Походження, дитинство і роки навчання (1884-1911 рр.)

    У травні 1911 р. Наталія Дмитрівна закінчила ВЖК, написав на відмінно випускну роботу під назвою “Матриархат в Древней Греции и его отражение в сказаниях об амазонках”, але, як сказано і документі, “не взяла свідоцтва про закінчення курсів тому, що збирається екзаменуватись ще по деяким предметам слов’яно-російсько їх відділення”. Починався період її самостійних педагогічних студії та наукових розправ.

Науково-викладацька  діяльність (1911-1917рр.)

Згодом Наталію Дмитрівну було обрано на посаду асистента по кафедрі російської історії та кафедрі методики викладання ВЖК, де вона працювала впродовж 1912-1915 рр.. Однак ця робота не була її першою самостійною спробою викладання, бо ще з вересня 1910 року вона влаштувалась вчителькою в жіночу гімназію Байкової, де 28 жовтня 1910 р. провела свій перший урок з історії. Ймовірно, освітанство в гімназії їй дуже імпонувало, бо, незважаючи на різні обставини, вона зберігала цю посаду до 1918 р. Окрім згаданих установ, Н.Д. Полонська викладала і в жіночій (Трифонової) (1912— 1913 рр.) та в хлоп’ячій (Науменка) (1914—1915 рр.) гімназіях. Але основна її робота була зосереджена на ВЖК. Цей учбовий заклад заслуговує на окреме дослідження. Ми ж тільки зазначимо, що Наталія Дмитрівна зразу ж увійшла до гурту знаних в педагогічних та наукових колах професорів та приват-доцентів, серед них в першу чергу назвемо П.М. Ардашева, О.М. Гілярова, Г.Г. Павлуцького, Г.О. Лободу, В.Ю. Данилевича, М.В. Довнар-Запольсьшго. Вже під час роботи На ВЖК засяяв талант Н. Д. Полонської як викладачки та дбайливої опікунши: за постановою деканату історико-філологічного відділення ВЖК впродовж 1912-1914 рр. її двічі нагороджували грошовою премією в розмірі 150 та 250 крб. за ведення практичних занять.

    Викладацька діяльність не заважала їй займатися і улюбленою археологією. Так, науковий доробок дослідниці збагатився виступами на IV Обласному археологічному з’їзді, що відбувся в м. Костромі в 1909 р., та на XV Археологічному з’їзді, який проходив в Новгороді 121 липня по 4 серпня 1911 р.. На останньому Наталія Дмитрівна виголосила дві яскраві промови: “Древнейшие храмы Старой Руссы’ та “Черты быта крепостных крестьян по данным вотчинного архива кн. Куракиных и гг. Чичериных”. В одному з наукових оглядів про цей вчений форум повідомлялось, що особливо привернули до себе, увагу молоді київські науковці, що працюють під керівництвом проф. М.В. Довнар-Запольського над розробкою нових архівних матеріалі з історії економічного побуту Московської Русі, і серед них Н. Д. Полонська, яка вивчає невідомі до цього часу документи. За словам самої Наталії Дмитрівни, тоді заговорили про нову школу “істориків економістів”. Повернувшись до Києва, вчена поділилась своїми                            враженнями про з’їзд на засіданні історичної секції Товариства любителів соціальних знань 21 січня 1912 р.

    В цій інтенсивній науково-організаційній та педагогічній діяльності на терені розбудови історичної науки приємним відпочинком для неї стала закордонна подорож по Німеччині, Італії та Швейцарії весною та влітку 1912 року. Як повідомляла вона батьків, особливо запам’ятались їй готичні собори та палац кірха ХІУ-ХУ століття Нюрнберзі.

