Політика "перебудови" та розпад СРСР

        До наступного кроку – акту проголошення незалежності україни –

залишалося більше року.

Радянська держава влітку 1991 р. опинилась на межі розвалу.

Останню спробу врятувати імперію мирним шляхом зробив М.С.Горбачов, запропонувавши проект нового союзного договору.

Керівники республік повинні були підписати його наприкінці серпня 1991 року в урядовій резиденції в Ново-Огарьово.

 Однак консервативне оточення президента вирішило повернути до диктатури сталінського типу.

19 серпня 1991 р. в Москві  була здійснена спроба державного  перевороту. Президент СРСР М. Горбачов  перебував у цей час в Криму, у відпустці, і в перший же  день путчу був повністю ізольований. Змовники належали до вищого  ешелону партійно-державної номенклатури  і мали намір в повному об'ємі  відновити комуністичні порядки  на всій території СРСР. Сформувалася група змовників - антиконституційний Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС;рос. - ГКЧП). До нього увійшло 8 чоловік, серед яких були голова Верховної Ради СРСР А.Лук’янов, віце-президент СРСР Г.Янаєв , прем’єр-міністр В.Павлов , голова КДБ В. Крючков , міністр оборони Д .Язов, міністр внутрішніх справ Б.Пуго. ДКНС заявив про свій намір відновити в країні порядок і не допустити розпаду СРСР. Призупинялась діяльність політичних партій , громадських організацій і масових рухів. Заборонялося проведення мітингів, демонстрацій , страйків. Встановлювався контроль над засобами масової інформації. В деяких регіонах СРСР на 6 місяців запроваджувався надзвичайний стан. Попередньо у столицю були введені танки та бронетранспортери.

Проте змовники одразу ж зіткнулися з рішучою протидією керівництва РРФСР на чолі з президентом Б.Єльциним, який різко виступив проти путчистів і закликав народ до опору. Рішучі дії Б. М.Єльцина підтримала більшість урядів країн світу і міжнародна громадськість.

Першими на захист демократії виступили москвичі, які почали збиратися біля будівлі Верховної Ради Росії. Незабаром тут з'явилися барикади, на сторону народу перейшла частина військових з бойовою технікою. Серед захисників "Білого дому" (будівля Верховної Ради РРФСР) було немало і українців, які поставили над однією з барикад національний синьо-жовтий прапор. На штурм будівлі парламенту змовники не зважилися.

Вранці 19 серпня 1991 р. до Києва прибув представник ГКЧП генерал армії В. Варенніков, який пред'явив ультиматум Голові Верховної Ради України Л. Кравчуку. Московський представник ГКЧП, підтриманий першим секретарем ЦК КПУ С. Гуренко, зажадав беззастережного виконання на території України всіх рішень ГКЧП і заявив, що в разі проведення страйків, мітингів, актів непокори будуть використані війська, які вже стягувалися до Києва. У ці критичні дні повною мірою виявилася антидемократична суть КПРС і КПУ. Секретаріат ЦК КПУ розіслав на місця свій циркуляр, в якому підтримав дії ГКЧП. У циркулярі, зокрема, говорилося про те, що заходи, здійснені "керівництвом країни", відповідають інтересам більшості трудящих і цілком співзвучні з принциповою позицією компартії України. Офіційна преса, радіо і телебачення України поширювали всі розпорядження путчистів. Політична ситуація в республіці стала критичною.

В обстановці, що склалася, багато що залежало від позиції Верховної Ради України і його голови Л. Кравчука. Найдосвідченіший політик Л. Кравчук фактично зайняв вичікувальну позицію. Він відхиляв пропозицію ряду депутатів про об'єднання зусиль в боротьбі проти путчистів, закликав до спокою, щоб не спровокувати введення в республіці надзвичайного положення. Виступаючи по Українському телебаченню 19 серпня, Л. Кравчук застеріг від поспішних оцінок того, що відбувається, запропонував зберігати витримку, дотримуватися Конституції, трудової дисципліни і громадського порядку, а також "успішно завершити збір урожаю".

З такою позицією не погодилися деякі члени Президії Верховної Ради України (В. Гриньов, О. Ємець, Д. Павличко, В. Пилипчук, Л. Танюк, І. Юхновський та В. Яворівський), які виступили з власною заявою, в якій дії ГКЧП кваліфікувалися як антиконституційні і незаконні, а також оголошувалося про підтримку демократичних сил Росії. Була створена парламентська коаліція "Незалежна демократична України", яка об'єднала 27 партій і громадських рухів. Коаліція закликала народ до страйків і громадянської непокори. Народний Рух також закликав громадян України "створювати організаційні структури активного опору, які координуватимуть всеукраїнський політичний страйк".

