синів Дмитра (нар. 1855 р.), Петра (нар. 1861 р.), Олексія (нар. 1863 р.) та дочки Єлізавети (нар. 1864 р.). Нащадки Петра Олексійовича теж успадкували родову традицію Меньшових і поповнили російське воїнство, але, окрім Дмитра,  нам відомо, ніхто з них не зробив вдалої кар’єри.

    Коли народилась Наталка Меньшова, її батько - тоді в званні капітана - посідав незначну військову посаду старшого ад’ютанта окружного артилерійського управління в м. Харкові. А втім Дмитро Меньшов дослужився до звання генерал-лейтенанта, з 1915 р. обіймає посаду помічника начальника артилерійського постачання Південно- Західного фронту і помер від поранення 4 січня 1918 р. Він буї завзятим ентузіастом історичної науки, одним з фундаторів та активним членом Київського відділу Імператорського Російського воєнно-історичного товариства (ІРВГГ), в якому з 1910 р. очолював Розпорядчий комітет. Гадаємо, пієтичне ставлення до історії зародилось у нього задовго до цього, коли він ще молодою людиною серйозно познайомився з цією гуманітарною дисципліною в стінах Олександрівської піхотної школи у Москві, де викладали блискучі педагоги і серед них, безсумнівно, найбільш колоритною фігурою був професор В.О. Ключевський. Цікаві і виразні лекції останнього зберігайсь на все життя у Дмитра Петровича.

    Діяльність ІРВГГ, через певні кон’юнктурни обставини, залишається у нас мало вивченою і з’ясованою. Тому подаємо коротку історичну довідку про нього. Названий осередок виник в Петербурзі 14 жовтня 1907 p., а вже 21 лютого 1909 р. в Києві була відкрита його філія. ІРВІТ поставив перед собою мету сприяти розвитку знань про минуле Росії, головне, військової її історії, досліджувати архіви. Він об’єднав досить авторитетні і представницькі сили воєнного, громадського, наукового та культурного загалу. Досить сказати, що його опікуном був тодішній управитель Київського генерал-губернаторства гёнерал-ад’ютант Ф.Ф. Трепов, а на чолі ІРВІТ стояв командувач Київського військового округу генерал-ад’ютант М. І. Іванов. Серед тих, хто віддавав свою працю на благо історії України та Росії, виблискували прізвища професорів B.C. Іконнікова, М.В. Довнар-Запольського, Г.Г. Павлуцького, приват-доцента В.Ю. Данилевича, знатока українських старожитностей В.В. Хвойка, архівіста І.М. Каманіна та багатьох інших. Як голова Розпорядчого комітету ІРВІТ, генерал Д.П. Меньшов відав всіма організаційними питаннями товариства. За його дієвою участю названа інституція розгорнула широкий іоторико-археологічний розвій. Серед заходів товариства в першу чергу слід назвати відкриття пам’ятника св.княгині Ользі у Києві.. (1911р.)та проведення розкопок у княжій Білгородці під Києвом. Біографія генерала Д.П. Меньшова як дослідника рідного краю буде неповною, якщо не згадати про його активну участь у розробці плану київського некрополя. Він же сприяв і заснуванню воєнно-історичного музею, архіву та бібліотеки товариства, постійно піклувався про їх поповнення новими матеріалами, досліджував генеалогію роду князів Любомирських тощо. Заслуговує і на всебічну увагу його діяльність на терені краєзнавства України та Росії. Охоплений високою ідеєю служіння рідному краю, Дмитро Петрович в 1911 р. опікувався збереженям для нащадків напіввтраченої та занедбаної могили генерал- фельдмаршала Ф.В. Остен-Сакена, що знаходилась в Києві.

