Походження, дитинство і роки навчання (1884-1911 рр.)

    Незабаром пошуки в Катеринославському архіві довелося припинити: надходив термін складати магістерський іспит. В архіві вченої зберігся порядок денний 2-х засідань історико-філологічного факультету Київського університету св. Володимира від 20 грудня 1914 р. і 10 квітня 1915 р., на яких проходила здача Н.Д. Полонською магістерського іспиту. Як видно з цих документів, разом з Наталією Дмитрівною, яка екзаменувалась, передусім, із загальної історії, таке ж випробування проходило ще 2 науковця: М.Г. Маслюковцев - з давньої та нової історії та О.В. Багрій - з церковно-слов’янської та російської мов. Цей іспит вчена витримала достойно, отримавши найвищі оцінки. Підводячи підсумок, голова Комісії декан факультету проф. М.М. Бубнов в присутності членів Комісії професорів Т.Д. Флоринського, О.М. Гілярова, Г.Г. Павлуцького, С.Т. Голубева, М.В. Довнар- Запольського, А.М. Лободи та інших резюмував, що залишена при університеті Н.Д. Полонська склала всі нормативні письмові і усні іспити й отримала звання магістранта російської історії. Тоді ж Наталія Дмитрівна взяла і дозвіл на працю в закритому для більшості дослідників архіві Державної Ради в м. Києві.

    Слід підкреслити, що складання магістерського іспиту жінкою було поодиноким явищем в тогочасній Росії, і тому відразу ж перед Н.Д. Полонською відкрилась перспектива отримати звання приват- доцента і перейти до читання лекцій. Невдовзі від Київських ВЖК на її адресу надійшло запрошення, помічене датою 16 травня 1915 р., про викладання основного курсу на кафедрі російської історії за підписом директора ВЖК проф. П.М. Ардашева. Власне, це був тільки початок, оскільки Наталія Дмитрівна мріяла отримати постійний курс лекцій саме в Київському університеті св. Володимира. Цей вищий учбовий заклад Росії тоді переживав скрутні часи. Воєнні події боляче відбились на його кадровому потенціалі; частина викладачів облишила роботу і була мобілізована до лав діючої армії. Типовим в цьому відношенні є рішення ректору Університету св. Володимира М.М. Циговича залучити до лав педагогічної когорта місцеві кадри вчителів та інші освітянські сили.22 серпня 1915 р. Рада Міністрів Російської імперії видала наказ про прийом до всіх вищих учбових закладів жінок. Тема “Жіноцтво і вища школа”, взагалі “Жіноцтво і Університет св. Володимира” вимагає окремої розмови. Ми ж тільки зазначимо, що така ситуація досить благотворно позначилась на педагогічній кар’єрі Н.Д. Полонської. Наприкінці 1915р. пішов з рядів Київського університету довголітній викладач старожитностей приват-доцент В.Ю. Данилевич, і ця дисципліна впродовж майже року не читалась. Студенти писали прохання на дозвіл допуску їх до екзамену з археології без вивчення нормативного лекційного курсу. Самотужки опанувавши цей предмет; вони здавали його проф. Є.Д. Сташевському. Тому не дивно, що Наталія Дмитрівна, яка давно вже працювала в ділянці давньої історії, була знана як блискучий викладач на ВЖК, прагнула отримати цей лекторій і продовжити свої студії в царині археології. Проте, незважаючи на сприятливу ситуацію, зреалізувати цей план зразу виявилось досить важко. На заваді стояли два чинника: 1) історик не захистила дисертації і 2) не отримала звання приват-доцента. І однак, якщо вирішення першого питання було справою часу, то виконання другого потрібно було реалізувати негайно.

