Політика "перебудови" та розпад СРСР

Термін "гласність" виник у Радянському Союзі в роки "перебудови". Він увійшов до іноземних мов без перекладу. Фактично він означав можливість отримання правдивої інформації про діяльність державних І партійних органів, можливість казати правду не боячись наслідків, можливість дізнатися про нещодавнє минуле свого народу. Особливого поширення "гласність" набула після XIX конференції КПРС (червень 1988 р.), яка прийняла спеціальну резолюцію "Про гласність".

Величезна роль у цьому процесі належала засобам масової інформації. Союзні, а за ними й республіканські періодичні видання з 1987—1988 рр. розпочали публікацію матеріалів, раніше недоступних широкому загалу. Передусім це стосувалося "білих плям" вітчизняної історії, матеріалів про масові репресії 30— 50-х рр., голод» антинародну політику держави. Одним із заспівувачів у цьому процесі був журнал "Огонек", головним редактором якого в часи "перебудови" став український письменник Віталій Коротич. У журналах "Новьій мир", "Совремелнмк", "Москва" почали друкуватися раніше заборонені твори письмек-ників-дисидентів, у тому числі й українських, мемуари жертв репресій та інші документальні матеріали.

Штучні бар'єри, для засобів масової інформації було знято, ідеологічну опіку над ними послаблено. У законі "Про пресу", прийнятому 1 серпня 1990 р., декларувалися свобода преси і недопущення цензури.

Нове керівництво країни після 1985 р. прагнуло максимально знизити рівень конфронтації на міжнародній арені як необхідну умову проведення внутрішніх реформ.

Радянське політичне керівництво почало по-новому розглядати міжнародні проблеми, визнавши пріоритет загальнолюдських цінностей, міжнародних угод, у тому числі Загальної декларації прав людини, зобов'язавшись привести внутрішньосоюзне законодавство у відповідність із міжнародним правом.

Перемога нового політичного мислення у зовнішній політиці СРСР, реальні кроки щодо її реалізації ознаменували на початку 90-х рр. завершення періоду "холодної війни" між Заходом і Сходом, періоду розколу та конфронтації. Радянський Союз ставав більш відкритою країною для світового співтовариства.

Без глибоких політичних реформ подальший розвиток "перебудови" був неможливим.

Основними цілями політичної реформи були:

а) відновлення ролі рад народних депутатів як органів влади і повернення громадським організаціям соціальної активності;

б) здійснення перерозподілу влади за збереження керівної ролі КПРС.

Перший етап реформи припав на червень 1988 — червень 1989 р. Його змістом було: прийняття нового виборчого закону, за яким вибори мали проводитися на альтернативній основі; проведення виборчої кампанії делегатів на 1-й з'їзд народних депутатів СРСР; проведення самого з'їзду; створення постійно діючого законодавчого органу — Верховної Ради СРСР і контрольного органу законності в країні — Комітету конституційного нагляду.

25 травня — 9 червня 1989 р. у Москві зібрався 1-й з'їзд  народних депутатів СРСР. У його  роботі взяли участь 2250 депутатів. Більшість із них уже обиралася  на альтернативній основі, проте  були народні депутати і від  громадських організацій, у тому  числі 100 осіб обрано від КПРС. Непримиренна боротьба думок, гострі  дискусії на з'їзді були віддзеркаленням  боротьби між реформаторами і  консерваторами, між новими політичними  силами і КПРС. З'їзд прийняв  постанову "Про основні напрямки  внутрішньої та зовнішньої політики  СРСР".

 Другий етап політичної реформи — 1989-1991 рр. Гостра політична боротьба точилася на 2-му з'їзді народних депутатів СРСР (12—24 грудня 1989 р.). З'їзд прийняв постанови про посилення боротьби проти організованої злочинності, про правову й політичну оцінку радянсько-німецького договору про ненапад 1939 р., про політичну оцінку рішення про введення військ до Афганістану.

Свідченням розвитку демократичних процесів був указ президії Верховної Ради СРСР про відновлення у громадянстві "деяких осіб, що мешкають у цей час за кордоном". З-поміж інших радянське громадянство знов отримали Г. Вишневська, М. Ростропович, В. Войновнч. 14 листопада 1989 р. Верховна Рада СРСР прийняла Декларацію про визнання незаконними і злочинними всіх репресивних актів проти народів, що піддавалися насильному переселенню, та безумовне відновлення їхніх прав.

Партійне керівництво в центрі й на місцях дедалі більше дискредитувало себе. 4 лютого 1990 р. на Манежній площі в Москві відбулися демонстрація і мітинг із вимогою скасування 6-ї статті конституції СРСР, де йшлося про привілейоване становище КПРС. Цю статтю було скасовано на 3-му позачерговому з'їзді народних депутатів (11—15 березня 1990 р.). На з'їзді було введено інститут президентства в країні. Першим (і останнім) президентом СРСР обрано М. Горбачова, а головою президії Верховної Ради СРСР — А. Лук'янова.