    Серед інтенсивного розмаїття науково-педагогічного розвою звертає на себе увагу і активна участь Н. Д. Полонської у функціонуванні різних просвітньо-дослідницьких товариств і гуртків, яких той час було чимало в Україні. Фактично це стало логічним продовженням її попередніх історико-джерельних студій в ділянці українсько-російської історіографії. Так, в 1910 році постало Київське товариство охорони пам’ятників мистецтва і старовини, а вже 27 грудня 1911 року Наталія Дмитрівна була обрана його членом. Назвали осередок об’єднав широкі кола різноманітної української і неукраїнcької (переважно російської) наукової, культурної, цивільної, церковної та військової громадськості. Між ними рясніли імена генерала Ф.Ф. Трепова, єпископа Павла, істориків та археологів К.В. Болоуновського, М.Ф. Біляшівського, К.М. Мельник-Антонович, проф. B.C. Іконнікова, графині ПС. Уварової та багатьох інших. А 17 грудня 1913 р. вчена оформила своє членство в Комісії відділу “Старий Київ” КХПШМ. Тут вона в гурті відомих діячів науки, насамперед, М.П. Василенка, С.Т. Голубева, В.Ю. Данилевича, В.О. Кордта, О.І. Левицького, 1.1. Огієнка, Д.М. Щербаківсьшго, B.C. Іконнікова,І. Яковліва та численних менш знаних дослідників поглибила свої знання в ділянці вивчення минулого Києва та його околиць. Ця остання інституція розгорнула досить жваву науково-видавничу діяльність в царині випуску популярних книжок, некрологів, портретів, рельєфів, автографів київських діячів та панорам міста на Дніпрі.

    Не поривала зв’язків Наталія Дмитрівна і з університетом св. Володимира. В його стінах вона довгі роки відвідувала засідання історико- етнографічного гуртка, який ще в 1903 р. зорганізував і яким незмінно керував проф. М.В. Довнар-Запольський. Митрофану Вікторовичу вдалося залучити до його роботи як випускників Паризького і Берлінського, так і Київського університетів. Серед останніх назвемо колег і вихованців дослідника провідних і авторитетних в майбутньому, а тоді ще молодих вчених П.П. Смирнова, Б.Г. Курца, П.В. Клименка, Ф.Л. Ернста, Є. Д. Сташевського. Наголосимо, що в рамках цього університетського семінару під керівництвом проф. М.В. Довнар-Запольського Н.Д. Полонська підготувала 10 розправ. Останній штрих вартий окремих зауваг, оскільки саме в історино-етнографічному гуртку з усією силою розкрився талант Наталії Дмитрівни як перспективного науковця і вдумливого дослідника. Не меншої ваги мала і та обставина, що названий осередок продовжував кращі традиції школи В. Б.Антоновича як в основних принципах методології так і в тематичному плані (вивчення господарства окремих територій Росії). Названа інституція і діяльність М.В. Довнара-Запольського отримала досить гучний резонанс далеко за межами України завдяки саме своєму русофільському напрямку: в мурах його сформувалась київська школа російських істориків.

    Заявивши про себе як про здібного археолога та педагога, Наталія Дмитрівна прагнула не зупинятись на досягнутому. Наступні два роки вона збирала і упорядковувала ілюстративний археологічний та етнографічний матеріал, починаючи з часів палеоліту і кінчаючи XIX століттям. Згодом виник задум видати його як археологічний атлас, як в Росії на той час було обмаль. Неоціненну послугу в справі підбор світлин з історії українських земель надав їй проф. М.С. Грушевський. Декілька раз зверталась вчена до свого поважного і авторитетно колеги, маючи мету відібрати з його фотозбірки найбільш колоритні і об’ємні ілюстрації, які б в повній мірі висвітили життя і побут української людності та подали б влучні портрети відомих національних діячів. В 1913 р. Н. Д. Полонська під редакцією М.В. Довнар-Запольського підготувала перший випуск своєї роботи, яка отримала назву “Историко-культурный атлас по русской истории с объяснительным текстом”. У передмові Наталія Дмитрівна висловила слова подяку всім, хто їй допомагав порадами і вказівками: професорам В.О. Городцову, М.С. Грушевському, В.З. Завитиевичу, М.В. Довнар-Запольському, В.Є. Козловській, академіку М.П. Кондакову.