В цілому український народ не підтримав антидержавного перевороту в країні. Проте дійсно масового протесту проти диктатури ГКЧП в Україні не спостерігалося. 21 серпня декілька тисяч киян виступили на підтримку демократії біля будівлі міськради. Рішучіше діяли львів'яни, які 20 серпня зібралися на багаточисельний мітинг, і виразили готовність захищати суверенітет України. У Донецьку почали готуватися до загального шахтарського страйку.

21 серпня відкрилася надзвичайна  сесія Верховної Ради Росії, яка  переважною більшістю голосів  засудила дії змовників, які суперечать  конституції.  Стало очевидним, що  путч провалився і заколотники  вилетіли у резиденцію Горбачова  у Форос (Крим). Одночасно туди  ж прибули представники російського  президента. До Москви повернувся  президент СРСР М. Горбачов, але  першою особою в країні практично  був вже не він, а російський  президент Б. Ельцин. Таким чином, путч повністю провалився, керівники змови були заарештовані.

 24 серпня М. Горбачов, в своїй офіційній заяві, засудив участь найвищих органів компартії в спробі державного перевороту. Він склав з себе повноваження Генерального секретаря ЦК КПРС, а самому ЦК запропонував саморозпуститись. Того ж дня Б. Єльцин опублікував Указ про припинення діяльності компартії Російської Федерації.

 Невдала спроба державного перевороту прискорила розпад СРСР.

4.   Ро́зпад СРСР — процеси системної дезінтеграції, що відбувалися в економіці (народному господарстві), соціальній структурі, громадській і політичній сфері Радянського Союзу, що призвели до припинення існування СРСР 26 грудня 1991 року. 

Розпад СРСР відбувався на тлі загальної економічної, зовнішньополітичної та демографічної кризи. У 1989 році вперше офіційно оголошено про початок економічної кризи в СРСР (зростання економіки змінюється падінням).

У період 1989–1991 років доходить до максимуму головна проблема радянської економіки — хронічний товарний дефіцит — з вільного продажу зникають практично всі основні товари, крім хліба. Практично у всіх регіонах країни вводиться нормоване постачання у формі талонів.

На даний час серед істориків немає єдиного погляду на те, що стало основною причиною розпаду СРСР, а також на те, чи можливо було запобігти процесу розпаду СРСР. Серед можливих причин називають:

- відцентрові націоналістичні  тенденції, властиві, на думку деяких  авторів, кожній багатонаціональній  країні і проявляються у вигляді  міжнаціональних протиріч і бажання  окремих народів самостійно розвивати  свою культуру й економіку;

- авторитарний характер  радянського суспільства, зокрема  гоніння на церкву, переслідування  КДБ дисидентів, примусовий колективізм, панування однієї ідеології, заборона  на спілкування з закордоном, цензура, відсутність вільного обговорення  альтернатив (особливо важливо для  інтелігенції);

- зростаюче невдоволення  населення через перебої з  продовольством, особливо в епоху  застою і Перебудову, і найнеобхіднішими  товарами (холодильники, телевізори, туалетний  папір і т. д.), заборони та обмеження (на розмір садової ділянки  і т. д.), постійне відставання  у рівні життя від розвинених  країн Заходу;

- диспропорції екстенсивної  економіки (характерні для всього  часу існування СРСР), наслідком  яких ставала постійна нестача  товарів народного споживання, зростаюче  технічне відставання у всіх  сферах обробної промисловості (компенсувати  яке в умовах екстенсивної  економіки можна тільки високозатратними мобілізаційними заходами, комплекс таких заходів під загальною назвою "Прискорення "був прийнятий в 1987 році, але економічних можливостей виконати його вже не було);

- криза довіри до економічної  системи: в 1960-1970-і рр.. головним способом  боротьби з неминучим при плановій  економіці дефіцитом товарів  народного споживання була обрана  ставка на масовість, простоту  і дешевизну матеріалів, більшість  підприємств працювали в три  зміни, виробляли подібну продукцію  з матеріалів невисокої якості. Кількісний план був єдиним  способом оцінки ефективності  підприємств, контроль якості був  мінімізований. Результатом цього  стало падіння якості вироблених  в країні товарів народного  споживання. Криза довіри до якості  товарів ставав кризою довіри  до всієї економічної системи  в цілому;

- ряд техногенних катастроф (авіакатастрофи, чорнобильська катастрофа, крах «Адмірала Нахімова», вибухи газу тощо) і приховування інформації про них;

- невдалі спроби реформування  радянської системи, що призвели  до стагнації, а потім розвалу  економіки, що спричинило за собою  розвал політичної системи (економічна  реформа 1965 року).

Питання про долю СРСР та позиції союзних республік щодо цього значно посилило соціально-політичну напругу в суспільстві, в тому числі в керівництві КПРС. Його найбільш консервативна частина виступила проти будь-яких поступок союзним республікам, за збереження СРСР як єдиної держави.