Вибори 1990 р. ознаменували значну перемогу, демократичних, перебудовчих сил. Ради двох найбільших міст країни - - Москви і Ленінграда очолили Г. Попов і А. Собчак — доктори наук, усенародно відомі політики, прихильники кардинальних реформ .

Але Горбачов, не без підстав непокоючись, що весняні вибори в республіках призведуть до перемоги радикальних сил ("Демократична Росія ", Рух і інші ), які одразу ж - за прикладом Прибалтики - намагатимуться зайняти незалежну позицію у відношенні очолюваної ними Верховної Ради Союзу, зробив крок, проти якого він і його однодумці виступали ще декілька місяців тому. Використовуючи свій авторитет в очолюваній ним Верховній Раді СРСР, він зумів - при опорі Міжрегіональної депутатської групи - провести рішення про укладення посади Президента СРСР. Коли Горбачов став Президентом, він одержав широкі політичні повноваження і тим самим сильно зміцнив свою владу в країні.

Проте ситуація швидко змінилася. Спочатку сталося зрушення " ліворуч " в розстановці сил на політичній арені. У Москві 12 червня 1990 р. Перший З’їзд народних депутатів республіки прийняв Декларацію про державний суверенітет Росії. На цьому з"їзді у гострій боротьбі відбулися вибори Голови Верховної Ради Росії .

Лідером парламента РРФСР став Б.М.Ельцин (блок "Демократична Росія").

У жовтні 1990 р. Верховна Рада СРСР надала Президентові СРСР надзвичайних повноважень.

У червні 1991р. Б. Єльцина всенародним голосуванням було обрано першим президентом Росії.

3.     В 1989-1990 роках прискорились процеси зародження багатопартійності та формування опозиції, що змушувало владу йти на суттєві поступки демократичним силам, “підштовхувало” УРСР робити перші кроки до незалежності. Восени 1989 р. на сесії Верховної Ради УРСР, обраної ще за “застійних” часів, були прийняті рішення щодо нових підходів до виборів, зокрема, було знято представництво від громадських організацій, у тому числі КПУ. 28 жовтня 1989 р. Верховна Рада прийняла також Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки “ Про мови в Українській РСР” (ЦДАВО України, ф. 1, оп.16, спр.4369, арк. 99–115), згідно з яким українська мова проголошувалася державною. І хоча у порівняні з аналогічними законами республік Балтії, він був дуже ліберальним і за російською мовою зберігалися широкі права, Закон став першим вагомим здобутком національно-демократичних сил, важливим кроком на шляху до незалежності.

Оригінали всіх цих документів, а також їх проекти, підготовчі матеріали, протоколи і стенограми засідань, на яких вони обговорювалися, прийняті на постійне зберігання до ЦДА ВО України і є важливим джерелом для вивчення історії України на шляху від республіки до держави.

15 травня 1990 р. уперше в  історії УРСР Верховна Рада  почала працювати як постійно  діючий парламент. У той же  день приймаються постанови про Президію першої сесії Верховної Ради Української РСР дванадцятого скликання, обрання Мандатної комісії, про Секретаріат та про обрання Лічильної комісії Верховної Ради Української РСР дванадцятого скликання, а 23 травня – постанова про порядок денний сесії (3). Згідно з цією постановою до порядку денного сесії було включено 36 питань, у тому числі й питання: Декларація про суверенітет Української РСР (саме так сформульовано в документі). 29 травня після обговорення доповіді Голови Ради Міністрів УРСР В. А. Масола Верховна Рада приймає постанову “Про політичне, соціально-економічне та екологічне становище України”, в якій констатується, що “соціально-економічне становище в республіці є кризовим, екологічна обстановка в більшості регіонів перебуває в загрозливому стані, а в деяких – катастрофічна”. Уряд не забезпечує реалізацію планів соціально-економічного

розвитку, інших програм та заходів, “від яких безпосередньо залежить

підвищення добробуту населення України. Багато життєво важливих для республіки питань, – зазначається далі в постанові, – не знайшли позитивного вирішення в умовах централізованої планової економіки та відсутності реального державного суверенітету”. Шлях виходу з кризи – діяльність в умовах політичної і економічної самостійності республіки (4). Отже, вже 29 травня стало зрозумілим – Декларації бути!