    Ця робота писалась в розрахунку на середню школу і тому 1913р. перший випуск згаданого посібника був надісланий до Міністерства народної освіти для затвердження. Згодом Атлас було передано до “Комісії для розгляду підручників для середньої школи”, - пізніше він потрапив на відгук до відомого археолога O.A. Спіцина який в наукових колах мав репутацію вченого з власною думкою. «Олександр Андрійович був одним із родоначальників створення Картографічного методу в археології^», і тому зрозумілий його інтерес до роботи Н.Д. Полонської. Провівши грунтовне наукове рецензування посібника, вчений вказав на значні вади та дефекти Атласа (загалом не менше 50), які в основному зводились до таких невтішних чинників: немає чіткої градації культурних періодів, наплутано в археологічній термінології, багато зображень вміщено неправильно. Наталія Дмитрівна була у відчаї. Як пригадувала вона пізніше, “висновок Спіцина був рішучий: Атлас не може бути рекомендований для шкільного вжитку”. Разом з М.В. Довнар-Запольським вирішено було відповісти, і Наталія Дмитрівна пише рецензії – одну до “Журнала Министерства Народного Просвещения” (СПб.), а іншу видає окремою брошурою в друкарні Кульженка (K.). В своїх гнівних відповідях вчена зробила закиди Спіцину в недостатній сумлінності (він, на її думку, не затруднював себе уважним читанням атласу), а всі зауваження, мабуть, викликані негативним ставленням відомого археолога до висновків інших авторитетів та своєрідністю його поглядів на деякі питання археології. Згодом історик написала заяву до Міністерства народної освіти Російської імперії, де просила переадресувати атлас на рецензування іншій особі. Новий розбір посібника Наталії Дмитрівни, проведений дослідником античної писемності І.О. Шляпкіним, повторив в загальних рисах судження O.A. Спіцина. “Так було стверджено смертний вирок Атласові”, - з болем нотувала Н.Д. Полонська.

    Проте боротьба за врятування книжки на цьому не скінчилась і мала своє продовження. На бік Н.Д. Полонської стали такі відомі фахівці в царині археології, як В.Ю. Данилевич, графиня П.С. Уварова, В.О. Городцов. Згодом з’явились і позитивні відгуки, потік яких з роками все зростав. На хвилі такого емоційного піднесення в між- чассі (квітень - травень 1913 р.) Наталія Дмитрівна склала іспит історико-філологічної комісії при Університеті св. Володимира, який свідчив про закінчення нею цього закладу. Комісія в складі голови проф. М.В. Довнар-Запольського та членів професорів Т.Д. Флоринського, П.М. Ардашева, Ю.А. Кулаковського, А.І. Кнауера та В.М. Перетца з 20 предметів виставила 18 відмінних і 2 добрих оцінки і удостоїла Н. Д. Полонську диплома першого ступеня. Гадаємо, що цей епізод в житті вченої слід тісніше пов’язати із законом 19 грудня 1911 року, який відкривав перед жіноцтвом широку дорогу до здобуття наукових ступенів магістра та доктора. Саме на подолання першої сходинки до наукового Олімпу і націлила свої знання Наталія Дмитрівна в ті роки.

    Між тим епопея з атласом закінчилась. З виходом наступних випусків посібник поступово торував шлях до середніх навчальних закладів різного профілю: військових, торгово-промислових, шкільних. Пізніше з’ясувалась і основна причина зволікання з виданням атласу - наукова конкуренція з боку московських науковців, які також готували аналогічну роботу. Боротьбу за врятування своєї праці Наталія Дмитрівна поєднувала з інтенсивною підготовкою до здачі магістерського іспиту. Ще по закінченні Університету вона подала прохання до Міністерства народної освіта на дозвіл екзаменуватись з правом отримання магістерського звання. З часом надійшла і відповідь, яка її трохи приголомшила: дослідниці, всупереч закону, дозволялось не чекати двох років після отримання університетського диплому, а екзаменуватись, враховуючи стаж з моменту отримання свідоцтва про вищу освіту на ВЖК.

    За порадою М.В. Довнар-Запольського Н.-Д. Полонська обрала тему кандидатської дисертації - “Г. Потемкин в Южной России” (за тодішньою термінологією). Ця назва дещо відмінна від тієї титулатури, яку наводив О.П Оглоблин. Для збирання матеріалу історик спочатку поїхала до Москви, де фронтально опрацювала Лефортовський архів та архів Міністерства закордонних справ, а пізніше - до Катеринославу, куди виїхала з листом, написаним її знайомою М.О. Ікскюль до губернатора В. А. Колобова. В цьому місті вона отримала дозвіл за підписом вищого службовця краю на право оглянути “дела Екатеринославского Губернского Правления” і попрацювати “в архивах других присутственных мест”. Дослідниця занурилась у пошуки. За досить стислий термін Н. Д.Полонська опрацювала фонди, яких майже не торкалась увага науковців: Катеринославського намісництва, намісницького правління, казенної палати, Новоросійського та Азовського губернського правління. Як пізніше писала історик, “всі ці архіви охоплювали добу з 1764 року і були в досить доброму стані. Крім того, там були частини архівів попередньої доби - Нової Сербії та окремі справи з архіву Запорізької Січі, перевезені заходами Скальковського до Одеси”. Особливу увагу допитлива жінка звернула на справи про винний відкуп Новоросійської губернії в 1776 p., а також рибних місць та соляних озер Запоріжжя в 1780 p., занотувала вона і данні про будування Микитської таможні в 1777 р.. А всього за далеко не повними підрахунками Наталії Дмитрівни, вона за 2 місяці простудіювала 129 архівних справ.