    За глухими відомостями він же володів (чи мав доступ) і значним архівом (можливо, це був архів чи якась частина архіву ІРВІТ), який за досить уривчастим описом нараховував 1196 справ унікального Характеру, де зберігались джерела з історії Росії, України та Польщі за ХУІ-ХІХ століття. Слід акцентувати увагу і на тому, що Д.П. Меньшов все життя захоплювався архівними студіями. Це завдяки його наполегливим пошукам ще у 1893 р. був віднайдений і опрацьований неперевершеної цінності корпус документів ІІ-ої армії, яка квартирувала в Україні впродовж 1810-1840-х рр.В силу свого Положення генерал Д.П. Меньшов мав тісні стосунки з освітніми та громадськими колами України та Росії. Близькі і товариські взаємини єднали його з відомими в тогочасному культурному середовищі науковцями, насамперед, проф. B.C. Іконніковим, І.М. Каманіни М.В. Довнар-Запольським, В.Г. Ляскоронським та іншими.

    Розшуки Дмитра Петровича мали давню традицію, успадковану від родича - відомого історика і письменника Г.П. Данилевського Дані про спорідненість Данилевських та Меньшових заронив в історичну літературу останній чоловік Наталії Дмитрівни О.М. Моргун. Це виникло під впливом самої вченої, яка низку своїх праць еміграційного періоду підписувала як “Н.Данилевська”, віддаючи шану тим традиціям і тому оточенню, в якому вона виховувалась і зростала. Ступінь генетичного зв’язку названих родів поєднувався через першу дружину Петра Меньшова Агрипину Дмитрівну Крюкову – мати Дмитра Петровича, яка померла ще молодою від туберкульозу. Вона була троюрідною сестрою у других Г.П. Данилевського. Відомо, що досить знаний за різними джерелами рід Данилевських мав численні родові гілки, з яких тільки два опускались нижче відмітки половини XVII століття, а інші дев’ятнадцять сягали кордонів останньої третини XVIIІ століття і були вписані в 1-шу частину родословної книг Харківської губернії. Ця родина походила від судді Ізюмського полку Д.Д. Данилевського (1648-1719) і була споріднена та посвоячена з відомими старшинськими фаміліями, серед яких були і гетьманські - Самойловичі, Дорошенки, Боровські, Яремовичі. Частина цього роду не мала успадкованого дворянства, і тільки в першій половині XIX століття указами Сенату їх було введено до благородного стану. Наводимо ці дані тільки задля більш яскравої ілюстрації того історичного грунту, на якому формувалась дослідниця, акцентуючи увагу виключно на тих традиціях та середовищі, які утворювали її науковий світогляд. Виходячи з наведеного, стає цілком зрозумілим потяг Наталії Дмитрівни до історичної тематики та її витоків - перед нею був яскравий приклад її далеких родичів, а головне - батька, які й заронили в її душу паростки палкої любові до рідної старовини.

    Матір Наталії Дмитрівни - Марія Федорівна - була дочкою ротмістра, походила з роду потомственних дворян Мухортових. Характеризуючи рід своєї матінки в спогадах про дитинство, Наталія Дмитрівна зазначала, що Мухортови належали до старовинних дворянських родів Орловської губернії і вели свій родовід від мурзи Мухортого, що оселився ще в XVI столітті у Дикому полі². Достаток сім’ї Меньшових дозволяв їй залишатись хатньою господинею. Проте в часи імперіалістичної війни вона, за прикладом багатьох жінок, пішла працювати в Київський відділ опікунства імператриці Марії Олександрівни, який допомагав сліпим. Названа благодійна організація провадила свою діяльність під егідою імператриці Марії Федорівни. З документів М.Ф. Меньшова постає лагідною і доброю матір’ю, помічницею чоловіка і дорадницею дочки. Скінчила вона свої дні в буремний революційний рік, невдовзі після кончини чоловіка, 4 березня 1918 р. і була похована дочкою на Аскольдовому цвинтарі біля могили Д.П.Меньшова.

    Родина Меньшових спочатку не була досить заможньою, довгий час навіть не мала земельної власності, і тільки в 1858 р. тітка заповіла Петру Меньшову та його матері земельну ділянку площею в 204 десятини землі в Нижегородській губернії. З часом тільки їх нерухоме майно, розташоване переважно в Малоархангельському повіті Пок- ровської волості Орловської губернії, на 1917 р. приносило 2420 крб. прибутку на рік.