Тільки тоді, коли московський заколот фактично було придушено, українське керівництво почало діяти. 24 серпня 1991 р. відбулася позачергова сесія Верховної ради УРСР. Найвищий законодавчий орган України, виходячи з ситуації, що склалася внаслідок ліквідації серпневого заколоту, прийняв Акт проголошення незалежності України. Це був документ величезної історичної ваги.

Верховна рада проголосила незалежність України як самостійної держави, правочинність на її території тільки українських законів. Одночасно з виборами президента, призначеними на 1 грудня, тепер мав відбутися референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності. З метою упередження нових спроб військового перевороту Верховна Рада України визнавала необхідним створення власних збройних сил та національної гвардії. Раді міністрів доручалося організувати перехід у власність України підприємств союзного підпорядкування, ввести в обіг власну грошову одиницю і забезпечити її конвертування.

26 серпня 1991 р. Президія Верховної  Ради України, зважаючи на факт  підтримки керівництвом Компартії  України дій московських заколотників, прийняла указ «Про тимчасове  припинення діяльності Компартії  України». 30 серпня, коли створена  президією Верховної Ради спеціальна  комісія беззаперечно довела  участь партапарату у підготовці  і здійсненню путчу, Л. Кравчук  підписав указ «Про заборону  діяльності Компартії України».

Прокомуністичні сили у Верховній Раді та за її межами розгорнули кампанію на захист компартії, мотивуючи свою позицію тим, що, по-перше, постанова від 30 серпня стосувалася Компартії України як республіканської організації і не означала того, що її члени без судового рішення можуть звинувачуватись в причетності до серпневого заколоту. По-друге, у відповідності до Постанови Верховної Ради від 14 травня 1993 р. громадяни України, які поділяють комуністичні ідеї, можуть утворювати свої партійні організації. Останнім рішенням, до речі, комуністи оперативно скористалися: вже в червні того ж року було утворено Комуністичну партію на чолі з П. Симоненком. Одначе й після цього спроби відмінити постанову від 30 серпня не припинялися.

Ще одна частина членів колишньої компартії України обрали дещо інший шлях: 26 жовтня 1991 р. вони оголосили про створення Соціалістичної партії України. Очолив її О. Мороз.

Після провалу путчу стало зрозумілим, що Радянський Союз як федерація існувати не здатний. Серпневі події в Москві ще більше посилили прагнення народів СРСР до самостійного розвитку, до незалежності.

1 грудня 1991 р., коли відбулися  референдум і вибори президента, – знаменна дата у багатостраждальній  історії століттями позбавленого  своєї державності українського  народу. Більшість населення підтвердила  українську незалежність, за неї  проголосували 90% громадян. Першим президентом  був обраний Л. Кравчук.

7 грудня того ж року  у Біловезькій Пущі під Мінськом  зібралися лідери Білорусії (С. Шушкевич), Росії (Б. Єльцин) та України (Л. Кравчук). Без залучення М. Горбачова, який повернувся до виконання обов’язків Президента СРСР, вони провели переговори і наступного дня підписали угоду про створення Співдружності Незалежних Держав. 21 грудня в Алма-Аті відбулася зустріч керівників незалежних держав колишнього СРСР (виняток становили Грузія та країни Балтії). У прийнятій декларації зафіксовано, що з утворенням СНД Радянський Союз припиняє своє існування.

Так було перегорнуто останню сторінку в історії Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Ліквідація найбільшої у світі тоталітарної імперії, яка проіснувала майже 70 років, стала фактом глобального значення.

ВИСНОВКИ

Отже, перебудова - термін, що ввійшов у широкий вжиток з середини 80-х рр. і означав курс на реформування тоталітарної системи в СРСР. Політика перебудови, розпочата частиною керівництва КПРС на чолі з М. С. Горбачовим, призвела до значних змін у житті країни й світу в цілому (гласність, політичний плюралізм, закінчення "холодної війни" і ін.). До кінця 80-х - початку 90-х рр. в результаті протиріч й непослідовності в здійсненні перебудови відбулося загострення кризи в усіх сферах життя суспільства.

Основи концепції перебудови було сформульовано на квітневому Пленумі ЦК КПРС у 1985 р. Її теорія, політика, програма дій були розвинені і конкретизовані в рішеннях XXVII та XXVIII з'їздів КПРС.

Політика перебудови, почата частиною керівництва КПРС на чолі з Михайлом Горбачовим, призвела до значних змін у житті країни й усього світу — гласності, подоланню суспільством різного роду ідеологічних стереотипів і догм, відмові від політичної монополії КПРС, становленню багатопартійності (політичного плюралізму), закінченню «холодної війни» та ін.