        Але період до 16 липня – дня прийняття Декларації – видався напруженим. 12 червня парламент приймає постанову, якою утворюються 23 постійних комісії Верховної Ради Української РСР і серед них – комісія з питань державного суверенітету, міжреспубліканських і міжнаціональних відносин (5), а постановою від 28 червня обирається комісія з питань державного суверенітету, міжреспубліканських і міжнаціональних відносин у складі 22 осіб (6). Доречно додати, що 7 із 23 постійних комісій очолили, за пропозицією В. Івашка, представники опозиційних сил (серед них: І. Юхновський, О. Ємець, Д. Павличко, В. Яворівський). У той же день, 28 червня, на сесії розпочинається обговорення питання про Декларацію. У протоколі №58 зазначено “СЛУ- ХАЛИ : Питання щодо Декларації про суверенітет Української РСР. Про поря-

док розгляду вищезазначеного питання” та “Обговорення проектів документів до питання – Декларація про суверенітет Української РСР” (7).

        Обговорення проектів продовжувалося на засіданнях 29 червня, 5, 6, 9

липня 1990 р. Паралельно з обговоренням у сесійній залі йшла копітка робота в постійних комісіях, що засвідчують протоколи їх засідань, до яких додаються зауваження та пропозиції до проекту Декларації (8). У цих документах знаходимо інші (у порівняння з формулюванням порядку денного сесій) назви Декларації. Так, у протоколі №3 засідання комісії Верховної Ради Української РСР з питань державного суверенітету, міжреспубліканських і міжнаціональних відносин від 4 липня 1990 р. йдеться про проект Декларації про державну незалежність (суверенітет) України (9). У цей же час республікою прокотилася нова хвиля шахтарських страйків. На засіданнях 5 та 6 липня депутати не тільки обговорювали проект Декларації, а й розглядали питання про становище, що склалося в шахтарських регіонах. На обговорення виносилося також питання про участь народних депутатів Української РСР – делегатів ХХVIII з’їзду КПРС у його роботі. Події на ХХVIII з`їзді КПРС, що розпочався 2 липня, несподівано призвели до заміни Голови Верховної Ради УРСР. М. С. Горбачов вирішив висунути В. А. Івашка на нововведену посаду

заступника Генерального Секретаря ЦК КПРС. Верховна Рада УРСР на вимогу опозиції запропонувала відкликати зі з`їзду КПРС народних депутатів Української РСР – делегатів ХХVIII з’їзду КПРС для участі в роботі сесії, що розглядала Декларацію про державний суверенітет України (проголосувало більше 300 депутатів, у тому числі близько 200 комуністів). Опинившись перед важким вибором, В. Івашко подав у відставку з посади Голови Верховної Ради УРСР. У своїй заяві від 9 липня 1990 року він пояснив свою позицію: “… приходжу до висновку, що зараз не маю в Верховній Раді УРСР надійної опори для здійснення програми економічного, соціального і культурного відродження України, як я її собі розумію. Оголошую про свою відставку з посади Голови Верховної Ради УРСР з сьогодняшнього дня – 9 липня 1990 року”(10).

         У той же день, 9 липня, 270 голосами “за” Верховна Рада ухвалює рішення: “прийняти проект Декларації про суверенітет Української РСР за основу, передати в комісії для доопрацювання з урахуванням зауважень і пропозицій, висловлених народними депутатами Української РСР, і внести на сесію для постатейного голосування” (11). Постатейне обговорення і голосування проекту Декларації розпочалося на засіданні 11 липня (документи, що зафіксували цей процес також зберігаються в ЦДА ВО України). В якійсь мірі атмосферу, що панувала в сесійній залі під час голосування, можемо проілюструвати на прикладі визначення назви документу. На обговорення і голосування 11 липня виносились назви:

Декларація про державну незалежність (суверенітет) України (результати голосування: за – 162, проти – 183. Рішення не прийнято).

Декларація про державну незалежність (суверенітет) Української Радянської Соціалістичної Республіки (рішення не прийнято).

Про суверенітет України (результати голосування: за – 183, проти – 141, не брали участі у голосуванні – 33).

Декларація про державну незалежність (суверенітет) України (результати голосування: за – 212).

Декларація про державну незалежність (суверенітет) Української Радянської Соціалістичної Республіки (результати голосування: за –151, проти – 173).

Декларація про державний суверенітет України (результати голосування: за – 248, проти – 80. Рішення прийнято) (12).

        16 липня голосами 355 депутатів Верховна Рада Української РСР

прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Проти виступили всього 4 депутати, 1 – утримався (13). В цей же день у постанові “Про день проголошення незалежності України”, “підтверджуючи історичну вагомість прийняття Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року”, Верховна Рада ухвалила “вважати день 16 липня Днем проголошення незалежності України і щорічно відзначати його як державне загальнонародне свято України”(14).

        Важливий крок до незалежності було зроблено. Декларацією було проголошено верховенство Конституції та законів республіки на території УРСР, виключне право народу України на володіння, користування і розпорядження національним багатством України, визнання всього економічного і науково-технічного потенціалу, створеного на території України, власністю її народу. Україна мала стати в майбутньому постійно нейтральною державою і дотримуватися трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Декларацією фактично впроваджувався принцип подвійного громадянства. Принципи, проголошені в ній, мали лягти в основу нового союзного договору.