    Про дитячі та юнацькі роки Наталки Меньшової нам відомо небагато. По народженню доньки, 15 березня 1884 року батьки її традиційно охрестили по православному обряду в Харківській Хрестовоздвиженській церкві, де це таїнство здійснив священникПавло Григорович з діяконом Кирилою Поповим. В 1889 році родина Меньшових переїхала в Київ. Ймовірно, до 13 років дівчинку навчали домашні педагоги. Особливо теплі стосунки встановились в неї з першою вчителькою Ганною Пантеліївною Снежковою (1879-1942), які тривали до самої смерті останньої. Вже в ранньому віці Наталка виявила хист до літератури та історії, прискіпливо опрацьовуючи науково популярні та художньо-мистецькі джерела, вела щоденник в основному із записами творчого характеру, кохалася у співах і танцях.

   В 1897 р. батьки віддали Наталку в 5-й клас восьмирічної Києво-Фундуклеївської гімназії. Наприкінці 90-х років XIX століття цей освітній осередок був одним з кращих провідних середніх навчальних закладів Російської імперії. Основні дисципліни тут викладали високо інтелектуальні фахівці та педагоги, зокрема російську мову Г.В. Александровський. природничі науки - М.П. Володкевич, фізику В.О. Кістяківський (1865-1952), якого вже за часів радянської влади в 1919 р. було обрано академіком УАН по кафедрі хімії. Викладачі були переважно людьми молодими, енергійними - факт звичайний для багатьох тодішніх навчальних закладів, тому й життя в цьому колективі було насичене подіями й пошуками. В гімназії досить часто проводились різні вечори, літературні читання тощо. Навесні навчателі з підопічними неодноразово вибиралися до лісу, здійснювали прогулянки на пароплаві. Більшість викладачів приділяла значну увагу громадській роботі - були членами товариств грамотності, сприяння народній освіті та літературно-артистичного. Навчалась Н. Д. Меньшова сумлінно і, незважаючи на досить тривалі пропуски, пов’язані з хворобою серця, показувала високі знання майже з усіх загальних предметів. Свідоцтва майбутньої дослідниці виблискували вищими балами по історії, російській та німецькій мові, літературі (слоловесності), однак з фізики, закону божого та географії її успіхи були посередніми.

    Після закінчення цієї інституції в 1900 р. Н.Д. Меньшова отримала срібну медаль і атестат вчительки, а через рік удостоїлася звання домашньої наставниці. У гімназії Наталія Дмитрівна вперше зустрілась з М.П. Василенком, який через багато років став її другим чоловіком. Про наступні роки життя Наталії Дмитрівни маємо свідчення, що 18 грудня 1905 року її було обрано членом ради і секретарем Київського відділення попечительства сліпих, а згодом вона продовжила освіту на приватних вечірніх Вищих жіночих курсах у Києві (ВЖК), які в тому ж таки 1905 році відкрила меценатка А.В. Жекуліна, проте провчилась на них недовго. В січні 1906 р. повернувся з театру росій- оько-японської війни її наречений поручик Сергій Григорович Полонський (1879-?) і Наталія Дмитрівна залишила навчання. Історія їх Кохання в світлі окремих спогадів і джерел виглядає досить романтично. Вірогідно, познайомились вони через батька Наталки-тоді Полковника Д.П. Меньшова та дядька Сергія - підполковника Е.А. Полонського, які разом служили в окружному артилерійському управлінні КВО. Як свідчить академік О.Й. Пріцак зі слів історика О.П. Оглоблина, Сергій Полонській навіть стрілявся за Наталку на дуелі. Проте перші почуття швидко минули, Сергій з фронту повернувся фізично і душевно хворим і тому, як Наталія Дмитрівна нотувала через багато років, відносини вона давно вже вважала розірваними. Проте в листуванні між нареченими за 1906 р. відчуження і неприязні ми не побачили - навпаки, є пристрасті, кохання, душевного переживання. 14 травня 1906 р. молоді побрались, однак з самого початку сімейне життя не склалось. Причин цьому багато: невдовзі після весілля Сергій деякий час служив в Києві поручиком 1-го дівізіона 33-ої артилерійської бригади, а потім його перевідрядили арміїти до Кишинева. Надалі шлях його лежав до Таращі, Житомира, Петербурга, а Наталія Полонська залишилась у Києві, який не захотіла залишати. Почалися взаємні звинувачення: з його боку - в небажанні Наталії їхати до чоловіка, а з її - в подружній зраді. З часом до Сергія дійшли чутки, що вона збирається одружитись з професором Київського університету св. Володимира. Обопільні наклепи тягнися досить довго і тільки в 1911 р. було вирішено, що шлюб треба розірвати: Сергій брав на себе вину, а Наталія - витрати. Однак і на цьому сімейна драма не скінчилась, і тільки 19 січня 1914 року справа про розлучення була розглянута настоятелем Києво-Печерської Ольгинської церкви.