    Окрім архівної роботи, історик прагнула зав’язати знайомства з місцевою інтелігенцією і, в першу чергу, з адептами запорізької проблематики щоб повніше увійти в Катеринославський колорит. Спершу вона побачилась з В.О. Бідновим. Саме Василь Олексійович допоміг Наталії Дмитрівні зорієнтуватись у величезному архівному матеріалі. За його вказівками і власноручним описом архіву Н.Д. Полонська і замовляла всі справи. В той час В.О.Біднов приділяв виключну увагу історії запорізького козацтва. Він був знаний як автор широковідомих наукових нарисів про козацьку старшину П Калнищевського, Л. Глобу, Ф. Фомича та інших старшинських та рядових лицарів запорізьких степів. Значної наукової вартості набрала діяльність вченого і в царині запорізької археографії. В.О. Біднов спромігся видрукувати комплекс цікавих матеріалів з козацького зводу джерел, приділяв чимало зусиль до вивчення розвитку церковного устрою на Запоріжжі. Все це дало йому можливість спростувати, а в окремих випадках і докорінно переглянути традиційну точку зору окремих істориків на примітивізм, убогість та патріархальність суспільного устрою мешканців запорозьких просторів⁹⁸. Не меншої ваги мала і та обставина, що В.О. Біднов нарівні з Д.І. Яворницьким, М.С. Грушевським, М.В. Довнар-Запольським та В. І. Пічетою сприяв розгортанню широкомасштабної та плідної праці Катеринославської ученої архівної комісії, яка прислужилась українській науці низкою високоінтелектуальних та змістовних праць. Тому не дивно, що Н. Д. Полонська користувалась порадами і цінніми вказівками катеринославського достойника.

Пізніше вона нанесла  візит і до іншого відомого метра  козацької проблематики Д.І. Яворницького, якого, як нам здається, заочно могла  знати ще з 1910 р.. Проте зацікавленої і змістовної розмови з тодішнім найкращим знавцем Запоріжжя у неї не вийшло. Дмитро Іванович хворів, до того ж з підозрою поставився до настирливих домагань молодої вченої. Однак, не бажаючи ображати початківця, із захопленням і з самопосвятою провів екскурсію, оповідаючи про звитяжні козацькі часи та зібрані ним матеріали, показуючи експонати, рукописи, книги. Все ж після цього короткого спілкування на душі у Наталії Дмитрівни залишився важкий осадок, породжений тимчасовим відчуженням і неприязню Дмитра Івановича. Згодом майбутній академік змінив свою точку зору, але це сталося пізніше: через 13 років Н.Д. Полонська-Василенко та Д.І. Яворницький побачились знову в Катеринославі, і тоді останній визнав наукові здобутки Наталії Дмитрівни і, жартуючи, як писала вчена у спогадах, назвав її “запорізькою маткою”. Творчі стосунки двох визначних співців української козаччини продовжувались і надалі. В 1929 р., коли Д.І. Яворницького обрали на дійсного члена ВУАН, один із відгуків на його звитяжну працю написала саме Н.Д. Полонська-Василенко. В її творчій лабораторії залишилась і рецензія на книжку Дмитра Івановича “Дніпрові пороги” та збірник матеріалів “Степова Україна”. В 30-ті роки, коли таврувалось ім’я та методично переглядались праці Д.І. Яворницького з амвона партійної історіографії, Н. Д. Полонська-Василенко, як могла, підтримувала академіка. В знак особистої довіри саме їй Дмитро Іванович доручав отримувати гроші в Академії, нараховані на його ім’я. І навіть перегляд Наталією Дмитрівною науковими методами багатьох положень академіка з історії запорізької проблематики (насамперед, відхід від ідеалізації Запоріжжя) не зіпсував їх взаємин. До кінця життя Д І. Яворницького Наталія Дмитрівна залишалась його щирим другом, а уклінну пошану зберігла до останніх своїх днів.