    Порадившись із своїм вчителем і наставником М.В. Довнар- Запольським, Наталія Дмитрівна 12 березня 1916 р. подала прохання в Департамент народної освіти на право читання пробних лекцій в евакуйованому до Ростова Варшавському університеті. Розрахунок будувався на досить простих міркуваннях: частина викладачів історико-філологічного факультету цього вищого навчального закладу в свій час отримала докторській ступінь при допомозі М.В. Довнар-Запольського, і Наталія Дмитрівна мала надію на щасливе вирішення проблеми. Однак невдовзі з Ростова надійшла невтішна і сповнена інструкційної перестороги відповідь, за якою вченій було відмовлено в читанні пробних лекцій на підставі відсутності дисертації. Незважаючи на це, Н.Д. Полонська наполегливо прямувала до своєї мети, і це досить швидко принесло свої втішні результати: в березні 1916 р. їй все ж було дозволено прочитати пробні лекції в евакуйованому до Саратова Київському університеті св.. Володимира. Почалася інтенсивна підготовка. Хвилювання було надмірним: початківцю-лектору здавалось, що вона погано підготовлена і що відомі фахівці Київської _; альма-матір не сприймуть жінку-викладачку російської історії. В душі Наталії Дмитрівни посіялись сумніви. На хвилі емоційного переживання загострилась стара хвороба легенів, яка примусила її поїхати на тимчасове лікування до Алупки. Як вона повідомляла з кримського курорта проф. В.С. Іконнікова, “... діагноз лікарів і рентгенізація виявили пошкодження обох легенів - безперечний туберкульоз”. Зважаючи на стан здоров’я дочки, мати - Марія Федорівна категорично вмовляла її облишити цю справу. Однак Наталія Дмитрівна була невблаганна. Та все ж, мабуть, остаточне рішення поїхати до Саратова далося їй нелегко. Перед відправкою вона написала невеличку записку для себе, в якій поставила зобов’язання ніколи в житті не жалкувати про цей карколомний крок.

    Коли все було погоджено, 21 квітня 1916 р. декан М.М. Бубнов розіслав запрошення на першу пробну доповідь Наталії Дмитрівни на тему “Питання в російській літературі про християнство на Русі до Володимира Святого”. Вона відбулася в переповненому залі Київського університету 25 квітня 1916 р. Як і передбачав М.В. Довнар-Запольський, прийшло багато слухачів: студентів, курсистів, професорів університету і серед них декан М.М. Бубнов, С.Т. Голубев,І.Покровський, А.М. Лобода, Є.Д. Сташевський, В.В. Карпеко,О.Корді; І.В. Шаровольський та багато інших, заслужених та менш знаних викладачів. Цей перший дебют був досить вдалим. Як переказав молодій вченій Митрофан Вікторович, загальне враження шановної аудиторії було таке, немовби читала вона як старий, досвідчений професор.

    Того ж дня сталося і засідання історико-філологічного факультету, де було визнано лекцію “весьма удовлетворительной” і призначено наступну доповідь на тему “Петровська реформа в свідомості її сучасників” на 2 травня. Вчена, яка ніколи грунтовно не займалась означеним періодом, занурилась у пошуки відповідної літератури і за короткий термін опрацювала значний масив доступних джерел. Препарувавши думки окремих науковців і відмітивши головне в їх судженнях, Наталія Дмитрівна підготувала лекцію під своїм кутом бачення цієї проблеми. Доповідь відбулася в означений термін і також пройшла успішно.

    Ввечері на засіданні професури історико-філологічного факультету за участю Ю.А. Кулаковського, А.І. Сонні, Г.Г. Пав луцького,Т.Голубєва, М.К. Грунського, М.В. Довнар-Запольського, А.М. Лободи, Є.Д. Сташевського декан М.М. Бубнов підвів підсумки педагогічного виступу Н. Д. Полонської і висловив загальне враження про бажаність Наталії Дмитрівни як викладачки в якості приват-доцента. В той же день, щоб не гаяти час, М.М. Бубнов запропонував лекторці надіслати прохання до Міністерства народної освіти Російської імперії про затвердження та порадив заявити курс старожитностей на наступний рік.

    11 травня 1916 р. відбулися ще одні збори факультету, де Наталія Дмитрівна пройшла закрите балотування на пост приват-доцента по кафедрі російської історії. Його результати (8 - “за” та 4 - “проти”) дали можливість декану “1) ходатайствовать о допущении госпожи Полонской к чтению лекций в Университете св. Владимира по кафедре русской истории с присвоением ей звания приват-доцента сего Университета; 2) по утверждению поручить госпоже Полонской курс русских древностей. Однак невдовзі з Петрограду надійшла невтішна відповідь - Н. Д. Полонській було відмовлено. Треба погодитись з істориком В. І. Ульяновським в тому, що ймовірною причиною цього було не переслідування Н. Д. Полонської за українофільство, а, скоріше, стать претендентки. До того ж, як нам здається, на цій справі яскраво віддзеркалилась закулісна боротьба між університетськими викладачами, насамперед, групою М.В. Довнар-Запольського і табором П.М. Ардашева, С.Т. Голубєва та Є.Д. Сташевського, які не бажали посилення позицій Митрофана Вікторовича. В цій ситуації Наталія Дмитрівна вимушена була написати черговий запит; де просила факультет перенести читання її курсу “Російських старожитностей” на осінній семестр і дати їй можливість попрацювати над відповідним матеріалом в архівах Москви, Петрограду та Південної України (в Одесі, Харкові, Миколаєві) задля написання магістерської дисертації.