    З від’їздом чоловіка до Кишинева Наталія Полонська, як вона писала, “остаточно потопивши своє сімейне щастя”, в 1907 р. поступила вже на денне історико-філологічне відділення державних ВЖК у Києві, які давали грунтовну і всебічну освіту жінкам. За статутом цього вищого учбового закладу ВЖК функціонували при університетах і готували слухачок до педагогічної та наукової кар’єри, а найбільш здібних навіть могли залучити до викладання. Велике значення мала і та обставина, що по закінченні ВЖК їх випускниці могли на рівні з чоловіками захищати дисертаційні дослідження і отримувати наукові ступені та вчені звання. В стінах цієї альма-матері встановились тісні творчі контакти Н. Д. Полонської з проф. М.В. Довнар- Занольським (1867-1934), який на довгі роки став її учителем і наставником.

    На курсах Н. Д. Полонська поринула в наукову роботу, провадила архівні студії, а влітку 1909-1910-х рр. брала участь у розкопках відомого археолога В.В. Хвойка, що досліджував княжу культуру в давній Білгородці під Києвом. Ця діяльність Наталії Дмитрівни була пов’язана з її роботою в стінах Київського художньо-промислового і наукового музею імені імператора государя Миколи Олександровича (іноді зустрічається Миколи ІІ) (КХПШМ). Названий заклад був зфундований зусиллями київської наукової та культурної інтелігенції і урочисто відкритий 30 грудня 1904 року. До 3 червня 1909 р. музей працював під орудою Київського товариства старожитностей та мистецтва, а потім був переданий до відомства Міністерства торгівлі і промисло-вості по учбовому відділу. Тоді ж був розроблений його статут, де, між іншим, говорилось, що КХГПНМ має на меті сприяти поширенню знань з прикладного мистецтва у населення, а також збирати і зберігати пам’ятники мистецтва і старовини. Археологічні пошуки в Білгородці принесли досить відчутні результати. Як нотував В.В. Хвойка, вдалося відкопати залишки резиденції київського князя часів Рюрика Романовича, який згадується у літописних пам’ятках під 1187 роком, а також трьохабсидну церкву, багато залишків церковного та Світського начиння. Залишила свої замальовки та враження з цього приводу і Н.Д. Полонська. Описуючи археологічні розкопки, вчена акцентувала увагу на оборонних валах, які робили це місто важливим фортифікаційним об’єктом часів Київської Русі. На її думку, Білгородка відігравала в ХІ-ХІІ століттях роль стратегічного форпосту, де з’єднувались дороги Києва та Галича. Археологічна діяльність вченої мала і ще один важливий момент в її житті - дослідниця мала постійну змогу спілкуватись з відомими науковцями, серед яких був величні постаті проф. М.І. Петрова, проф. П.В. Нікольського, маститих археологів І.О. Хайновського та К.В. Болсуновського, архівіста І.М. Каманіна, голови Імператорського археологічного комітета графа O.A. Бобринського та багатьох інших. Небезпідставно вважаємо, що саме на терені оволодіння практичними навиками та теоретичними знаннями в царині археології зміцніла і розквітла любов Наталії Дмитрівни до цієї дисципліни. Очевидно, саме в часи (а можливо, і раніше) з’явилось у неї бажання присвятити свою діяльність вивченню археології, а в перспективі і викладати цей предмет на ВЖК. На таку думку автора наштовхує той факт, що у 1908 Н. Д. Полонська почала готувати курс лекцій з історії руських старжитностей.