    Спочатку вона відвідала Сімферополь, де досить ретельно і грунтовно опрацювала тамтешні архівосховища. Продовжуючи свою лекторську діяльність, вона виголосила низку яскравих, змістовних і виразних доповідей в місцевому Таврійському релігійно-філософському ґуртку, де апробірувала частину своєї великої роботи про заселення різними народами Південної України. Як вона повідомляла батьків, “лекції читала напам’ять. Словом, “лектор” хоть куда. Дами говорять - цікаво”. В міжчассі вона цікавилась і просуванням справи з приват-доцентурою. У листі до батька генерала Д.П. Меньшова вона зазначала, що “отримати старожитності дуже важливо - це обов’язковий курс і ставить зразу міцно в університеті”^. Однак на цей час суттєвих змін також не сталося. Декан історико-філологічного факультету М.М. Бубнов порадив їй владнати це самій і не чекати затвердження Київським учбовим округом. З вересня 1916р., мабуть, не без підтримки батька та інших впливових і доброзичливих колег Наталії Дмитрівни, ректор Університету св. Володимира М.М. Цитович відправив ще одну депешу у вищезгаданий учбовий округ. Між тим Н. Д. Полонська продовжувала збирати архівний матеріал в Сімферополі, Джанкої та Феодосії, виголошувала доповіді в Таврійських громадських товариствах. На знак подяки за цікаві та барвисті лекції члени релігійно-філософського гуртка 19 листопада 1916 р. подарували вченій ікону св. Гермогена з промовистим підписом: «Достойной лекторше. Глубокоуважаемой Наталии Дмитриевне на молитвенную память о 24 октября 1916 года от благодарных слушателей членов Таврического Православного Религиозно-философского кружка». На цій хвилі радісної праці поступово завершилась перемогою і довготривала та емоційно виснажлива боротьба за утвердження приват-доцентури.

    З поверненням Н.Д. Полонської з кримського архівного відрядження 5 грудня 1916 р. з Міністерства народної освіти надійшло повідомлення з візою попечителя Київського учбового округу на ім’я ректора Київського університету, в якому повідомлялось, що вище означені педагогічні установи рішенням від 16 листопада 1916 р. за № 13329 дозволяють ректору Університету св. Володимира допустити викладачку історії Київської жіночої гімназії ім. Н.Г. Байкової Н. Д. Полонську, яка витримала іспити на ступінь магістра російської історії, до читання лекцій в Імператорському Університеті св. Володимира в якості приват-доцента. А 17 грудня того ж року це щасливе для вченої повідомлення було доведене до керівництва історико- філологічного факультету та 19 грудня 1916 року прозвучало на засіданні факультету в присутності переважної більшості викладачів. Невдовзі, в останій день важливого в житті Наталії Дмитрівни 1916 року - 31 грудня з Київського університету до гімназії ім. Н. Г. Байкової було зроблено запит про пересилку формулярних списків нової викладачки, що й було зроблено 12 січня наступного року. Обрання жінки приват-доцентом у вищому навчальному закладі було поодиноким і досить рідкісним явищем в тогочасній Росії. Безперечно, цей епізод в житті вченої цілком можна зарахувати до найбільш яскравих сторінок її біографії та кульмінаційних здобутків в педагогічній кар’єрі. Все це говорило про цілеспрямованість, високий професійний рівень Н. Д. Полонської як викладачки і промовляло про фахову, оперту на практику попередніх років, археологічну базу її наукових дослідів. Однак, на наш погляд, факти щасливої біографії Наталії Дмитрівни слід тісніше пов’язати з історичними умовами, в яких опинилась Росія в перші десятиріччя XX століття і, насамперед, з революційною загравою 1905-1907 рр. та першою імперіалістичною війною 1914- 1918 рр. Ці ключові аспекти тодішньої російської і, зокрема, української історії як ніколи детонували прихід жіноцтва в усі сфери суспільно-політичного та соціально-економічного життя. Але все це, безперечно, аж ніяк не зменшує заслуги самої Н. Д. Полонської, яка завдяки своїй прискіпливій діяльності, враховуючи та використовуючи наявність як суб’єктивних, так і об’єктивних факторів, змогла досягти виключного для жінки становища в піраміді вищої школи Російської імперії.

    Освітлюючи цю сферу педагогічного здобутку дослідниці, маємо зупинитись ще на одному моменті. В низці публікацій, присвячених Н.Д. Полонській-Василенко, які належать перу істориків різних поколінь, фігурує думка, що вона була першим приват-доцентом серед жінок в стінах Університету св. Володимира (очевидно, зі слів самої вченої). Мабуть, пріоритет у висуненні цього судження належить довголітньому колезі Наталії Дмитрівни відомому українському історику О.П. Оглоблину. Таким же чином трактували це питання і С.О. Білокінь та В.І. Ульяновський. Натомість сама науковець, описуючи процес входження жіноцтва у вищу освіту України, зазначала, що, крім неї, доцентуру та професуру в Університеті св. Володимира отримали ще М. Васюхнова - по хімії та В. Радзимовська - по медицині. Наш пошук в цій ділянці дає можливість частково з’ясувати і дещо уточнити це питання. Однак, він ніякою мірою не вичерпує цей аспект; оскільки з невідомих нам причин у фондах Київського університету не зберігайся формулярні списки жінок приват-доцентів. Так, дійсно, серед приват-доцентів та стипендіатів Університету св. Володимира на кінець 1916 р. знаходимо прізвища жінок - Н. Полонської - магістранта російської історії та стипендіатів С. Щеглової та В. Андріанової з російської мови та літератури, С. Ковалевської з історії західноєвропейської літератури та С.Л.Ібіної з карного права та карного судочинства, проте прізвищ М. Васюхнової та В. Радзимовської немає. Але, на щастя, збереглася неповна особиста справа за 1916 рік доктора фізико-математичних наук Марії Митрофанівни Васюхнової (нар. 1882 р.) (на жаль, без зазначення її посади), з якої подибуємо, що остання в 1899 р. закінчила із золотою медаллю Київську приватну жіночу гімназію ім. А.Т. Дучинської, далі вчилась на Санкт-Петербурзьких ВЖК (1901-1904), а в роках 1904- 1909 студіювала точні науки в Берлінському університеті, де й захистила докторську дисертацію. Що ж до В.Радзимовської, то її прізвище фігурує в документах Київського університету тільки з 29 серпня 1919 р. в якості викладачки (можливо, переобрана на посаді), а інші зазначені вище особи і на 1917 рік значаться стипендіатками . В світлі віднайдених джерел можемо зробити попередній висновок, що Н. Д. Полонська була першою жінкою приват-доцентом саме на історико-філологічніму факультеті означеного вузу, відносно ж її першості в Університеті, то гадаємо, що подальший пошук дасть можливість з’ясувати і цей складний аспект; який, безперечно, заслуговує на окреме дослідження. Звичайно, наведених даних ще не досить, щоб остаточно розв’язати це питання. Але точних доказів тут, вірогідно, і не буде, оскільки з тих далеких часів все менше і менше залишається архівних документів.

    Владнавши справу з приват-доцентурою, Наталія Дмитрівна 17 грудня 1916 р. написала заяву до історико-філологічного факультету Університету св. Володимира, де просила відрядити її для наукової роботи в архівосховища Петрограду, Москви, Одеси, Миколаєва та Херсона задля закінчення дисертаційного дослідження, а лекційні курси перенести на осінній семестр 1917 року, яка й була вдоволена названим факультетом 19 грудня того ж року.

    Отже, вчена в ранній період свого становлення як педагога та дослідувача, розвивалась під благотворним впливом російського оточення й російської духовності та культури. Природна річ, що творчий пошук на українському терені, на землі своїх батьків позначився і на вивченні неї історії українства, але через призму загальноросій- ських вимірів. І це було цілком логічним як з точки зору русофільських ідей, що культивувались в стінах Київського університету св. Володимира, так і того середовища, насамперед, в особі проф. B.C. Іконнікова, М.В. Довнар-Запольського та інших, які впливали на її свідомість та гармонійне зростання. З іншого боку, більшість предків вченої проживали в Україні, батько, який вважав себе нащадком козацького роду Данилевських, всі роки служив рідній землі, та й сама Наталія Дмитрівна все свої життя прожила на українській території. Безперечно, практика, а головне, великі історичні традиції поволі збуджували й виховували в неї почуття і свідомість свого кровного - родового й особистого зв’язку з українською землею, українською історією і культурою, українською національною ідеєю. Безсумнівно, російське середовище, яке й само еволюціонізувало в бік обукраїнення, не було настільки герметичним, щоб перешкоджати проникненню, хоч і слабкому, українофільських ідей, які згодом розвинулися в спосіб як мислення, так і життєвої позиції дослідниці. Це був довгий і нелегкий процес, але завершився він тим, що Н. Д. Полонська твердо, сміливо й самовіддано пішла цим шляхом до кінця.